Що таке розум і як із ним боротися? Присвячується ППС-нику Гриші

Частина І

Близько 23.00 в сквері біля університету сиділи троє молодих людей: поет з Кам’янця-Подільського, його наречена і журналістка тижневика «Версії», себто я. Ми були абсолютно тверезими, не мали при собі жодних алкогольних напоїв, не палили, більше того – розмовляли, як на зло, про сучасне мистецтво (звучить неправдоподібно, але так воно й було)!

І тут до нас швидким кроком підійшов міліціянт. Тицяючи ліхтариком в очі, закричав (так, саме закричав, я не перебільшую):

– Шо ви тут робите, я питаю?
– Спілкуємося, – відповів ошелешений поет.
– Чим тут занімаєтесь, я спитав?

Я не витримала і вирішила зробити нахабному правоохоронцю зауваження:

– Не світіть ліхтариком в очі і слідкуйте за своїм тоном!
– Ти, малолєтка, ще поговори мені, – сумнівної якості комплімент про мою зовнішність…
– Ваше звертання розцінюю як приниження людської гідності, – не встигла завершити думку, бо правоохоронець заволав:
– Ти шо думаєш, шо дуже розумна? Будеш умнічать у другому місці!, – сплюнув і поправив кашкет.
– Зазвичай у мене не виникає сумнівів стосовно мого інтелекту, а щодо вашого – закрадаються деякі підозри. – Ну, скажіть, хто мене тягнув за язик таке казати?! – Покажіть, будь ласка, своє посвідчення. – стримуючи сміх, кажу я.
– Спочатку паспорт покажи!

Тут до шокованого кам’янецького митця несподівано повернувся дар мови:

– Ні, пане, спочатку ви покажете своє посвідчення. Ви при виконанні, тож будьте добрі…
– Нема з собою!

Від нечуваного нахабства ми заклякли… Доки я кілька секунд намагалася усвідомити, що взагалі відбувається, як діяти (обурюватися чи істерично сміятися), до нашого «приятеля» в погонах підійшов його колега:

– Шо тут, Гриша?
– Та тут малолєткі всякі умнічають.

Я не витримую і перебиваю:

– Ваш колега некоректно себе поводить і відмовляється пред’явити посвідчення, – кажу я.
– Гриша, шо є? Та ж покажи їм корочку…

Гриша нерозбірливо буркоче щось нелагідне в наш бік і дістає з кишені посвідчення.

– Чому ж він щойно відмовлявся? Ви знаєте, що це грубе порушення? – цікавлюсь я в новоприбулого.

– А я йому щойно вставив до кишені.

Вважати людей за «бидло» – прерогатива багатьох міліціянтів. Та мої друзі, спостерігаючи за таким розвитком подій, ледь стримують сміх.

– Чому підвищував голос? – ділюсь Гришиними «проколами» з його колегою.
– У нього він такий від природи.
– Не пощастило хлопцю, – співчуваю. – А малолєткою чого обзивав?
– А це шо образа? Навпаки, хвалив, шановна, ваш молодий вік.

Зазвичай я ціную в людях почуття гумору, але у цій ситуації будь-хто на моєму місці втратив би контроль іще на першій хвилині «спілкування» з мєнтом Гришею.

– Пане міліціянте, не будемо «грати коня», як казав класик. Перше, що я зроблю, коли прийду додому – зателефоную на телефон довіри УМВС, може, там оцінять Гришину «кмітливість» і ваше почуття гумору. А зараз не маю бажання вести з вами жодних діалогів.
– Ви при свідках обізвали мене конем, – підсумував «кмітливий».
– Що ви, я ніколи б такого не зробила: коні дуже добрі і благородні істоти, – вибухаю від сміху.

Дотепний поет підхоплює мій настрій і продовжує:

– А от у висловлюваннях вашого Гриши прослідковувалися негативні конотації…
– І недвозначне смислове навантаження, – виголошую як філологічно невинна журналістка.

Два останніх висловлювання представники ППС сприйняли як особисту образу: надто багато впевненості в голосі і підозріло незрозумілі слова збили з пантелику охоронців порядку.

Та «контрольним пострілом» для них стала перевірка документів. У паспорті завжди ношу журналістське посвідчення. Цей «магічний» документ дивним чином змушує міліціонерів переходити на «ви» і гаряче каятися в усьому перед цим сказаному. Після того, як «мудрий і ще мудріший» ППС-ники з нами ввічливо попрощалися (Гриша нервово відпльовувався), ми із зіпсованим настроєм і спаплюженими планами на вечір пішли додому.

Зробили для себе один висновок: говорити про постмодерну літературу – погана прикмета.
Прийшла додому. Зателефонувала на 102. Попросила номер телефону довіри.

Зателефонувала туди. Поскаржилася. Через годину дзвонить телефон: – Слухаю.

– Це представник ДАІ. Ви дзвонили на телефон довіри і казали, шо на «тралці» машини розганяють. Так вот, тут всьо нормально, нічого не розганяють…

Цією мажорною нотою можна було б закінчити оповідку про моє знайомство із «жартівниками» в кашкетах. Та несподівано, перед однією із прес-конференцій в УМВС начальник прес-служби ознайомив мене із… висновками службового розслідування за моїм зверненням!

Частина ІІ

Побіжно перечитавши цікавий, щоправда, дещо позбавлений логіки документ, я попросила дозволу зробити для себе копію.

– Я дізнаюся, чи маю право надати вам копію документа та повідомлю вам про це! – відповів начальник центру зв’язків з громадськістю.

При нашій наступній зустрічі дізналася, що не маю права отримати копію висновку, але пан у цивільному, який займався розслідуванням, дозволив переписати те, що найбільше цікавило.
Я з подивом дізналася, що «спілкувалася з двома хлопцями». Треба ж, у тендітній дівчині в довгій спідничці побачити хлопця. Буває…

Зі слів двох сержантів, які давали пояснення, ми «голосно сперечалися». Враховуючи, на яких підвищених тонах спілкувався наш Гриша, можу допустити, що зі слухом йому пощастило не більше, ніж з голосом, бо розцінив приватну розмову трьох урівноважених людей (двоє з яких – дівчата!) як гучну.

А найцікавіше у поясненнях – стиль викладення та граматичні «успіхи». Цитую мовою оригіналу: «…Підійшовши до них, представившись, зробили їм попередження, на що одна із них дівчина почала хамити нам, повишати на нас голос…» Помітивши іще кілька перлів, запитую в того, хто вів розслідування (чоловік відмовився назвати своє ім’я):

– Чому з такими грубими помилками? Діти в третьому класі грамотніші…
– Так це ж молдавська школа. Якби ви в такій вчилися, теж так писали б!

На жаль, переписати усі «цікавинки» з пояснення сержантів не вдалося, бо рапорт у мене забрали і повідомили, що й цього я не маю права занотувати.

На мою думку, так званий «документ» не має жодної юридичної цінності, адже написаний з грубими помилками навіть у прізвищах, принаймні моєму. Водночас за версією правоохоронців, сержанти не винні. Невже, справді молдавська школа?

Емма АНТОНЮК, «Версії»