Чому рішення Зеленського викликало хвилю критики в Україні та за її межами

Українці надто дорого платять за свою свободу, щоб байдуже сприймати рішення влади, які спричиняють сумніви. Саме тому кожне кадрове призначення чи звільнення у воєнний час вони оцінюють не лише через політичну доцільність (рейтинги чи антирейтинги), а й через призму відповідальності перед державою.
І це не ознака недовіри заради недовіри. Це — історичний досвід нації, яка неодноразово переконувалася, що ціну за помилки влади платить, як правило, народ.

Кадрові рішення під час великої війни не можуть не привертати особливу увагу. Та відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони стала чи не найбільш обговорюваною політичною подією останніх днів. Якщо всередині країни вона збурила акції протесту й гострі дискусії (у Чернівцях теж відбувся мітинг протесту), то провідні світові медіа назвали це рішення несподіваним і ризикованим для України.

Фото Шпальти

Федоров очолював Міністерство оборони лише пів року, однак за цей час його ім’я почали пов’язувати з антикорупційними рішеннями щодо закупівлі зброї (заощаджені мільярди гривень!), прискоренням технологічних реформ, розвитком оборонних інновацій, цифровізацією війська та просуванням сучасних підходів до забезпечення армії. Саме тому новина про його звільнення стала несподіванкою навіть для багатьох міжнародних оглядачів.

Президент Володимир Зеленський пояснив кадрове рішення необхідністю перезавантажити уряд і заявив, що між керівництвом Міністерства оборони і військовим командуванням існували проблеми взаємодії, які потребували нового управлінського рішення.

Однак значна частина українського суспільства сприйняла такі пояснення без особливого ентузіазму, радше з недовірою. У Києві та багатьох інших містах України (нагадаю, серед яких і Чернівці) відбулися акції протесту. Водночас сам Михайло Федоров наголосив, що люди вийшли не за конкретного міністра, а за принципи, які, на їхню думку, не можна втрачати навіть під час війни.

У соціальних мережах та експертному середовищі дедалі частіше звучать паралелі з відставкою Валерія Залужного. Частина громадян побоюється, що кадрові рішення ухвалюються саме тоді, коли певні державні інституції чи окремі керівники демонструють позитивні результати. На думку таких критиків, подібні зміни можуть послаблювати довіру суспільства та створювати додаткові виклики для країни у воєнний час. Зрозуміло, що це є оцінкою частини громадськості, а не встановленим фактом…

Найвпливовіші світові медіа також звернули увагу на неслушність моменту для таких змін. Оглядачі зазначають, що кадрові перестановки у військово-політичному керівництві держави під час активної фази війни завжди спрчиняють запитання як усередині країни, так і серед міжнародних партнерів України.

Чи було це рішення стратегічно правильним, покаже лише час. Але вже сьогодні очевидно одне: воно стало одним із найбільш резонансних кадрових кроків української влади за останні роки й засвідчило, наскільки уважно суспільство стежить за кожним рішенням, що стосується оборони держави.

Українська історія навчила суспільство однієї простої істини: свобода не існує без постійного громадського контролю над владою. Саме тому українці так гостро реагують на кадрові рішення, які здаються їм незрозумілими або несправедливими. За століття бездержавності, репресій, окупацій та численних зрад вони виробили своєрідний суспільний інстинкт: уважно придивлятися до кожного кроку влади і, дякувати Богу, не мовчати, як це відбувається у раші, коли владні рішення залишають сумніви. Згадаймо лише картковий майдан. Напевно, саме в цьому і полягає одна з найхарактерніших рис і переваг сучасної української політичної нації: не байдужість, а постійне прагнення контролювати тих, кому народ делегував владу. Саме тому сам факт виникнення думки про те, що саме в моменти, коли країна, армія або окремі державні інституції демонструють відчутні успіхи, раптом відбуваються кадрові перестановки, свідчить про глибоку недовіру частини суспільства до непрозорих кадрових рішень.

Фото Шпальти

Українці давно перестали бути нацією мовчазних спостерігачів. Вони навчилися ставити запитання владі незалежно від прізвищ, посад чи політичних симпатій. І, мабуть, саме це є однією з найбільших змін, які принесли Україні війна та Революція Гідності.

Людмила Чередарик, Медіа-Версії

Запис ВІДСТАВКА МИХАЙЛА ФЕДОРОВА: погляд з… Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Та чи збільшить це їхню популярність?

«Дві з найбільших національних компаній – Укрпошта та Ощадбанк – розпочинають спільну програму лояльності для мільйонів українців. До 31 грудня 2026 року власники карток Ощадбанку отримуватимуть знижку 20% на доставку посилок Укрпоштою по всій країні.
Це дозволить заощаджувати щонайменше 10 гривень на кожній доставці (наприклад, 40 гривень замість 50).
Акція поширюється на внутрішні відправлення за тарифами «Базовий» (найдоступніший спосіб доставки) та «Пріоритетний» (пришвидшена обробка та доставка в найкоротші терміни).
Щоб отримати знижку, достатньо під час оформлення відправлення у відділенні Укрпошти назвати оператору промокод поточного місяця та оплатити доставку будь-якою карткою Ощадбанку. Знижка застосовується автоматично.
В липні є чинним промокод 0010-1664-8385. Надалі промокоди оновлюватимуться щомісяця. Дізнатися актуальний можна буде в застосунку Ощадбанку.
Пропозиція не поширюється на доставку документів і міжнародних відправлень.
Акція триватиме до 31 грудня 2026 року включно, а скористатися знижкою можна буде необмежену кількість разів».

Про таку новацію повідомила Укрпошта. Та чи вплине такий хід на популярність цих двох компаній? Адже українці все частіше віддають перевагу зокрема Новій пошті та іншим державним банкам.

Чому склалася така ситуація? Стосовно Ощадбанку – його часто сприймають як більш консервативний порівняно з іншими великими українськими банками. Це значною мірою пов’язане з його історією як правонаступника радянських ощадкас. У багатьох людей він досі асоціюється – і часто небезпідставно – з чергами, великим обсягом паперової роботи та повільнішим обслуговуванням, хоч останніми роками роки банк дещо модернізувався. Та порівняно з ПриватБанком чи monobank, Ощадбанк повільніше впроваджує нові цифрові сервіси, а окремі операції ще й досі потребують особистого відвідування відділення. Через це молодші клієнти та підприємці обирають інші банки, де більшість послуг доступна онлайн. Натомість серед плюсів Ощадбанку – його участь у державних програмах кредитування, повне гарантування вкладів і широка мережа. Його відділення є навіть у невеликих містах і селах, де інші банки можуть бути відсутні.

