Образ міста в портретах чернівчан
…Чернівці – не як низка історичних фактів, архітектурних пам’яток чи видатних особистостей. Місто як набір вражень і спогадів знакових для Чернівців людей… Портрет міста – розмаїття його відомих мешканців. Образ-емоція, образ-відчуття, образ-душа – такий же різноплановий і різнорівневий, як і самі Чернівці…
Чернівці без Гени – не Чернівці. Але й Гена без Чернівців… Цю людину за будь-якої погоди можна бачити біля книжного прилавку вздовж бічної стіни кінотеатру «Чернівці». Та лише друзі знають, що Геннадій Васильович – пристрасний колекціонер, збирач старожитностей, автор книги про історію Чернівців у листівках…
Інтернаціонал у чернівецькому дворику
Двоповерховий будинок на розі Руської та Маяковського – «мала батьківщина» Геннадія. Батьки його, чернівчани з діда-прадіда – були простими трудівниками. Мати працювала двірником на тій же Руській, тато був відомим чоботарем, а на старості років влаштувався сторожем у єпархіальному управлінні біля Миколаївської церкви, майже навпроти дому…
Та спілкування з батьками заклало в хлопцеві – тоді ще несвідомо – початки спілкування з історією рідного міста. Вже набагато пізніше він став записувати це так, як запам’яталося з дитинства:.
«Мій батько був 1897 року народження і встиг послужити в австрійській армії у Першу Світову війну. Дослужився до капрала. З його оповідей мені запам’ятався епізод, коли до міста увійшли російські війська, козачі сотні.
Вони вдиралися в оселі, грабували мирних жителів. Особливо, коли у помешканні не було ікон – значить, єврей або німець. Забирали гроші, коштовні прикраси, золоті монети. Якщо господарі пробували опиратися, безжалісно заколювали багнетами.
Ґвалтували жінок – теж не православних. Тобто не чіпали українців та румунів – тих, хто розмовляв українською чи румунською, а у квартирі були ікони.
Вони казали, що ненавидять євреїв за те, що вони мучили й розіп’яли їхнього бога Ісуса Христа… А самі навіть не знали, мабуть, що носять давньоєврейські імена: Іван, Ілля, Микола, Петро тощо…»
Мати працювала двірником ще «за Румунії», а коли 1940 до міста увійшли «совєти», однієї ночі прийшли енкавеесівці й забрали молоду жінку на шахти в Донецьк. Привезли їх туди вже на початку 1941-го. В ешелоні майбутня мама Гєни подружилася з дівчиною-львів’янкою і та підбила товаришку тікати з Донецька. Пересувалися нелегально, на товарних поїздах, але додому дісталися! І жінка знову пішла працювати на тій же ділянці двірником і навіть кімнату їй віддали ту ж саму… І працювала там аж до пенсії.
Малим Гєну водили до садочка на Ломоносова, далі була 27-ма школа – вона займала тоді приміщення нинішнього технічного училища на вул. Руській.
Перші свідомі спогади самого Геннадія – утім, багато хто з чернівчан упізнає в них своє дитинство – багатодітний двір, перші поняття про радянську ієрархію й перші мовні університети.
Коли в кінці війни до міста увійшли радянські війська, багато будинків стояло порожніми. Заможні люди залишали усе, забравши із собою тільки те, що на собі, та коштовності.
«Найкращі квартири з усім, що там було – меблями, люстрами, посудом – займали старші офіцери, які після війни залишалися служити в Чернівецькому гарнізоні й виписували сюди сім’ї. Військові нижчих чинів оселялися на перших поверхах, у підвалах тулилися сім’ї молдовських євреїв.
По суботах, коли євреям заборонялося щось робити, мама мала у них приробіток: вмикала в оселях світло, палила пічки. За це їй давали каструльку «аюх» – бульйону, «абеселе інгале» – трохи курки або «гефелка фіш» – фаршированої риби.
