Письменник, критик, перекладач, есеїст, колумніст із Чернівців уперше мав презентацію своєї книжки у Тернополі – на Мистецькому фестивалі «Ї».
Навіщо інтелектуали пишуть свої колонки, та ще й видають потім окремими книжками? Олександр Бойченко відповідає вичерпно, вважаючи цінність колонок історичною. Розповідає про свого улюбленого польського колумніста 30-х років минулого століття Стефана Вєха: «Цей абсолютний геній колумністики писав свої колонки буквально на коліні щотижня по кілька у різні газети . Згодом видав 4 чи 5 книжок – ще в ті 30-ті роки! – своїх колонок! Що тоді взагалі було дивовижно: одне діло – проза, а зовсім інше – колонки в газеті. Траплялися казуси: щось перед виданням «чистив», щось не недочистив… Могло навіть виявитися, що він гонорари за якийсь текст взяв і в тій газеті, і потім ще в тій… а вони в одну книжку потрапили… Але сьогодні ми не знайдемо жодного роману польської літератури, з якого б ми довідалися стільки про Варшаву того часу: в чому тоді люди ходили, що їли, що скільки коштувало, про що говорили… Ніякий романіст так не написав! Бо романіст думає інакше, витримує дистанцію, ставить перед собою якісь інші завдання. А цей просто писав кожного дня. Був ще й страшенно дотепний, і писав свої колонки таким варшавським сленгом. Сьогодні цього ніде, крім нього, не знайдеш: ні тієї мови, ні тих всіх подій, ні ставлення варшав’ян до того, що відбувалося, тиждень за тижнем. Ну і що цінніше – колонка чи роман? Звісно, це не означає, що так буде з моїми колонками. Але й не означає, що не буде». Зрештою, чому б і ні?
Книга есеїв «Країна за Збручем» вийшла у чернівецькому «Видавництві 21» минулого року і вже у грудні автор презентував її в Чернівцях. «Насправді я дуже мало їжджу, – пояснив Олександр Бойченко в Тернополі із притаманним йому гумором. – Я вперше виступаю в Тернополі за свої майже 50 років. Є ті, котрі їздять у тури. Але то здоров’я – а я вже такого не маю здоров’я… Є варіанти: або їхати в такий собі «сухий» тур (але тоді «пощо поїхав в тур?»), або в такий, що можеш не доїхати до кінця туру. Але є такі хлопці сильні, що можуть. Я нє :) Я маю в рік 3-4 презентації книжки і того досить. То завжди бувають Чернівці, Київ, Львів, Франківськ, потім час від часу почали додаватися Луцьк, Ужгород, Вінниця, ну і ось вперше Тернопіль. Отже, я не їжджу в тури, не даю якихось там концертів, і не видаю так часто книжок. Тобто насправді це лише сьома або восьма – треба порахувати. Було так, що 2004-го року книжка – а потім аж 2011-го. Потім кілька пішло підряд, бо весь час писалися тексти, які можна було зібрати в книжку. Або не зібрати».
У новій книжці Бойченка зібрані тексти, які друкувалися у інтернет-виданні «Збруч» та журналі «Країна». «У книзі два розділи, і перший – це тексти, як я собі думаю, досить складні для виголошування, – пояснив автор на тернопільській презентації в галереї «Бункермуз». – І я просто нічого з них не буду зачитувати, бо вважаю, що їх треба дома собі сидіти і читати. Натомість у другій частині – короткі колонки, які… просто собі писалися. У «Збручі» насправді значно більше платили, – жартує. – Але серйозно кажучи, для «Збруча» я писав тексти, в кожному з яких є якась ідея – не в пафосному значення, а просто якась провідна думка, навколо якої намотується розповідь. Натомість для «Країни» розповідь є самодостатньою: хтось когось зустрів, щось сказав, полюбив, зненавидів…»
Мабуть, варто звернути увагу на те, що назва книжки не лише нагадує про походження текстів зі «Збруча» і «Країни», а й загалом натякає на об’єднання – адже «за Збручем» розташована і одна частина країни, і інша – залежить лише, з якого боку дивитися. Хоча, сам автор не впевнений, що додаткові пояснення до творів потрібні. «Є два підходи: або пояснити читачу, що ти мав на увазі, або не пояснити, – каже Бойченко. – І дуже погано, коли збірку автора, який вважає, що треба пояснювати читачеві, редагує той, хто вважає, що не треба пояснювати. Ми знаходимо якийсь компроміс. Але я вважаю, що немає такого взагалі поняття, як «бути правильно зрозумілим». Бо ти за будь-яких обставин не будеш правильно зрозумілим. Ти сам себе ніколи правильно не зрозумієш. Тому ліпше не пояснювати, не давати так багато підказок. Проста історія. Попередня збірка «50 