Подаємо наступну публікацію з серії «Один день з профі». Цього разу наша кореспондентка провела один день у колі дитячих аніматорів. Чи так це легко і безтурботно, як здається збоку: щасливі діти, усміхнені батьки й веселий розмальований герой мультфільму, що постійно регоче і крутиться, як дзиґа?
Господиня Барв
– Здається, день буде яскравим, насиченим та однозначно цікавим, – подумалося мені перед зустріччю з моїми колегами на цей один день. А йдучи на цю зустріч, вже знайшла великий плюс у роботі аніматора: це підйом. Можна поспати годинку-другу і неспішно приступати до праці, адже робочий процес у людей цієї професії починається зазвичай по обіді, якщо не враховувати дитячі випускні чи новорічні ранки.
Мене привітно зустріла Ірина, яку я одразу ж охрестила про себе Господинею Барв, адже кожний куточок невеличкої кімнати вражав уяву: очі розбігалися, все хотілося приміряти. Адже тут були костюми принцес і піратів, Губки Боба і клоунів, фіксиків і чарівників, одне слово – Казка.
Відтак спочатку надивилася, а вже потім перейшла до головного питання: хто такий дитячий аніматор? Ірина розповіла, що працюють вони за правилами та спланованими діями. Головна фігура у процесі – сам аніматор: від нього залежить усе свято від початку й до останньої хвилини.
Мені здалося, що я зрозуміла головне: аніматор – це людина однозначно творча і талановита, із дзвінким голосом і ЗАВЖДИ чудовим настроєм. Але оволодіти цією професію не просто, бо в ній немає алгоритмів чи точних завдань: ти працюєш виключно душею. Принаймні, спілкування з дітьми цього вимагає: маєш інтуїтивно відчувати, чого вони хочуть.
– Аніматор не тільки розважає та піднімає настрій оточенню, – каже Ірина. – Він ще й психолог, який знає, як зацікавити кожну дитину: і дворічну, і 15-тирічну. Крім того, це актор, що легко перевтілюється в різних героїв і вдало імпровізує, а ще – ведучий, який знає, що сказати і як правильно зробити, щоби все вийшло вдало.
«Я фея, що навчає усіх літати»
За чашкою гарячого чаю з медом дізналася, як Ірина потрапила у вир такої специфічної професії.
– Через мою надмірну енергію мама ще в дитинстві записала мене до циркової студії «Капітошка». Головний тренер одразу помітив мої здібності до всіх циркових жанрів одразу і сказав: «Нема сенсу робити з тебе гімнаста чи еквілібриста. Твоє амплуа – клоунада, де все поєднується». І мене навчили бути собою і завжди вирулювати з будь-якої ситуації. Якщо випадково впала, то скажи всім, що так написано сьогодні в гороскопі. Загалом же свою першу публіку я знайшла ще до циркової студії, – зізнається Ірина. – У компанії друзів чи навіть незнайомих людей могла підтримати розмову й розсмішити навіть тоді, коли незрозуміло, про що йдеться. А вдома батьки завжди казали, що моє місце на сцені, бо навіть серйозні розмови переводила на хихоньки та хахоньки. Ну, як усі дівчата, від 14 років мріяла про кар’єру кіноактриси і Голлівуд. Та, попри все це, скажу чесно: більш за все на світі я боюся сцени й публіки, та саме їх я й найбільше люблю, – посміхається моя співрозмовниця.
