Остання наша мандрівка в межах проєкту – до невеликого напівзабутого села Чорбівка Кобеляцького району.
Розташована серед соснового лісу, Чорбівка вабить до себе красивою природою, свіжим повітрям та тишею, яку на околицях порушує скрипіння сосен, зрідка деренчання лісопильні, а також забутими пам’ятками, історією таємничого поховання та двохсотлітньою церквою. Церква, до речі, відчинила свої двері для вірян лише 15 років тому, після більш ніж тридцятирічної перерви. Нині це храм Святого Духа і він милує око та прикро дивує водночас – розкішний дерев’яний храм пофарбували в салатовий колір…
Усередині нам цього разу не вдалося побувати, місцеві розповіли, що священник приїжджає на службу до церкви лише в неділю та на великі свята. Та побачити його в селі можна частіше, за словами тих же місцевих, лісопильня на краю села теж належить отцю.
Загальний опис – враження суб’єктивне
Чорбівка – це напівзабуте в класичному сенсі цього слова село, яке вимирає. Тут уже не працюють ні школа, ні амбулаторія, та й сільська рада, судячи з усього, не щодня відчинена. Приміром, ми приїхали в село в будній день, ще не було обіду, а сільрада була зачинена, так само не працював і ФАП.
Діють поки що садок, є кілька магазинів. Але в Чорбівці полонить туга, віє пусткою і ще чимось невловимим – ніби є ще люди, така-сяка інфраструктура, але запустіння дихає з кожного не обкошеного кута в центрі, із тієї ж закритої адмінбудівлі, із покинутих шкіл збудованих понад століття тому, з руїн, які залишилися від колись відомих на всю Європу стаєнь, із будинків для панської челяді, де довго була амбулаторія, а зараз – це коробки без вікон-дверей… Але ще є череда, ще женуть пасти корів, а, отже, в’ється життя.
Як дістатися
Дістатися до Чорбівки теж непросто, якщо їдете громадським транспортом. Прямого сполучення між обласним центром та селом немає. Доїхати можна до Кобеляк, а звідти вже до Чорбівки. Та врахуйте, що автобус з районної автостанції курсує лише в понеділок, середу, п’ятницю та неділю об 11.50, назад – о 13.25.
Що подивитися
Років двадцять тому в Чорбівці у залишеній церкві виявили поховання. Трапилося це випадково: молодий чоловік вирішив зірвати дубову підлогу в покинутому храмі. Наступного дня чоловік загинув. На похоронах одна старенька сказала, що то мстить княгиня Гагаріна, адже чоловік, грабуючи церкву, зачепив склеп з її похованням. Через деякий час у церкву відправили трьох сміливців, щоб ті перевірили чи справді там хтось похований. Хлопці виявили пошкоджену труну з кістками.
Місцевий краєзнавець, відомий український фотограф, журналіст Костянтин Бобрищев, дізнавшись про цю історію, вирішив будь-що дослідити, як відома княгиня Олена Гагаріна (Ротчева) опинилася в Чорбівці, та знайти її нащадків. Він опитав чи не всіх жителів, але ніхто не чув про княгиню Олену Гагаріну, доки не натрапив на стареньку в селі Кунівка.
– Трапилося це випадково, я проїжджав через це село на велосипеді і в однієї старенької попросив напитися води. А потім запитав, чи вона не чула про таку княгиню Гагаріну. Вона засміялася і сказала, що чула. Я не повірив, але жінка позвала мене за собою в хату і почала водити по кімнатах. В одній з кімнат на стіні висіла фотографія, яка потім обійшла пів світу – Олена Павлівна із донькою Ольгою Заборинською. Виявилося, що саме її дід, священник, сповідував княгиню Олену Павлівну перед смертю, – розповідає Костянтин Бобрищев. – Коли матеріал з’явився в газеті «День», в той же день я отримав листа на електронну пошту: «Я правнучка княгині Гагаріної з Аргентини». Тоді ж надійшли листи із США та Росії. У мене зав’язалося інтенсивне листування. Зрештою, я вирішив зібрати їх усіх тут у 2012 році. Але через вік змогли приїхати лише Світлана та Людмила Заборинські з Москви.
