Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22-річна Ліза має ментальну інвалідність. Через особливості спілкування їй непросто знайомитися з новими людьми та почуватися впевнено в незнайомому середовищі. Проте сьогодні вона вже має навички баристи, випікає кекси, допомагає готувати десерти та щодня відкриває для себе нові можливості.

Важливим етапом у житті дівчини стала Інклюзивна кав’ярня Карітасу Чернівецької Єпархії. Це не просто заклад, де можна випити кави (адже таких безліч у Чернівцях), а простір можливостей, спілкування та здобуття професійних навичок для людей, які часто стикаються з барʼєрами на шляху до працевлаштування.

Саме тут дівчина разом з іще понад десятком молодих людей з подібними особливостями розвитку отримала шанс спробувати себе в роботі, опанувати нові навички і відчути, що її праця потрібна іншим. Саме сюди вона поспішає у визначені дні своїх «чергувань».

Поки що Ліза приходить допомагати баристі Інклюзивної кав’ярні Ярославові Семенку – він після стажування залишився працювати в кав’ярні.  Через хвилювання їй ще складно самостійно обслуговувати незнайомих відвідувачів, але для друзів та постійних гостей кав’ярні вона вже впевнено готує капучино. Кожен новий успіх додає їй віри у власні сили.

Мама дівчини розповідає, що донька завжди з нетерпінням чекає своїх чергувань. Ліза настільки радіє можливості прийти до кав’ярні, що буквально підстрибує від щастя, адже для неї це не просто цікаве дозвілля – це справжня робота, де вона почувається потрібною, відповідальною та корисною.

З часом з’явилися й нові досягнення. Ліза навчилася випікати кекси, а одного разу разом із Ярославом навіть приготувала торт. Здавалося б, невеликі кроки, але саме вони допомагають їй ставати самостійнішою та впевненішою у власних можливостях.

Особливим днем для Лізи став її день народження, який відсвяткували тут же, в Інклюзивній кав’ярні. Поруч були друзі та молоді люди, які, як і Ліза, долучені до проєктів Карітасу. Свято запам’яталося ще й несподіваним сюрпризом, про який розповідає керівниця кав’ярні Анна Барбазюк: випадковий відвідувач закладу виявився викладачем естрадного співу, а дізнавшись, з якої нагоди святкування, заспівав для іменинниці просто посеред затишної зали! Це був відомий буковинський співак і композитор Георгій Постевка, і цей щирий жест став для дівчини ще одним підтвердженням того, що вона є частиною великої та дружньої спільноти.

Історія Лізи — це історія про те, як підтримка, довіра та можливість спробувати свої сили здатні змінювати життя. Її успіх вимірюється не лише навичками баристи чи випічкою десертів. Він полягає у впевненості, яку дівчина поступово здобуває щодня, у готовності робити нові кроки та не боятися викликів.

За кожним самостійно приготовленим капучино, кожним кексом чи млинцем стоїть значно більше, ніж кулінарна майстерність. Це маленькі перемоги, які крок за кроком допомагають Лізі будувати власне майбутнє — життя, у якому вона відчуває себе потрібною, здатною та успішною.

Інклюзивна кавʼярня Карітасу Чернівецької Єпархії демонструє, що інклюзія – це не лише про доступність простору (хоч тут, звісно, простір доступний: підйомник для відвідувачів на кріслах колісних, спеціально облаштована вбиральня), а й про створення можливостей для кожної людини реалізувати свій потенціал.

Саме такі ініціативи допомагають будувати суспільство без барʼєрів, у якому кожен має шанс бути почутим, потрібним і успішним.

Ніколь Гаркуша, студентка І курсу кафедри журналістики філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Запис Маленькі перемоги великої дівчинки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щороку на початку літа наше місто стає особливим. Вулиці наповнюються розмовами про мистецтво, обіймами та спонтанними зустрічами. Саме з цим передчуттям ішла на п’ятий «Миколайчук OPEN». Усе стартувало 13 червня, і попереду були десятки показів, де кожен обирав свій власний маршрут.

Наступного дня фестивальна дорога привела нас до Чорториї, на батьківщину Івана Миколайчука. У тиші його хати-музею, серед рідних для нього краєвидів, гостро відчуваєш: Миколайчук — це не просто параграф у підручнику історії кіно. Він живий, його дух досі з нами. Навколо садиби буяє висока червнева трава з тендітними польовими дзвониками — та сама, яку колись косив сам Іван…

Пам’ять повернула мене на десять років назад, коли ми так само збиралися тут, і дорогою до хати звучали живі музичні інструменти.

Цього року традиція продовжилася, але музиканти грали вже на подвір’ї, наповнюючи повітря особливим настроєм.

Головним оберегом цього місця залишається пан Михайло Грицюк — справжній хранитель правдивих спогадів та історій із життя свого великого родича. На різних локаціях цьогорічного фестивалю помічала племінника Івана Миколайчука, а в розмовах та інтерв’ю люди раз у раз переповідали ті самі історії, які колись почув від пана Михайла. І це неймовірно добре — значить, слово живе, передається далі й не згасає.

