- Марія Приймаченко. Фото Леоніда Левіта
Марія Оксентіївна Примаченко (Приймаченко) (1909−1997),
народний художник України,
лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Найбільша частина її творчого доробку, близько 650 творів 1936–1987 років, зберігається в колекції Музею українського народного декоративного мистецтва у Києві.
2009 рік було оголошено ЮНЕСКО роком Марії Приймаченко.
Творчість її різноманітна і багатогранна – малярські роботи, вишивка, кераміка.
Сорок чотири картини пересувної виставки, яка організована минулого року до 100 річчя з дня народження художниці, представлені у Чернівецькому художньому музеї.
Марія Приймаченко – автор виняткового, вигаданого, персонального жанру.
Особливого, особистого, потаємного, такого, що захоплюю і дивує.
Назавжди…
Нероздільність з природою, образність, інтуїтивність, парадоксальність, несподіваність…
Створений простір дійсності іноді радісний, іноді сумний, іноді загрозливий, зворушливий, довірливий, як життя…
Звірі, птахи, риби, дерева, квіти, сонце, небо, повітря і… ми… живемо всі разом у цьому просторі. Колоритному і яскравому…
Й, поза сумнівом, найважливіше цей світ – любити.
Бо він – невичерпаний. І не тільки на полотнах Марії Приймаченко…
На виставці я побувала у суботу. По обіді. Запланувала.
А коли ще є можливість обирати улюблену картину і вдивлятись, милуватись, фантазувати, міркувати… Це точно, щасливий випадок…
І ще один щасливий випадок – моя зустріч з Марком.
Я усамітнено розглядала картини, які до цього бачила тільки в книжках або по телевізору, як туди зайшов чорнявий хлопчик. Він одразу підійшов до невеличкого стенду, де на аркуші надрукована інформація про художницю, здається, разом із фотографією Марії Приймаченко. Я подумала, що зараз у зал зайде ще хтось, або батьки, або друг. Ні. Хлопчик продовжував уважно читати, потім тихенько зняв пальто, обережно склав його декілька раз, притулив до себе, тримаючи у цій же руці ще невеличку торбинку. Чи то з книгою, чи то з зошитом.
І мені якось зніяковіло. Адже теж заважала моя зимова куртка. І капелюшок, який я тримала у руках. Згадалось дитинство. Взимку у музеї я не пам’ятаю себе у верхньому одязі. Напевно, я промайнула гардероб. Так само, як і цей юний відвідувач музею. Але чому я не спитала про гардероб?…
Коли хлопчик дочитав увесь текст, ми зустрілись з ним поглядом і усміхнулись один одному.
– Ти прийшов сам?
– Так.
– А як ти взнав про виставку?
– Тато з молодшим братиком вчора ходили і дома розказали. І я дуже захотів теж побачити.
– А ти знав раніше про художницю Марію Приймаченко?
– Так.
– А звідки?
– Я читав про неї в «Барвінку». Ми вдома виписуємо цей журнал. Це ж в минулому році був рік Марії Приймаченко і «Барвінок» у кожному часі друкував одну картину художниці. Мені вони дуже подобаються. І тепер я бачу їх сам на сам.
Ми познайомились, ще раз посміхнулись один одному і знову занурились кожний у свої думки, переглядаючи картини…
Потім я написала у книгу відгук, попрощалася з Марком. Мене цікавила ще одна експозиція, і я перейшла до другої зали.
За деякий час я прямувала до виходу, але знову побачила Марка, вже біля полиць з книгами.
– Щось хочеш купити?
– Дивлюсь. Цікаво.
– А яка з картин Марії Приймаченко тобі найбільше сподобалась?
– Зараз покажу.
Ми знову повернулись до зали.
У відкритій книзі відгуків я побачила новий запис, десь на третину сторінки.
Марко підійшов до картин і показав мені на верхню картину.