У нашому будинку мешкало 2-3 російських та українських сімей, одна польська – наша, решта були євреї. Діти були в кожній родині, майже усі післявоєнні, 47-49 років народження – більше двох десятків хлопчиків і дівчаток. Грали в козаки-розбійники, хованки, доганялки, інші рухливі ігри… Дорослі зробили у дворі турнік, на якому ми підтягувалися по черзі. А граючи у футбол, скільки вікон побили!..»
Ідиш, румунська, українська, польська
«Ази німецької та ідиш я отримав у сім’ях своїх друзів. Євреї майже зовсім не спілкувалися українською чи російською, навіть до друзів своїх дітей зверталися на ідиш. Невдовзі я вже розумів, що мама мого товариша кличе його обідати, а він каже, що без Гени (тобто без мене) не піде. І мене запрошували також. Спершу давали тарілку бульону, потім лиш йому давали шматок курки. А він потай ділився м’ясом зі мною.
Натомість, коли я виходив у двір зі шматком хліба, намащеним смальцем та з цибулиною, – мій друг отримував свою заборонену смакоту. І з усім цим у пам’яті відкладалися фрази на ідиш.
Приблизно тоді ж отримав перші знання з розмовної румунської.
У 50-ті роки минулого століття майже до кожного двору заходили селянки з найближчих сел – Остриця, Гарячий Урбан – із тайстрами, в яких приносили молочні продукти – сир, молоко, сметану – та яйця. Приходили вони двічі на тиждень, вдягнені завжди чистенько, продукти – свіжі. Заносили харчі й до нас. Крізь сон – бо це відбувалося десь після шостої ранку – я чув «Буна зіва! Чі есте? Кит коста? Дей мі о літре лапте» або «кіло сминтине» – і щось таке схоже далі… А якщо в покупців на той момент не було грошей, селянка давала у борг – без жодних розписок чи записів…
Удома ж ми розмовляли українською чи польською: тато був українець, а мама – полька.
Російської мови навчалися вже у школі, як і англійської.
Усе це дуже згодилося мені, коли з розпадом Союзу відкрилися можливості побачити світ. Хоча мені ніколи не хотілося поїхати з Чернівців назовсім. Тут моє місто, тут моє місце…»
З ранку і до ночі…
«До 6-ї ранку мама вже поверталася з роботи, прибравши свою ділянку вулиці Руської обов’язково до того часу, коли люди починали виходити на роботу – аби не здіймати пилюку під ногами пішоходів. Після прибирання теплої пори року тротуари обов’язково поливалися. Узимку двірники змітали з них сніг і кололи лід…
Батько підіймав мене перед школою й давав 50-60 копійок. Я виходив до підворіття, куди щоранку дядько Сьома прикочував свого візочка із хлібобулочними виробами щойно з пекарні, ще гарячими. Чого там тільки не було: і бублики, і рогалики, і булочки, й, звичайно, хліб, за яким виходили з усіх квартир. І дуже рідко дядько Сьома повертався з частиною свого запашного вантажу.
Ще одна нехитра радість була, коли приїжджала підвода і візник скупав макулатуру, металевий брухт чи старі, зношені речі. Усе приймали на вагу й платили копійки. Та для нас, дітей, найбільше задоволення було, коли ми всі разом могли здати стільки, що на обмін отримували керамічну свистульку у вигляді слоника чи козлика!
Ранкове життя у дворі вирувало далі: з’являвся точильник і вигукував: – Точу ножі, ножиці! – І починався вереск точильного круга, а ми дивилися, як з-під леза вилітають іскри…
Після роботи теплої пори року дорослі у дворі за столом грали – в доміно, карти, зрідка – в шашки. Вони розходилися біля 8-9-ї, а діти збиралися за столом і обговорювали, хто що прочитав. Це дуже заохочувало до читання, бо не хотілося відставати від товаришів. Книжки ми брали у дитячій бібліотеці на вул. Шевченка, куди ходили усією компанією.