Цей живий зв’язок поколінь  підкреслив і режисер Олесь Санін під час зустрічі в обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка. Іван Миколайчук був не просто музою чи постаттю, він був справжньою всесвітньою стихією, яка й досі живить наше кіно. Пізніше, під час спеціального показу його історичного екшена «Довбуш» у кіноконцертній залі «Чернівці», ця стихія ожила на екрані. Стрічка вже стала явищем, але щоразу відкриває нові деталі — у характерах героїв, у силі Карпат і в нашому одвічному прагненні волі.

Особливою була й розмова з кінознавцем Володимиром Войтенком 15 червня про творчість і відповідальність митця. А потім ми дивилися фільм про композитора Миколу Лисенка. На вулиці Ольги Кобилянської було ще трохи cвітло для вечірнього екрана, тому фільм я подивилася ще раз  вже вдома.

Вже вчетверте за п’ятирічну історію фестивалю бренд мистецьких аксесуарів [не] хустка створив хустку-мерч, присвячену стрічці за участі Івана Миколайчука. Хустки-мерчі попередніх едицій фестивалю були присвячені фільмам «Легенда про княгиню Ольгу», «Тіні забутих предків», «І в звуках пам’ять відгукнеться».  Цьогорічний мерч – ним стала хустка, присвячена фільму «Вавилон ХХ» — першій режисерській роботі Івана Миколайчука.

Але, мабуть, найважчим і водночас найважливішим моментом фестивалю став «День військового кіно». Документальна стрічка «Готові до спротиву. 107-ма бригада ТрО ЗСУ» та спілкування з її творцем, чернівецьким режисером Олександром Ткачуком. Цей фільм — не просто хроніка. Війна триває, вона щодня безжально переписує людські долі, але ми зобов’язані фіксувати цю новітню історію. На екрані постали  звичайні люди Буковини,  України, які стали на захист своєї держави.

Особливим  став показ фільму закриття — чеської спортивної драми «Непереможні», заснованої на реальних подіях про збірну з парахокею. Це неймовірно сильна історія про силу духу та другий шанс після важких травм. Перед початком до глядачів звернувся консул Чеської Республіки Їржі Борчел. Його слова глибоко закарбувалися в пам’яті: він присвятив цей фільм ветеранам та захисникам України, наголосивши, що вони воюють сьогодні за свободу всієї Європи.

Журі та глядачі обрали найкращих, і ось як розподілилися нагороди V «Миколайчук OPEN».

Національний короткий метр:

• Переможець за результатами глядацького голосування: «Природний баланс» (реж. Олександр Миронюк)
• Приз журі: «Коротка інструкція з розставання» (реж. Варвара Зарицька)
• Спеціальна відзнака журі: «Недоступні» (реж. Кирило Земляний)
• Особлива відзнака від Amo Pictures: «Розкажи мені казочку» (реж. Діана Анікєєва)

Міжнародний повний метр:

• Головний переможець, Приз журі та Вибір глядачів (Приз глядацьких симпатій): «Про людей і мʼясо» (реж. Ян Джонхьон, Південна Корея) — абсолютний тріумфатор, який підкорив і серця глядачів, і професійне око суддів.
• Друге місце (Спеціальний приз за глядацьким голосуванням): «Рок, трава й тачки» (реж. Х. М. Кравіото)
• Спеціальна відзнака журі: «Королева на морі» (реж. Ланс Гаммер)

Конкурс музичних відео:

• Вибір глядачів: кліп «Лімб» від Small Depo та Третьої штурмової (реж. Софіко)
• Приз журі: «Скажена собака» від Oi FUSK (реж. Ілля Дуцик)

Генеральна директорка фестивалю Тетяна Д’яченко поділилася, що команді вдалося втілити в життя все, про що мріялося на початку. Вона не приховує: цьогорічна програма стала серйозним іспитом на міцність, адже вмістити понад сотню подій у кілька червневих днів — це неймовірна праця.

Після оголошення нагороджень на сцену піднялася вся велика команда організаторів та учасників фестивалю, і зала вибухнула оплесками. Цей момент спільного тріумфу на тлі великого екрана зафіксував головне — ми разом, попри все.

І вже після завершення вечірні Чернівці проводжали фестиваль неймовірною тишею. Підняла очі й побачила  чистий серпик місяця, що завис прямо над вечірнім костелом Воздвиження Чесного Хреста. У цьому кадрі, у світлі ліхтарів і старої бруківки було стільки миру й затишку, що раптом подумалося: нагороди та статуетки — це прекрасна й заслужена відзнака для митців, але справжнє серце «Миколайчук OPEN» б’ється саме тут, у глядацькому залі та на затишних вулицях міста…

Розповіла лише про кілька найзнаковіших для мене миттєвостей, які залишилися в душі  особистим враженням. Але краса цього фестивалю в тому, що кожен із тисяч глядачів знаходив тут щось своє, дуже особливе й близьке. І це справді здорово.  Та й очевидно, що справа і  рідне українське кіно Івана Миколайчука не просто живуть — вони мають силу надихати, тримати нас разом і давати сили боротися далі.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вісім днів кіно, пам’яті й зустрічей: враження від фестивалю «Миколайчук OPEN» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Антоніна — внутрішньо переміщена особа із міста Пологи Запорізької області. До повномасштабного вторгнення працювала на залізниці — займалася технічною документацією, бухгалтерією. Втім, поруч із основною роботою завжди була ще одна справа, яка приносила їй задоволення.

