Письменник, публіцист, журналіст і, крім усього, зять Андруховича.
–У сімдесяті-шістдесяті роки поезія була дуже популярною в СРСР. Але вже тоді в буржуазних суспільствах знали, що поезія – це дуже кулуарна справа. Чи не шкодуєте ви, що поезія стала кулуарною справою? І чому в радянській ситуації вона збирала стадіони?
– Я не можу шкодувати. Можливо, ця думка мало кому сподобається, але в Радянському союзі та поезія, що лунала на стадіонах, була часом досить поганого рівня. За небагатьма винятками. Там були хороші поети, на які збиралися ті самі стадіони. Чи варто жалкувати за цим? Це був певний час, коли, крім літератури, не було інших виходів для свободи, для вільних людей. Тому література відігравала не властиві собі ролі. І мені здається, що зараз відбувається нормалізація. Немає очікувань і сподівань від поезії, що вона залікує рани соціальні, стане панацеєю, врятує людство.
– Тоді ж які завдання поезії?
– Поет не мусить пояснювати свої вірші й свою присутність у цьому світі. Іноді деяким поетам вистачає, щоб він сам визнавав себе поетом.
– Тобто, це просто спосіб отримувати насолоду?
– Насамперед насолоду. Людина мусить від цього отримувати певний кайф. Мені здається, що за цим є якась правда.
– У нас слово «культура» асоціюється з певним пафосом ще з радянських часів. Культура – це те, що врятує світ, як мінімум. Чи вважаєте, що культура здатна рятувати? І чи її це функція?
– Література і культура – це справа не спільноти, а справа одиниць, справа особистостей, які її творять і її споживають. Рятуватися за допомогою культури можна особисто. Людина може робити ставку на культуру. Читати, наприклад, французьких символістів, і внутрішньо цим збагатившись, стати іншою. Але це справа глибоко приватна. І вплив культури не можна перебільшувати. Хоча б тому, що культура може влітати в одне вухо і вилітати з іншого.
