Карусель – це не так весело, як здається. Уявіть, що ви купили квиток до якогось квітучого курорту. Сідаєте в автобус, але він, замість того, щоб десь розпочати і десь закінчити маршрут, починає возити вас по зачарованому колу. Зійти з нього ви не можете. Автобус їде і їде. І перед вашими очима проносяться одні й ті ж краєвиди. Ви чекаєте якоїсь кінцевої зупинки, там де буде гарно, там де буде те, про що ви мріяли. Але гарно не настає. Він не приїде у кінцевий пункт. А буде крутитися по зачарованому колу довго, можливо вічно. Кружіння цього автобусу, власне, вивчає наука історія. Усі ми придбали квиток до щастя. Але, ось біда, сіли в зачарований автобус. Везти – везе, але ніколи не доїжджає. А непогані думки приходять від читання рішень сесій, виконкомів і старих газет!
Хто встигне дістати свій кольт?
Перше ж повідомлення, яке впадає в око, наповнює гордістю за нас. У 2009-му році в Україні офіційно дозволили купувати травматичну зброю. Жити стало краще, жити стало веселіше. Насправді, я не такий буркотун, як може здатися.
Зрозуміло, що у 2009 році було повнісінько щастя, любові, перших поцілунків і якихось особистих досягнень чесних людей. Але, зауважте, все це у житті приватному. У житті суспільному ж, бачимо: любов до ближнього сягнула апогею. Можна сподіватися на Бога, але пістолет у наші часи здається надійнішим. Зброю в Україні дозволяють усім, крім «наркоманів і алкоголіків». Їм допоможе Бог і булижник – зброя пролетаріату. Дрібні деталі роблять наше життя. Прогулянки з пістолетом у кишені, незабутні зустрічі, ліричні спогади.
Цікаво поговорити про циркуляцію ненависті серед людей. Цікавість в тому, що явище це вічне. Спостерігаючи нашу ненависть, ви зрозумієте, якою вона була сотні і тисячі років тому. Про це історики не пишуть.
Свиняча пошесть
У 2009 році ненавистю тхне, але майже усі призвичаїлися до цього запаху. Не помічають. Дозвіл носити пістолети – це свого роду матеріалізована ненависть. Ніби і випадковість, але символічна. Очевидно, важливо вивчати не зміст статей і документів епохи, а робити аналіз на вміст ненависті, на істеричність. Хоча б тому, що підвищений вміст ненависті у суспільстві завжди оформлюється в диктатуру. Це історична закономірність.
Диктатуру передчували. «Демократичну» спільноту лише ятрили сумніви, у чиєму виконанні: Януковича чи Тимошенко.
Щодо вмісту ненависті і безглуздості. Є чудові взірці, різноманітні звернення інтелігентів Заходу і Сходу. Зазвичай, безсильна фізично, інтелігенція буває напрочуд агресивною у паперових боях. Взірцем такої ненависті і безглуздості видається мені знамените звернення лікарів щодо геноциду Західної України.
2009 рік був крім всього ще і роком епідемії грипу H1N1 (свинячий грип). Ось уривки з цього документу:
«… чому вірус каліфорнійського грипу з’явився тільки у Західній Україні? Звідки взялися такі «розумні» віруси, які не переступають кордони областей? Науки вірусологія і епідеміологія пояснення цьому не можуть дати.(…)
Чому тою окремо взятою зоною, яка була піддана атаці, не виявився будь-який інший регіон України чи навколишніх держав?(…). Хоча на той момент від хвороби потерпали і Сербія, і Болгарія, і Румунія. Далі йде прозорий натяк, що надзвичайний стан внаслідок епідемії вигідний Ющенку!
І далі:
«Отак вимальовується цілісна операція збереження на посаді політика-банкрота ціною життя невинних людей. А те, що створити штучну епідемію – справа елементарна, розуміє кожен. Було би бажання і не було би совісті і відповідальності перед Богом.
Ми як лікарі не будемо наголошувати на тому, що мова про ту територію держави, на якій живуть переважно виборці одного із кандидатів у президенти і на котрих безуспішно претендує інший кандидат.
Але ми не можемо не висловити свою фахову оцінку, яка полягає у тому, що епідемія каліфорнійського грипу на обмеженій території Західної України носить штучний характер. І закликаємо правоохоронні органи дати цьому оцінку.
Невинних жертв не повернеш. Але той, хто ціною їхнього життя хоче продовжити своє панування над змордованою Україною, має відповісти перед Богом і людьми».
Оце пафос! Як у промовах сталінського прокурора Вишинського. А достовірність тверджень! А «стурбованість» презумпцією невинуватості. А «науковість»! Шикарні чуваки. Це звернення було абсолютно інквізиторським за духом піаром однієї з політичних українських сил. Серед підписів є підписи чернівецьких лікарів (Іван Паламар, заслужений лікар України, Михайло Перепічка, доцент БДМУ тощо). (ЗІК). Можливо, деякі підписанти і були… достатньо щирими і наївними. І не знали, що їх використовують. Хоча дуже сумніваюся.
Настільки безглуздою видається ця цидулка, якщо затримати око. Хоча і нині, впевнений, знаходиться багато дурнів, які вважають цей текст правдоподібним. Як людині газетного світу, мені відомо, що заяву цю друкували у ЗМІ за подвійною ставкою політичної реклами (і без того високою). І в багатьох ЗМІ. Кошти вкладалися шалені.
