Керівництво Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської разом з художньою радою театру зважилося на цікавий і, можна сказати, сміливий експеримент: самостійну постановку довірили акторові театру Дмитру Леончику. Скажу одразу: особисто для мене нічого дивного в такому рішенні не було: дивилася успішну випускну виставу курсу дитячої студії. Педагогом курсу та її постановником саме й був Дмитро Леончик.
– Дмитре, звичайно, ти розумієш, що постановка дитячої казки і драматична вистава, нехай лише з двома актрисами, – різні речі, та й режисер у театрі – це зовсім інша професія. Чи готовий ти до таких змін?
– Тепер уже (сміється) немає вибору. Але я вірю в свої сили, коли за щось беруся. Керівники нашого курсу у Харківській академії культури Олександр Васильєв та Ангеліна Філіппова передали нам величезну базу знань і навичок, яка допомагає не лише в акторстві, але й у режисурі. На жаль, наразі немає можливості отримати другу освіту. Але ж є книги! Сьогодні моя настільна книга, наприклад, – Борис ЗАХАВА. Майстерність актора і режисера». Та й взагалі, я з дитинства звик про все дізнаватися з книг. Я ж сільський хлопець…
– От з цього місця, як кажуть, із подробицями…
– Я народився й виріс у селі Новопілля Дніпровської області. Та, мабуть, починалося все набагато раніше. Моя бабуся була акробатка, непрофесійна, просто чудово виконувала акробатичні трюки. Навіть був момент коли її зманювали поїхати з пересувним цирком, та вона відмовилася. Дід співав у церковному хорі, дуже гарний голос мав. Я теж люблю співати. Мабуть, у мене це в крові…
Чесно кажучи, до шкільної науки особливого старання не прикладав. Не стільки уваги школі, як позашкільному часу. У мене була компанія друзів, як можна тепер назвати, однодумців. Клуб, різні гуртки, всі постановки та концерти на різні свята… У шкільні роки коливався між професіями актора і…лікаря. Отакий непростий вибір. А коли настав час поступати, зрозумів, що в медінститут я не поступлю: знань не вистачить. А от на акторський можна спробувати. І поступив. Тепло згадую, як підтримали мене шкільні друзі: їздили зі мною до Харкова. Учителька української мови порадила мені для іспиту монолог з п’єси Карпенка-Карого «Сто тисяч». Ніби учора все це було.
Уже пізніше, долаючи ази акторської професії, збагнув: ми, актори, – чарівники. Ми можемо бути ким завгодно. В тому числі й лікарем…
В акторському колі
– І от ти потрапив до Чернівецького театру, пройшов певний шлях становлення і зажив тут собі репутацію саме комедійного актора. Як же ти зважився на такий серйозний матеріал для першої самостійної постановки?
– Це все завдяки Тамарі Дмитрівні (народна артистка України Тамара Дмитрівна Кільчицька – авт.). Вона наполягла на худраді: «Я хочу, щоби ти був режисером цієї постановки». І вона ж вибрала матеріал – новелу Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» – і навіть почала писати інсценізацію. Я вже потім до цього процесу приєднався, тож інсценізація наша спільна. На сцені вона отримала назву «Вір або Невір». Ми позиціонуємо її як містичну драму…
– Чи не боїшся, що досвід Тамари Дмитрівни позбавить тебе самостійності?
– Тепер уже можу сказати, що ні. Хоча на перших репетиціях долоні були мокрими від хвилювання. І додати треба, що в Тамари Дмитрівни не лише досвід, але й велика відповідальність у всьому, що вона робить на сцені, до дрібниць. Вона космічна особа, з неймовірною інтуїцією. Працювати з нею насправді дуже комфортно. Хоча інколи й справді доводиться відстоювати й власну позицію. Але все це – на користь постановці.
Тамара Кільчицька і Ольга Кільчицька-Дутка
– У виставі зайнята ще Ольга Кільчицька-Дутка. Тобі не заважає цей сімейний дует?
– Знову-таки – ні. Я думаю, що Ольга трохи засиділася на ролях другого плану. А тут вистава будується на діалозі й взаємодії двох жінок – старшого віку й молодої. Практично вони обидві головні героїні. Різний вік дозволяє відкрити Жінку. Ольга дуже ретельно працює над кожним моментом, буквально кожну ситуацію пропускає через себе. І вона відкривається тут як драматична актриса.
З Ольгою Кільчицькою-Дуткою
– В чому бачиш своє завдання як режисера?
– Мабуть, вам доводилося дивитися різні постановки однієї п’єси? Вони ж різняться між собою? У кожній ролі для актора є своє надзавдання: що ти хочеш і можеш сказати. А в мене як режисера своє, умовно кажучи, над-надзавдання. Знайти власний голос, власний погляд. Для мене в конкретному випадку – захистити маленьку людину. Не терплю хамства, не терплю, коли людину ображають. Гідність у людині – найголовніше. Я – адвокат маленької людини.
– Чи не відчуваєш себе зараз на роздоріжжі? Яким бачиш своє майбутнє…
– Роздоріжжя… Я завжди пам’ятаю, що я актор. Хоча навіть не рахую, скільки разів останнім часом мені про це нагадували. Причому, з різних міркувань… Від акторства не відмовлюся. Але не буду лукавити: режисура захопила, хоча б іншим поглядом на сцену. Іншими засобами самовираження. Чи зможу поєднувати? Час покаже.
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
