2 березня… Не відходжу від телевізора, гортаю стрічки новин у комп’ютері, намагаюся вгамовувати серцеві аритмії і тримати емоції в руках. Прочитала поради психологів, які запевняють, що в стресових ситуаціях імунітет здатний навіть побороти хронічні болячки. Скориставшись однією із їхніх порад, відкрила книжку «По кому росте трава» Григора Мацерука, бо пам’ятаю, ніколи протягом 41 року не забувала цю дату, коли він, 27-літній пішов назавжди. (Тоді була точнісінько така погода, холод і біль від приголомшливої втрати).
Я невдовзі повернуся до стрічки новин про війну, бо інакше неможливо. А поки що при світлі свічки пам’яті читаю «Лізку» – оповідання, яке в творчості мого чоловіка мені завжди подобалося найбільше. І наважуюся поділитися уривками з друзями, бо нині про Григора згадуємо не тільки ми з сином.
Валентина Мацерук
ЛІЗКА
Мусій Калина і Прокіп Невінчаний сиділи в прибудові до стайні, охайній кімнатці, пропахлій тютюном і соломою. Мовчали, обом було неприємно від бригадирового наряду: хтось із них двох мав вкоротити життя найстаршій колгоспній кобилі Лізці.
Прокіп Невінчаний, підперезаний мотузкою зі старої шлеї, почав думати про незвичайний наряд, а перейшов на свою молодість.
Йому в двадцять років довелося партизанити у тутешніх краях. Недовго, щоправда, ходив на ворогів – трохи більше півроку. Жодного фріца власноручно не вколошкав. Не встиг. Грудневої ночі карателі нагло налетіли на партизанську стоянку. Обстрілювали кожну пֽ’ядь лісової галявини. Одна міна вибухнула за кілька метрів від Прокопа. Він здивовано-спокійно переломився в ногах, осів на сніг. А коли прийшов до тями, перше, що завважив, – червоний туман в очах. Спробував звестися, та тіло не слухалося. Довелося лежати, прибравши більш-менш зручної пози, і чекати на своїх. Хтось же має повернутися на цю галявину за ним, за вбитими товаришами, що лежать неподалік.
І тут Прокіп побачив Лізку – молоду конячину, що слугувала на нехитрому партизанському господарстві. Побачив її нашорошені вуха, обшмульований до м’яса бік. Очевидно, і її зачепив осколок.
Лізка наблизилась, та за кілька кроків від Прокопа зупинилась.
– Кось-кось! – покликав Прокіп. – Боїшся мене, дурненька?
Але Лізка ближче не підходила, так і стояла на місці, поки її помітили вцілілі партизани. Лише коли вони підступили до Лізки, побачили, що Прокіп живий. Перев’язали йому ноги і висадили пораненого на широкий круп конячини. Рушили вглиб лісу. Стежка петляла межи деревами, то зникаючи, то виринаючи. Повільна хода заколисувала на сон, і Прокіп заснув. Проспав усю дорогу до нової стоянки. Там Лізку розсідлали, прив’язали до дерева і кинули їй оберемок сіна. Всі, здавалося, забули про неї. Лише Прокіп не зводив з конячини очей, дивився на її зранене тіло і мучився ще дужче…
– Тобі вести Лізку на убій, – обірвав мовчанку Мусій. – Ти
на ній заробляв трудодні? Ти!
Прокіп дивився на свою самокрутку. Вогник добирався вже до пальців.
– Заробляв, – тільки й видушив із себе Прокіп. Помовчав і додав: – Але не в трудоднях справа. Рідна вона мені… чи що…
– Коли це ви встигли поріднитися? – єхидно хмикнув Мусій. – Щось не чував про таке раніше.
“Даремно я з ним так… – подумав Прокіп. – Він же нічого не знає… Тому й говорить, що я трудодні нею заробляв…”
І завернув знову в минуле, з такою легкістю, ніби у вчорашній день. Знову побачив Лізку, прив’язану до дерева, її обшмульоване тіло, оберемок сіна біля ніг. Конячка від їжі тоді відвернулася. Очевидно, не відійшла ще в від струсу після бою. А постраждала ж ні з сього, ні з того – кому і чим завинила мирна конячина? Шкода її, шкода більше, як себе…
* * *
Кобила Лізка дістала своє прізвисько за манеру ходити повільно – лізти. Тепер вона зосталася сама. Дивилась у ясла, дно яких відсвічувало відполірованою ясениною, віддзеркалювало прямокутну голову і охлялі вуха. З цікавості конячина мало не вклякла на коліна перед годівницею, хоч там не горів щирим золотом овес і не пахло січкою із зеленкуватої прив’ялої соломи. На дні виднілася тільки дивна істота, поведінка якої цілком залежала від поведінки Лізки. Та істота рухалася, коли рухалася Лізка, і разом з нею завмирала.
Спантеличена конячина заіржала. Та вперше ніхто не відгукнувся: в стайні витав дух спостошення. Чомусь не озивалася молода червоняста кобила, від якої недавно відлучили лоша. І мовчав буланий огир, якого вчора вперше запрягли у віз. Дивний спокій переповнював стайню, такого спокою Лізка не пам’ятає.