— Я все життя стригла. Чоловіка, сина: як придумала, так і стригла, — сміється вона. — І завжди мріяла: от піду на пенсію – і вивчуся на перукаря. Хоч мрія здійснилася трохи дивним способом…

До Чернівців родина переїхала вже в перші дні великої війни. Російські окупанти зайшли у Пологи 3 березня 2022 року.

— А ми виїхали 12-го. Тут у нас були родичі, тому сюди перебралися всі: донька, син зі своїми сім’ями і ми, — розповідає Антоніна.

Попри складний переїзд і нове життя в іншому місті, жінка не втратила бажання розвиватися. Одного дня вона побачила оголошення про набір на профорієнтаційне двомісячне навчання на перукаря, яке реалізує ГО «Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство».

— На попередній потік я не встигла, то чекала наступного набору, — каже вона.

І ці два місяці стали для неї справжнім відкриттям.

— Колористику тут вивчила – цих знань не мала зовсім. Техніку стрижки… Хоч і здається: ну що там складного? А насправді — безліч нюансів. Навіть елементарне: як правильно мити голову чи загортати рушником. Вдома ж про таке навіть не задумуєшся, — ділиться Антоніна.

Окрім технічних навичок, на курсі наставниця Тетяна Нікітіна вчила і роботи з клієнтами.

— Як поводитися з людиною, як налаштувати її на позитив — це теж дуже важливо, від цього залежить, з яким настроєм клієнт від тебе піде.

До речі, творчість у житті Антоніни була завжди. У Пологах вона танцювала у колективі «Файні пані» під керівництвом заслуженого артиста України Ромео Самвеловича Гаспаряна. Разом із колективом виступала навіть на міжнародних фестивалях. Сьогодні ж її нова сцена — перукарське крісло і дзеркало.

Після завершення навчання Антоніна планує шукати роботу у сфері краси. Каже, вже почала потроху працювати і головне — відчула впевненість у собі.

— Я тепер знаю, що завжди матиму хоч якийсь заробіток. Бо за все треба платити, а пенсії не вистачає.

Її історія — про те, що нову професію можна опанувати у будь-якому віці. І про те, що навіть після вимушеного переїзду та втрати звичного життя можна знайти нову справу, нових людей і нову віру в себе.

Маріанна Антонюк, Медіа-Версії

Запис «Мрія здійснилася, хоч і в дивний спосіб»: історія колишньої залізничниці з міста Пологи, яка у 63 роки стала перукаркою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У час, коли Україна виборює не лише свою свободу, а й майбутнє, особливого значення набуває розвиток технічної освіти. Саме вона формує покоління, здатне відбудовувати державу, створювати інновації та забезпечувати її технологічну незалежність. Історія участі керівника радіотехнічного гуртка Олександра Глевка разом із вихованцями Романом Факасом, ученем 9-го класу Луковицького ОЗЗСО та Олександром Піцулом, учнем 8-го класу Молодійського ліцею у міжнародному конкурсі з радіоелектроніки в латвійському місті Вентспілс — яскравий приклад того, як такі поїздки стають потужним освітнім і життєвим імпульсом. З України у конкурсі брали участь дві команди: з Рівного і Чернівців.

Олександр Глевко — не просто педагог, а людина, яка пройшла шлях від вихованця гуртка до його керівника. Свого часу він навчався у Чернівецькому обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді, де здобував перші практичні навички з радіоелектроніки у керівника гуртка Василя Георгійовича Нікуліци, а сьогодні передає цей досвід своїм учням, відкриваючи їм значно ширші можливості. Участь у міжнародному конкурсі стала для його вихованців першим серйозним випробуванням і водночас вагомим досягненням: команда змогла посісти п’яте місце у молодшій віковій групі та шосте — у загальному рейтингу серед шістнадцяти команд з різних країн Європи. Це результат, який переконливо свідчить: навіть учні з невеликої громади можуть гідно представляти Україну на міжнародному рівні.

Сам формат конкурсу вимагав не лише знань, а й уміння діяти швидко та точно. Теоретична частина передбачала виконання тестів і розрахунків, тоді як практичне завдання полягало у збиранні електронного пристрою за схемою — і все це в обмежений час.

Втім, справжня цінність цієї поїздки виходить далеко за межі конкурсних результатів. Учасники мали змогу відвідати сучасні лабораторії, познайомитися з роботою європейських гуртків, взяти участь у майстер-класах та поспілкуватися з фахівцями у сфері радіоінженерії. Такий обмін досвідом відкриває нові горизонти як для учнів, так і для педагогів, адже дозволяє побачити інші підходи до навчання, інші освітні культури та інші стандарти.

