Є місця, які запам’ятовуються не лише адресою – вони мають свій запах, відголоски розмов відвідувачів, особливі предмети на полицях і навіть власний словник. Для багатьох чернівчан такою була Аптека-музей на вулиці Кобилянської.
Фото з мережі Інтернет
Про неї, про свою професію і про життя, яке вмістилося між баночками, ступками, вагами та рецептами, говорила Віра Яроцька — провізорка, яка понад 50 років працювала в знаменитій чернівецькій аптеці №2.
Зустріч (першочергово – для студентів спеціальності «Фармація» Буковинського державного медичного університету та фахового коледжу) відбулася у Чернівецькій Медичній бібліотеці. А після лекції, коли студенти поспішили на наступні пари, пані Віру буквально «взяли в облогу» учасниці Чернівецької філії Всеукраїнської спілки активного довголіття «Айті-бабусі».
Бо якщо майбутніх фармацевтів цікавили мікстури, розчини, порошки, мазі, дози й технології їх виготовлення, то Дорослих учасниць зустрічі цікавило те, що не знайдеш у підручнику. Якою була аптека колись? Який запах стояв у її приміщеннях? Хто там працював? Які ліки замовляли для дітей? І що відчувала людина, яка щодня десятиліттями працювала за тим самим аптечним столом?
Від Кіровограда — до Чернівців
Віра Миколаївна народилася на Заході України, але радянське тогочасся повело її далеко від дому. Разом із чоловіком (він був актором і на службу в театр поїхав «за направленням») вони опинилися у Кіровограді (нині Кропивницький).
Згодом, після Театру корифеїв, чоловіка запросили до Чернівецького театру.
«Покликали в Чернівці — поїхав. Непросто було взяти відкріплення – адже в ті часи мусили відпрацювати за направленням», — згадує пані Віра. І вже тут у її житті з’явилася Аптека №2 – це сталося 14 квітня 1973 року. Тож жінка сама називає перші роки в Чернівцях часом великого навчання. Вчилася у старших колег — не лише професійних секретів, а й життєвої мудрості.
Жартома згадує науку про те, що клієнт завжди має рацію і перечити йому можна хіба що так, щоб він не чув: «Ти до клієнта усміхнись, і лиш під стіл матюкнись. Бо клієнт завжди правий!»
За цією жартівливою фразою — ціла філософія роботи з людьми: якими б не були твій настрій чи твої обставини, відвідувач аптеки не повинен цього відчути.
«Кухня», де готують ліки
Аптека на Кобилянської була особливим місцем. Тут виготовляли препарати за індивідуальними рецептами — тоді, коли потрібного готового препарату просто не існувало, або коли була потреба в особливому дозуванні інгредієнтів.
Порошки відважували на ручних вагах. Потрібну речовину перетирали у ступці. Використовували товкачик, або, як його називали аптекарі, пестик. Готували розчини для зовнішнього та внутрішнього застосування, мікстури, мазі.
Електронних ваг тоді не було. Старі ручні ваги дозволяли відміряти речовини з точністю до грама.
Пані Віра пам’ятає і фундирки — маленькі паперові упаковки для порошків, і баночки, які іноді доводилося приносити навіть із дому, бо відповідної за розміром тари просто не було.
Згодом з’явилися пластикові баночки. Змінилося обладнання. Але принцип залишався: фармацевт повинен був знати, що саме, у якій кількості та в якій послідовності змішувати.
Треба було враховувати коефіцієнти водопоглинання та водовитіснення, правила зберігання різних речовин, окремо розміщувати пахучі та барвні препарати.
І, звичайно, добре знати властивості кожного компонента.
Замість вазеліну з часом почали використовувати різні олії — оливкову, соняшникову, обліпихову, персикову. До основ додавали іхтіол або березовий дьоготь.
А деякі рецепти пам’ятаються пані Вірі й досі.
Наприклад, мікстура Кватера (на основі водних настоів лікарських трав, має заспокійливу дію, дуже короткий термін придатності через відсутність консервантів і високу точність дозування).
Або мазі, які сьогодні вже майже неможливо уявити в звичайній аптеці.