Саме це – ширша присутність – є й перевагою Укрпошти перед Новою поштою. Водночас повільніша доставка, менша автоматизація, гірша якість сервісу, як правило, змушують поступатися колишнього монополіста.

Відтак нам залишається тільки шкодувати через те, що під час масового закриття паперових газет в Україні, до якого активно доклалася Укрпошта, її конкурентка ще не мала достатнього розвитку, щоби підтримати газетний бізнес.

Вл. інф.

Запис Укрпошта та Ощадбанк розпочали державну програму лояльності спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях відкрили виставку робіт воїна-скульптора Сергія Власенка

Гільзи, уламки гранатометів і металу з Бахмута та Куп’янська в його руках обертаються на ворон, мурах, звірів та інші символи життя. Роботи воїна-митця змушують по-новому подивитися на війну.

Оса

Коник-стрибунець на першому плані.

Два песика. Той, що справа, живий)) Фото Вадима Йовенка

Війна руйнує – міста, людські долі й саме життя. Однак інколи вона відкриває у людині талант, про існування якого вона навіть не здогадувалася.

Саме так сталося з Сергієм Власенком – будівельником із Дніпра, а нині військовослужбовцем 158-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. На фронті він отримав незвичний позивний – «Скульптор». І не випадково.

У чернівецькому Центрі культури «Вернісаж» (вул. Ольги Кобилянської, 53) триває його виставка «Трансформація досвіду війни у силу життя». Її можна буде оглянути ще протягом двох тижнів. Але це не просто експозиція скульптур. Це розповідь про те, як смерть може народжувати мистецтво, а біль – ставати силою.

Від війни – до творчості

Свої роботи він створює в стилі scrap art – сучасному напрямі мистецтва, в якому скульптури народжуються з металобрухту, старих деталей і непотрібних речей.
Але матеріал, з яким працює військовий, особливий.

Це не просто метал.

Це гільзи, уламки гранатометів, деталі знищеної техніки, фрагменти зброї, що побували на передовій – у Куп’янську, Бахмуті та інших гарячих точках. Їх привозять побратими, а Сергій перетворює холодний метал на дивовижні скульптури – реалістичних тварин, фантастичних істот і символічні образи.

Уламки війни в його руках стають витворами мистецтва.

Човен

Символ виставки — ворон, створений із… лопати

“Ворон символізує мудрість, зміни, магію та зв’язок між світами”, – пояснював під час відкриття виставки Вадим Йовенко.

Саме ця ідея – трансформації досвіду війни у силу життя – стала й основою діяльності студії SIRIM. І це не лише творча майстерня.

Це соціально-реабілітаційний простір, де ветерани, військові та цивільні знаходять психологічну підтримку, повертають віру у власні сили, відкривають нові здібності та проходять шлях адаптації до мирного життя через творчість.

Від танків – до мурахи

– Я сказав йому: роби тварин. І він спробував…

Так народилася перша скульптура.

«Мураха на дереві» — перша робота Сергія Власенка.

Усі роботи спершу виникають у його голові, – розповідає побратим митця.
Сьогодні в експозиції представлено під сорок скульптур. Кожна з них має власний характер, власну історію та власну душу.

Метал, який перестав убивати

Вражає усвідомлення того, що ще недавно цей метал убивав. А сьогодні він став частиною мистецтва.

Саме тому виставка має таку промовисту назву: «Трансформація досвіду війни у силу життя».

Міжнародне визнання

«Не уявляла, що таку красу можна зробити із заліза…»

Після огляду експозиції жінка не приховувала емоцій:
– Не уявляла, що таку красу можна зробити із залізяччя, яке водночас і вбиває, і захищає…
Її слова, мабуть, найточніше передають відчуття від цієї виставки.

«Ось чому ми непереможні»

Людмила Чередарик, “Медіа-Версії”
Фото автора

Довідково:
Scrap art (від англ. scrap – брухт, відходи) – напрям сучасного мистецтва, в якому скульптури та артоб’єкти створюють з металобрухту, старих деталей і відпрацьованих матеріалів. Це один із видів апсайклінгу, що дарує речам «друге життя».
Українські митці, а надто військовослужбовці, дедалі частіше використовують цю техніку, перетворюючи уламки війни на символи незламності, пам’яті та життя.

ОМБр — окрема механізована бригада, основне тактичне з’єднання Сухопутних військ Збройних Сил України

Запис Там, де смерть стає мистецтвом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

або Головний урок відставки Свириденко

Новина про те, що Юлія Свириденко залишає посаду прем’єр-міністерки, стала головною політичною несподіванкою кінця минулого тижня. Про це 12 липня оголосив президент — ще до того, як вона сама подала відповідну заяву до Верховної Ради.
Далі формально все відбулося відповідно до Конституції: прем’єр-міністерка написала заяву, а парламент розглянув її. Проте фактична послідовність подій була перевернута, і саме це найбільше насторожує.

Що ж не так

Натомість у ситуації зі Свириденко послідовність була демонстративно іншою: спочатку — публічна заява Володимира Зеленського про те, що “для змін потрібне оновлення”. Жодних конкретних управлінських провалів уряду при цьому не назвали. Натомість із контексту очевидно, що рішення було продиктоване зовсім не оцінкою ефективності роботи Кабміну.

Уже наступного дня до Верховної Ради надійшла заява Юлії Свириденко про відставку. Хоча формально вона пішла “за власним бажанням”, фактично лише юридично оформила кадрове рішення, яке вже було ухвалене й публічно анонсоване на Банковій.

Це не дрібниця протоколу. Коли фактичним ініціатором відставки виступає президент, а визначений Конституцією суб’єкт (сама прем’єр-міністерка або парламент) лише формально виконує це рішення, стирається розмежування повноважень, на якому ґрунтується парламентсько-президентська модель державного правління. Кабінет Міністрів перестає бути підзвітним Верховній Раді й залежним від довіри парламентської більшості. Натомість він перетворюється на структуру, яка змінюється за рішенням президента, замаскованим під добровільну відставку.

Прецедент, коли це відбувається без публічного спротиву ні з боку самої прем’єр-міністерки, ні з боку монобільшості, закріплює модель, за якою уряд є похідним не від парламентської більшості, а від конфігурації впливу в Офісі президента.

Варто згадати й про звітування. 17 грудня 2025 року Верховна Рада ухвалила закон, який зобов’язує міністра особисто звітувати про виконану роботу перед профільним комітетом і в сесійній залі під час розгляду питання про його звільнення за власною заявою. Це саме той випадок, адже Свириденко йде у відставку формально “за власним бажанням”, а отже, за задумом авторів закону, кожен член уряду мав би публічно прозвітувати перед парламентом про результати своєї роботи.