Особливе враження справило саме місто Вентспілс — простір, де сучасність гармонійно поєднується з традиціями. А близькість до Балтійського моря надає цьому простору особливої сили. Море, навіть холодне і вітряне, вражає своїм масштабом і викликає відчуття свободи, яке важко передати словами.

Не менш важливими стали й людські зустрічі. Відкрите спілкування з колегами, підтримка інших українських команд, нові знайомства і теплі розмови формують відчуття спільності і взаємної підтримки. Особливого значення набувають моменти єднання з українцями за кордоном, коли навіть у невеликому латвійському місті відчувається, що ти частина великої спільноти.

Сьогодні як ніколи очевидно, що розвиток технічних спеціальностей є основою сильної держави. Саме інженерія, електроніка, програмування формують потенціал, який визначає обороноздатність, економічну стійкість і технологічний рівень країни. І дуже часто перші кроки у цьому напрямку починаються саме з таких гуртків — із зацікавленості, підтриманої наставником, і можливості спробувати себе у справжній справі.

Дорога до Вентспілс була довгою і виснажливою — майже дві доби в дорозі, понад півтори тисячі кілометрів. Але цей шлях став частиною досвіду, який неможливо виміряти лише кілометрами. Ця історія — значно ширша, ніж розповідь про один конкурс. Вона про те, як формується майбутнє України — через людей, які вчать, і тих, хто готовий вчитися, відкривати світ і повертатися додому сильнішими.

Більше фото та відео з поїздки можна переглянути на сторінці Олександра Глевка у Facebook.

©Тетяна Спориніна,
фото з архіку Олександра Глевка

Запис Інженерне майбутнє України починається тут: досвід міжнародної співпраці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Програма візиту була насиченою та змістовною. У центрі уваги — знайомство з діяльністю Івано-Франківського обласного центру, обговорення сучасних підходів до організації гурткової роботи, проведення конкурсів і змагань технічного спрямування. Особливий інтерес викликала можливість побачити фрагмент змагань із радіоелектронного конструювання — напрямку, який сьогодні набуває особливої ваги.

Під час круглого столу учасники ділилися власним досвідом організації роботи гуртків, проведенням змагань з інженерно-технічних наприямків,  а також із зацікавленням перейняли напрацювання колег. Обговорили сучасні підходи до навчання, обмінялися ідеями щодо проведення конкурсів і змагань технічного спрямування. В обговоренні взяли участь Інна Плотнікова,  методист ОЦНТТУМ, керівник ГО «Медіастудія «АІДА»; Олександр Глевко — керівник радіотехнічного гуртка ОЦНТТУМ на базі Молодійського ліцею Чагорської територіальної громади, вчитель фізики; Дмитро Старинський,   керівник гуртка «Цікаві механізми» Чернівецького ЦЮТ ім. Леоніда Каденюка; Тетяна Спориніна, керівник гуртка ОЦНТТУМ, учитель  ліцею №11 «Престиж» м. Чернівці. Кульмінацією зустрічі стало підписання меморандуму про співпрацю. Це не лише формальний крок, а передусім — основа для майбутніх спільних проєктів, освітніх ініціатив і розширення можливостей для учнівської молоді обох регіонів.

Важливою складовою візиту стала екскурсія Івано-Франківськом. Місто приємно вразило гостей своєю чистотою, впорядкованістю, рівними дорогами, зеленими доглянутими скверами. Атмосфера охайності, вишуканості й особливої шляхетності створює відчуття гармонійного поєднання сучасності та культурної глибини.

Щиро вдячні краєзнавиці та чудовому екскурсоводу Кристині Тимошів за надзвичайно цікаву й насичену розповідь про Станіславів, архітектурні особливості Івано-Франківська та його австро-угорську спадщину, а також про унікальні ковальські традиції міста. У її оповіді оживали постаті засновника міста Анджея Потоцького, митрополита Андрея Шептицького, Івана Франка, художника Осипа Труша та інших визначних діячів, пов’язаних із цим краєм. Особливим враженням стала екскурсія підземеллям міської ратуші, під час якої звучали містичні історії та легенди, відкриваючи ще одну, глибшу грань міста.

Подібні зустрічі мають значно ширший зміст, ніж просто обмін досвідом. У час, коли Україна утверджує свою силу і майбутнє, розвиток технічної освіти стає стратегічним завданням. Саме у гуртках, лабораторіях і творчих майстернях формується інженерне мислення, здатність до інновацій, практичні навички, які визначатимуть конкурентоспроможність держави. Саме в співпраці народжуються рішення, що формують майбутнє.