Ця суміш середньовіччя, відлуння чумних бунтів, коли в усьому були винні не пацюки, а цар, мали вилитися в щось таке тоталітарне. Цей випадок не поодинокий. За папірці чого тільки не підписували. Чого тільки не вигадували і не продавали. І, власне, продовжують. Хтось каже, що зараз йде наступ на демократію. Але вона в епоху Ющенка стала забавкою дикунів. Є дуже простий спосіб зупинити «тоталітаризм» – перестати продаватися, торгувати переконаннями, підписами тощо. І все… Але щось ніхто не хоче спробувати.
Бумерангом по монументам
Отже. Продовжимо про ненависть. Як відомо, з якогось моменту українці замість того, щоб бути стурбованими копійчаними зарплатами, відсутністю промисловості, розкраданням бюджетів, чомусь захопилися давньою історією. Хтось підтримує радянську версію, хтось – антирадянську. І усю свою ненависть за бідність, нереалізованість, минаюче життя трансформують в ненависть історичну. Це захоплення політики вважають дуже корисним і усіляко підтримують. З цієї точки зору випадки, що сталися у Чернівцях у жовтні 2009 року є дуже цікавими не самі по собі, а в поєднанні.
15 жовтня 2009 року якісь молодики облили фарбою могилу-монумент радянським воїнам. Ну облили й облили. Місцева преса трохи поморалізувала на тему, як це недобре. Все ж могили… Але без особливого натхнення, настрою, ентузіазму… Навіть із легким співчуттям…
Але життя влаштоване хитріше, аніж квадратний світогляд провінційних ідеологів. 27 жовтня того ж року якісь молодики з Вижниці облили вже не фарбою, а власною сечею монумент Шевченка у Чернівцях на Центральній площі. Тут натхнення і святого обурення, звісно, було набагато більше.
Але ніхто й не подумав пов’язати ці два випадки. І, правда, у них нібито різні мотиви. Але одна логіка ненависті. І така календарна близькість цих подій – це свого роду натяк життя, його жарт: подивіться, панове, який коловорот ненависті у природі. Ви хочете пригостити нею інших, а їсти доводиться самому. Але, як вже сказано, у квадратний світогляд провінційних ідеологів такі жарти життя не вміщуються. І вони з притаманною їм глибокодумністю вважають це прикрим випадком, фатальним збігом.
Ненависть як звичка
На жаль, ненависть гніздиться не тільки у політиці і політичній історії. Сам устрій держави, її інституцій спонукає до розвитку безглуздої агресивності.
Наприклад, таку агресивність виховує абсолютно штучне армійське середовище. Молодиків у розквіті примушують перебувати у суто чоловічому товаристві. В СРСР цей термін був два і три роки. В Україні його зробили меншим. Але і цього достатньо для того, щоб зробити з людини психологічного інваліда. Але при тому він не тільки не відчуває своєї інвалідності, а ще й пишається цим. У цьому хохма. У нас хворі пишаються своєю хворобою. Достатньо подивитися, скільки агресії виплескується у день ВДВ.
Цікавий випадок стався на Заставнівщині 2009 року. Вчитель військового виховання однієї з шкіл району влаштував такі собі «збори» для учнів. Але зустрів друзяк, бухнув, і вони вирішили виховати дітей «по-справжньому». Показати, що таке справжня армія, – як наслідок, у деяких учнів були вибиті зуби, пошкоджені ребра, струси головного мозку, гематоми тощо. Ось, як подавалося це в пресі:
«Дітей, котрі засинали під відкритим небом (нагадаємо – ніч з 6-го на 7-ме квітня була аж ніяк не теплою), непрогріта земля та різке прохолодне лісове повітря наражали на неабияку небезпеку серйозно застудитися. Напівроздягнених підлітків піднімали «командні» п’яні голоси, окриками їх шикували, потім демонстрували, як у армії чистять черевики та вимагали робити це хлопців. Далі пішла бійка – за найменший спротив, за те, що невчасно зреагували, прокинувшись, не зрозуміли, чого хочуть від них «бувалі», а тепер «запасні» вояки разом з «навчителем».
Особливо поплатились цьогорічні випускники саме Заставнівської школи. Бо в одного з них після тієї «варфоломіївської ночі» лікарі вже наступного дня виявлять струс головного мозку, у іншого – вибиті зуби, у когось – майже відбиті нирки, травмовані ребра, надірвану губу. А ще – повідривані рукави одягу, синці по тілу та «фінгали» на обличчі… Але це буде наступного дня, коли пан учитель, нарешті, доправить травмованих і фізично, і психічно дітей до рідного містечка…»
Тут цікаво, не те, що це відбулося, а те, що це робили не злочинці, а такі собі пересічні людці. Вони так «вчили життю». Своєму вбогому розумінню життя. Тож коли дивуються, що голова Заставнівської РДА Бойчук когось там бив битою. А що ви хочете? У людей звичка. У Бойчука хоч причина була, а ці діти чим завинили?
Повторюся, цей рік, очевидно, був повний і світла, і щастя. Але мені здається, що вивчення циркуляції ненависті у суспільстві є надзвичайно цікавим. Вона багато в чому визначає наше життя. Вона непомітна, як звичка, ми не усвідомлюємо її, вона завжди повертається і знову іде своїм руйнівним маршрутом. І завжди робить когось винним – то буржуїв, то «чорних», то москалів, то владу.
Ненависть завжди лестить. Ніколи не буває, щоб вона сказала: «В усьому винні саме ти і я – твоя ненависть».
Власне, такі нудні краєвиди відкриваються із зачарованого автобусу історії, який замість того, щоб відвезти нас до щастя, все крутить по зачарованому колу.
