Нитка – і риска, й мазок
– Знаєш, Олено, от я неодноразово бачила, як ти викладаєш свої нитки. І вс не збагну, як народжується твоє диво. А як виникла в тебе така авторська техніка? Ти ж вчилася ткацтва?
– Зовсім ні! У моєму дипломі стоїть:«модельєр та конструктор одягу». Ткала й вишивала моя мама… А я після Вижницького училища образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва потрапила до Чернівецького відділення Худфонду України. Тут було сформоване мистецьке середовище, із поважними іменами. Щоби не загубитися на їхньому тлі, стала шукати, так би мовити, «власну нішу».
– Спочатку це були дерев’яні ляльки…
– Так, ці точені з дерева та обмотані нитками симпатичні фігурки гуцуликів і гуцулочок швидко стали своєрідною візитівкою Буковини: їх, як у Росії матрьошок, цілими валізами купували туристи, їхні зображення потрапили на поштові листівки та конверти. У комбінаті ляльок швидко «поставили на потік»: справа виявилася прибутковою…
– І тобі стало нецікаво…
– І я пішла далі. Звичайно, усе це не взялося нізвідки, раптом. Я шукала – себе і власну техніку. Кожна робота, кожна виставка ставали справжнім випробуванням…
– У твоїх картинах зустрічаються все нові й нові елементи, і навіть «нетекстильні вкраплення». Як це виникає?
– По-різному буває. Усе залежить від конкретного твору. Інколи задум визріває задовго до втілення, а інколи деталь з’являється майже раптово: як фінальна точка, як засіб гармонізування матеріалу та кольору… Звичайно, фігурку розіп’ятого Іісуса випадковістю не назвеш: він концентрує в собі наш світ, мислення, віру…
«Будую свій космос…»
– Колись на твоєму столику «сусідили» Блаватська і Ніцше, Біблія й Фрейд… Чи вплинуло все це на твою творчість?
– Наразі читаю цього менше. То були часи, на початку 90-х, коли така література стала масово доступною. Я ніби поспішала надолужити те, про що замолоду тільки чула. Чи вплинуло? Мабуть, процес тут двосторонній: я читала, бо мала таку потребу, – і отримувала нові риси, якості…
– Ти належиш до таких людей, з якими легко спілкуватися навіть після значної перерви. І все ж таки ми змінюємося. Як ти відчуваєш рух часу на собі? У чому ти, як сама вважаєш, змінилася?
– Мені здається, що Бог нам усе життя лиш додає. Навіть те, що ми втрачаємо, додається до нашого знання про себе й про життя. А спосіб життя? Ти ж пам’ятаєш, як я жила тут у Чернівцях? Картини, книги, телевізор. Так же й тепер, у Вашківцях. Плин часу відчуваю, мабуть, у тому, що намагаюся ущільнити його: працюю одразу над кількома картинами, читаю паралельно кілька книг. Навіть «тарілку» телевізійну освоїла – для цього ж.
– Комп’ютер маєш?
– Ні, такої потреби не виникло. Може, поки що…
«Поверніть мені Гоголя!»
– А із вашківчанами спілкуєшся? Я, наприклад, знаю, що ти не виходиш у місто, коли гуляє Маланка…
– Більшість моїх сусідів – дуже гарні люди і до мене ставляться добре. Але я не можу не втрутитися, коли бачу щось неправильне! От перейменували нашу вулицю: Гоголя на Бажанського. Розумію, місцевого автора теж треба якось увічнити, але ж не замість Гоголя! Тож ходила по владних установах, поки не домаглася: повернули-таки Гоголя. Декому така моя прямота не подобається. Навіть інциденти були: з автобуса мене викидали, коли треба було кудись їхати. А на Маланку усі ходять, м’яко кажучи, нетверезі, та ще й у масках… І що комусь у голову зайде, хто зна… Я взагалі виходжу лише коли щось треба, а потреб у мене не так вже й багато!
– А свіже повітря, город…
– Городом теж не займаюся: не маю часу.
– А живність якусь маєш? Кота, наприклад?
– Кота не маю. Маю чотирьох кішок.
– Не заважають?
– Не тримала б, якби дошкуляли…
– А що це за історія зі спробою виключити тебе зі Спілки художників?
– Єдине, що в мене залишилося в Чернівцях – майстерня в Будинку художника. От дехто й вирішив, що можна, виключивши мене зі спілки, забрати ту майстерню. Викликали мене на засідання, ставлять питання на голосування.
– А ти що? Невже промовчала?
– Ай-я, промовчала! Я їм сказала: не ви мене приймали до спілки – не вам виключати. І, коли не хочете осоромитися, облиште цю ідею в зародку! Я зі спілки не піду, аж поки сама не вирішу
«Знаю, звідки мамині вишивки»
– У спілкуванні ти чітка, добра, не жадібна, але… бескомпромісна. Мені це нагадує твої роботи: зверху м’яке, навіть пухнасте, а основа жорстка і все тримає на собі… А не важко завжди бути наодинці із собою? І чи відчуваєш колись вплив власних робіт на себе?
– Однозначно, ні. На всі такі «чи». Я взагалі особа парадоксальна: мій внутрішній стан жодним чином не узгоджується з творчістю. А самотність… Я не сама. Ніколи не буваю сама чи усамітнена. І працювати мені не важко. Може, я навіть не працюю: я так живу, так твориться мій власний космос…
– І десь у тому космосі Вашківці, Буковина, Україна…
– Інколи ніби дивлюся на землю з висоти пташиного польоту, відчуваю, як рухаються світи, розумію, як утворилися ці гори й народилося на них усе живе.
– Пам’ятаю, довго дивилася на одну твою картину: зорані перелоги, борозною можна йти далеко-далеко… І щось бентежить, не дає заспокоїтися. Нарешті збагнула: нитки, що сплелися у кольори ріллі, викладені… буковинським орнаментом! Це ж звідси наші вишиванки!
– Так, для мене кольори землі, простору, моїх творів беруть початки у вишиванках моєї мами, народної майстрині. Я не просто любила свою маму, вона для мене все: початок усьому і уособлення життя, землі, творчості. Раніше відчувала різні впливи – у житті, творчості. Але в людини має-таки бути отой стрижень, що збирає все в ній і тримає на собі.
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
