Ні, це не Чарлі Чаплін, а звичайний чернівецький хлопець Cашко СПІНДЯК, який ще з дитинства захопився цирком. Спершу відвідував циркову студію, а далі… пішло-поїхало. Тепер він Алекс Грузин – артист цирку-шапіто «Грузія».
За три роки він об’їздив у складі мандрівного цирку пів-України. Нещодавно вони завітали і до його рідних Чернівців із новою програмою – шоу-казкою «Золотий вогонь Грузії».
«Перший мій образ – Чарлі Чаплін»
Циркове мистецтво захопило мене ще змалку. Від першого класу займався в ансамблі польського танцю «Квіти Буковини». А у 13 років потрапив до циркової студії «Капітошка» при Центральному палаці культури. Там займалися мої знайомі і мені стало цікаво: «Вони такі трюки витворяють, а чи вийде в мене?». Відтоді я пов’язав своє життя з цирком. Після закінчення гімназії вступив до Коломийської філії Київської державної академії естрадно-циркового мистецтва. За два роки філію закрили, довелося перевестися до Луганська. 2012-го закінчив коледж Луганської державної академії культури та мистецтв і поступив на режисерське відділення цієї ж академії, де навчаюся й досі.
До цирку потрапив після коледжу. Одного вечора мені зателефонували й запропонували роботу в цирку-шапіто «Грузія». І вже вранці я поїхав до Сокаля на Львівщині, де перебував тоді цирк, на свої перші гастролі.
Сам цирк існує вже близько 10 років. Перші 5 років він гастролював у Росії, а далі повернувся до України.
Мій цирковий псевдонім – Алекс Грузин. Був колись такий собі Алекс Шаплі – прообраз Чарлі Чапліна. Ми вирішили довго не мудрувати, залишили Алекса і додали Грузин. Цирк-то в нас грузинський.
Дехто гадає, що в мене грузинське коріння, та насправді це не так. Просто керівництво наше з Грузії, тож спілкуючись з ними, я трохи перейняв їхню вимову, поведінку. Все ж таки я артист…
Мій головний жанр – клоунада. До того ж, я ще й конферансьє. Спершу поступав на еквілібристику, але потім вирішив опанувати все циркове мистецтво – і перевівся на клоунаду. Відразу зрозумів, що цей жанр мені підходить.
Перший образ, який я втілив – Чарлі Чаплін. Імітувати його досить-таки складно. Нині виступаю в образі «білого клоуна». Взагалі клоунада поділяється на кілька жанрів. Є буфонада, класична клоунада, килимова клоунада, є клоуни-дресирувальники, клоуни-ексцентрики. І кожний жанр має свої образи. Приміром, буфонада – це П’єро й Арлекіно, «білий» та «рудий» клоун. Арлекіно – такий собі веселий дурник. «Білий» же клоун – не сказати, що сумний, але більш… аристократичний. І, як справжній аристократ, він ніяковіє, коли потрапляє в якісь безглузді ситуації…
Одного дня наш директор вирішив створити циркове шоу, яке захоплювало б як дітей, так і дорослих. Він доручив мені першу для мене режисерську роботу, і ми поставили казку «Золотий вогонь Грузії», в основу якої лягли грузинські легенди. Постановку готували рік: працювали над сценарієм, костюмами, гримом. В основі сюжету – грузинська легенда, схожа на давньогрецький міф про Прометея. За легендою, коваль, син богів, подарував людям вогонь, через що боги розгнівалися на нього й вирішили покарати. Та коваль сховався між людей і його не могли знайти. Відтоді в Грузії ковалі вважаються людьми, що володіють божественною силою.
У виставі мені випала роль оповідача-барда, який супроводжує героїв від початку і до завершення казки.
«Творчість – на першому місці»
Ми, мандрівні артисти, весь час перебуваємо в дорозі. Об’їздили пів-України. Щотижня – нове місто, а влітку, буває, і два. Гастролюємо зазвичай невеличкими містами. Наш директор каже,що у великих містах і так достатньо забав, а малі такого не мають. Треба їздити і до них, бо там діти теж заслуговують на свято. В деяких містах даємо й безкоштовні виступи для воїнів АТО й родин-переселенців. Щотижня перераховуємо частку виручених від квитків коштів на допомогу бійцям. Для нас не головне– прибуток, важливо бачити радісні очі та чути щирі оплески глядачів. Нас іще влітку запрошували на гастролі до Азербайджану та Грузії, але директор відмовляється, каже: поки у нас не налагодиться ситуація, будемо виступати в Україні й дарувати людям диво.
Цирк має бути «правильним». Цирк – це не кабаре, бо найперше сюди приходять діти, за порцією щастя. У нас немає відкритих костюмів. Вони мають бути оригінально пошитими. Взагалі цирк містить у собі багато аспектів – від правильно виставленого освітлення до відстані між артистом і глядачем. Адже люди платять за шоу – і воно має бути якісним.
Наш колектив молодий. Середній вік артистів – від 20 до 25 років. Директор не хоче набирати старших, каже, цирк – це мистецтво, що потребує молодих облич. Молодь більш перспективна. Нам цікаво, ми «рвемося в бій». А що старшим стаєш, тим більше думаєш про гроші – відіграти й піти. Молодь же прагне завоювати публіку. Нам так казали: якщо хочете заробляти гроші, ви не туди прийшли. Найперше маєте думати про те, що ви хочете донести до глядача, і якнайкраще розважити людей. От після цього у вас будуть і гроші, і слава. А якщо ви думаєте лише про гроші – у вас не буде нічого. Творчість має перебувати на першому місці.