Проте закон досі не підписаний президентом, хоча конституційний строк на його підписання — 15 днів — давно минув. Немає підпису — немає й обов’язку звітувати. Вийшло майже символічно: інструмент, який міг би змусити уряд публічно пояснити причини відставки, виявився заблокованим саме тоді, коли вперше міг бути застосований.

Показово й те, що логіка “швидкого реагування” на кадрові питання працює вибірково. Після листопадового викриття корупційної схеми в енергетиці за участю наближеного до президента бізнесмена, коли під слідство потрапили чотири міністри різних періодів, а сам Кабмін виявився ураженим системною корупцією на рівні державних підприємств, ішлося лише про звільнення двох профільних міністрів. І жодного разу не пролунала ініціатива про відставку уряду в цілому.

Коли в лютому вже колишньому міністру енергетики та юстиції Герману Галущенку повідомили про підозру в межах цієї ж справи, це також не поставило під сумнів існування Кабінету Міністрів як такого. Уряд, дотичний до найбільшого корупційного скандалу часів повномасштабної війни, спокійно доопрацював до літа. Натомість кадрову ротацію без жодного публічно названого управлінського провалу провели за лічені дні.

Це саме по собі дає відповідь на питання, чим насправді керується логіка кадрових рішень на Банковій: не масштабом проблеми, а тим, наскільки вона зачіпає перерозподіл впливу всередині президентської команди.

Електоральна імітація

Воєнний стан унеможливлює цей механізм: вибори не проводяться і найближчим часом проводитися не можуть. Це означає, що суспільство позбавлене єдиного легітимного інструменту, за допомогою якого могло б дати політичну оцінку рішенням влади.

Саме в цьому вакуумі кадрова ротація в Кабінеті Міністрів починає виконувати не управлінську, а імітаційну функцію — фактично підміняючи собою відсутність виборів. Замість реальної зміни влади суспільству демонструють оновлення складу уряду й інколи навіть нові обличчя.

Це дозволяє владі періодично створювати видимість відповіді на суспільний запит на зміни, не ризикуючи при цьому реальною втратою контролю. Адже нового прем’єр-міністра погоджує та сама президентська команда, парламентська більшість формально залишається незмінною, а рішення про те, хто очолює уряд, і надалі ухвалюється не виборцями і навіть не повною мірою парламентом, а на Банковій. Це, мабуть, найнебезпечніший наслідок ситуації.

У демократії, яка на час війни позбавлена виборчого запобіжника, кожна така кадрова заміна без прозорих публічних підстав і без справжньої парламентської ініціативи стає ще одним кроком до нормалізації практики, за якої зміна влади відбувається не через конституційну процедуру, а через політичне призначення.

Ірина Корженкова, сайт Руху Чесно

Джерело: https://www.chesno.org/post/6892/

Запис Небезпека: уряд змінює НЕ парламент спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якими були тенденції червня

Подорожчання хліба

Картопля продовжує дешевшати

Йдуть донизу ціни на капусту

Україна втратила понад 70% вирощування кавунів

Центр громадського моніторингу та контролю

Запис Ціни на продукти в Україні: яйця дешевшають, хліб може подорожчати спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це далеко не все, що випускає “Українська бронетехніка”

Ось невеличкий витяг із листа цього підприємства, з яким воно звернулося також до дипломатичних місій іноземних країн, правозахисних організацій та до свідомого українського суспільства. Бо, як наголосила компанія, «право на гідність однієї окремої людини є основою гідності всієї нації»:

«На колени, г*ндон бл*дь!» – З цими словами співробітники СБУ, наставляють на нашого колегу зброю, б’ють по ногах та надягають кайданки. Затягують його у вбиральню, кидають на підлогу та починають бити по голові. Потім ведуть до вітальні, де нарешті один з них представляється та вмикає камеру – починається запис «слідчої дії».
Пізніше нашого колегу госпіталізують, а СБУ у прес-релізі повідомить, що під час слідчих дій до жодної особи фізичне насильство не застосовувалось і зауважень не надходило…
Українці століттями зі зброєю в руках відстоюють незалежність та власні цінності. Росія – міліцейська країна без моралі, країна катів та садистів, країна безправ’я та приниження. Пам’ятаючи про десятки тисяч загиблих у цій війні, ми просто не маємо права дозволити цій росії з’явитися в Україні.
Максим Полив’яний – заступник генерального директора ТОВ «Українська бронетехніка». Офіцер запасу, 49 років, живе один, піклується про літніх батьків. 23 роки працює в оборонному секторі. З початку повномасштабного вторгнення він підготував та виконав понад 150 державних контрактів, за якими наші захисники отримали тисячі тон боєприпасів, озброєння, бронетехніку та дрони.
Він не наркодилер, не шпигун та не вбивця. Не існує жодного пояснення, чому до нього вламуються одразу 9 (!) російськомовних співробітників СБУ, які вдаються до погроз зброєю, використання кайданок та тортур».

Реакція політика
Отож не дивно, що український політик і державний діяч, народний депутат України чотирьох скликань Сергій Пашинський звернувся до Генпрокурора та керівників силових органів:

«Уже п’ятий рік наша нація веде криваву боротьбу з російським агресором. За цей час загинули і продовжують гинути найкращі доньки і сини України.
Кінця російській агресії, на жаль, я не бачу.
Якщо ми хочемо перемоги в цій війні, а в мене немає сумнівів, що ми всі хочемо перемоги, то обов’язковою умовою цієї перемоги є консолідація фронту і тилу, влади і суспільства для досягнення нашої найвищої цілі — не дати знищити українську націю.
Водночас у мене складається враження, що деякі державні інституції забули про нашу визвольну боротьбу.
Нещодавні події у Львові, репресії правоохоронців проти оборонних компаній, антидержавна діяльність всередині нашої країни проти мобілізації — без сумніву, це ланки одного ланцюга, який кується в Москві.
Та цими днями відбулася безпрецедентна подія, коли, прикриваючись фейковою кримінальною справою про поставки нібито неякісної продукції Збройним силам України, було застосовано фізичне насильство до першого заступника директора найбільшого оборонного підприємства України — “Української бронетехніки”. За начебто неякісні боєприпаси до гранатометів від чеського виробника, яких уже поставлено Збройним силам України десятки тисяч штук, і щодо яких не було жодних нарікань.
Більше того, державний замовник — Агенція оборонних закупівель — не оформив рекламацію, як це передбачено чинним законодавством.
Хочу зазначити, що цей контракт складає лише 0,2% від усієї продукції, яку “Українська бронетехніка” поставила Збройним силам України.
І застосування фізичного насильства не можна пояснити нічим іншим, окрім як свідомою або несвідомою спробою заблокувати постачання боєприпасів на десятки мільярдів гривень.
Я звертаюся до Генерального прокурора України Руслана Кравченка, до ТВО Голови Служби безпеки України Євгена Хмари та до першого заступника Голови Служби безпеки України Олександра Поклада з проханням притягнути до відповідальності осіб, які порушили закон, та об’єктивно розібратися, на яких підставах була порушена ця фейкова кримінальна справа.
Слава Україні!»