І цей візит — ще одне переконливе свідчення того, що українська освіта має силу єднання, глибокий зміст і впевнену віру в завтрашній день.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і з архіву ОЦНТТУМ

Запис Обмін, що творить майбутнє: зустріч позашкільників Чернівців та Івано-Франківська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тема фестивалю цього року особлива — 50 років компанії Apple. Її історія розпочалася у 1976 році, коли Стів Джобс, Стів Возняк і Рональд Вейн заснували компанію для продажу створених ними комп’ютерів Apple I. Водночас ця дата дає привід говорити і про ширший культурний контекст: у біографіях співзасновників простежуються європейські, зокрема й східноєвропейські корені, що вкотре підкреслює глобальність науково-технічного прогресу. Особливої символічності темі фестивалю додає постать Стіва Возняка — інженера і винахідника, чиє коріння пов’язане з Центрально-Східною Європою, зокрема українським культурним простором. Він неодноразово підкреслював свою ідентифікацію з українським походженням, а також послідовно демонструє підтримку України на міжнародному рівні: відкрито заявляє про солідарність, відмовляється від участі в заходах, пов’язаних із росією, реагує на трагічні події в Україні та використовує свій авторитет у глобальній ІТ-спільноті для привернення уваги до українського технологічного потенціалу. Така позиція робить його не лише новатором у сфері технологій, а й важливим моральним голосом сучасності.

У межах фестивалю учні створюють творчі проєкти з використанням різних цифрових інструментів. Серед номінацій — комп’ютерна графіка 2D (листівка у Paint, формат А5), інфографіка (Canva), буклет та 3D-графіка. Таким чином, конкурс охоплює як базові навички роботи з графічними редакторами, так і сучасні напрямки цифрового моделювання.

Відкриття фестивалю відбулося 16 квітня. Голова оргкомітету, завідувач методичного відділу ОЦНТТУМ Любов Рибалка ознайомила учасників із регламентом, номінаціями та представила склад журі. Технічний супровід конкурсу забезпечує Денис Кондрюк — кандидат фізико-математичних наук, завідувач організаційно-масового відділу центру.

Фестиваль комп’ютерних програм — це не лише конкурс, а й своєрідна лабораторія ідей, де поєднуються творчість, інженерне мислення та цифрова культура. Сучасна STEM-освіта ґрунтується на міждисциплінарному підході, де програмування, математика, дизайн і навіть історія технологій взаємодіють, формуючи новий тип мислення — аналітичний, системний і водночас креативний.

Саме такі ініціативи створюють підґрунтя для майбутніх науковців і інженерів, адже великі відкриття починаються з дитячої цікавості, підтриманої якісною освітою. І, можливо, серед нинішніх учасників — ті, хто вже завтра формуватиме нову сторінку історії світових технологій.

Результати фестивалю буде оголошено 27 квітня.

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис 97 проєктів і одна тема: фестиваль комп’ютерних програм об’єднав юних розробників… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Члени родин військових, ветеранів і ВПО в Чернівцях за потреби мають можливість перекваліфікуватися і здобути нову професію, щоб адаптуватися до нових життєвих обставин. Проєкт однієї з місцевих громадських організацій пропонує на двомісячних курсах опанувати професії перукаря, пекаря і фітнес-тренера. Майбутнім тренерам вдалося не лише отримати теоретичні знання, підсилити їх практикою, а й долучитися до великої спортивної події всеукраїнського значення.

Учасники навчального проєкту ГО “Вектор руху” з освоєння нової професії – майбутні тренери – взяли участь у підготовці та проведенні Чемпіонату України із жиму лежачи, який проходив у Чернівцях у березні.

Змагання такого масштабу з цього виду спорту в столиці Буковини відбуваються вперше: тут зібралися понад 800 спортсменів з усієї країни, вони мірялися силами, встановлювали рекорди та виборювали призові місця в різних вагових та вікових категоріях. А найважливіше, що до участі вперше долучилися ветерани російсько-української війни. Завдяки цьому чемпіонат став подією значно більшого сенсу, ніж просто боротьба за медалі. Це був час єдності, підтримки побратимів та щоденної перемоги над собою.

Виконавчий директор Чемпіонату Дмитро Ленько, як організатор заходу, зазначає, що це «важлива подія як для спортсменів, так і для розвитку спорту в регіоні». А як тренер підопічних у проєкті «СИЛА, ЗНАННЯ, ВМІННЯ: розбудова спроможностей ветеранів, членів їх родин та ВПО до саморозвитку, зайнятості та соціального підприємництва в Чернівецькій області”, підкреслює унікальний досвід, який здобули майбутні тренери, допомагаючи проведенню заходу.

Масштабний спортивний захід у місті – це слава міста, можливість наповнювати собою інформаційний простір. Зрештою, плюси не тільки в іміджі – великі спортивні події мають економічний та соціальний вплив: сюди приїхали люди з різних куточків України, вони побачили місто (хтось – уперше), вони тут жили тривалий час, харчувалися, прогулювалися вулицями, залишили тут певні кошти. Можливо, захочуть приїхати ще – і вже з друзями чи з родиною. І це чудово для Чернівців!
А для моїх учнів з проєкту здобуття професії тренера це не просто дні організаційної завантаженості, а змога зблизька, тут і вже, побачити різні підходи тренерської роботи і відповідні результати, а також стимул бути приналежними до особливої спортивної спільноти, – ділиться Дмитро Ленько, який сам є тренером і засновником спортивного клубу «PowerSect», релокованого в Чернівці з Харкова, і головою ГО «Сила без барʼєрів», і сам є прикладом наполегливості і стійкості.

