Яна Тараненко: «Я закохалася у це місто!»

Не секрет, що багатьох майбутніх юних «театралів» до театру спочатку «заганяють силою». Мова йде, звісно ж, про різноманітні колективні відвідини театру школярами-студентами різноманітних навчальних закладів. Але пізніше щось таки змушує цих «недосвідчених і поверхневих неофітів» самостійно купувати квитки в касі і поринати в репертуар театру, вишукуючи цікаві вистави! Будьмо відверті: головний стимул їхніх перших театральних зацікавлень – вродливі та харизматичні актори-однолітки! Наприклад, для когось чернівецький театр «розпочався» з Віктора Барановського, з Крістіни Зборлюкової чи Івана Даниліна, а для когось – з Яни Тараненко…

Мій знайомий, побачивши вперше мене у «Калиновій сопілці» після вистави одразу ж сказав: «Яно, сходи до церкви!» За 6 років у мене не було важчої вистави: і фізично, і морально, і перевдягань багато… Іноді я піджартовую, що під час вистави втекла б зі сцени, отак, в одній сорочці, й бігла б Головною до гуртожитку – нехай догравали б без мене…

Життя актриси… «затягує»

Яна Тараненко на чернівецькій сцені – вже шостий рік. Після завершення навчання в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі їй пропонували роботу в лялькових театрах Донецька і Полтави. Проте так склалося, що 2005 року вона в складі тодішнього «дніпропетровського десанту» з дев’яти акторів приїхала розпочинати свою акторську кар’єру саме до Чернівців… Приїхала і – закохалася: в людей, в театр, у місто…

– Я закохалася у це місто! Куди б ми не їздили, на які б гастролі… Навіть коли я до батьків приїжджаю у Жовті Води, то в мене виривається «А в мене вдома…» А батько на мене дивиться так і каже: «Твій дім – тут!» Але відчуваю, що поріднилася з Буковиною. Не хотіла б звідси їхати нікуди… Проте, звісно, ніколи не знаєш, як життя твоє складеться…

Відвідати батьків Яні вдається двічі на рік: під час літньої відпустки і ось уже третій рік поспіль – на Великдень…

Своїх глядачів ми готуємо змалечку, з казочки… До того ж, це такі емоції, коли бачиш, як ці малюки несуть на сцену квіти, щиро аплодують. А головне – в них горять оченята: адже вони справді переконані, що на сцені не якась «тьотя перевдягнена», на сцені – відбувається справжня казка. Наша остання казка «Як Настя ледь марою не стала» – просто цукерка! Декорації, світло, музичне оформлення – усе дуже гарне, на найвищому рівні!..

– Я дуже «сімейна людина», дуже домашня… Коли приїжджаю до батьків додому, відчуваю себе маленькою дівчинкою: вимагаю уваги, можу покапризувати… Мати мене завжди в усьому підтримує, вона – мій янгол-охоронець… Батько ж спочатку був проти моєї акторської кар’єри. В нього певні стереотипи щодо життя актриси, вважає, що воно… «затягує»… Та якщо театр він ще сприймає нормально, то від телебачення у нього просто паніка!

Я за те, щоби люди одружувались, народжували дітей, і щоб все у них було добре. Тому, не зважаючи на те, що мій перший шлюб (з актором чернівецького театру Віктором Барановським – авт.) не склався, звісно ж, я би хотіла ще раз вийти заміж, адже це – класно, коли люди разом, коли їм добре…

Чернівецькі прихильники Мельпомени – якісь занадто сором’язливі та… заощадливі

Не секрет, що актрисам, і юним, і вже більш досвідченим, подобаються не тільки аплодисменти під час вистави, але й квіти після неї, автографи й фотографування біля театру, впізнавання на вулицях міста…

Я дуже залежу від настрою! Проте з гарною компанією після важкої вистави – швидко перемикаюся.

– Звісно, у декотрих із актрис театру є свої шанувальники, які іноді чекають їх після вистави з квітами під службовим входом… Проте, чомусь здається, що у переважної кількості глядачів думка така: «Я прийшов, витратився на квитки… Ще й квіти купувати?» Дуже рідко люди заздалегідь купують квіти, щоби потім вийти на сцену і подарувати їх актору…

Пам’ятаю, якось на виставі були чи то студенти, чи школярі старших класів. І от після вистави на сцену вийшов ще зовсім юний хлопець років 14-16, і, даруючи мені квіти, тихо прошепотів мені на вушко: «А що ти сьогодні ввечері робиш?» Я навіть розгубилася: «Ні-ні, я дуже зайнята…» А він: «Ну чого?»

Почали мене впізнавати на вулицях міста, коли я зіграла свою першу роль на чернівецькій сцені у виставі Олега Мельничука «Колотнеча у Кйоджі». Бувало, зайду після вистави в магазин «Колос», а там якась молодь на касі стоїть, розраховується… Бачать мене – і починають «коситися», підштовхувати один одного, перешіптуватися…

– Яно, про що ти думаєш на сцені під час «мовчання»?

– Ой, там страшні внутрішні монологи!

Кілька слів про… «Колотнечу»

До речі, про «Колотнечу». Не знаю, як для старшого покоління, проте для багатьох з теперішньої чернівецької молоді ця вистава стала якоюсь дивовижною театральною легендою, улюбленою виставою, яку й досі згадують із захопленими вигуками і дещо ностальгічно.

– Якось мені розповідали молоді колеги, що коли вони знайомилися з місцевою молоддю, почули від них: «Ой, ми вчора ходили на виставу, якась така гарна молодь грала, мабуть, гастролював якийсь театр…» Тобто, не впізнавали наших акторів… Деякі люди просто не вірили, що в нашому театрі може бути така вистава, де задіяно стільки молоді…

Які б вистави я зараз відзначила? Гарно сприймають глядачі «Дарусю»… Мені дуже подобається «Рятуйте, мене женять…», а ще – майже всі вистави за участю Богдана Мартиновича Братка, «Бабій» дуже подобався… З театру зараз пішло стільки акторів, «полетіли» вистави: «Барбара» Сікорського, де я з Антоном Сисюком грали головні ролі, той же «Бабій», «Сойчине крило»… Шкода…

Щодо табу на сцені… Я не категорична, все може трапитись… Але це має бути справді виправдано, а не просто, наприклад, роздягнутись на сцені, заради гарної картинки: «отут ти станеш, ми тебе гарно підсвітимо – то ж гарно, коли така файна дівка показує глядачу свою звабливу попу!»