відсотків раціо» виходила у Польщі. І перекладач мені каже: «Давай зробимо якісь примітки». Бо він зауважив, що там є натяки – не то на якогось Джойса, не то на Януковича. Ну… ну давай зробимо. Але чому 15 приміток, а не 1500? Якщо в мене там речення нема «в простоті душевній», а кожне з них – це суцільна гра. Хочете розумійте, хочете – не розумійте. Чим більше прочитав – тим більше розшифруєш. Але я дбаю про те, щоб завжди був прозорим нижній пласт – пласт історії, який має бути простим і без тяжких граматичних і синтаксичних помилок в тексті. Решта – то справа читача. Адже з кінця 19-го століття відомо, що твір, та й будь-який текст загалом, реалізується в свідомості читача, а не автора. Автор дає, що може, щось закладає, і завжди виявляється, що сприйняття є іншим, аніж він планував. Твоя справа – дати читачу шанс, натякнути. В кожному разі кожен читач завжди, я думаю, здатен відчути ритм тексту, фразу, красу якогось образу, метафору і так далі. Але якщо там є 20 натяків, а він «відчитає» лиш 5 – ну і що з того? Джойс, коли писав «Улісс», вважав, що якби хтось зайнявся серйозно цією справою, то можна було б створити інститут, який сто років буде розшифровувати, що закладено в «Уліссі». А можна не розшифровувати. Можна собі просто почитати і далі взяти наступну книжку».
Загалом щодо ідеї збірок уже публікованих раніше текстів, Бойченко поіронізував: «Є такі «глибокорозумні критики», які кажуть: як то можна зібрати тексти, які вже публікував, у книжку? Кажу: тааак, це небачений случай! Ніколи такого не було – і вот опять. Так, ніби не друкував Стефаник ті свої оповідання в газеті «Буковина», а потім не видавав з ними збірку. Ну і це ж не тільки апробація. Просто я не можу в хаті тримати стільки газет і журналів! Онлайн онлайном, а ану ж онуки підуть! Краще їм книжку показати, бо покажеш в інтернеті – а воно зайде на зовсім інший сайт!»
Олександр Бойченко зізнається, що має лише одну книжку, яку він «продумував як книжку до її виходу» і вважає її найпрофесійнішою з усіх своїх – це збірка «Свій серед чужих». «Тому що я за освітою теоретик літератури, і викладач зарубіжної літератури, – пояснює. – Зібрав 73 тексти про хороших, на мою думку, авторів. Там усе продумано, і це писалося багато-багато років просто собі в шухляду, а потім зібралося в одну книжку». Щодо свіжої ж збірки, то знов жартує: «А тут була така робота, що «ага. Ну все одно ж прийде видавець і скаже: видавай». То я вже тут справді думав: «Ану чекай. На ту тему є, на ту є, а от на ту – нема. То чому би не написати на ту тему, на яку ти все одно потім і так напишеш». Щоправда, додає, що «там є концептуальні речі»: «Кілька насправді важливих для мене речей на важливі для мене теми: мова, постколоніальне наше становище, політкоректність, яку я всіма фібрами душі ненавиджу… Ну, я просто вважаю, що якщо людині заборонити жартувати про певні речі або про певних людей, то вона почне вбивати… певних людей. І тому краще хай жартує».
І от щодо «певних людей», про які дуже цілеспрямовано і послідовно жартував Бойченко у своїх колонках упродовж кількох років, то поціновувачі його колумністської творчості, звісно, згадали «великий тупий предмет», як називав автор тодішнього президента, що став втікачем. Про цей період Бойченко також розповів: «Вічно думаєш: є країна, держава, народ… ці питання якось корелюються, але це не одне і те ж. І раптом настає золотий час: президентство Януковича! І ти маєш друга – власника газети, який не залежить від державного фінансування і каже: добре, пиши. І я пишу першу колонку після обрання Януковича, і згадую в ній Катона Старшого – того, що сказав «Карфаген має бути зруйнований». А я пишу, що «як казав Катон, тупий предмет не може бути президентом». І я два роки раз на тиждень в кожній колонці так чи інакше зводжу все до тупого предмету… Коментатори вже пишуть: та його заїло, та його заскочило, та що він пише, та скільки ж можна… А я собі маю радість, бо «тупий предмет» хоча раз на тиждень, та щось скаже… Він працює, він фактично забезпечує мені гонорари :) Я лиш цитував… Тепер-от маю надію з двох на одне: або не буде аж так зле, або цей знов дасть мені заробити :)».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Фото зі сторінки Мистецького фестивалю «Ї» в fb