Хто така Олена Гагаріна та як вона опинилася в Чорбівці
Олена Павлівна народилася в сім’ї московського князя Гагаріна, отримала блискучу освіту, знала досконало кілька мов. На одному із літературних вечорів молода княгиня познайомилася з талановитим поетом Олександром Ротчевим. Між ними спалахнуло кохання, і незабаром молоді люди одружилися. Проте зробили це таємно, бо Олександр не мав ані титулів, ані багатства, навіть не походив зі знатного роду. Аби якось вижити, молоде подружжя в 1835 році поїхало до Америки. На той час там діяла російсько-американська кампанія, жило багато російських поселенців. Ротчеви мешкали у фортеці Форт-Росс, що в Каліфорнії. Олександра призначили комендантом фортеці. Нині у США живе добра пам’ять про Ротчевих, у 1925 році там створений музей цієї сім’ї, нині він має статус національного. Княгиню Олену там згадують як красиву, розумну та чуйну жінку, яка організувала дитячий садок у фортеці, відкрила школу, влаштовувала світські вечори, написала дві книги та спілкувалася з індіанцями. Одна з гір в Каліфорнії названа на честь Гагаріної.
Княгиня Гагаріна з донькою Ольгою. Фото –m.day.kyiv.ua
Після повернення до Росії Олена та Олександр стали жити окремо. Вона поїхала до Іркутська працювати на державній службі. Там видала свою доньку Ольгу заміж за військового Ахіллеса Заборинського. Згодом зі своєю молодою дружиною він переїхав до України. У Чорбівці жив бездітний дядько Ахіллеса Івановича. За дядьком та його маєтком не було кому доглядати, тому генерал-майор Заборинський звільнився з військової служби та виїхав у Кобеляцький уїзд Полтавської губернії.
Незабаром княгиня Олена Гагаріна приїхала погостювати до доньки Ольги на кілька місяців, а залишилася в Чорбівці аж на 14 років. На Полтавщині вона й померла. Поховали її у склепі старої дерев’яної Стародухівської церкви, збудованої ще в 1800 році. З часом люди забули про поховання, воно жило лише в оповідях старожилів
Тривалий час нащадки Гагаріної вважали, що церква була знищена. На їхній запит з Полтавської єпархії надійшла відповідь, що церкву знищили. Насправді церква ніколи не була знищена. Перед війною її перетворили в клуб, потім прислали сюди священика, який правив до середини 60-х років. Коли батюшка помер, закрили й церкву, а приміщення віддали під колгоспні склади, відновилася служба тут лише на початку 2000-х років. Поховання княгині так і залишається у храмі.
– Біля церкви був розташований цвинтар, тут було сім родових могил. Їх років понад двадцять тому розгорнули бульдозером і розрівняли землю. На той час церква була стояла без вікон-дверей. Ось це ми ходимо по родовому кладовищу, – розповідає Костянтин Бобрищев, показуючи на церковний двір.
– Серед інших тут похований начальник генерального штабу військ Східного Сибіру, генерал-майор Ахіллес Заборинський, який мав родовий маєток у селі. Чорбівку він отримав у спадок від свого дядька, оселився тут разом з дружиною Ольгою Ротчевою, донькою знаменитої княгині Гагаріної. Чим воно було відоме? Тут, на початку ХІХ століття знаходився унікальний завод арабських скакунів – найбільший у Європі. Сюди приїжджали імператори Олександр ІІІ та Микола ІІ, які замовляли коней та збрую для своїх конюшень.
За храмом на околиці села, за могутніми соснами, на одній з яких лелече (!) гніздо і розташовані колись відомі на всю Європу стайні. Точніше, кілька рядів руїн, які від них залишилися.
Там само, поруч, кілька невеликих будинків без вікон-дверей, але добротних, бо збудовані два століття тому з дуба. Від самого панського будинку не лишилося вже нічого. Рід Заборинських у Чорбівці вимер, а їхні маєтності почали поступово руйнуватися ще століття тому.
Музей, якому не судилося бути
Після того як історія віднайденого поховання княгині Гагаріної облетіла світ, Костянтин Бобрищев налагодив контакти із американським музеєм Ротчевих. Окрім того, американці хотіли відкрити філію свого музею в Чорбівці, але не знайшли порозуміння із сільською владою. Там просто відмахнулися від цієї ідеї та не доклали жодних зусиль задля її втілення в життя.
Отже, підбиваючи підсумки, що вас очікує в Чорбівці:
– Старовинна церква Святого Духу;
– руїни двохсотрічного кінного заводу;
– залишки дубових будиночків, зведених теж понад 200 років тому;
– цікаві будівлі двох понад сторічних шкіл;
– без перебільшення розкішна природа.
На розвинуту інфраструктуру не розраховуйте: найближчий готель в Кобеляках, що за 20 кілометрів від Чорбівки, якщо їхати не навпростець, а більш-менш нормальною дорогою.
Текст – Ольга Правденко
Фото – Ольга Матвієнко
https://kolo.news/