Цирк – це велика сім’я. У нас є тато і мама – це наші два директори Араз Гулієв і Манана Тілкавашвілі. А ми всі – брати і сестри. Коли ти працюєш, знаєш, що в тебе за кулісами завжди є підтримка. Коли хтось не встигає перевдягнутися, одразу кілька людей допомагають. Коли щось іде не так, готові підстрахувати, вийти з імпровізацією, так що глядач і не помітить. Усі працюють злагоджено, як одне ціле.
«Наші циркові артисти вважаються найкращими у світі»
Жодна прем’єра не обходиться в нас без курйозних випадків. І найчастіше – це вимкнення світла. Така вже в нас карма. Коли я приїхав на свої перші гастролі до Сокаля, під час другого відділення зникло світло. Така ж ситуація виникла і на прем’єрі «Золотого вогню Грузії» в місті Турка на Львівщині. Але глядачі зрозуміли, підтримали, за що ми їм дуже вдячні.
Та частіше в нас трапляються не курйозні, а просто приємні випадки. Приміром, на гастролях у селищі Романів після вистави люди вибігли, накупили квітів, цукерок, шоколадок і подарували це артистам. Було дуже приємно…
… Хоча, ні: був випадок, коли у Вінниці наш поні вирішив побігати містом. І нам довелося його ловити: не дай Боже, потрапить під машину. Та все обійшлося – він не брикався, просто занудився й захотів трохи розім’ятися.
Артист завжди має бути у формі. Ти входиш в образ і не можеш з нього вийти, поки не змиєш грим і не перевдягнешся. Все, що в тебе відбувається на душі, залишаєш за кулісами. Глядач цього бачити не повинен. Буває, що ти можеш захворіти, але, коли виходиш на арену, вивільнюється адреналін – і все минає. Виступи лікують.
Взірцем для мене є Чарлі Чаплін. Це людина талановита в усіх сенсах – він був і режисером, і музикантом, і коміком. У цирковому мистецтві мене найбільше надихає Леонід Єнгібаров – видатний радянський клоун, який змінив саме поняття цирку. І, звісно ж, Олег Попов та Юрій Нікулін. Вони показали, що клоунада може бути різнобічною. Це не просто вийти і розсмішити публіку. Клоунада – це справжнє мистецтво.
На жаль, у нас люди ставляться до циркового мистецтва інакше, ніж за кордоном. Якщо за радянських часів цирк вважався мистецтвом для дорослих, то з часом це стало просто розвагою для дітей. Цирк починав падати в якості, але десь від 2008 року почалося стрімке зростання. На загал, циркові артисти на пострадянському просторі вважаються найкращими у світі, та їх часто забирають за кордон.
«Цирк поєднує в собі всі види мистецтва»
Щоби зацікавити публіку, треба показати їм щось нове, те, чого вони раніше ніколи не бачили. Сучасний цирк має поєднувати в собі всі види мистецтва. Адже треба створити костюми – це образотворче мистецтво. Коли пишуть сценарій – це літературна творчість. В цирковій програмі сплітаються і режисура, і хореографія, і музика, і акторська майстерність. Ми не ставимо перед собою завдання повторити успіх «Cirque du Soleil» – Цирку Сонця, що першим у світі розпочав постановки видовищних вистав. Ні, ми намагаємося створити щось власне, особливе.
Батьки ніколи не заперечували проти мого захоплення цирком. Під час нинішніх гастролей у Чернівцях вони вперше побували на нашій виставі, познайомилися з директорами і сказали: «Тепер ми за тебе спокійні». Я радий, що батьки мене підтримують. Хоча спершу переймалися: «Ти ж постійно в дорозі, погана їжа, відсутність грошей. Думали, це в мене хобі таке і з часом мине. Та мені вдалося довести їм, що я зможу. Якщо дитина має до чогось хист, не можна її стримувати. Людина повинна займатися тим, що приносить їй задоволення.
Чому діти бояться клоунів? Швидше за все тому, що клоуни зазвичай вибігають на сцену, дико кричать. Розмальоване обличчя, все стирчить… Звісно, дитині страшно. Але це поведінка… непрофесіонала. Нас учили, що на дітей треба справляти приємне враження: жодних різких рухів, кричати взагалі не можна. Я дуже часто зустрічав дітей, які бояться клоунів. Було, що після вистави до мене підійшла дівчинка, протягнула мені малюнок і сказала: «Дякую тобі, тепер я більше не боюся клоунів!».
Коли відкриваються куліси, ти маєш відчути, який настрій у публіки. Бувало, виходиш на арену й бачиш поспіль засмучені обличчя. Особливо це відчувалося минулого літа, коли були найбільші бойові дії на Сході. Доводиться потрохи забирати від людей негативну енергію на себе і віддавати їм позитивну. Зате по завершенню вистави глядачі повертають тобі все подвійно. Такий адреналін, після якого ще кілька годин можеш стрибати, не втомлюючись.
Своїм життєвим кредо я обрав фразу з нашої вистави: «Якщо ти шукаєш дива, не шукай – воно саме прийде. Якщо маєш мету – йди вперед і не відступай».
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