Майже 2 роки Ірина грала у театрі, де остаточно зрозуміла, що її покликання – це щасливі очі глядачів. Кілька років тому знайшла оголошення про вакансію аніматора, тоді й гадки не мала про цю роботу, але вирішила спробувати:
– Жодного стажування! Жодних правил і підказок я не отримала і першого робочого дня просто імпровізувала. Та діти були задоволені, та й батьки додали до подяки ще 50 гривневу купюрою. Так і залишилася. Хоча, коли відверто, робота не з легких. Бували дні, коли голос до кінця виступу взагалі зникав, а ноги ставали ватними й не тримали. А ще діти часто сідають із планшетами – і їх не цікавлять ні яскраві реквізити, ні мої репліки. Та мушу це здолати! Одного разу під час виступу помітила, що не вистачає двох діток. Звісно, в мене шок, паніка, в голові дурні думки і вже зовсім не до веселощів. Але, як виявилося пізніше, вони втекли покататися на ескалаторі. Багато разів казала, що більше не хочу такої роботи й декілька разів навіть відмовлялася від замовлень, але за деякий час відчувала ностальгію й поверталася. Приємно відчувати, що діти вірять у диво, вірять, що ти справжня фея і можеш навчити їх літати! З ними ти поринаєш у дитинство. Ні, таки кращої за аніматора професії я не знаю…».
За лаштунками
Сьогодні о 16.00 і я стану принцесою Ельзою з мультфільму «Крижане серце». За це я дуже вдячна Ірині. Протягом двох годин разом з нею голосно перечитували і повторювали з десяток скоромовок, вивчили танець принцес, перечитали сценарій програми «Крижане серце» й розібрали хвилину за хвилиною, що за чим має йти.
Найважливіше – знайомство: діти й аніматор повинні знайти спільну мову і подружитися, а далі всі разом граються в різні ігри і, зрештою, всі дружньо вітають іменинника. Нібито все просто. На руці, як колись у школі, записала порядок дій і список конкурсів, щоби не заплутатись, декілька разів перечитала слова Ельзи і відзначила про себе характерні риси героїні, щоби бути схожою на неї.
Костюми вже висіли на вішаках, залишалося спакувати яскравий реквізит до великої червоної торби й викликати таксі. Під’їжджаючи до місця свого дебюту, раптом знітилася: мені стало моторошно, безліч запитань з’явилося в голові: «А чи зможу?»… «А якщо не вийде?»… «А діти будуть чемними чи навпаки?».
Адміністратор ресторану повела нас до відведеної кімнати, де ми й перетворилися на принцес.
Аніматор – не вантажник, але сил витрачає не менше
До виходу – лічені хвилини, відчуваю, як мурахи бігають шкірою і руки спітніли, а всередині все нібито перевернулось. «Ну все! Головне – не мовчати. Пішли», – почула я рятівний голос колеги і ми під приємну музику вийшли до центру зали.
Іра взяла ініціативу на себе і приємним, але гучним голосом покликала всіх діток до себе. Протягом години і я намагалася постійно спілкуватися з дітьми, щоби стати частиною їхнього дитячого світу. А були вони всі дуже різні. Один хлопчик, замість того щоби перетягувати канат, почав бити ним дівчаток, а інший, навпаки, з цікавістю брав участь у кожній грі. Але ж моїм завданням було залучити до гри всіх без винятку. Вже на половині нашої програми я відчула, що голос у мене стає хриплим, а лице горить від активної біганини туди-сюди. Кидаючи дітям м’яча, подумала про цей дивний час, який завжди біжить невпинно, а сьогодні, як на зло, рухається ну дуже повільно. «Звідки в них стільки енергії, чи я вже стара?» – промайнуло подумки. Та нарешті світло вимкнули – і з дальнього кута попливли яскраві вогники. Це нарешті винесли торт! І ми можемо йти додому!..
Стомлена, мокра, я ледве перевдяглася. Ми вийшли на вулицю, де ще хвилин зо 10 розмовляли про мої враження. Іра навіть похвалила мене і запропонували взяти участь у ще одній запланованій на сьогодні програмі в якості спостерігача. Я відмовилася, щиро подякувавши і пояснивши, що на сьогодні з мене досить, і хочу, аби в моїх мріях залишився тільки відпочинок і сон.
Я дошкандибала додому, а наступного ранку мені здалося, що протягом минулого дня я займалася виключно фізкультурою або розвантажувала вагони. Та, попри те, спогади були виключно позитивними і день, проведений у компанії аніматора, досі згадую із задоволенням. Але усвідомила, що яскрава, насичена і надзвичайно цікава професія не є легкою. А без любові до дітей у ній нема чого робити.
Ірина ПЕТЕЛЯК, «Версії»
