Після смерті 1340 року останнього правителя Галицько-Волинського королівства за територію цієї держави боролися Польща, Угорщина і Литва. Врешті–решт її землі поділили: Галичина дісталася полякам, Волинь – литовцям, а угорці мали задовольнися раніше зайнятим Закарпаттям. Буковина ж відійшла до Молдавського князівства, створеного 1359 року. Статус цих земель та їхнього населення під владою нових господарів був різним. Найменше змін у своєму житті спочатку відчули українці, що опинилися під управлінням Литви.
Українці у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському
Велике князівство Литовське у XIV ст. швидко перетворювалося на провідну державу Східної Європи. Від 1316-го до 1341-го його правителем був князь Гедимін, який заснував нову династію і долучив до Литви чимало земель колишньої Київської Русі. А його сини Ольгерд і Кейстут зайняли більшість українських земель, а їхня держава стала називатися Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Розгромивши військо Золотої Орди у битві при Синіх Водах 1362 року, ця країна показала всій Європі свою силу і могутність.
Її правителі вважали, що Литва є законною спадкоємицею Київської Русі, тож зберігали старі порядки на території руських князівств. Лише згодом замість князівств почали запроваджуватися воєводства. Та на чолі цих нових територіально-адміністративних одиниць нерідко залишалися Рюриковичі – православні аристократи, нащадки великого Рюрика. Правда, все частіше владу у воєводствах отримували й литовці Гедиміновичі.
До останніх десятиліть XV століття Литва зберігала змішаний литовсько-руський характер. Урядовою мовою у ній була руська (сучасні філологи дискутують, чого в ній більше: старобілоруських чи староукраїнських елементів), діяли закони часів Київської Русі – «Руською Правдою» послуговувалися аж до 1468-го, а православ’я у країні мало почесний статус. Деякий час у Литві навіть існувала православна митрополія у Новогрудку, і литовська знать нерідко сповідувала православ’я. Проте на нього наступав католицизм, позиції якого посилювалися зі зростанням впливу Польщі на литовські землі.
Створення Речі Посполитої й наступ на права простих українців
Майже 200 років Литва поступово втягувалася у польську орбіту. Зміцнення Москви й німецька експансія на Схід несли загрозу як литовцям, так і полякам, тож вони вирішили об’єднати свої сили. Відтак 1569 року було укладено Люблінську унію, за якою Польща і Литва утворили спільну державу. Її назвали Річчю Посполитою, тобто «спільною справою» – це калька з латинсього вислову «res publica» із таким же значенням. Повну владу у Польщі мала шляхта, яка користувалася значними привілеями і була звільнена від податків. Шляхтичі обирали місцеві сеймики, які існували в кожному воєводстві. Лише польські шляхтичі могли посідати урядові пости – як у воєводствах, так і в королівських замках. Усього цього не мали литовські шляхтичі до утворення Речі Посполитої. Отримання таких привілеїв було їхньою мрією – і вона втілилася у життя. Тож українська знать, яка у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському почувалася на рівні з литовською, захотіла ще й таких привілеїв, які мала шляхта польська. А інтереси соціальних низів її не цікавили.
Шляхта привілеї отримала. А що залишилося селянам? Так зване «друге закріпачення», яким значно обмежувалося їхнє право залишати місце проживання. Панам потрібні були робочі руки, щоб отримувати зі своєї землі якнайбільше зерна. Адже цей товар Річ Посполита продавала за кордон і отримувала від цього значні прибутки. Все більше часу селяни мусили працювати на полі, яке належало панові, державі або церкві. Все більше повинностей накладалося на них. А захистити свої права прості селяни змоги не мали: Річчю Посполитою правила тодішня «каста недоторканних». До них належали найбагатші магнатські роди, що володіли величезними земельними маєтками й сотнями тисяч кріпаків.
Ополячення української верхівки
Серед магнатів в українських землях особливо місце посідали тодішні олігархи – князі Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі. За сучасними мірками їхні статки давали право претендувати на провідні позиції у списках мільярдерів, які друкує журнал «Форбс». Правда, до офшорів свої капітали вони не виводили: ми ж пам’ятаємо, що у Речі Посполитій представники привілейованого класу податків узагалі не платили. А магнати мали власні приватні армії, могли підкупити будь-який суд і точно так плювали на суспільні інтереси, як це нині роблять олігархи пострадянські.
Від простолюду вони були дуже далекими і з плином часу віддалялися все більше. Найдовше з рядовими українцями їх об’єднували рідна мова і спільна православна релігія. Та у Речі Посполитій привілеї мали католики, тож усе більше магнатів і шляхти залишали віру предків й переходили в католицизм – і відмовлялися від рідної мови на користь польської. Польська культура швидко розвивалася й виглядала привабливою для багатьох. У Польщі існувала якісна система освіти, а вихідці з цієї країни нерідко вчилися в найкращих європейських університетах. Таку змогу мали й заможні українці, залюбки користаючись нею.
