Оксана БУРЯК: Намальовані емоції.

На її картинах – мрії, фантазії, світовідчуття. Часом навіть незрозумілі сторонньому поглядові, проте, дуже теплі та щирі. Оксана БУРЯК не прагне простоти та зрозумілості. Вона просто малює  – так, як відчуває.

– Малювати почала тільки чотири роки тому, – розповідає Оксана. – Я працюю в Державному казначействі головним казначеєм відділу видатків та обслуговування кошторисів правоохоронних органів та державних структур. Звісно, професія вимагає від мене точності та чіткості. А я, ніби на противагу,  зацікавилася психологією, самопізнанням. Гадаю, саме це підштовхнуло мене до малювання. Пам’ятаю, пройшлася магазинами міста, купила пастель і ввечері сіла «чаклувати» над папером.

– І що ж  начаклувала?

– Саме тоді створила першу роботу. Коли відверто, картиною той малюнок не назвеш, я ніколи не виставляла його. На одному листочку (для економії місця!) намалювала квітку і полум’я. Сховала першу «пробу пера» до шухляди – і навіть якось призабула про нього… Але невдовзі познайомилася з відомим фотохудожником Володимиром Конєвим. Саме він першим побачив мої роботи і дуже підтримав мене.

З книги відгуків:
«Чуттєвість картин доносить до глибини душі життєдайний вогонь, надихаючи занурюватися в рух світосприйняття»

– Оксано, а про власну виставку мріяла?

– Звичайно. До того ж я переконана, що в людини, яка вірить у мрію і готова до її здійснення, обов’язково все вийде. Саме так сталося зі мною: минулого року Володимир Конєв запропонував мені показати свої роботи у Виставковому залі. Я дуже хвилювалася, адже розуміла, що я – художник-аматор, а не професіонал. Проте мене дуже підтримали батьки,  друзі, колеги. Тоді представила на суд публіки 62 роботи. А вже цього року – 63 нові. На жаль, у мене немає фінансової можливості належним чином оформляти свої роботи. В цьому плані дуже допоміг навчально-методичний центр культури Буковини, який надав рамки для картин.

З книги відгуків:
«Завжди пам’ятай:     мрії – це реальність».

– В якому настрої краще малюється: веселому чи сумному?

– По-різному буває. Малюю тільки у вільний час. Наприклад, повертаюся з роботи стривожена, сумна – і малюю свій настрій. Переважно у темних тонах. А коли весела, мої картини яскраві, життєрадісні.

– Малювання – це твоє хобі. А чи не думала зайнятися цим професійно, здобути відповідну освіту?

– Вчитися наразі не планую. На жаль, у нинішньому світі живописом не прогодуєшся. А навчання вимагатиме повної віддачі. Поки що не можу собі такого дозволити. Розумію, що пейзажів чи портретів професійно я  не намалюю. В моїх картинах немає конкретики – лише відчуття, настрої, емоції…

– Саме тому не даєш їм назв?

– Так, бо не хочу нав’язувати людям власної думки. В моїх роботах кожен може побачити щось своє. В цьому й родзинка…

– Оксано, коли не секрет, скільки коштує таке  хобі? Маю на увазі витрати на інструменти, фарби…

– Загалом недешево. Наприклад, упаковка гуаші коштує близько 50 грн, стільки ж – набір акрилових фарб. Тому я переважно малюю на картоні чи коробках з-під цукерок. Розумію, що на полотні картини виглядають значно краще, проте, доводиться економити.

З книги відгуків:
«Оксано, дякую тобі за творчість – радісну, яскраву, талановиту!»

– Яким бачиш  своє  майбутнє?

– Працювати, працювати, працювати… Удосконалюватися в живопису, продовжувати пізнавати себе, а ще – працювати з інвалідами. Я член організації «Права людини», до того ж, сама інвалід. Тож намагаюся роз’яснювати людям з особливими потребами їхні права, які, на жаль, повсякчас порушуються. До речі, буває, що малюю під впливом чогось такого…

Ольга КАМСЬКА-ОПОЛОНИК, «Версії»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.