Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. Про те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».
Тактика випаленої землі
Швидке просування Вермахту вело до встановлення гітлерівського окупаційного режиму на значній території СРСР. Ворогу діставалися великі матеріальні та людські ресурси, які можна було використати у подальшій боротьбі. Щоб позбавити його такої можливості, Сталін проголосив тактику випаленої землі. Перед наступаючим ворогом вивозилися вглиб СРСР заводи і фабрики з їхнім персоналом, а що не вдалося вивезти, те знищувалося. 29 червня 1941 р. вийшла директива Раднаркому (уряду) СРСР та ЦК ВКП(б), у якій говорилося: «У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посібників…» А це означало, що з ладу треба виводити електростанції, транспорт, підприємства харчової промисловості – все, без чого неможливе нормальне життя не лише окупантів, але і мирного населення, яке потрапило під їхню владу. Адже евакуювати всіх не було змоги, до того ж чимало людей і не хотіли цього.
Загалом на окупованих територіях СРСР залишилося близько 73 млн. чол., з них майже 30 мільйонів – українці. Сталіна не цікавило, що вони будуть їсти, як виживатимуть узимку. Продовольство не повинно дістатися ворогу, тому колгоспні запаси зерна вивозилися, худобу гнали на схід і багато її гинуло дорогою. Незібраний хліб підпалювали на кореню, але червоноармійці не завжди могли виконати цей наказ: місцеві жителі кидалися гасити палаючі лани, аби самим не померти від голоду. Нерідко вони не давали підривати млини, пекарні, олійно-жирові комбінати та інші об’єкти, необхідні для елементарного виживання мирного населення.
Багато людей не вірило більшовицькій пропаганді й вважало, що «культурні німці» нічого поганого не зроблять. Навіть частина радянських євреїв не зрозуміла, що нацисти всіх їх прирекли на смерть. В Україні розповсюджувалися наївні ілюзії, що німці зразка 1941-го є точно такими, якими вони були у 1918 році. А тодішня окупація асоціювалася з наведенням жорсткого порядку і припиненням революційної анархії. Її темні сторони вже забулися. То ж нерідко у різних регіонах України німців зустрічали квітами та хлібом з сіллю. Звичайно, далеко не всі раділи приходу гітлерівських «визволителів». Готувалися і сили збройного опору їм. Перед відходом Червоної армії гарячково створювалося радянське підпілля й почалося формування перших партизанських загонів.
Ні кадрів, ні зброї
На жаль, під час репресій 30-х рр. були знищені добре підготовлені військовою розвідкою кадри для майбутньої партизанської боротьби. Тому у 1941 р. довелося імпровізувати і практично з нуля розпочинати роботу, яка вже могла принести значні результати. За неї взялися чекісти, партійні та комсомольські органи, а також військові розвідники. Але левову частку цієї роботи все-таки виконали співробітники еНКВС та НКДБ: вони сформували до 90 % усіх партизанських загонів у перші місяці війни. Співробітники «органів» займали командні посади, а їхні агенти та міліціонери ставали рядовими партизанами. Про якісну підготовку до важкої боротьби не йшлося – часу на неї не було. До лісу нерідко йшли міські мешканці, зовсім непристосовані до виживання у холоді, бруді, вологості.
Озброєння також виявилося не найкращим. Довгі трьохлінійки були мало придатними до використання в лісі – там набагато кращими були би короткі карабіни. Але їх не вистачало. Партизанам необхідна автоматична зброя, легка і компактна. А пістолетів-кулеметів було обмаль. Відчувався брак ручних кулеметів, не вистачало навіть ручних гранат. З вибухівкою ситуація взагалі складалася критична. Її не тільки не вистачало катастрофічно, а ще й відчувалася нестача підготовлених підривників.
Серед співробітників Четвертих відділів НКВС, які формували партизанські загони, спочатку бракувало справжніх фахівців партизанської справи. Головне завдання партизана полягало у допомозі фронту. Це і збір розвідувальної інформації та передача її радянському військовому командуванню, і проведення диверсій на шляхах сполучення, щоби зірвати підвезення до фронту техніки, боєприпасів, людських підкріплень. А у ворожому тилу необхідно було зробити все для того, щоби противник ніде не почував себе у безпеці. Убивство ворожих солдатів і офіцерів, несподівані напади на транспортні колони, піші або кінні групи противника – такою є партизанська тактика. Посіяти паніку, дезорганізувати ворога, не дати йому перепочинку – все це мають робити партизани.
Енкавеесівські кати – не партизани
Для успішного виконання цих завдань у партизанському загоні необхідні спеціалісти. Розвідники збиратимуть інформацію, радисти передаватимуть її на «Велику землю», підривники будуть руйнувати ворожі комунікації. Для знищення живої сили противника необхідні снайпери та бойовики, що вміють вбивати тихо і непомітно. А для виявлення ворожих агентів, засланих у загони, потрібні контррозвідники. Пропагандистсько-агітаційну роботу мали вести також добре підготовлені люди. Всіх фахівців і перелічити важко, та їх хронічно не вистачало.