Серйозним недоліком польської освіти було те, що вона спрямовувалася на денаціоналізацію неполяків. Високий рівень світи давали єзуїтські коледжі, та нерідко єзуїтам удавалося нав’язати своїм учням перехід у католицизм. Сприяли асиміляції й привілеї, що їх католики мали у Річі Посполитій. Українці ніколи не забудуть Єремію (Ярему) Вишневецького, нащадка старовинного українського роду, який не лише цілком сполячився, але і сумно «прославився» звірствами проти повсталих українських козаків і селян.
Еліта учергове зрадила власний народ, продавши зайшлим чужинцям право володіти українською землею й навіть долями українців. Забігаючи наперед, можемо сказати: така добровільна асиміляція нерідко отримувала згодом зворотний хід. Досить згадати польського графа Андрея Шептицького, який став митрополитом Греко-католицької церкви й відновив свою належність до українства, втрачену його предками. Або буковинського політика Миколу фон Василька, предки якого з руських бояр стали молдавськими, а сам він повернув власне українство вже на початку ХХ століття. Прикладів подібних є чимало, особливо серед інтелектуалів: наприклад, історик Володимир Антонович, поет Максим Рильський, політичний філософ В’ячеслав (Вацлав) Липинський…
Частина ж української шляхти ніколи не полонізувалася, з неї походили деякі талановиті керівники козацько-селянських повстань. І навіть засновники козацького руху в Україні, про яких мова ще попереду. Тепер же згадаємо, що за часів Речі Посполитої в українських землях закладалися, образно кажучи, «міни уповільненої дії», які згодом завдали чималої шкоди іміджу українців в очах світової громадськості. Насамперед йдеться про так зване «єврейське питання».
Створення гострих міжетнічних проблем
Євреї здавна проживають на українській землі: ще у стародавньому Києві документи згадують єврейських купців. З часом у містах України з’являлося все більше євреїв-ремісників, були тут і лихварі цього етнічного походження. Взагалі в українських містах створювалися чималі різноетнічні громади: єврейські, вірменські, польські, німецькі, чеські тощо. Головними їхніми зайняттями були ремесло й торгівля. Звісно, час від часу виникали певні конфлікти чи непорозуміння, проте не було проявів глибокої ненависті. А принесли її на українські землі магнати і шляхта вже у часи Речі Посполитої.
Управляти своїми маєтками великі пани не могли чи не хотіли, для цього вони наймали управителів, найчастіше з числа євреїв-ашкеназ – вихідців з Німеччини – та їхніх нащадків. Орендар забезпечував панові постійний прибуток з його полів, садів, гуралень, млинів тощо. При цьому не забував і себе, намагаючись за короткий термін оренди максимально збагатитися. Єврей-орендар збирав від імені пана податки і мито, нещадно стягуючи їх з селянина. У селянських очах він виглядав безжальним кровососом. Нерідко нещасний селянин шукав розради у горілці, яку купував у єврея-шинкаря. У нього ж під великий відсоток мусив позичати гроші (банків у селі тоді не було, банкоматів і поготів). А це призводило до розорення селянського господарства, і знедолена родина свою ненависть скеровувала не на пана й польську державу, які створили й підтримували таку систему визиску, а на єврея-шинкаря й навіть на всіх його одноплемінників.
Особливу ненависть українських селян збурювали факти, коли ключ від православного храму зберігався в іудея-орендаря, який вимагав заплатити йому за відкриття церкви. Слід зазначити, що таке відбувалося далеко не в кожному селі, а лише там, де були і православна церква, і католицький костел. Орендар чинив у домовленості з паном (тому належало село) і ксьондзом, до якого після всіх поневірянь починали приходити бідні люди. А костел для них був відчинений безкоштовно! Коли ж починали ходити туди постійно, то поступово перетворювалися на католиків і поляків, відтак як нові парафіяни вже здавали гроші «на потшеби косцьолу». Прості наївні селяни не завжди розуміли, що ключ від православного храму єврей-орендар отримав за домовленістю між паном і ксьондзом, і звинувачували у знущанні над собою лише того, до кого доводилося йти за ключем.
Згодом така політика, спрямована на денаціоналізацію українців, з усією силою вдарила і по її організаторам та провідникам, і по євреям-орендарям, яких польське панство фактично підставило під жахливий удар селянського гніву. Дотепер нашим сучасникам нерідко дорікають якимсь особливим «вічним антисемітизмом українців» як свідомі українофоби, так і погано обізнані в тонкощах історії люди, не розуміючи причинно-наслідкових зв’язків у справжній трагедії, що спіткала єврейське населення України у середині XVII століття. Але про це поговоримо в наступних наших зустрічах.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