Джерело: https://censor.net/ua/b4012634

Запис Хтось намагається заблокувати постачання боєприпасів для ЗСУ?.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Триває 37-ий Міжнародний фольклорний фестиваль

Чернівці цими днями вітають фольклорні колективи з Польщі та Румунії — «Jastrowiacy» (м. Ястров’є), «Piatra Șoimului» (м. Кимпулунг-Молдовенеск) та «Siretul» (м. Сірет). Разом із ними на фестивальній сцені виступають кращі художні аматорські колективи Чернівецької області, які представляють автентичні народні традиції, пісні, музику й танці.
Вчора святкова атмосфера панувала у середмісті Чернівців уже з самого ранку. На вулиці Ольги Кобилянської («Панській») лунали народні мелодії, а творчі колективи створювали неповторний колорит багатонаціональної Буковини.

Офіційне відкриття фестивалю відбулося на Театральній площі, після чого розпочалася велика концертна програма за участі українських і закордонних виконавців.

Сьогодні зарубіжні колективи та представники національних спільнот презентують свої концертні програми на локаціях вулиці Ольги Кобилянської біля:

• Румунського культурологічного центру «Єудоксіу Гурмузакі» (вул. О. Кобилянської, 9);
• Обласного товариства польської культури ім. Адама Міцкевича (вул. О. Кобилянської, 40).

Фінальним акордом фестивалю стане заключний концерт, який розпочнеться о 18:00 біля Буковинського центру культури і мистецтва (вул. Ольги Кобилянської, 29).
Організатори запрошують жителів і гостей Буковини долучитися до одного з наймасштабніших транскордонних мандрівних фестивалів Центральної Європи, який уже понад три десятиліття об’єднує людей навколо спільних культурних цінностей, народних традицій та взаємоповаги.

«Буковинські зустрічі» — це не лише фестиваль, а й простір культурного діалогу, що зміцнює дружбу між народами та зберігає багату й неповторну спадщину Буковини.

Довідково
Міжнародний фольклорний фестиваль «Буковинські зустрічі» заснований у 1990 році в польських містах Ястров’є та Піла. Його ініціаторами стали професор слов’янської філології Варшавського університету, уродженець Чернівців Казімєж Фелешко, та етнограф із міста Піла Збігнєв Ковальський, який і нині є директором фестивалю.
Чернівецька область долучилася до проведення фестивалю 1999 року.
Головною метою «Буковинських зустрічей» є збереження, популяризація та презентація народних традицій Буковини, підтримка культурних зв’язків між буковинцями, які проживають в Україні, Польщі, Румунії, Угорщині та інших країнах.
Фестиваль сприяє розвитку міжкультурного діалогу, популяризації нематеріальної культурної спадщини та збереженню традицій, що вже понад три десятиліття єднають людей спільним буковинським корінням.
Організатори фестивалю: Чернівецька обласна військова адміністрація, управління культури Чернівецької ОВА, Чернівецька міська рада, управління культури Чернівецької міської ради та Буковинський центр культури і мистецтва.

Запис «Буковинські зустрічі – 2026» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Банкова покриває виродків, які нищать мобілізацію

Стосовно бусифікації правник Карпунцов публічно наводить жахливі факти: використання професійних боксерів і навіть кримінальних елементів, переодягнених у військову форму, під час рейдів ТЦК і нападу на громадян. Утім, чернівчанам теж стала відома історія з бусифікацією сліпого, якого спочатку схопили, а потім, зрозумівши помилку, просто викинули в іншому районі. За повідомленням одного з телеграм-каналів, згадані ТЦКашники отримали… по догані.

Та сьогодні, як каже на ютуб-каналі Дмитро Чекалкин, «Разом із правником Валерієм Карпунцовим розкриваємо гірку правду: чому «качків» за тисячі доларів випускають через кордон, а реальних інженерів і вчителів без підготовки кидають на нуль? Тим часом судова машина Татарова замість боротьби з мародерами займається політичним кілерством – поновлюючи ганебні судилища проти Петра Порошенка та зачищаючи опозицію. Йдеться про санкційну диктатуру та правовий геноцид країни, яка щороку втрачає мільйон населення».

Відтак Дмитро Чекалкин закликає читачів і глядачів проривати інформаційну блокаду телемарафону разом, висловлювати свою думку та обов’язково поширювати цю інформацію! Правда має звучати голосно!
Ось посилання на цю розмову: https://www.youtube.com/watch?v=JaqjsspjhMk

Запис Бусифікація на мільярди: Чекалкин & Карпунцов спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Роздуми про неоднозначні події у Сихівському районі Львова

Я свідомо не поширюю відео чи фотографії нічних подій у Сихівському районі Львова. Такі кадри швидко стають частиною інформаційного шуму, де емоції остаточно витісняють зміст.
Натомість згадую світлину 1936 року з Гамбургу. На ній тисячі людей піднімають руку в нацистському вітанні. І лише один чоловік стоїть зі схрещеними руками. Це Август Ландмессер – робітник доку, який відмовився розчинитися в натовпі. Згодом він заплатив за свою незгоду з політикою Третього Рейху життям.

Французький соціальний психолог Ґюстав Ле Бон понад сто років тому описав механізми поведінки маси. У натовпі людина рідше мислить критично, зате легше піддається емоційному зараженню. Особиста відповідальність розмивається, а те, що наодинці здалося б неприйнятним, у великій групі починає здаватися майже природним.
Саме тому будь-який напад натовпу – незалежно від того, на кого він спрямований, – є небезпечним не лише для конкретних людей. Він небезпечний для самого суспільства. Бо в цей момент перестає діяти право, а починає діяти інстинкт.

