Недільного вечора 22 жовтня у золотій залі Чернівецького облмуздрамтеатру пролунали перші оплески щорічного регіонального фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини». Фестиваль відкрився прем’єрною виставою господарів імпрези – «Павлинка» за п’єсою білоруського класика Янки Купали.
Звісно, відкривати фестиваль та ще й виставою, яку напередодні показали публіці уперше – завдання геть невдячне. Хоча б і через те, що і глядач, і жури ще не втомлені щовечірньою зміною театральних подій, тож оцінюватимуть, як то кажуть, «на свіжу голову». А ще й зважаймо, що до останнього дня фестивалю перша вистава вже якось «підзабудеться»…
Якщо показану першого дня фестивалю виставу судити з точки зору відтворення білоруської етнічності, можна нарахувати якусь там купку недоречностей, невідповідностей тощо. Хоча не перекладені геніальним Павлом Тичиною пісні звучали-таки білоруською.
Власне, й до сюжету важко підходити із суровою міркою: дія розгортається протягом двох днів, наприкінці другого вже й відбувається щасливий фінал… Декому історія Павлинки здається неактуальною, для інших становлення особистості та історія кохання ніколи не стануть неактуальними. Важко судити без спеціального соціологічного дослідження, що саме зараз потрібне глядачеві. Адже кожний приходить до театру по своє…
«Павлинка» цілком відповідає своїй назві: це про дівчину, яка у спільноті, де жінку ніби жартома, ніби всерйоз раз за разом порівнюють із кобилою, дозволила собі «мати своє судження». У Марини Піти героїня вийшла грайливою й ніби пустотливою, типова татова донечка, єдина в родині дитина, якій батьки дозволяють трохи більше, ніж у звичайній селянській родині. Та й родина ніби й не зовсім сільська, з такої собі категорій підпанків із польськими закінченнями прізвищ. Амбіції батька (заслужений артист України Богдан Братко) на шляхетність саме й стають на заваді коханню Павлинки. Чи цікава це історія? Кожний вирішить для себе.
Натомість режисер побудував сценічне дійство не як побутову комедію, а швидше як гру в побутову комедію – із «замри-відімри», спілкуванням з оркестром і навіть замовлянням йому мелодій за гроші. Актори співають і танцюють, не зважаючи на вік, і почуваються в ансамблі. А це – головне у виставі, про що б вона не була…Підкреслюють цю ніби несправжність дійства й маріонетково виламані руки й ноги акторів за командою «замри».
Багато нарікань почула на те, що Дмитро Леончик зробив свого антинареченого Адольфа фон Биковського якимсь більш привабливим, ніж сільський учитель Яким Сорока, коханий Павлинки (Назар Кавулич). Вона, мовляв, і танцює, й співає разом з Адольфом – у той час, як Яким не присутній на сцені… А хто сказав, що обраний татом в зяті парубок має обов’язково бути гіршим? Адже кохають не кращого, кохають… коханого. І з цим одвіку ніхто нічого не може зробити. Тож, коли щасливий випадок ( deusexmahina зі стародавнього грецького театру?) не допомагає, то виходить історія Ромео та Джульєтти… Але в нас – «Павлинка»: усе закінчується на радість, причому здається, ніби батько, який був проти Павлинчиного кохання, не менш задоволений, ніж самі закохані…
Наостанок зауважу, що виклала власну думку, не претендуючи на істину в останній інстанції.
Оскільки першого дня Форум на канапі не отримав саме глядацького обговорення, залишимо професійні зауваження суворого журі за дужками: наші актори ще гратимуть «Павлинку», то зауваження стануть у пригоді… А понеділкового вечора на фестивального глядача очікують «Чарівні Сабінянки» за п’єсою Леоніда Андрєєва у постановці Київського театру на Липках.
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
Фото http://dramtheater.cv.ua