…Пам’ятаю, дратувало, коли шофер сміттєзбиральної машини забігав у двір і калатав дзвоником, сповіщаючи мешканців, що час виносити сміття… Так хотілося ще трохи поспати!
Але це недовго тривало: будинкоуправління (так називалися тоді ЖРЕПи) вирішило виставити ящики для сміття у підворіттях. В одному з таких ящиків я знайшов «клад», через який захопився історією міста й колекціонуванням старожитностей, а надто поштових листівок. Це був 1964 рік…»
Колекція зі смітника й старих горищ
«У нашому будинку жив старий самотній антиквар на прізвище Рібер – може, німець, може, єврей… Люди, що жили в нього на квартирі, вирішили зробити ремонт і навести лад у помешканні. Вони витягли з хати все, що здавалося їм сміттям і кинули на смітник у підворітті, в мішках і пакунках. Я узяв деякі з тих пакунків і приніс додому. Розгорнув – і зрадів страшенно.
Кажуть, що Бог ніколи не запізнюється. Люди, які розуміються на старожитностях, відчують мою тодішню радість. Книги, починаючи ще з австрійського періоду, серед них величезні різномовні словники. Срібні, бронзові й латунні деталі старих підсвічників. Старовинні монети. Нагороди – ордени й медалі. Настільні медалі у спеціальних футлярах. І цілі стоси старовинних листівок – із написами, слідами чийогось життя у давні роки…
Це був початок моєї колекції. Ордени й медалі я розвішав на килимку, що висів у нас на стінці. Чесно кажучи, листівки мене спершу якось не зачепили. Я просто склав їх у себе й час від часу милувався видами. Показував друзям. Зате настільним медалям одразу знайшлося використання: усі хлопці в нашому дворі мали тепер важкі бити для гри у бляшки.
Якось узяв одну з медалей із собою до школи. У нас був дуже цікавий вихователь у групі продовженого дня. Історик за освітою, він переїхав з Хотина і лише згодом отримав години історії. Коли я показав йому свої скарби, він запитав, де я це взяв, адже він був колекціонером. Він просив принести й показати, що в мене ще є. Я приніс те, що залишалося (але не листівки!). Учитель попросив подарувати це йому: хотів організувати у школі історичний музей – і мої «скарби» стали тоді основою його експозиції. А в мене виник інтерес до історії, я став активістом музею. Ми тоді не знали, як можна поповнювати свої знахідки. Допоміг знову ж таки випадок. Мати попросила мене віднести на горище у мисці випрану білизну, і в одному з кутів я побачив ящик. Там лежали старовинні книги, якісь папери німецькою мовою. На документах були наклеєні марки. Це вже тепер я думаю, що це були документи на якусь власність з марками про сплату мита. З книг я вибрав ті, що з ілюстраціями. Та історик наказав – неси усе, що є! Тож я став потроху забирати ті книжки й носити їх до шкільного музею. Одного дня я виявив там і коробку з листівками на різні теми: там були репродукції картин, Перша Світова війна… Листівки я вчителеві навіть не показав».
Старожитності та книги в епоху тотального дефіциту
«Жили ми, відверто кажучи, бідно. Мама купила мені у розстрочку болоньєву куртку з теплою підкладкою і твідовий піджак. А до того мама прала в єврейських сім’ях речі, а вони замість грошей віддавали мені те, що отримували від родичів з-за кордону, – тепер ми звемо це «секонд хенд».
Якось, гуляючи, опинився на Руському базарі – не на Зеленому, а біля мосту, на барахолці. І там я побачив двох чоловіків, які оглядали й купували старожитності. Це були Іван Назарович Снігур і його друг на прізвище, здається, Косован. Тоді я зрозумів, що мої знахідки мають якусь матеріальну вартість. У мене залишалися ще деталі від старовинних підсвічників – і я продав їх на базарі. Це був мій перший у житті заробіток. Мені вистачило повести дівчину в кіно.