Адже більшість оперативних працівників НКВС з районних відділів та обласних управлінь мала зовсім інший досвід: проведення арештів та обшуків, застосування звірячих тортур на допитах, конфіскація майна у засуджених та поділ конфіскованого «серед своїх». Користі від цього досвіду у лісі не було жодної, а шкоди – дуже багато. Ненависть до катів з НКВС серед простого люду накопичилася величезна, і таким «партизанам» допомагати прості колгоспники не спішили. Навпаки, нерідко вони повідомляли про появу партизанів німцям або поліцаям. Окупанти ж відразу формували поліцейські підрозділи в усіх населених пунктах, які захоплювали. Гітлерівці вже мали певний досвід антипартизанської боротьби, здобутий в окупованій Польщі. Недосвідчені у «лісовій війні» енкаведисти чи міліціонери швидко опинялися у пастці й гинули у бою, розбігалися, або навіть переходили на бік ворога.
Так, два київських міліціонери з 1-го партизанського полку здалися ворогові й допомогли йому розбити перший батальйон полку. Чекіст С. Барановський (справжнє прізвище Блюменштейн), залишений для організації партизанського руху в Краснопільському районі на Сумщині, став начальником місцевої поліції, до якої набрав членів ВКП(б), і почав вбивати й знущатися з простих людей. На Житомирщині зрадники здали німцям партизанські бази, й ті озброїли поліцію захопленими трофеями. Подібних прикладів є чимало, вони свідчать про суттєві недоліки у підборі кадрів.
Винищувальним загонам не поталанило
Правда, більш підготовленими до боротьби могли виявитися партизанські загони, створені на базі винищувальних батальйонів. Такі підрозділи формувалися у прифронтовій зоні радянськими органами для боротьби з ворожими диверсантами та шпигунами, ліквідації парашутних десантів противника, для охорони важливих об’єктів та боротьби з панікерами і дезертирами. У кожному адміністративному районі було створено батальйон чисельністю від 100 до 500 і більше бійців, де командні посади займали оперативні працівники НКВС та начальники райвідділів міліції. До кінця липня 1941 р. в УРСР сформовали 657 винищувальних батальйонів, значна частина з яких загинула у боях або долучилася до відступаючих червоноармійців. А 109 батальйонів перейшло до партизанських методів боротьби. До таких же методів вдалися і деякі оточені частини Червоної армії. Найбільш підготовленими виявилися прикордонники і десантники – їх вчили воювати в оточенні противника, на відміну від звичайних червоноармійців. Проте в «оточенців», як правило, був відсутній зв’язок з радянським командуванням і діяти їм доводилося на свій страх і ризик. Згодом цих «самодіяльних» партизанів ретельно перевіряло НКВС і, бувало, висувало їм звинувачення у бандитизмі або зв’язках з ворогом.
Селяни раділи окупації
У значно кращому становищі опинилися ті загони, які сформували партійні та комсомольські органи. Вони з самого початку були пов’язані з підпіллям, мережа якого створювалася перед підходом ворожих сил. Партизанські зв’язкові отримували адреси конспіративних квартир, явки, знали паролі й здобували хоча б первинні навички конспіративної роботи. Це допомагало їм збирати необхідну інформацію від підпільників, а тим передавати накази, що присилалися по радіо з «Великої землі».
І все ж підпілля створювалося похапцем, ще й з недостатньо підготовлених людей. Із перших днів окупації воно зазнало значних втрат як через зраду окремих підпільників, так і через необережність тих, хто нехтував правилами конспірації. Найбільшими були втрати на Заході України, де радянське підпілля не підтримувалося місцевим населенням, озлобленим масовими репресіями періоду «совєтизації» краю. У перші місяці війни туди були закинуті 150 організаційних груп загальною чисельністю понад 2 тис. осіб, але завдання виконати вони не змогли й в основному загинули.
Утім, і на Сході та в Центрі України у 1941 р. ситуація для радянських партизанів і підпільників складалася вкрай непроста, нерідко трагічна. Народ не міг простити чекістам і партійцям масового знищення невинних людей у ході репресій, і особливо – смерті близьких під час Голодомору. Без підтримки народу партизани були приречені на поразку. Їхня трагедія на початку війни саме і полягала у відсутності дієвої підтримки з боку простих людей. Якщо у 1941р. в Україні для ведення партизанської боротьби було залишено 30 тис. чоловік, то навесні 1942 р. з них залишилося тільки близько 2 тис. А 28 тисяч зникло невідомо куди. Навіть з лісистих Чернігівщини та Сумщини на територію Російської Федерації відійшли місцеві партизани, яких вороже сприймало українське населення. Командир і комісар Путивльського партизанського загону Ковпак і Руднєв у політичному донесенні першому секретареві ЦК КП(б)У Хрущову так пояснювали ситуацію: «ряд українських сіл були раді приходу окупаційних військ, вороже налаштовані до партизанів і до радянської влади».
Гнів народний визрівав…
Невдовзі настрої українського села почали змінюватися. Наївні сподівання на «Гітлера – визволителя» розвіювалися при детальному знайомстві з окупаційним режимом. Про його особливості ми ще розповімо, а поки підкреслимо: у 1941 – на початку 1942 рр. партизанський рух створювався насамперед чекістами та партійцями. Народні месники з’явилися пізніше, коли за зброю масово взялися прості люди, щоби мстити за своїх закатованих близьких, за всі знущання, що довелося терпіти від представників «вищої арійської раси». А гнів народний є страшною силою, гітлерівці його відчули сповна. Спочатку ж вони торжествували.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