Можна і потрібно дискутувати про роботу територіальних центрів комплектування, про помилки, порушення чи необхідність змін. У правовій державі для цього існують суди, правоохоронні органи, громадський контроль і публічна дискусія.
Але коли аргументи замінюють кулаки, а натовп проголошує себе суддею, ми переступаємо межу, за якою дуже швидко руйнуються не окремі інституції, а сам принцип верховенства права.
Історія неодноразово показувала: цивілізація починає відступати не тоді, коли з’являються агресивні люди. Вона відступає тоді, коли агресію починають сприймати як допустимий спосіб розв’язання проблем.

Мабуть, головне питання сьогодні полягає не лише в тому, що сталося на Сихові. А в тому, чи здатні ми, як суспільство, залишатися людьми, які мислять самостійно, навіть тоді, коли натовп уже зробив свій вибір.

Мені здається, ми не до кінця усвідомили, як сильно змінилося наше суспільство з 24 лютого 2022 року, коли військовий був символом захисту. Коли до військкоматів стояли тисячні черги. Люди зупиняли автомобілі, щоб підвезти бійців, несли їжу на блокпости, плакали, коли бачили колони техніки, дякували кожному, хто був у формі. Здавалося, що країна нарешті зрозуміла просту річ: наша свобода існує лише тому, що хтось щодня ризикує власним життям.

Минув час. У багатьох регіонах війна перестала бути щоденною реальністю. Так, сирени лунають і сьогодні, але там, де давно не прилітали ракети, людська психіка зробила те, що вміє найкраще, – адаптувалася. Люди повернулися до звичного життя: роботи, кав’ярень, відпочинку, відпусток, планів. І це природно. Ніхто не може жити у стані постійного страху.
Але разом із відчуттям нормальності прийшла й інша, значно небезпечніша річ – бажання, щоб війна залишалася деінде і не торкалася особисто тебе.
Захист держави поступово почали сприймати як чиюсь чужу роботу: хтось має воювати, хтось має втрачати здоров’я, хтось має гинути, але бажано не я.
Саме тому дедалі частіше обурення спрямовується не на російську армію, яка щодня вбиває українців, а на тих, хто виконує непопулярну, але необхідну функцію держави. Ми починаємо воювати між собою.

Напад на представників ТЦК у Львові – це не лише кримінальний епізод. Це ще й симптом того, що частина суспільства психологічно винесла війну за межі власного життя.
Історія вчить, що жодне суспільство не стає слабким за один день. Спочатку воно втомлюється, потім починає шукати прості відповіді на складні питання і зрештою знаходить внутрішнього винного.
Саме тоді натовп починає визначати, хто герой, а хто ворог. І саме тоді особливо важливо, щоб кожен залишався не частиною натовпу, а людиною, здатною думати самостійно, тому що війна ще не закінчилася. І реальність не змінюється лише тому, що ми втомилися її помічати.

А як війна закінчиться, залежить від кожного з нас.

Оксана Дудар, журналістка, ФБ

Від Медіа-Версій: Цей допис вдови героя війни Віктора Дудара зовсім не на захист ТЦК, а про те, що без реформи ТЦК та нормальної мобілізації, Україні не вижити. До слова, у ТЦК, за даними одного із депутатів ВРУ, служать нині 30 тисяч готових для фронту чоловіків. А якщо додати б сюди ще й поліцію?!.

Запис Психологія натовпу та метаморфози українського суспільства спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гвардієць чернівецького підрозділу про рішення долучитись до війська

Він міг грати на сцені, писати вірші чи варити крафтове пиво, але обрав шлях воїна. До війни Микита Крігер був біотехнологом, захоплювався літературою, виступав у театрі та знімався в кіно. У 2024 переїхав до Чернівців та став до лав 24 полку імені гетьмана Петра Сагайдачного Нацгвардії України.

«БЗВП мені навіть нагадувала дитячий літній табір. Це був початок осені: тепла погода, бігаєш, стріляєш, вчишся. Але дуже швидко приходить усвідомлення, що попереду зовсім інше життя», – згадує чоловік.

Разом з побратимами після інтенсивної підготовки Микита вирушив на фронт. Там він виконував різноманітні завдання. Підносив провізію і набої, шукав та прокладав нові маршрути та допомагав з евакуацією.
«Коли хлопці виходили з позицій і дякували нам за допомогу, ми розуміли, що їм було дуже важко. Але ми так само знали: без них не вижили б і ми. Це відчуття одного великого механізму, де кожен робить свою важливу справу», – говорить нацгвардієць.

Він нечасто згадує фронтові будні. Бо це дійсно нелегко. Найболючіші серед спогадів – операції з евакуації.
«Коли виносиш пораненого, ти віриш – його врятують, він повернеться до родини. Але коли несеш свого загиблого друга, це важко. І фізично, і морально. Та ти робиш це ще й для його родини – щоб вони могли достойно провести його в останню путь», – ділиться Микита.
Був період, коли через ворожі обстріли шляхи забезпечення були знищені. Тоді доводилося шукати покинуті запаси їжі, збирати дощову воду. Разом з побратимами чоловік потрапив в оперативне оточення ворога. Але гвардійці вистояли і змогли вийти до своїх.
«Кожного місяця ставало важче. Техніку підбили, до нас не було ні як, ні чим заїхати. За цей час противник зайшов з усіх боків, врешті перекривши єдину дорогу на вихід. На місяць забезпечення практично припинилося, тож доводилося шукати покинуті запаси їжі, провізії, збирати й очищати дощову воду, знаходити медикаменти», – згадує гвардієць.
За цей час він провів п’ять успішних евакуацій. Пораненим надавали медичну допомогу і виводили до точки наступного етапу.
«Під час однієї з вилазок я почув крик жінки, яку поранило уламком снаряду. Їй перебило ногу, тампонажем закрив артерію, зупинив критичну кровотечу, у цей момент по нас почав працювати танк, але я стабілізував її та надав допомогу», – розповідає чоловік.
Згодом побратими змогли пробити кілька коридорів. Микита разом з товаришами виходили по дорозі, яку вже захопили росіяни. Пройшовши прямо під їхнім носом за 15-20 метрів, змогли пробратися до наступної ділянки. Вона була замінована, але завдяки пильності та якісній підготовці вдалося пройти. Та тут бійців вистежив ворожий дрон, але атакувати не зміг. Наступні півкілометра по чистому полю долали під час туману і вийшли в більш безпечну зону.
Серед фронтових буднів гвардієць знайшов можливість дистанційно захистити магістерську роботу і здобути диплом про вищу освіту. А ще знову після довгої перерви почав писати вірші.

«Так складно бути, не здаватись,
тримати стрій, іти, не здатись,
стояти стійко, та не впасти,
плекати силу, та не слабкість.

