Письменник, лауреат. Також унікальна людина, унікальність якої у тому, що вона автоматично викликає симпатію. Молодь любить його за простоту і демократичність, але Жадан насправді всередині професор.
– Не так давно був у центрі сучасного мистецтва в Києві. І був вражений вихолощеністю виставки. Відчуття, що мистецтво замикається саме на себе. Для такого мистецтва не важливо бути осмисленим, зрозумілим. Важливо, щоби тебе помітили спонсори. Важлива репутація серед них. Мистецтво перетворюється на забавку багатіїв. Як ви ставитеся до такої тенденції?
– Мені не подобається Пінчук-арт-центр. У нас у Харкові є багато художників, які займаються стріт-артом. Простіше кажучи, вони розмальовують місто. І як концепція мені це набагато симпатичніше. Коли роблять речі, які суголосні життю на вулицях.
Мені подобається вуличне мистецтво. Це не означає примітивне мистецтво. Йдеться про ситуацію, коли художник, письменник, режисер намагаються відчувати, що відбувається сьогодні на вулиці.
Для мене набагато важливіше, щоби мистецтво мало соціальний контекст. Щоб воно було цікавим і зрозумілим, ну, якщо не всьому суспільству, то принаймні, великій його частині.
Так зване герметичне мистецтво, попри те, що я з великим інтересом та любов’ю ставлюся до того ж Пауля Целана, цікавить менше. Більш хвилює ситуація співпраці мистецтва з соціумом. Ну, скажімо, нещодавно в Харкові був фестиваль «Акумулятор», спрямований на те, щоб засобами мистецтва говорити про соціальні проблеми.
Мені здається, іноді культура, мистецтво заганяється в таке просторове інформаційне гетто. Її намагаються обмежити академічним колом або спонсорами, які фінансують мистецтво для мистецтва. Мені ж цікаво, коли будь-який твір – кіно, книга, картина – має суспільний резонанс.
