Останнім часом в окупованому Росією Криму склалася критична ситуація з водопостачанням. Прісної води залишилося приблизно на три місяці, а далі – справжня катастрофа. Москва вимагає від України подати воду на півострів Північнокримським каналом, а Київ відповідає: коли повернете нам Крим, тоді й піде туди дніпровська вода. Тут варто згадати історію.
Посушливий край, якому дававли раду кримські татари
У Криму немає великих річок і озер, північна частина півострова завжди відчувала гостру нестачу прісної води. До 1944 року – тобто до виселення кримських татар сталінським режимом – корінне населення краю саме знаходило вихід із ситуації. Люди збирали дощову і снігову воду в закриті резервуари, щоби вона не випаровувалася, і цього їм вистачало. Та коли татар депортували і на півострів завезли росіян, ті не могли забезпечить себе водою в достатній кількості. На великих територіях неможливо було вести сільське господарство.
У Москві шукали вихід зі складної ситуації. Найкращим варіантом там визнали будівництво каналу для перекидання води з Дніпра до Криму. Але Кримська область входила до складу РРФСР, а дніпровську воду можна було взяти лише з території УРСР. Тоді вирішили передати область до складу Радянської України, і цей «подарунок російського народу українським братам» приурочили до 300-річчя так званого «возз’єднання України з Росією». Та попередньо треба було збудувати на Дніпрі величезне водосховище, яке накопичувало би водні запаси, які планували перекидати каналом на Південь, у посушливий край.
Тут виникає просте, але логічне питання. Чому брати воду саме з Дніпра, а не, приміром, з Кубані? Адже Краснодарський край Російської Федерації, де протікає Кубань, розташований ближче до Криму, і прокласти по дну Керченської протоки водогін було значно дешевше, ніж будувати Північнокримський канал, найдовший в Європі. Пряму відповідь на це питання ми навряд чи знайдемо у російських авторів. Залишається тільки здогадуватися. Але спочатку спробуємо розібратися у конкретних фактах.
Каховське водосховище і затоплення… 150 тис. га земного раю Посуха і голод 1946-1947 років змусили радянське керівництво задуматися над питанням: як запобігти подібному явищу в майбутньому. Вирішили, що слід мати великі резерви прісної води для зрошення полів у випадку посухи. Вже 1946-го у Москві вирішили, що необхідно будувати величезне водосховище на Дніпрі, у районі Каховки. В СРСР дуже любили гігантські проєкти, і це водосховище планували зробити найбільшим у світі. При цьому не задумувалися над негативними наслідками, до яких таке будівництво може призвести.
І запланували затоплення знаменитого Великого Лугу, який люди завжди вважали раєм на землі через його неймовірну красу й природні багатства. Саме тієї місцевості, де зародилося і вело своє господарство запорізьке козацтво. Удар завдавався у саме серце українства… Понад 150 тисяч гектарів родючого українського чорнозему мали піти під воду. Заради чого? А щоб у Криму на зрошуваних землях могли вирощувати бавовник і рис, дуже потрібні Москві для заощадження іноземної валюти, за яку ці товари купувалися на світовому ринку.
Каховське водосховище почали заповнювати 1955-1958 роках. Затопили близько 90 сіл, знищили чимало пам’яток історії й культури, серед іншого – столицю хана Мамая місто Замик. Під воду ішли житлові будинки, школи, лікарні, сільські заклади культури. Церкви підривали вибухівкою. Люди зі сльозами залишали рідні місця, назавжди втрачаючи те, що було дорого серцю. Вода заливала сільські кладовища, змивала дерев’яні хрести, а інколи виносила на поверхню й нещодавні похованння… Земний рай перетворився на жахливе пекло.
Восени 1954 р. на будівництві Каховської ГЕС і водосховища побував кінорежисер Довженко. У своєму щоденнику він записав нове народне прислів’я про Каховське море: «Нове наше море – нове наше горе». Будівництво обійшлося українському бюджету в колосальну суму. За ці гроші можна було збудувати 80 атомних електростанцій або ж 250 теплових. Енергії ж Каховської ГЕС вистачає лише на відкачування води, яка через існування водосховища підтоплює житлові будинки, промислові підприємства, рудники. Але ця ж вода самопливом могла піти до Криму, коли буде збудувано канал.
Північнокримський канал збудували перважно українці й на українські гроші
Його будівництво розпочалося 1957 року і відбувалося у три черги. До Джанкою вода ішла самопливом, далі її качали новозбудовані насосні станції. Канал відкрили 1963 року, його довжина сягла 402,6 км – це найдовший канал у Європі. Дніпровська вода пішла у засушливий Крим, забезпечивши до 85% його потреб у питній воді. У північній частині області почало бурхливо розвиватися сільське господарство. На будівництво каналу приїхало до 10 тисяч молодих українців і в освоєнні степової частини Криму українці взяли найактивнішу участь.
Північнокримський канал обійшовся бюджету УРСР в 2 мільярди рублів: дуже велика сума на ті часи. Збудований здебільшого руками українців й на гроші, зароблені Українською РСР, він виконав завдання, поставлене кремлівським керівництвом, – напоїв Крим. До 2014 р. канал працював без особливих проблем. Правда, він поступово зношувався, зараз вже на 80% потребує ремонту. Проте доля його виявилася сумною. Крим захопили російські агресори, які збиралися й надалі безкоштовно користуватися дніпровською водою. Проте українці вирішили поставити лічильники, у відповідь на що окупанти вже 2014 р. відключили насосну станцію у Красноперекопську. Відповідь Києва не забарилася: канал узагалі перекрили.
Москва заявила тоді, що обійдеться і без дніпровської води. Мовляв, вистачить тієї, яку качають з артезіанських скважин, і накопиченої у резервуарах. Проте до Криму постійно завозилися нові російські військові частини, і нестача води відчувалася все сильніше. З Кубані воду до Криму не перекинуть, бо у Краснодарському краї її не вистачає. На опріснення морської води треба багато електроенергії, якої на півострові стільки немає. Відтак Москва почала тиснути на Київ, щоби українці знову запустили канал.
Відповідь же наразі чітка: повернете Крим законному власникові, тоді туди піде дніпровська вода. Якщо ж ні, то самі вирішуйте цю проблему. За міжнародним правом окупант повинен своїми силами забезпечувати населення окупованих територій.
Кремль намагається обдурити українських політиків, пропонуючи їм підписати договір про поставки дніпровської води в Крим. Якщо піддатися на ці умовляння, то договір означатиме визнання Криму територією Російської Федерації. З Росії відразу будуть зняті міжнародні санкції, накладені за цю окупацію, і Путін святкуватиме омріяну перемогу. Хочеться сподіватися, що нинішнім українським керівникам вистачить здорового глузду не скочити у цю пастку.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