Навчання відбувається у рамках проєкту «СИЛА, ЗНАННЯ, ВМІННЯ: розбудова спроможностей ветеранів, членів їх родин та ВПО до саморозвитку, зайнятості та соціального підприємництва в Чернівецькій області”, який реалізується командою ГО «Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство» за підтримки RAZOM.

Маріанна Антонюк
Фото МБ та із соцмереж

Запис Коли спорт – це більше, ніж боротьба за медалі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 березня тут відбулося відкриття виставки «Колаж як відображення індивідуальності» художниці Марини Щербини (Попової).

Мисткиня народилася у Запорізькій області, у селищі Комишуваха. Через війну була змушена залишити рідний край і нині продовжує свою творчу діяльність на Буковині. Представлена експозиція — її перша персональна виставка. До неї увійшли роботи, створені протягом останніх чотирьох років.

Основою експозиції стали паперові колажі. Художниця поєднує малюнок із фрагментами текстів, використовує різні паперові матеріали, іноді — навіть вторинні. Так виникають своєрідні візуальні історії. За словами Марини Щербини, кожна з них є маленькою перемогою і своєрідною «цеглинкою» у формуванні особистості.

Модерувала та організувала захід провідна бібліотекарка відділу мистецтв Ольга Романюк. Виставка триватиме до квітня, тож усі охочі можуть відвідати її у відділі мистецтв бібліотеки.

Творчістю Марина займається з дитинства: пробувала себе у декупажі, пап’є-маше, вишивці, створенні ляльок, декоративних композицій зі шкіри та малюванні у різних техніках. У 2021 році вона взяла участь у груповій виставці «Український колаж», куратором якої був київський мистецтвознавець Євген Карась.

Під час відкриття виставки учасники театральної студії «Артист» під керівництвом актриси Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Ярослави Свідерської читали поезію Тараса Шевченка, натхненні його художньою спадщиною та пейзажами рідного краю,  що представлені на книжково-експозиційному стенді.

Експозиція налічує 24 роботи. У затишній атмосфері відділу мистецтв глядачі мали можливість не лише оглянути твори, а й поділитися своїми враженнями.

Особливо привертають увагу колажі, у яких художниця звертається до архітектурних мотивів. У роботах можна впізнати знакові будівлі Чернівців — театр, філармонію, Вірменський собор, готель «Бристоль»… У поєднанні кольору, лінії та паперових фрагментів ці архітектурні образи набувають нового художнього звучання і сприймаються як емоційні портрети міста.

Колаж як мистецька техніка сьогодні переживає нову хвилю популярності. Поєднання різних матеріалів, фактур і смислів дозволяє митцям створювати багатошарові образи та передавати складні відчуття сучасної людини. Саме тому колаж дедалі частіше стає мовою індивідуального художнього висловлювання.

Мистецтво іноді говорить тихіше за слова, але звучить довше. Дякуємо художниці Марина Щербина за ці колажні історії і за можливість зупинитися серед щоденної метушні та вдивитися у деталі. Хай у нашому житті буде більше таких моментів — і хай над Україною якнайшвидше запанує мир.
А кольори мистецтва завжди будуть яскравішими за кольори війни.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Колаж як мова індивідуальності: у Чернівцях відкрили виставку Марини Щербини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дорослі учениці й учні, які здобувають нову для себе професію перукаря завдяки проєкту ГО «Вектор руху», не лише «вбирають» (знання, навички, уміння, досвід), але й віддають – безкоштовно стрижуть і фарбують людей пільгових верств.

Щойно завершилося навчання «ювілейної» п’ятої хвилі набору перукарів, яке проходило за методом «на робочому місці». Учениці під наглядом наставниці Тетяни Нікітіної не лише безкоштовно обслуговували вразливі категорії відвідувачів перукарні, де проходило навчання, а й працювали на виїзді.

Захоплені відгуки надійшли від керівництва Чернівецької обласної клінічної лікарні, де група перукарів відвідала аж шість відділень, де недужі перебувають на тривалому лікуванні чи реабілітації без можливості покидати стіни медзакладу. Таким пацієнтам не лише допомогли привести до ладу зовнішній вигляд і відчути свіжість, а ще – на короткий час “змінити обстановку”, перекинутися кількома словами з новими співрозмовниками, певною мірою навіть поліпшити настрій.

“Вдячні Вам за ваших майстрів і за організацію, – написали з лікарні втілювачам проєкту. –  Вони неймовірно швидкі і професійні. Хлопці залишилися задоволені і в зовсім іншому емоційному стані. Це той момент коли вони відчули, що про них памʼятають і про них піклуються! Дякуємо! І будемо вдячні за співпрацю в майбутньому”.

Також випускники-перукарі проєкту з опанування нової професії завітали з пропозицією безкоштовної стрижки в Місто добра – центр комплексної допомоги матерям з дітками. Дітки отримали задоволення від соціальної послуги, мами раділи за дітей, а майстри відчули соціальну важливість професії. З особливою відповідальністю підійшли до обслуговування малюків з паліативного відділення.

