Ця подія – найкраще, що трапилося зі мною за весь тривожний карантинний час. Припускаю, що так скажуть і інші учасники «виїзного» засідання клубу «Дебют – Читання», що п’ять років тому народився під дахом обласної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка. Адже цей клуб для багатьох став своєрідною відрадою. І справа навіть не в тому, що тут кожен ділиться своїм доробком – читає вголос чи то поетичні, чи прозові свої твори і начебто втамовує творчі амбіції, – а в тій атмосфері, надзвичайно довірливій, позитивній, доброзичливій аурі, що панує в цьому товаристві. Завсідники клубу – а тут уже давно склалося потужне ядро – таку співзвучність душевних імпульсів називають куполом.
Свого часу познайомилася з «Дебютом» майже заочно: почувши про його діяльність, взяла інтерв’ю у провідної бібліотекарки відділу краєзнавства Ольги Серебріян, яка, так би мовити, стояла біля джерел клубу, стала його модераторкою. І, певно, не помилюся, коли скажу, що для неї цей дебют став не просто робочим епізодом, хобі, а її життям. Так, як стають життям для творчої людини, письменника «польоти уві сні й наяву», коли зненацька, без запрошення навідується Муза, і відпустити її, не записавши епізод чи римований рядок, не маєш права, не хочеш, не в силах. Принаймні так мені видається. Ольга Дмитрівна справді живе «Дебютом» – щомісяця скликає до затишної бібліотечної зали «дебютантів». За її ініціативи побачив світ альманах із творами учасників клубу, новинки авторів публікуються в журналі «Німчич» (редактор Віктор Максимчук). Якось випало познайомитися з ними ближче, хоча декого уже знала – наш маленький Париж і справді тісний, тим більше для журналіста, якого професія зводить з людьми, що трудяться в різних сферах. Тим-то й вразив мене ще більше «купол», що за «круглим» клубним столом зібралися не відомі поети й прозаїки, не члени Спілки письменників, а ті, чиї робочі будні сповнені, здавалось би, прозаїчних справ. До прикладу, бухгалтерка Ольга Васкан пише зворушливі дитячі вірші, тонкими рисами змальовує природу, вихлюпує добрі флюїди. Цікаву лірику представляє бібліотекарка Тетяна Боріна. Або ж Діна Канюченко-Пугачова, яка працює в комунальній сфері. У неї стільки талантів! Вона могла би стати відомою співачкою, бо має прекрасний голос і артистичність виконує пісні свого авторства. А ще має надзвичайне почуття гумору, яке пронизує і її поезію, і прозу. Взагалі гумор у «Дебюті» представлений доволі потужно. Варто тільки послухати житейські історії Галини Пелепюк-Мрихіної, щоби у вас піднявся настрій. Що цікаво, навіть у цьому веселому жанрі можна помітити ексклюзивні факти з історії Чернівців, які пані Галина надзвичайно любить і знає – з її публікацій у збірниках та газетах можна дізнатися все або майже все про наше рідне місто. Усе гаразд із гумором й у викладачок Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Наталії Куконіної-Самойленко та Ірини Горбачевської. Зокрема пані Наталя на останньому засіданні добряче розсмішила всіх своїм «чорним гумором». Хоча, до речі, у неї є низка ліричних поезій, віршів і казок для дітей (вона – лауреатка премії ім. Корнія Чуковського), прозові твори. А пані Ірина має власну «родзинку»: свою прозу в стилі гуморески вона читає напам’ять. Та ні, не читає – грає. Цього разу, оприлюднюючи монолог папуги, навіть захопила із собою яскраві аксесуари, аби образ вийшов якомога достовірнішим. А яку цікаву прозу пропонує Софія Березіна, за фахом економістка! Запам’ятався її твір про будні пологового будинку, списаний із життя часів Союзу – майже за Михайлом Зощенком. Варто нагадати, що авторка має у своєму доробку кілька книг про долю євреїв, які свого часу внесли свої «штрихи» до портрета Чернівців. Не можу обминути й творчість Сергія Гакмана. Науковець, який об’їздив ледь не пів світу як учасник міжнародних конференцій, він так захопливо описує й читає гуморні епізоди з життя, конфузи й придибенції, що можна качатися від сміху. Втім, не завжди хочеться сміятися. Дуже серйозні, подекуди навіть категорично-критичні есеї з життя Чернівців і чернівчан представляє Сергій Воронцов. Досі не можу забути оповідання Олени Дикої, в якому описана майже документальна історія одного атовця. На останньому засіданні клубу болем у серці відгукнувся уривок із оповідання Ігоря Померанського. Він – про сучасну війну… До речі, це засідання, та подія, яка стала віддушиною для нас, відбулася днями просто неба. І раділи ми цій зустрічі щиро, бо давно не бачилися віч-на-віч. За час карантину, коли була зачинена бібліотека й ми всі – у себе вдома, невгамовна Ольга Дмитрівна розміщувала новинки від дебютівців на сторінці у Фейсбуці, кілька разів влаштовувала «дебютівські читання» онлайн. І ось нарешті таки вийшли «на люди», правда, з дотриманням карантинних вимог: у затишному дворику, в який люб’язно запросила Діна Канюченко-Пугачова, з дотриманням дистанції і з масками. Проте це жодним чином не могло пригасити емоції. Випало прочитати свої віршовані спроби, які називаю «мій заримований настрій», і авторці цих рядків. Може, й не скромно, але хочеться сказати, що від певного часу і я долучилася до клубу вже не як глядачка, не як пасивна спостерігачка і відчула тут підтримку, прихильність, які дорогого вартують. «Дебютнула» як перекладачка поезій Раїси Рязанової – просто якось несподівано для себе виникло таке бажання: її вірші зазвучали в мені українською. І згодом ми стали читати поезії дуетом, двома мовами – російською і українською. Торік навіть вийшла наша спільна збірка «Отражение / Віддзеркалення». Звісно, у ній тільки частина поезій двомовних. Більше в ній вміщено творів Раїси, яка, до речі, сама ілюструвала й верстала книгу. Та й загалом уже побачили світ понад сотню поетичних, прозових книг інших авторів, підручників, які оформила художниця Раїса Рязанова. А поезії – то ще одна грань її таланту. Ним вона залюбки ділиться під дебютним «куполом». А ще в ньому нерідко звучать авторські пісні у виконанні Олександра Мадея, Лариси Белової. З нетерпінням знову чекаємо з Києва в гості Володимира Кавєріна та Віталія Малишевського, щоби почути від них нові й уже улюблені авторські пісні. «Риби» на слова Іванни Стеф’юк – то вже своєрідна класика. Вона полюбилася не тільки учасникам клубу (всіх, звісно, не могла назвати), а й тим, хто зазвичай займає місця «в залі». То – «золотий фонд» дебютівців – група підтримки, вірна, доброзичлива й незрадлива. Ось і цього разу найближчі друзі «Дебюту» були з нами. І відступали наші карантинні тривоги. Ми насолоджувалися спілкуванням під невидимим куполом.
Валентина МАЦЕРУК, спеціально для «Версій»
