Форум Re:Open Bukovyna 2026 став подією, яку важко не помітити. Про нього написали майже всі: про євроінтеграцію, розвиток регіону, діалог і стійкість. Це й не дивно. Подія відбувалася за підтримки Європейського Союзу, Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Конрада Аденауера — тобто в логіці великого європейського дискурсу про Україну як частину спільного простору.
Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.
У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.
Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.
Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».
У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.
Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.
Була я і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». Точилися дискусії щодо толерантності. В побуті, в інтернеті… А толерантності і людяності вчилася і в свого друга. чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра… До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи», я б додала ще портрет Михайда Котляра.
Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.
А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.
Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси. Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.
©Тетяна Спориніна,
фото автора