Перекинувши передні ноги через жердку-засувку, задніми Лізка відштовхнулася від землі й опинилася в коридорі. Пробіглась до самих дверей, та всі стійла були порожні. Тоді вона заіржала ще раз – гучно, з молодечими переливами, бо в своє іржання вклала всю тугу за зниклим табуном. У відповідь, як і перше, нічим не озвалася пустка, тільки луна металася в чотирьох стінах та бряжчало несамовито на вітрі вибите скло у вікні.
Лізка відчула, а згодом переконалася, що за нею спостерігають люди. Повела оком у їхній бік, передчуваючи щось недобре, підступне. Біля її стійла стояв чоловік у фуфайці, підперезаний мотузкою з кінської шлеї, виписував руками кола, висипаючи в годівницю корм. Він жодного разу не поглянув у бік Лізки, не подав жодного голосу, за яким вона бігла стрімголов або стояла на місці, недовірливо прядучи очима, залежно від того, які нотки переважали – ласкаві чи погрозливі…
Та от чоловік у фуфайці озвався, і Лізка в голосі його почула, на свою радість, лагідні нотки. Пішла йому до рук. Ткнулася обвислою неслухняною губою в його долоню і потяглася до ясел. Як вона пожалкувала за свою довіру! Збруя міцно-наміцно стягнула її голову, а під язик прокралося холодне залізо, яке завжди, як тільки вона ставала дибки, паралізувало її сили. Другий чоловік, надбігши з протилежного кінця коридору, перекинув їй через голову хомут, оперезав віжками віддуті старечі боки. Кевкнула селезінка. Очі заволокло сльозою…
У возі Лізка пішла своєю звичною ходою, яка дала їй ім’я. Ледь переставляла ноги польовою грунтівкою. Нарешті вибралася на твердий путівець. Іти стало легше, її не підганяли батогом, бо чоловік, що управляв нею, сам, відчувалося, прагнув її спокійної ходи. Лізка брела обіч курного шляху, ближче до лісу, аби менше докучала мошка, раптом зачула близьку воду й звернула в гущавину, грудьми прокладаючи собі шлях у вільшанику. Зупинилася тоді, коли вода вже сягала їй до колін. Пила похапцем, зі смаком.
Після водопою йти стало легше. Лізка пильнувала одним оком дорогу, другим – чоловіка у возі, що мирно почав похрапувати. Незабаром скінчився ліс, а разом з ним – і ґрунтова дорога. Почалася бруківка.
Межи міськими будинками Лізка геть утратила контроль над собою – такого раніше з нею не траплялося. Почала схарапуджено метатися від машин, людей. Не допоміг і батіг, що ним все частіше розмахував їздовий. Змусила його вилізти з воза, взяти її за вуздечку.
Скоро зупинилися напроти непоказного будиночка, за яким одразу починався зелений луг. Їздовий привів із собою кількох людей в заляпаних кров’ю халатах. Один з них ухопив Лізку за вуха, різким рухом відкинув їй голову, аби заглянути в зуби. Чинити опір було безглуздо. Залишилося благати допомоги у чоловіка в фуфайці. Та він уникав її погляду, тер очі, ніби змахував сльози.
Лізка окинула поглядом луг, на якому паслися чужі коні. Не було серед них червонястої кобили з лошам, ні буланого огира, якого довго привчали ходити у возі. Та вона, зібравши останні сили, змусила себе побачити їх на іншому лузі, зеленішому і ширшому. Вони йшли до ріки. Мати ступала попереду табуна, часто оглядалася на малюка, що відбігав від неї за метеликами. Потім вони припадали до води. Малюк неприродно повільно тягнув життєдайну вологу, не розуміючи, що її треба захоплювати всім ротом, аби аж зуби зводило від насолоди. Малюк та й годі!..
І Лізка заіржала. Високо. По-старечому. Чи почули її в табуні? Чи долетів її голос до маленького лошати? Не знала, не відала. Чужі люди вели її в широку браму, куди вже заходили перед нею коні й жоден не повертав назад.
“Застрелив би я тебе краще тоді, в лісі”, – сказав тихо чоловік у фуфайці, але Лізка вже не чула його голосу…
…Десь коло стайні заіржало лоша. Але то, певно, до Мусія. Не до нього. Прокіп і не дивився в бік стайні, дивився у напрямку саду. І думав, чи встигне з садом поріднитись. Бо в Прокопових літах трудоднів уже можна й не заробляти. А ріднитися треба. Щоб усе живе до тебе озивалося.
А Лізка… Вона теж буде озиватися до Прокопа. Доки лише він житиме. Доки лише очі його бачать, вуха чують.
Г.Мацерук. По кому росте трава. «Букрек». 2005
А свої передчуття війни Валентина Мацерук виклала у вірші із циклу «Мій заримований настрій»
БОЛИТЬ
Болить… О, як душа болить!
Не сипте сіль мені на рану!
Мов скалка, у душі стримить
Колючка зради і обману.
Й шпигає болем нелюбов,
Нещирість, підлість і облуда,
Й підступно точить із жил кров
Новітній мракобіс іуда.
Болить… Знов серце стукотить,
Змінивши ритм кардіограми,
Беззвучно плаче і щемить,
Читаючи сучасні драми.
Болить, бо не на сцені це –
Це дійство наяву, не в ролях.
І сльози зрошують лице,
І на устах – їх присмак солі.
Болить! У світі щось не те –
Знов пахне димом, а не квітом.
Не серці заметіль мете
І не дає весні радіти.
Болить!..
20.02.2022.