Морально вистояти в полі,
не збожеволіть дайте волі.
Тримати злість, тримати втому,
удари долі по-живому.

Забути горе, хоч пече,
приймати на своє плече
той хрест…»

Ці рядки гвардієць написав на фронті. І вони додали сил йому витримати, вистояти, повернутись і продовжити те, заради чого він пішов до війська.
«Я не мав бути на фронті, мав статус обмежено придатного. Але зголосився, бо відчував потребу. Моє прізвище «Крігер» – перекладається як «воїн». Я родом із Вільногірська, що на Дніпропетровщині. Ворог уже прийшов у мою область, не хочу, щоб по моїх рідних вулицях ходив окупант. Треба щось для цього зробити», – пояснює свій вибір Микита.
Зараз гвардієць продовжує службу, удосконалює свої професійні навички та передає досвід тим, хто зараз готується до бойових виходів. Після війни хоче поїхати на Майдан Незалежності в Київ та запалити свічку за кожного побратима. А ще мріє про свій будинок, дітей і власний бізнес, який буде повністю інклюзивним й працюватиме для ветеранів.

Лариса Раренко,офіцер служби інформації та комунікації
Джерело: 24 полк імені гетьмана Петра Сагайдачного НГУ

Запис «Не хочу, щоб ворог ходив моїми рідними вулицями» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Такою була відповідь ДБР на запит ЦПК про 143 обʼєкти нерухомості брата його керівника

Державне бюро розслідувань (ДБР) надало відповідь на запит журналістки Центру протидії корупції (ЦПК) Аліни Стрижак. Суть її запиту — прохання прокоментувати факти про 143 об’єкти нерухомості, які належали брату директора ДБР Олексія Сухачова.

Відповідь надійшла 6 липня після публікації ЦПК про ухвалу судді Печерського суду міста Києва Сергія Вовка про заборону публікувати розслідування щодо нерухомості брата директора ДБР.

Більша частина документа, замість відповіді на питання по суті, як це передбачено Законом України “Про доступ до публічної інформації”, містить оціночні судження працівників ДБР та фактичні погрози на адресу працівників ЦПК.

ДБР починає листа зі згадки щодо переданих в суд справ щодо голови правління ЦПК Віталія Шабуніна та фактично погрожує новими підозрами, хоча це не було предметом запиту. Так, Бюро перелічує ще цілу низку статей Кримінального кодексу України, за якими силовики продовжують шукати «неправомірні дії» очільника ЦПК: від підробки документів до нібито привласнення волонтерського автомобіля. Враховуючи, що попередні провадження щодо Віталія Шабуніна вже передані до суду, у цьому листі ДБР фактично анонсує запуск нових кримінальних справ проти голови правління ЦПК та організації

ДБР офіційно зазначає, що веде досудове розслідування відновленої справи, яку закрили у 2016 році за відсутністю складу злочину, про нібито заволодіння Віталієм Шабуніним та виконавчою директоркою ЦПК Дар’єю Каленюк коштами міжнародної технічної допомоги, яка виділялася урядами США та держав Євросоюзу на реформу прокуратури. Наголосимо, що ЦПК має офіційні документи, які підтверджують, що організація не отримувала жодних коштів на реформу прокуратури, що й стало підставою для закриття цієї справи ще в 2016 році. Водночас діяльність громадської організації, як і стаття, яку розслідує ДБР стосовно ЦПК, не належить до підслідності цього органу в силу закону.

ДБР звинувачує ЦПК у «тиску» на слідство та «маніпуляціях». Таким чином заклики до реформи ДБР відомство називає «супротивом фігурантів» і «тиском на орган розслідування».

ДБР стверджує також, що публікації ЦПК про роботу ДБР мають “сугестивний вплив” на населення. Тобто, ДБР натякає, що якщо суспільство підтримує його реформу, то це результат “навіювання” від ЦПК. У листі стверджується, що ЦПК маніпулює «суспільно болісними відчуттями населення» на тлі євроінтеграції.

В останніх абзацах листа Бюро відверто намагається диктувати умови незалежним розслідувачам. У листі ДБР вимагає опублікувати свій лист “з метою недопущення маніпулювання суспільною думкою”. Тож нижче ЦПК публікує цей лист за винятком інформації, яку заборонив публікувати суддя Сергій Вовк. Водночас ДБР зазначає у листі, що “залишає за собою право” публікувати запит Аліни Стрижак.

“Шановний пане Сухачов, заохочуємо вас виконати злісну погрозу нам та опублікувати запит нашої журналістки Аліни Стрижак з усіма детальними питаннями. Це значно спростить нам оскарження ганебної судової ухвали Печерського суду та прискорить вихід розслідування щодо вашого брата та його 143 об’єктів нерухомості, а також про роль ДБР у цій історії”, – зазначає виконавча директорка ЦПК Дарʼя Каленюк.

ЦПК та Слідство.Інфо продовжують роботу над розслідуванням та докладають усіх зусиль, аби сюжет був опублікований.

Повну відповідь ДБР читайте за посиланням: https://antac.org.ua/news/u-vidpovid-na-zapyt-tspk-pro-143-ob-iekty-nerukhomosti-brata-sukhachova-v-dbr-vidpovily-shcho-maiut-novi-spravy-na-shabunina-ta-tspk/

Центр протидії корупції

Запис Апофігей: Нові справи на Шабуніна та ЦПК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про 143 обʼєкти нерухомості брата директора ДБР Олексія Сухачова писати зась! Печерський суд заборонив ЦПК та Слідство.Інфо публікувати розслідування.

Печерський районний суд Києва необґрунтовано заборонив публікацію журналістського розслідування. Суддя Сергій Вовк заборонив «Центру протидії корупції» (ЦПК), «Слідству.Інфо» та журналістці Аліні Стрижак оприлюднювати розслідування про 143 об’єкти нерухомості, які, за даними журналістів, належали брату Олексія Сухачова, директора Державного бюро розслідувань (ДБР).Такий прецедент є суттєвим наступом на свободу слова, який суперечить євроінтеграційним зобов’язанням України.

Так, на адресу Центру протидії корупції (ЦПК) надійшла копія рішення судді Печерського районного суду міста Києва Сергія Вовка, датована 6 липня 2026 року.

Суть рішення — Сергій Вовк заборонив ЦПК, «Слідству.Інфо» та журналістці Аліні Стрижак оприлюднювати розслідування про майно брата директора ДБР Сухачова. Рішення судді Вовка є заходом забезпечення позову, яке винесено ще до подачі самого позову. Тобто, суд наразі ще не розглядав позов по суті, бо його навіть ще не бачив, як і ЦПК.

