Невтрачені ілюзії…

«В серці – кохання й ненависть, Чому? – ти спитаєш.– Не знаю.
Та відчуваю в собі біль цей і мучусь, терплю»
Гай Валерій Катулл

У Києві була півтора дня: їздила на ІІ конференцію Гільдії вчителів-коучів до Київського ліцею «Гранд». Мало часу, але море вражень. Стільки цікавих виставок, театральних вистав, зустрічей, подій!

Організований відчай

Ліцей розташований неподалік Паньківської вулиці. І саме там – галерея «Колекція», де зараз експонується виставка Леся Подерв’янського «Герої: 9 картин і 9 текстів. Організований відчай».

Цитую уривок із тексту:
– Що хотіли сказати цією роботою? – запитує глядач живописця.
Живописець терпляче пояснює, розуміючи безнадійність ситуації.
Відчуття фальші вимагає від обох ввічливості.
Слова складаються в речення, вони можуть бути якими завгодно і не мають
жодного значення.
Заблукавши остаточно, живописець і глядач дивляться на полотно, полотно
дивиться на них.

На мене дивилось 9 полотен, герої, тексти з поясненнями і дозвіл фотографувати що завгодно. Останнє було доречним. Завжди дивують галереї чи музеї, де забороняють фотографувати. Але за гроші блиск спалаху фотоапаратури вже не шкодить стародавнім експонатам.

…«Ніч конкістадорів» ( 2009), «Солдат і відьма» (2001), «Вечірня страта» (2008), «Два бійці» (2003), «Племінник» (2009)…

«Вітя Бакс і Ван Цзюньє – метафізичні солдати.
Вони прийшли у цей світ, не бажаючи його вдосконалити.
Світ не має наміру їм перешкоджати»

Дійсно, герої полотен живуть власним життям і немає бажання їм якось перешкоджати. І взагалі, я не люблю читати пояснень до картин. Та коли таке робить сам художник, це доволі цікаво, як на мене. І герої, ні, навіть пророки дев’яти полотен Подерв’янського бувають страчені чи засуджені, кохаються, чекають, мріють про щасливе життя ветеранів африканських легіонів на узбережжі Середземного моря, слухають вірші Гай Валерія Катулла… Може, це просто ми сповнені стереотипів?

Усе на продаж

Потім я опинилася на Великій Васильківській. Випадково. Хоча нічого випадкового у житті не буває. І одразу ж звернула увагу на натовп людей з прапорами та два бульдозери на тротуарі.

Побачивши вивіску книжкового магазину «Сяйво», все зрозуміла: тут проводиться службове розслідування законності дій посадових осіб управління комунальної власності, приватизації та підприємництва при продажу приміщення магазину.

Та коли це все бачиш не на телеканалі, а за десять кроків від себе, відчуваєш внутрішнє зледеніння. З’являється «рятівна» думка: «А, може, це просто декорації? Чи зйомки якогось фільму?». Стає тривожно…

І вже здаються кумедними застережні слова аркушів у файлах майже на всіх вулицях Києва: «Обережно! З карнизів падає лід!». Виявляється, не тільки бурульки небезпечні для звичайного книгомана.

Книгарню знищують, музей без світла

Розгубленою перейшла на інший бік вулиці, де побачила вивіску «Музей Шолома Алейхема». А вікна моєї квартири в Чернівцях виходять саме на вулицю Шолома Алейхема! Подумалося: «Нарешті я перегляну експозицію музею». Але з приміщення вийшла працівниця, яка повідомила, що немає світла і музей не працює.

– А коли світло з’явиться?
– Так його вже півроку немає.

…Музей відкрили до 150-річчя від дня народження видатного єврейського письменника 2 березня 2009 року. І майже водночас знесли будинок на Великій Васильківській, 35, в якому жив письменник: на цьому місці зведуть готель для Євро-2012. А 1999-го зруйнували будинок на Великій Васильківській, 5, де письменник жив декілька років.

Одним приписом елітних чиновників з карти Києва зник будинок, через який пройшли єврейські погроми, який пережив революції та війни. Право на існування залишили тільки маленькому шматку стіни, яку можна побачити у музеї. Його відкрили у центрі елітного торгово-розважального осередку сучасної культури.

Та експонати я переглядали завдячуючи працівниці музею, яка тримала в руках великий потужний ліхтар. Я ледве вмовила її показати мені музей, бо якщо немає світла, то музей не працює. А світла, як відомо, нема вже півроку.

– Нас чекає доля «Сяйва». Нас прагнуть вижити, як і працівників книгарні.

І коли на другому поверху музею Шолома Алейхема ми підійшли до вікон, я – з фотоапаратом, працівниця музею – з ліхтарем, знову побачили людей, що захищають книгарню. Таке відчуття, що це кадр з фільму абсурду: ми стоїмо в квартирі Шолома Алейхема, де немає світла, а навпроти люди боронять книгарню…

Це фото зроблене саме з квартири Шолома Алейхема.

Парадокс? Дивовижний збіг?
Ганьба?
Безпринципність влади?
Байдужість?…

Актриса з виколотими очима

А от власники PinchukArtCentre небайдужі до відвідувачів центру. Багато світла, металевої напруженої музики разом з напруженими поглядами доглядачів центру.

Сергій Братков з програмою «Україна» дійсно не може узгодити теперішнє з колективним минулим.

Експонати, наприклад, фотолистівки Нони Мордюкової, в якої хтось навмисно виколов очі, інсталяції на теми піонерських страшилок, створюють враження, що хтось не може вгамувати власну гарячку.

Герої ніби і не приховують жодної ідентичності, але викликають внутрішнє спустошення.

І нині саме той час, коли позараціональні речі можуть перетворюватися на будь-яку модифікацію, які мають своїх шанувальників і прихильників. І для одних цей нісенітний світ укладається в довершену і єдину форму, в інших – у низку асоціацій. Досить примітивних.

Власники PinchukArtCentre не дозволяють фотографувати, не виставляють книги відгуків на кожному поверсі, натомість за кожним поворотом за вами спостерігають доглядачі. Може, наглядачі? Ви завжди під пильним оком…

І кількість світла в Арт-центрі можна водночас вимірювати і в канделах, і в люменах, і в люксах, але його затишок особисто для мене вимірюється абсолютним нулем.

Світло від світла

Коли буваю у Києві, люблю пройтися вулицею Прорізною. І, звичайно, навідатися до Паніковського. Ця вулиця мені досить близька, бо рік (коли писала дипломну в інституті кібернетики) знімала квартиру на розі Пушкінської і Прорізної. Виявляється, й тут зовсім недавно у старому сквері точилась війна. Про це свідчать стовбури поламаних парканів і засипаний котлован.

Може, це я просто ходжу в Києві не тими вулицями? І мені муляє очі вкрадена у Паніковського тростина? І про це, і про київську весну ми поговорили з господарями галереї «Камера» на Прорізній, 22, де зараз можна переглянути роботи Олександра Петросяна.

Мене навіть пригостили чудовою кавою і розкрили деякі таємниці професійної фотографії.

На душі посвітлішало, незважаючи на те, що вечоріло і мені треба було поспішати на потяг.

Тетяна СПОРИНІНА, Чернівці-Київ-Чернівці

Коуч ( від англ. Coach) – наставник, тренер, інструктор, репетитор