Він щасливо посміхався і ми разом вирішили, що ця виставка – подарунок нам від Святого Миколая. Адже так?
Про Марію Приймаченко багато написано.
Але мені хочеться звернутись до тексту Миколи Скиби «Наївний екзистенціалізм Марії Приймаченко» (Український журнал – 4/2009):
„А я гусей пасу. Чую – чирк! – то крокодил цвірінькає під сороку. Дивлюсь, верба нахилилася, на вербі – крокодил. А біля крокодила мавпочка – жінка його. Він – в норку, а вона на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього своє, а в тебе – своє“. „Хорошо пишу не спішу“ – чи про себе вона писала-малювала ще в 1937 році цю картину, на якій характерна звіринка Приймаченко старанно виводить закарлюки в зошиті. Саме як геній наївного мистецтва майстриня увійшла до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва (Белград, 1984) і була відзначена золотою медаллю Всесвітньої виставки в Парижі (1937).
Матеріал про художницю на сайті UNESKO.
Твори Марії Приймаченко продовжують жити в нашій реальності,
породжують безліч асоціацій, аналогій, інших різнобарвних світів…
Тетяна СПОРИНІНА, фото автора
( На фотографіях є відблиски від освітлення, бо картини виставлені за склом.)
6 коментарів “Альтернативні реальності…Особливий світ Марії Приймаченко…”
Дуже зворушливо.
Дивуюсь!
Лише мала надію, що в нашому світі є такі світлі краплини божественної роси , як цей хлопчик. Не може бути світ без них.
В нашому поколінні (40-50) ще можна зустріти таких людей.
И ось. Прочитала про це.
ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЩО Є !!!!!!!!!!!!!!!!!!
Виставка сподобалась. А хлопчик читав про себе? )))
Именно альтернативная реальность. Особенная и понятная.
Такой славный мальчиш с особенным, тонким восприятием прекрасного. Хотела бы я, чтобы в моей заокеанской школе были такие дети. Честь и хвала его родителям. Танюша, спасибо за этот репортаж с вернисажа, за фотографии, я как будто побывала с тобой в этом зале, который мы любили навещать вместе. Жду твоих новых статей.
Спасибо,Люба, за пожелания…
А я еще часто вспоминаю Фаину Огурееву и ее друзей, с их пристрастием к кроссвордам с картинками ( точнее кроссвордам с фрагментами) в «Науке и жизнь». Мне кажется, мы выписывали это журнал на лабораторию.
Псевдоним разведчика, который пристально смотрел на безмятежных программистов с миниатюрного портрета, был назван сразу – Рамзай. И ты знаешь кем ;)
Самая романтичная среди нас конечно сразу же узнала на тоже очень миниатюрной карте большого звездного мира Регул, самую яркую звезду в созвездии Льва.
“Лыжи у печки стоят, / Гаснет закат за горой, / Месяц кончается март, / Скоро нам ехать домой”… Конечно же, как нам не знать Визбора. Ведь и о Париже мы тоже мечтали.
И он нам мешал жить…
Можно сказать и так…
Но вот роль Михайлова к опере Бородина «Князь Игорь» знала только сама Бородина.
Но Кончак все же не оправдал ее ожиданий…
А вот “Муза, вдохновляющая поэта”, вдохновившая художника-самоучку Руссо,
продолжает вдохновлять художников и не только самоучек…
Мы выписывали на лабораторию еще и «Литературную газету», «Иностранную литературу», «Дзвін» , «Октябрь», «Новый мир»…
Теперь кто-то в Новом свете, кто-то в Старом, иные предпочли Землю Обетованную, или ничего не предпочли. Не знаю, выписывает ли кто-то из нас сейчас «Новый мир» или «Науку и жизнь», но картинок и фрагментов в нашей жизни есть не на один кроссворд…
Чудесна виставка!Картини Примаченко це перлини у короні світового мистецтва.Дякую автору за чудову статтю про них.