Тотальний дефіцит змушував молодих людей, які хотіли виглядати гарними та сучасними, «крутитися» – постійно перебуваючи на межі тодішніх законів. Бо те, що тепер називають торгівлею, в радянські час називали спекуляцією. Хтось продавав речі з посилок від родичів, хтось їздив за дефіцитом до Прибалтики. Поїхати за кордон у ті час могли лише вибрані: партійні та комсомольські діячі.
Тоді у Чернівцях легально працювали так звані «клуби за інтересами», де збиралися колекціонери. Там можна було купити чи обміняти антикварні предмети, марки, етикетки, листівки. Маленький приробіток давав змогу відвідувати кіно. Інших розваг у місті не було, до «злачних місць» я й мої друзі не ходили, а танці я не любив.
Від шкільних років я завжди читав. Домашню бібліотеку не збирав: не було де тримати. Обмінювалися книгами з друзями: Мікаелом Куперблюмом (нині живе в Їзраїлі) та Шуриком Юриздицьким. Ходили разом до бібліотеки. Якось дізналися, що на перехрестя Стасюка й проспекту – де нині Будинок Побуту – раз на тиждень приїздить автобус із Молдови з книжками, які видавалися там російською й коштували порівняно недорого.
Коли ми у визначений день прийшли на місце, автобуса ще не було, а вже зібралася чималенька черга бажаючих придбати Дюма, Ремарка, Андерсена, Булгакова, Сіменона, Стейнбека, інших дефіцитних тоді авторів. У черзі довідалися, що в місті є клуб книголюбів, де можна обмінюватися книгами. Тоді він діяв у «Шепетівці», яка офіційно називається Палац культури та естетики.
Влада ніяк не могла визначитися зі своїм ставленням до колекціонерів: то відкривала клуби колекціонерів, то закривала. Тоді ми збиралися нелегально у провулках чи прохідних дворах, звідки нас ганяла міліція. І хоча ми збирали внески й платили з них за приміщення, довелося змінити чимало адрес».
Листівка як свідчення історії
«Коли в мене накопичилась значна кількість листівок, я вирішив залишити з них ті, що розповідають про Чернівці. Це стало основною темою моєї колекції. Решта були обмінним фондом.
Колекція дійшла приблизно до семи сотень, коли я відчув, що час систематизувати свої знання про цей культурний знак різних епох.
Чи знаете ви, наприклад, що листівці на території Австро-Угорської монархії – приблизно 150 років, а випускалися вони спочатку без картинок, тільки для пересилки повідомлень – і лише згодом видавці листівок стали розміщати на них малюнки та фото з краєвидами… Поштові штампи дозволяють дізнатися, що перша листівка з Чернівців була відправлена 1899 року і адресат у Відні отримав її на третій день після відправлення.
Теперішній Укрпошті є над чим працювати: до Праги, Зальцбурга, Берліна, Варшави, Кракова листівку з Чернівців доставляли за три дні, а до Парижа, Мадрида, Флоренції, Софії – за чотири.
Картки із зображеннями Чернівців уперше були надруковані у 1896 році. Цим займалися відомі чернівецькі видавці: Леон Кьоніг, Зігмунд Ягер, Йозеф Горовіц.
Текст поштівки писався на тому боці, де була картинка – на зворотному розміщали марки та адреси відправника й отримувача.
Ще нюанс: не всі поштівки з видами Чернівців мають однакову цінність. Колекціонери умовно ділять їх на платинову, золоту й срібну серії. Найвищу цінність має серія 1898 року, видана Ромуальдом Шаллі. Кожна листівка – чітке реалістичне зображення місць і подій того часу із великою кількістю учасників, що надзвичайно цікаво для вивчення історії.