«Такого препарату вже п’ять років немає»
Професійні знання провізора іноді могли виявитися важливішими за сам рецепт.
Це підтвердила й одна з учасниць зустрічі, Валентина Бондар. Вона згадала, як колись прийшла до аптеки з рецептом від лікаря. Віра Яроцька подивилася на нього і здивувалася: деякі інгредієнти, які призначив лікар, уже кілька років не використовували.
Для Валентини це залишилося спогадом про компетентність провізорки.
І саме такі історії пояснюють, чому стару аптеку багато хто пам’ятає не як «крамничку з ліками», які можна купити за назвою, а як місце, де тобі справді могли порадити, розібратися і допомогти.
Запах аптеки
І зараз, коли більшість аптек нагадують магазини (готові препарати стоять на полицях, а покупець отримує вже запакований виробником товар), учасниці зустрічі згадували навіть запах.
Адже колись у аптеці змішували, перетирали, розчиняли, готували мазі, працювали з оліями та іншими основами. Тож аптечне приміщення мало свій особливий аромат.
Разом із запахами у спогади повернулися й інші деталі: старовинні меблі, аптечний посуд, ступки, ваги, баночки, інструменти.
Фото АСС
І відлуння минулого – про ліки, які колись купували для своїх дітей.
Ще одна наша колега Лариса Хомич пригадала навіть латинські вислови, які свого часу вчили студенти. А разом із ними — фразу, яку тоді часто повторювали дівчатам: «Ви ж майбутні мами, мусите знати все!»
За аптечним столом — ціле життя
За понад п’ятдесят років роботи в аптеці Віра Яроцька встигла не лише стати досвідченою провізоркою, а й виростити тут власних дітей, пережити багато радості й багато втрат.
Фото з сайту https://secret.lviv.ua/
Її чоловікові, акторові Чернівецького театру, потрібно було берегти здоров’я – голос, зовнішню привабливість: він виходив на сцену, причому часто в амплуа героя-коханця. Тож дружина-провізорка добре знала, які ліки йому потрібні.
Та вберегти близьку людину від усіх хвороб неможливо. Чоловік Віри Миколаївни раптово помер. Згодом інфаркт зупинив молоде життя й одного з її синів.
Про це вона говорить стримано, уже навіть спокійно. За плечима – 77 років життя, у яких було все: переїзди, театр, аптека, діти, колеги, щоденна праця, втрати і здатність щоранку знову бути серед людей.
Колектив, який пам’ятають
Для Віри Яроцької аптека – це не тільки місце роботи, а передусім люди.
Старші колеги зустріли її молодою спеціалісткою доброзичливо й допомогли опанувати професію. Потім уже вона сама передавала досвід молодшим. Так формувалася професійна традиція — від людини до людини.
І тепер, коли Аптека-музей уже близько трьох років не працює, цей зв’язок фактично обірваний. Хтось із колишніх працівників вийшов на пенсію, хтось звільнився, когось уже немає серед живих.
А сама аптека зачинена. Ремонт триває вже не перший рік, а коли (і чи взагалі) вона знову відчинить двері – незрозуміло.
Тому зустріч із Вірою Яроцькою була не стільки розмовою про фармацію, скільки спробою зберегти живу пам’ять про місце, яке поступово може залишитися тільки на світлинах і в чиїхось розповідях.
Не все старе залишається в минулому
Пані Віра переконана: ручне виготовлення ліків не втратило сенсу.
Сьогодні фармацевтична промисловість може запропонувати тисячі готових препаратів. Сучасне обладнання зробило працю фармацевта швидшою, а виробництво — масштабнішим.
Але всі люди різні. Комусь потрібна одна доза, комусь — інша. Комусь не підходить готовий препарат, зате може підійти індивідуально виготовлений.
Тому аптека, де фармацевт не просто продає коробочку з полиці, а знає, як створити потрібний препарат за рецептом, залишається важливою.
Можливо, саме тому так хочеться, щоб Аптека-музей на Кобилянської знову відчинила двері – не лише як музей, де історія фармації буде застиглим експонатом, а й як місце, де це залишатиметься живою професією.
А поки двері аптеки зачинені, її історію зберігають ті, хто її пам’ятає.
Маріанна Антонюк