Триває набір на навчання наступної, шостої хвилі майбутніх перукарів.

У межах продовження співпраці з RAZOM оголошуємо набір на безкоштовне профорієнтаційне навчання за напрямком БАЗОВИЙ КУРС ПЕРУКАРЯ, – повідомляють у «Векторі руху». –

На навчання запрошуються ветерани, члени сімей військових та ветеранів, внутрішньопереміщені особи.

Прийом заявок 11 та 12 березня 2026 р. за номерами телефонів (або в телеграм, вотсап, вайбер):

+380 95 514 66 13 Тетяна;

+380 50 67 69 421 Олена (з загальних питань)

Старт навчання 13.03.2026 р., тривалість – 2 місяці, формат – теорія+практика; стажування на робочому місці.

Усіх заявників запросять на співбесіду, про результати будуть повідомлені тільки відібрані кандидати.

Після успішного завершення навчання видаються сертифікати європейського зразка.

Локація навчання:

Школа-салон «Bukovina Beauty by Nikitina», вул. Синагоги 11.

___________________________________________________________

Навчання відбувається в рамках проєкту «СИЛА, ЗНАННЯ, ВМІННЯ: розбудова спроможностей ветеранів, членів їх родин та ВПО до саморозвитку, зайнятості та соціального підприємництва в Чернівецькій області”, який реалізується командою ГО “Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство” за підтримки Razom.

Запис Здобувають фах і надають практичну підтримку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що таке «Мрія»

Ан-225 «Мрія» — найбільший транспортний літак у світі.
Створений для перевезення космічного корабля «Буран» і надважких вантажів.

Шість двигунів.
88 метрів розмаху крила.
84 метри довжини.
Понад 240 світових рекордів.
Єдиний у світі завершений екземпляр.

Його створило конструкторське бюро, засноване видатним авіаконструктором Олегом Антоновим, людиною, яка дала українській авіації крила. Цьогоріч виповнилося 120 років від дня його народження.
27 лютого 2022 року, під час боїв за Аеропорт Гостомель, «Мрію» було знищено.
Але чи можна знищити мрію?
І коли зараз діти створюють її моделі — це не просто технічна творчість. Це пам’ять. Це відновлення символу. Це віра.

Ось що розповідає про конкурс «Мрія, що злітає знову» Ольга Косило,  його організаторка, заступниця директора з навчально-виховної роботи Чернівецького центру юних техніків, віце-президент МАПО з технічної творчості та керівниця авіамодельного гуртка:

– В конкурсі взяли участь 78 дітей із 9 областей України. Учні створили 78 моделей «Мрії»: 40 метальних копій, 30 паперових напівкопій, чотири стендові копії, по одній радіокерованій, кордовій, з електродвигуном та на гумомоторі. Коли ми оголошували початок онлайн-акції, то навіть не розраховували, що стільки дітей візьмуть участь. Вразила також варіативність поданих робіт. Обрати переможців серед такої кількості конкурсантів буде непросто. Для нас дуже важливо, щоб молодь не просто знала про «Мрію», але й мріяла створити щось подібне, величне, що прославить Україну у світі.

– До акції долучилися учні авіамодельних, автомодельних, політехнічних гуртків, а також радіоелектронного конструювання. Вік учасників – від 6 до 18 років. При цьому приблизно половина – це діти 6-11 років. В конкурсі взяли участь 20 дівчат. Нагадаємо, в межах онлайн-акції «Мрія, що злітає знову» учні закладів позашкільної освіти, технічних гуртків, STEM-студій та студенти професійних училищ мали створити власні макети легендарної «Мрії» і готові моделі опублікувати окремим дописом у Facebook.

На нагородженні в музеї маленькі руки школярів  тримають моделі найбільшого літака у світі.  Акціонерне товариство «АНТОНОВ» за підтримав конкурс і і передали  чудові призи для учасників і переможців.

З вітальним словом до учасників звернулися заступниця начальника управління освіти Чернівецької міської ради Надія Шевченко, директор  Чернівецького центру юних техніків імені Леоніда Костянтиновича Каденюка Віталій Яценко. Почесними грамотами були нагородженні і керівники авіамодельних гуртків Солонецький Олександр, Олійник Ігор та оргкомітет конкурсу.

Віталій Яценко пригадав епізод, який відбувся  25 років назад.

25 листопада 2001 року. Київ. Холодний, вологий, майже зимовий день. У повітрі — сніг. І ми — делегація УМАКО «Сузір’я» — стоїмо під крилом найбільшого літака у світі. Тоді відзначали 10-річчя УМАКО «Сузір’я». І нам випала честь побачити справжню «Мрію» — Ан-225. Не на екрані. Не на фото. А живу. Гігантську. Нереальну. Ми стоїмо на аеродромі у Гостомелі, базі підприємства «Антонов». Саме там базувався Ан-225. Ми стояли під двигунами, які здавалися будівлями. 27 лютого  2022 року під час боїв за Гостомель «Мрію» було знищено.