Поштівки золотої серії (1905-1915 роки) – своєрідні колажі з кількох видів міста, на яких представлені усі верстви населення. Листівки з краєвидами Чернівців та околиць видавалися й пізніше, але вони були простішими.
І, нарешті, срібна серія. Це листівки видані того ж 1898-го Леоном Кьонігом, але вони зелено-синьої гамми і зображують вечірні або нічні Чернівці…
Я можу говорити про листівки годинами, тож 2009 року спромігся видати трьома мовами – українською, англійською та німецькою – книжку про них із кольоровими ілюстраціями: «Чернівці на поштових листівках».
Уже кілька років поспіль я 1-2 рази на рік відвідую на аукціони в різних країнах, куди з’їжджаються колекціонери з усієї Європи. Побував у Кракові, Катовіце, Бухаресті, Празі, Брашові. Виставляв експонати у Варшаві, Кракові, Амстердамі. У Голландії моя колекція посіла ІІ місце в номінації де оцінювалися написи відправників листівок.
Маю грамоту-подяку від мера румунського міста Ватра-Дорней: я подарував їм деякі документи австрійського періоду про їхнє місто.
У Європі мав можливість підтвердити для себе дещо з розповідей батька.
Наприкінці Першої Світової війни він потрапив у полон в Італії. Розповідав, що там дуже чисто. А тротуари миють із милом, і вони такі чисті й блискучі, що можна було голитися, дивлячись у тротуарну плитку.
Чесно кажучи, тоді я не надто вірив у таке, дивлячись на наші тротуари. Та коли через багато-багато років побував у італійській Вероні, переконався, що там уранці миють тротуари з полірованого мармуру спеціальним шампунем і побачив у плитці своє відображення, як у дзеркалі…»
В усій Європі є вулична торгівля книжками
«1990 року книжкова торгівля розташувалася на парапеті навколо скверика на розі Університетської та Ватутіна – де нині стоїть пам’ятник Емінеску. Власне, торгували там не лише книжками: якісь домашні речі, косметика, тут же селянки з овочами-фруктами, одне слово – стихія вуличної торгівлі!
Врешті-решт ті, хто торгували книжками, отримали дозвіл на місце у проході за кінотеатром «Чернівці» – і то за наявності патентів. Міліція нібито не помічала нас, але й не всі покупці знали, що ми там стоїмо.
Нарешті 1992-го міськвиконком офіційно дозволив тим, хто має патент, торгувати книгами на вулиці біля кінотеатру. Пройшли роки. Багато з тих, із ким ми тоді починали, або пішли з цього бізнесу, або взагалі кудись виїхали.
Набагато пізніше, поїздивши Європою, я дивувався: чому влада намагається забороняти вільну торгівлю книгами з вуличних лотків? Адже книга – це частина людської культури. В усіх європейських столицях є такі вуличні книжкові ринки. А в Парижі так звані книжкові розвали тягнуться на півтора кілометри уздовж набережної Сени. Туди приходили ще Гюго й Дюма, інші класики французької – і не тільки – культури, туди водять екскурсії, там серед старих і нових книжок знаходять справжні скарби.
Сюди теж приходять не лише купувати книжки. Школярам і студентам, звичайно, потрібні посібники. Але публіка приходить різна: кандидати наук, колекціонери, народні депутати, працівники ратуші та будинку з левами, художники, офіцери міліції, актори й співаки. Дехто книгу навіть не купує, а бере на пару днів – напрокат. Що характерно: тут, біля книжок, усі полишають осторонь свої високі посади чи звання, спілкуються просто як інтелігентні люди, висловлюються, вислуховують. Я теж збагачуюсь у цьому спілкуванні – новими знаннями, поглядами.
І обов’язково маю сказати, що в усіх моїх починаннях мене – і як людину, і як колекціонера – підтримує вже 23 роки моя дружина Марія. Це таке щастя, коли тебе розуміють.»
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
Фото Руслана КОЗЛОВА
