Ще одну виставу, для якої неважлива національна чи соціальна приналежність героїв, бо усе – про наше сьогодні, привезли на фестиваль з Києва режисер і актори академічного театру юного глядача на Липках: «Чарівні Сабінянки» за п’єсою російського письменника початку ХХ століття Леоніда Андрєєва у сценічній версії режисера-постановника вистави, заслуженого діяча мистецтв України Максима Михайліченка. Сюжет нібито нескладний: вояки – засновники Риму починають осіле життя й за відсутності в Римі населення узагалі беруть собі за жінок жительок сусідньої Сабінії. Беруть так, як звикли: уночі, нальотом вриваються в їхнє місце, полонянку на плече – й уперед! Після стійкого опору з вереском і киданням камінням завойовники відступають – і починаються суворі перемовини. Це той сюжет, коли заздалегідь знаєш, що буде, але цікаво саме – як?
Режисер Максим Михайліченко багатьма деталями, що так іронічно випадають зі стародавньої історії – ну, хоча б рекомендований лист зі зворотною адресою чи пластикова пляшечка із соскою для годування немовляти – підказує нам: ні до чого тут Рим, це про нас із вами, про чоловіків та жінок. Тема така ж древня, як існування життя на Землі.
Ще наша праматір Єва змушена була за допомоги Змія спокушати Адама, бо сам він ніколи не здогадався б, навіщо Творець з усім цим затіявся: створив Адама з Євою такими різними та ще й заборонив їсти яблука з дерева пізнання… Ну хто не знає: якщо хочеш, аби жінка щось зробила – заборони їй це…
І зауважимо, тема «чоловік-жінка» і нині залишається такою непізнаванною й невирішеною – залишаючи простір творчості для обох сторін. І це добре: хіба ж цікаво жити за чиїмись рецептами? А тут принаймні весело!
Передбачувані ситуації аніскільки не псують настрою, бо сміх лікує і від розчарувань, і від надмірних очікувань.
Мені не дуже подобаються судження на кшталт: «наші чоловіки…» або «усі жінки…» – і далі що завгодно, хвалебне чи викривальне… Насправді, всі ми різні – і актори театру на Липках разом із режисером блискуче це показали. Навіть у двох чоловічих командах немає двох подібних, так само як абсолютно різних жінок грають актриси. І, що найцікавіше, усі ці 12 акторів і 6 актрис грають… головні ролі! Дарма, що дії відбуваються нібито командні.
Чудовий велелюдний ( ми ж звикли до мало бюджетних і малолюдних вистав) ансамбль: сперечаються й борються, примиряються й приймають рішення – і усе це… смішно. І навіть смішно по-різному. Вибрані, мабуть, навмання, автором імена з історії й міфології, з дитинства знайомі нам за чудовою книжкою Н.Куна імена – уже смішно. Марк Антоній (заслужений артист України Олександр Вілков), якого зранку мучить «сушняк» з перепою… Додайте до усього цього пластичність та імпровізаційність кожного актора – в межах малюнка ролі, накресленого режисером. Блискуче веде роль народна артистка України, найстарша зірка вистави Валерія Чайковська, Вероніка якої так пристрасно-безпосередньо зізнається наймолодшому римлянинові, що викрав її точно помилково: «Я тридцять років на тебе чекала».
Але повторюся: неголовних ролей у виставі просто немає. Із цим театральним колективом цікаво спілкуватися, бо вони подають власну версію людських стосунків, інакше висвітлюють давно нам відоме… От, здається, вхопиш за ниточку подію – а вона обертається на якусь іншу, зовсім несподівану. І це весела несподіванка. Не знати, кому пощастило найбільше: акторам із режисером чи навпаки.
Наведу тут фразу колеги журналістки, сказану «в кулуарах» : «Кожна жінка мріє бути викраденою». Причому, кожна жінка вкладає в це твердження щось своє…
А фінал мене «засмутив» (знову іронізую) своєю очікуваністю: жіноча команда набуває рис войовничих, скидає шовки й оксамити… Бо ж навіть із цими рішучими й сміливими вояками треба брати команду на себе, інакше ладу не буде…
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