Але чи можна знищити мрію?
Сьогодні ми дивимося на моделі «Мрії».
Навколо — діти з дипломами, медалями, сяючими очима.
Вони не бачили справжній Ан-225.
Але вони його відтворюють.
І в цьому — продовження.
Маленькі руки тримають модель найбільшого літака у світі.
Маленькі серця носять великі мрії.

«Мрія» вона живе в пам’яті, у дитячих роботах, у світових рекордах, у фотографіях, у наших серцях.

Час довів: мрії не зникають.
І поки є діти, які будують літаки, Україна має небо.

Особливі слова вдячності — організаторці конкурсу Ользі Косило. Саме завдяки її енергії, наполегливості та любові до справи «Мрія» знову злетіла — у дитячих руках, у дитячих очах, у дитячих серцях.
Дякуємо всій команді організаторів, педагогам позашкілля, керівникам гуртків, партнерам і Акціонерному товариству «АНТОНОВ» за підтримку конкурсу. Дякуємо кожному наставнику, який навчає дітей не лише креслити й конструювати, а й мислити масштабно.
Для мене ця подія має ще й особистий вимір. У дитинстві я також займалася в авіамодельному гуртку. Пам’ятаю запах бальзи, креслення, перші запуски моделей і те особливе хвилювання, коли твій літак піднімається в небо. Саме тоді народжується віра в можливість польоту.
Тож сьогодні вітаю всіх й як авіамоделіст у душі.
Бо час довів: мрії не зникають.
Вони злітають знову.

©Тетяна Спориніна, член правління Чернівецького міського центру УМАКО«Сузiр’я»

Запис Час довів: МРІЇ не зникають… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме для згуртування суспільства, посилення єдності і вшанування полеглих за Україну в нашій державі запроваджено Національний день молитви. Його відзначають тепер щороку в дату, коли ми, українці, найбільше потребували саме молитви – 24 лютого. Бо це був день нашої розгубленості через підступність і нещадність того, хто звав себе «братом».

Ми швидко оговталися і почали давати собі раду. В тому числі й завдяки згуртованості в молитві, єдності сердець у ній і відгуку Христа, Який присутній там, де збираються двоє чи троє в Його ім’я. І ми повторюємо цей молитовний досвід знову, адже він зміцнює віру, втішає у скорботах, очищує душу і дає силу протистояти життєвим випробуванням.

Молитовна зустріч «В єдності сила – в молитві перемога» відбулася в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка. Адже і тут, як і в кожному колективі зараз, є ті, хто чекають з війни своїх рідних, є й і захисник у лавах ЗСУ – працівник відділу бібліографії Святослав Рачук. Молитва об’єднала представників різних конфесій – як священників, військових капеланів, так і воїнів-ветеранів, їхні сім’ї, мирянські спільноти, освітян.

І зустріч вийшла як душевна і духовна розмова. Тому що говорили не «обов’язкові фрази», а те, що самі переживають і відчувають. Від родини Палійчуків – держслужбовиця, депутатка і дружина військового капелана пані Оксана. І її чоловік, настоятель храму Вознесіння Христового в с. Лужани о. Роман – який не з оповідок знає, чим живе українське військо. Родина Сергія та Лариси Курущаків була небагатослівною – бо чоловіки, які пройшли війну, часто небалакучі, і дружини їх підтримують. Поетеса Олена Логінова читала власні зворушливі рядки про свого рідного сина, який боронить Україну. Керівник місцевого «Ветеран-хабу» Олександр Кошовий, який приніс на зустріч картину, створену  спільно із захисниками та їхніми родинами, – ветеран російсько-української війни. Директорка Чернівецької гімназії № 9 Галина Фурдига принесла від закладу, який очолює, список випускників, котрі перебувають у полоні чи пропали безвісти, і попросила молитви за цих військових…

Лариса і Сергій Курущаки

Важливо, що до спільної молитви стали і священник ПЦУ о. Роман Палійчук, і декан Чернівецького деканату Римо-Католицької церкви в Україні Анатолій Шпак, і організація «Жінки мироносиці та матері в молитві» на чолі з відомою в краї освітянкою п. Ольгою Біляніною, що вже багато років діє при Українській Греко-Католицькій Церкві, і представник благодійного фонду «Хесед Шушана» Ілля Хочь…

Отець Роман Палійчук

І усіх пронизувала «Мелодія» Мирослава Скорика у виконанні струнного квартету музичної школи №2. І поруч з тим, що кожний молився за свої болі війни, усі разом – за Україну. Духовний Гімн «Боже Великий, Єдиний…» виконували всі присутні разом з головою обласного відділення ТОВ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, народним артистом України Іваном Дердою. І вірили, що Господь чує кожного і відгукнеться. Адже співається у Псалмі 20-му: «Одні покладаються на колісниці, а інші на коней, а ми покладаємось на Ім’я Господа, Бога нашого».

Наш кор.

Світлини надані Чернівецькою обласною універсальною науковою бібліотекою ім. Михайла Івасюка. 

Запис Молитва нації – реальна дієва сила спершу з'явиться на Медіа-Версії.