Натомість, в ухвалі суду йдеться, що позивач має намір подати позов, яким хоче заборонити ЦПК та «Слідству.Інфо» взагалі збирати інформацію про заявника та самого Сухачова.

«Це рішення суду — дуже небезпечний прецедент. Це пряме обмеження свободи слова та заборона публікувати суспільно важливе розслідування. Ми переконані, що зараз на ЦПК та «Слідство.Інфо» банально тестують інструмент як заборонити журналістам викривати корупцію. За невиконання цього рішення передбачені штрафи, можливе навіть кримінальне переслідування та ряд інших наслідків. Ми обов’язково будемо це оскаржувати», — коментує ухвалу суду виконавча директорка ЦПК Дар’я Каленюк.

Суддя Вовк вирішив, що публікація в Інтернеті про майновий стан брата Олексія Сухачова, деталей набуття ним об’єктів нерухомості, джерел їх фінансування, може завдати невідворотної шкоди фізичній особі, яку буде неможливо виправити після появи матеріалу. А також порушить комерційну таємницю ТОВ «Парковий-2». З рішення суду випливає, що брат директора ДБР не надав дозволу на розголошення інформації про свої 143 об’єкти нерухомості.

У рішенні вказано, що справу відкрито після заяви представника Лісовця М.С., який діє в інтересах ТОВ «Парковий-2».

«Ухвала суду є відверто незаконною та порушує основоположні права журналістів та громадськості щодо збору та поширення суспільно значущої та публічно доступної інформації щодо вищих посадовців країни. Це пряме порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини, Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про медіа». Це також продовження тиску на журналістів та Центр протидії корупції», – каже заступниця виконавчої директорки ЦПК та адвокатка ЦПК Олена Щербан.

ЦПК оскаржуватиме це рішення суду.

Центр протидії корупції

Запис Заборона на правду?!. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До дня працівника природно-заповідної справи 7 липня

Наявність садів і парків біля більш-менш респектабельних замків чи палаців завжди вважалась гарним тоном. Їхня відсутність, навпаки, свідчила про інтелектуальну чи матеріальну убогість власників цих архітектурних витворів. Так історично склалось. І ця традиція збереглася до наших днів; віриться, що вона не зникне і в майбутньому.

Нині, в часи розвинутої цивілізації, за принципом «Розділяй і володарюй» архітектура і флора розведені по різні боки відомчого бар’єру. Архітектура належить до сфери міністерства культури, а парки переважно є об’єктами природно-заповідного фонду (ПЗФ), тобто підпорядковані пильній увазі природоохоронних органів у різних їхніх обличчях. Території начебто спільні, та хто кому Рабінович?

Розберімося, що являє собою ПЗФ? Нинішню його структуру в Україні певною мірою можна вважати компромісом між декларованим збереженням первісних (природних) рис і властивостей територій чи окремих об’єктів та реальною, більшою чи меншою мірою, антропогенною трансформованістю (сучасних) ландшафтів. До неї належать заповідники (біосферні та природні), національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники (ландшафтні, лісові, орнітологічні, карстово-спелеологічні, ботанічні тощо), пам’ятки природи (комплексні, ботанічні, геологічні, комплексні тощо), заповідні урочища, парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва, дендрологічні парки, зоопарки, ботанічні сади тощо. ПЗФ охоплює широкий спектр об’єктів і територій сучасного довкілля, або соціоприродної цілісності: природні, квазиприродні, різною мірою антропогенно трансформовані та антропічні. При цьому в дуеті все ж переважно підлягають охороні об’єкти культурно-ландшафтної та гуманістичної спадщини. Умовності ж і недостатні визначеності в трактуванні категорій об’єктів ПЗФ призводять до багатьох непорозумінь, термінологічної розбіжності, методологічних та методичних помилок, що за спроб практичної реалізації завдань розвитку ПЗФ і формування екологічної мережі призводить до значних труднощів і логістичних ступорів. Деколи до значних нервувань керівних осіб природоохоронних служб.

А на порядку денному декларовані намагання будь-що збільшити показники заповідності адміністративних територій – як правило, без жодного зв’язку з природно-територіальними реаліями (ландшафтною структурою) – часто призводять до прямої профанації заповідної справи та дискредитації її з огляду на завдання забезпечення збалансованого, або екоеволюційного (невірно – «сталого») розвитку. Наприклад, на Буковині це всі 40 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, ботанічний сад Чернівецького національного університету, 6 дендрологічних парків Чернівецької області, частина заказників, заповідних урочищ, які так само, як аналогічні об’єкти в інших регіонах України та різних держав, мають суто антропогенне походження. За нашою класифікацією, вони належать до групи антропічних гео(еко)систем, тобто певною мірою є постійно підтримуваними в той чи інший спосіб колекціями дерев і чагарників, призначених для забезпечення масової рекреації, професійно-лісового та екологічного виховання.

Особливої уваги заслуговують наявні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва та окремі дендропарки, створені переважно наприкінці XVIII – на початку XX століть при магнатських маєтках-палацах завдяки модним течіям, добрій волі, смакам, фантазіям і статкам власників і меценатів. Серед насаджень переважають місцеві породи дерев і чагарників, «розбавлені» екзотами різних природних зон і фруктовими деревами. Постійний дбайливий нагляд за цими парками раніше забезпечувався штатом кваліфікованих спеціалістів-садівників. Нині всі ці парки належать до категорії критично зрілих і перезрілих вікових груп дерев і вимагають виваженого оновлення або реконструкції.

Ці об’єкти переважно перебувають на господарському балансі фінансово малоспроможних установ і організацій (лікарні, навчальні заклади, колишні сільради), де відсутні штатні посади садівників, тож їхня підтримка в належному функціональному стані є вкрай важкою і невдячною справою для власників. Парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва вже за своїм призначенням перебувають у сполученій і тісній єдності з суміжними історико-архітектурними спорудами, формуючи щоразу унікальну природно-гуманістичну єдність. Проте, як уже зазначалося, вони існують у двох (у найкращому випадку) юридично-правових вимірах: як об’єкти ПЗФ, так і об’єкти історико-архітектурного надбання. Гарними прикладами природничо-гуманістичної гармонії є:

