Принаймні, саме так вважає Ірина Олійник із Чернівців, яка разом з чоловіком Валерієм виховує семеро дітей – двох власних і п’ять прийомних. Каже, що, коли взяли дітей з сиротинця на виховання, збулася їхня з чоловіком давня мрія – про велику і дружну родину. Тепер в їхньому будинку не одне або два дитячих ліжка, а сім, не одна шафа з дитячими речами, а сім, і тиші не буває майже ніколи. Хіба що, коли діти вже сплять. Напередодні Дня матері ми поспілкувалися з Іриною – жінкою, яка вміє дарувати дітям любов.
Дитячий будинок сімейного типу створено відповідно до проекту «Розвиток сімейних форм виховання через створення дитячого будинку сімейного типу в місті Чернівці», який здобув перемогу у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. Помешкання передано у користування родині Олійників разом з усім необхідним – меблями, побутовою технікою, комп’ютерами та навіть посудом.
– Ще у 2000 року у нас із чоловіком з’явилося бажання всиновити дітей, – розповідає мама Ірина Олійник. – А вісім років тому прочитали в одній із газет, що є така можливість для сімей – брати на виховання від 5 до 10 дітей. І вирішили, що однією із таких родин буде й наша. На жаль, тоді у нас не було достатньо місця, можливостей. А тепер взяли на виховання малечу у рамках цього проекту.
Прийомні діти – Анастасія, Валерія, Олена, Юрій та Арсен – вихованці Оршівського будинку дитини. Один із взятих на виховання хлопців – сирота, його мама померла кілька років тому. Ще три дівчинки і хлопчик – це братик і сестрички. Їхній мамі заборонили із ними спілкуватися. Рідні сини – 14-річні близнюки Едуард і Михайло.
– Думаю, що Бог закладає людям бажання у серце. У нас таке бажання було. Інакше й не могло бути, бо все, що стосується дітей, має бути від серця, – каже Ірина. І додає: найважливіше для дітей – їх любити.
Вона переконана, що любов, терпіння, розуміння, повага та вміння побачити в дитині особистість здатні робити дива.
– Існує кілька мов любові: є діти, для яких обійми, як для нашого Арсенчика, – понад усе. А є діти, для яких найважливішим є погляд і саме в ньому вони бачать все, чого так потребують. Хтось чекає на розмову сам на сам, і, безумовно, всі дітки люблять подарунки – з приводу і без нього.
Ірина Олійник: «Кожного дня дякую Богові за моїх дітей»
Нещодавно, 5 травня, виповнилося рівно 5 місяців великій дружній родині Олійників. І батьки щодня дякують Богові за ту можливість, яку їм подаровано. Едік та Мишко набагато старші, і з появою в сім’ї молодших дітей багато чого батьки переживають заново – водять їх до школи, разом роблять домашнє завдання. Постійний рух і турботи.
– На початках було важко – і діткам, і нам. Бо ж до того, як переїхати до Чернівців, вони навчалися в сільській школі. А там і клас був меншим, і вимоги трохи інші, – розповіла мама. – Скажімо, в тій школі вони ніколи не писали чорнильними ручками, а тут довелося цьому вчитися – були і переживання, і сльози. Але разом ми з усім впоралися.
Радіє Ірина, що дітки не втрачають старих контактів: комунікабельний Юрко, який тепер ходить до п’ятого класу, іноді телефонує своїй колишній однокласниці з Оршівців: «Він хвилювався, як має звикнути до нового класу, до нових вчителів, але дуже швидко адаптувався на новому місці, вже має багато нових друзів».
І це стосується всіх дітей, які живуть в цій сім’ї. Едуард та Михайло, які вже 8 років займаються легкою атлеткою, привели молодших дітей до свого тренера – тепер всі разом охоче відвідують тренування. Не забарилися й з першими здобутками – за біг на відстань 60 м всі мають дипломи за третє місце, а Оленка виборола друге.
Для мами день починається о шостій ранку і завершується ближче до опівночі
Дітлахи звикли прокидатися о сьомій ранку – аби встигнути поснідати, зібратися і вчасно дістатися до школи. Лягають о дев’ятій вечора, бо так звикли ще відтоді, як виховувалися в будинку-інтернаті. Ірина, щоби діти були оточені увагою і турботою, щоденно встає о шостій, а засинає, коли впорається з усіма хатніми клопотами, – ближче до опівночі.
– Завжди маю, чим зайнятися, – каже жінка. – Зранку клопочуся, аби зібрати діток до школи, потім маю прибирання, готування їжі, і не встигаю оглянутися, як вдома вже знов повно галасу – діти повернулися зі школи. Годую їх обідом і беремося за уроки. І так минає увесь день.
Але все це – приємні клопоти. Бо ж, коли бачиш усмішки на дитячих обличчях, чуєш радісний дитячий сміх, коли діти досягають успіхів – це і є щастя.
Свято зробити легко – варто лише захотіти
За п’ять місяців в Олійників вже було багато свят – Новий рік, Різдво, дні народження близнючок Оленки та Валерії, Арсена, Юрка, а через кілька днів сім’я готує сюрприз до дня народження Насті. Мама пообіцяла, що торт буде обов’язково. І так в тут заведено на кожне родинне свято.
А ще діти люблять, коли Ірина готує піцу за власним рецептом – з курячою грудинкою, бананом і сиром.
– Маємо й своєрідний родинний ритуал – коли ліпимо вареники, участь у процесі приготування обов’язково бере прабабуся – Орися Корнилівна. До речі, у неї день народження припадає на 8 березня. Уявіть, як їй було радісно, коли ми прийшли вітати її всі разом – діти зробили подарунки своїми руками, а Юрчик з цієї нагоди навіть написав для неї вірша.
За найменшої можливості родина виїздить до лісу – щойно зацвіли проліски, сіли до машини й гайнули за місто.
…І кожен такий день Ірина вважає безцінним – чи то святковий, чи то будень. Бо свято матері – в її дітях.
Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»
