Про щасливу Заставну та її мовчазних рибалок

Газети, які пишуть про вражаючі, шокуючи події, не часто потім повертаються до них: накриває хвиля наступних новин. Отож, чи варто повертатися до того, що вже відбулося? А між іншим, найцікавіше відбувається якраз поза прицілом телекамер, коли їх приберуть. Саме тому редакція вирішала започаткувати рубрику «Історія з продовженням».

Під прицілом газети, так би мовити, справа Бойчука, одна з найбільш резонансних цього року. Як поживають учасники події? Нещодавно про це спробувала дізнатися київська журналістка Лідія Денисенко. У столиці з’явилася стаття «Місто побитих рибаків».

Мою увагу робота колеги привернула тим, що, відвідавши Заставну, вона не переговорила із рибалками. А Денисенко – надзвичайно досвідчений і талановитий журналіст. Мене цей факт вразив. У ньому була загадка. Погодьтеся, проїхати 600 км і не переговорити з жертвами…

Та, з’ясувалося, жодної загадки! З ними, справді, неможливо переговорити. Я зміг зтелефонуватися тільки з одним із них. Та Іван Бабій відмовився від зустрічі під приводом того, що дуже багато роботи. Повідомлення не оптимістичне, бо Іван працює на цвинтарі:

– Ви не уявляєте, що тут твориться! У мене похорон за похороном. Усе копаю і копаю. Вдома не буваю…
– Ну бодай півгодинки викроїте, щоби зустрітися? – вклинив своє прохання.
– Зустрітися… А що я? Я, як хлопці. Вони скажуть, зустрінемось.

Я попросив Івана поговорити із хлопцями. І результат не забарився: телефони хлопці не піднімали, або просто скидали. При тому, що вони не знають мене особисто і факт упередженого ставлення виключений. Тож із київським журналістом відбулося щось подібне.

Чому потерпілі відмовляються від зустрічі з журналістами… Хоча останні нічого поганого ані Івану Абрамовичу, ані Івану Бабію, ані Миколі Михайлюку не зробили. Швидше, навпаки.

Якби не ті самі журналісти і кілька місцевих депутатів, то хлопці б просто втерлися і не було б ніякої «справи Бойчука». І видатний менеджер району продовжував би пестити свій комплекс маленького царька. А крива браконьєрства (назвімо речі своїми іменами) у Заставнівському районі різко б пішла на спад.

Не вказуватиму джерел, але згадана київська журналістка зустрічалася не з рибалками, а з їхнім адвокатом. І, здається, саме адвокат – носій ідеї, що рибалкам не варто зустрічатися з пресою, щоби «вони не сказали чого зайвого, що могло б їм зашкодити». Київську гостю ця позиція вкрай здивувала. Скажу більше, вона може здивувати навіть телеграфний стовп. Адже будь-який розголос, будь-яке повернення теми невигідно лише одній людині, а саме – Михайлу Бойчуку. Та чи справа адвоката рибалок опікуватися інтересами відповідача? Чи він так дивно розуміє інтереси своїх підзахисних. Гадаю, це не питання особливостей буковинської юриспруденції. І справа не тільки в адвокаті, напевно, замовчування вже в інтересах рибалок. Є дивна поведінка, значить є мотивація. Та й недарма мудрі люди кажуть, що мовчання…

Тим паче, що Михайло Бойчук, на думку аналітиків, судячи з кадрової політики в районі, продовжує впливати на ситуацію на Заставнівщині. Принаймні, на ключові посади все ще призначають людей, яких кулуарно вважають «людьми Бойчука».

Власне, чи не продовження це гучної історії, яке повчальніше за саму історію.

Приємно, коли нема ілюзій

Та хотілося б, окрім усього, зауважити. Втім, усвідомлюю, що зустрінуся з нерозумінням. Із суто людської точки зору Бойчука, який власноруч хоче «розібратися» з рибалками, які приперлися на чужий став, можна зрозуміти. І наше співчуття потерпілим обумовлене лише розумінням, що ті живуть на жебрацьку зарплату. І ця риба для них – реальний внесок до сімейного бюджету.

А жебрацька зарплата тому, що ця держава знущається над найманими працівниками і вважає їх за рабів. І жодних прав у цієї категорії людей в Україні немає. І за стави «феодали» сплачують у бюджет копійки. Але зрозуміти гнів господарів можна.

Мою ж увагу привертають інші події, які ніколи не обговорюватимуть на « Шустер-live». На які всім начхати. По-перше, зачаровує факт, що заставнівська газета « Голос краю», яка анонсує себе як «захисника інтересу людей» не написала про подію… жодного слова. За усі місяці. До того ж, ці журналісти там пишуть статті на кшталт «Журналістика – оголений нерв суспільства», і у них є рубрика «Свобода слова». Якщо ж колектив газети вважає, що Бойчук правий, або не настільки винний, захищайте його. Обговорюйте тему, дискутуйте. Але замовчати сам факт…

Скептик зауважить: хіба мовчання газетярів – подія? Та це суперподія! Більш промовистого факту, який би свідчив про життя в цій країні і місті Заставна, зокрема, неможливо придумати. Але це так, між іншим. Мені ж здається набагато важливішим не те, що сталося на ставу.

А, наприклад, непомітний, дещо радянський звіт про рік роботи під керівництвом Бойчука. Зокрема, та ж газета «Голос краю» пише, що на заміну вікон в заставнівській музичній школі витрачено триста тисяч гривень, а на виготовлення бібліотечних карток і формулярів дванадцять тисяч гривень. Є ще дивна позиція – обладнання автобусної зупинки – один мільйон гривень. Але зробімо припущення, що йшлося про автостанцію. Отже, питання на засипку, скільки вікон у Заставнівській музичній школі, і скільки читачів в їхніх бібліотеках? Але це вже не для рубрики «Історія з продовженням», а, швидше, до «Історія, з якої ніхто не робить історії».