* палацовий комплекс Резиденції митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях (ще й об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), біля якого синхронно був закладений парк з продуманою концентричною зональністю насаджень (нині Чернівецький дендропарк загальнодержавного значення – об’єкт ПЗФ;
* мальовничий палац барона Флондора у Сторожинці з супутнім дендропарком «Сторожинецький», також загальнодержавного значення;
* колишній панський маєток з парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва у с. Ставчани Хотинського району;
* романтичний палац «Вільдбург» барона, капітана де Зотта з прилеглим парком (об’єктом ПЗФ) у с. Вікно колишнього Заставнівського району;
* подібні архітектурно-ботанічні комплекси у селищі Лужани, с. Чортория, м. Чернівці (Садгірський парк ПЗФ при палаці барона Мустяци), селищі Глибока (маєток Адама Сапеги та Броніслава Скібінецького і парк ПЗФ), парк із маєтком Григорчів у с. Карапчів колишнього Глибоцького району, парк із маєтком Франца Лугоборського у с. Петричанка та парк із мальовничим маєтком тих же Григорчів у с. Просіка; парк із палацом Гросса в с. Банилів-Підгірний; парк із мальовничим замком у с. Буденець і парк із маєтком династії Ільських у с. Красноїльськ; парк із маєтком графа Сикантина у с. Стара Жадова; парк з літньою резиденцією баронів роду Василько в селищі Берегомет Вижницького району.

ЧНУ

Така сама ситуація і в інших регіонах України з давніми традиціями створення садів і парків при маєтках відомих осіб. У Західній Європі давньою і поширеною традицією є створення ботанічних об’єктів аналогічного гатунку при замках і розкішних палацах (Німеччина, Франція, Велика Британія тощо). В Україні поки що залишаються законодавчо невідпрацьованими питання використання парків-пам’яток садово-паркового мистецтва для господарсько- рекреаційних цілей. Попри те, що вони створювалися з конкретною прагматичною метою, режим їхнього використання регламентується загальними нормами для об’єктів такої категорії ПЗФ. Це надає певний – доволі широкий – простір для популістських махінацій в обговоренні та прийнятті управлінських рішень у рамках менеджменту цих територій.

Пригадується, свого часу деякі так звані екологи мордували тодішнього начальника Держуправління екології Віктора Мотовиліна за згоду на впорядкування існуючих та прокладання нових асфальтованих доріжок у парку Жовтневому, мовляв це зашкодить грунту!!! Проте вони начисто забули, що парк створювався 30 років до того на землях людських городів і ягідників, де землю орали століттями. Пригадую зі свого особистого досвіду й епопею з дослідження підземних ходів на території дендропарку резиденції, де офіційні особи університету ледь не непритомніли від думки, що буріння розвідувальної свердловини ручним буром діаметром 3 сантиметри (!) може завдати непоправної шкоди об’єкту ЮНЕСКО. Довелося власноруч організувати переписку між університетом, обласною владою, мінкультом і мінприродою стосовно надання дозволу, проте кивання один на одного завершилось нічим. Ось так на міжвідомчому шпагаті і працюй!

У процесі подальшої посиленої антропогенізації соціоприродної єдності має зазнати адекватних змін і природоохоронне законодавство. Відтак, з огляду на необхідність застосування ландшафтно-екологічного та історико-географічного підходів до заповідної справи, доцільним є внесення змін до законодавчих документів і конкретних Положень про об’єкт ПЗФ, зокрема і до Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Згідно з цим, пропонуємо до структури ПЗФ додатково внести таку «перехідну» міжвідомчу категорію соціоприродної єдності як «парково-палацові комплекси» загальнодержавного та місцевого значення, що дозволить легалізувати дещо прикриту практику одночасного їх збереження і використання. Необхідно без будь-яких побоювань розробити відповідні Положення, які регламентуватимуть їхнє оптимальне та ощадливе використання. Проблеми можуть виникати лише у визначенні пріоритетів, за якими єдиний комплекс необхідно буде відносити до юрисдикції того чи іншого закону та власника. У найоптимальнішому варіанті – прийняття спеціального Закону про парково-палацові комплекси. Ото ж бо! Так і живемо.

Віталій КОРЖИК, еколог, кандидат географічних наук

Запис ПАРКОВО-ПАЛАЦОВІ КОМПЛЕКСИ: ЧАС ЛЕГАЛІЗАЦІЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нагадаємо, що 23 червня 2026 року «Бабель» опублікував журналістське розслідування кореспондентки Катерини Лихогляд про небойові смерті щонайменше 25 новобранців 425-го окремого штурмового полку «Скеля». За даними журналістів, більшість загиблих померли невдовзі після мобілізації, а родичі частини загиблих заявили про ознаки насильства. Для матеріалу редакція опитала понад 30 свідків, навела позицію Офісу військового омбудсмана, командування полку та документальні підтвердження — тобто матеріал підготовлений із дотриманням журналістських стандартів і права на відповідь.
Реакція держави на сам зміст розслідування була належною та оперативною: Державне бюро розслідувань відкрило кримінальне провадження за ч. 5 ст. 426-1 Кримінального кодексу України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини розпочав перевірку, командира полку відсторонено на час розслідування, а в підрозділі працює комісія Генштабу. Це коректний шлях реагування на суспільно значущу публікацію.
Натомість Медіарух, «Детектор медіа», Інститут масової інформації та ще кілька організацій звернулися до генерального прокурора, МВС і ДБР з вимогою розслідувати погрози авторці розслідування про полк «Скеля» Катерині Лихогляд. А приводом до цього стало відео військовослужбовця Миколи Хархана (позивний «Киянин») від 25 червня, де він назвав журналістку «журнашлюхою» та «медіакілеркою» і сказав, що «причетним» доведеться «гроші виригувати».

Заявники також просять об’єднати перевірку погроз зі справою про обстріл автомобіля знімальної групи Sky News у березні 2025 року — для оцінки системного тиску на медіа, пов’язаного з висвітленням діяльності «Скелі».

Запис Заява медіаспільноти щодо погроз журналістам видання «Бабель» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кілька штрихів до експонату Чернівецького художнього музею – Августи Кохановської-2

(початок – Медіа-Версії, 7 липня 2023)

1912 року на виставці в Чернівцях уперше експонувався твір Августи Кохановської «Раутенделяйн». Тепер він є експонатом Чернівецького художнього музею під назвою «Мавка біля криниці».

Августа Кохановська (1868-1927) .
Раутенделяйн. Картон, темпера. 1912 р.
Чернівецький художній музей.

Виставка була організована новоствореним Товариством друзів мистецтва
Буковини і відкрита у Промисловому музеї. За відгуками преси, це була грандіозна подія у культурному житті Чернівців. У музейних залах було представлено 300 творів художників Відня – асоціації художників «Secession», скульпторів асоціації «Künstlerhaus» – Штирії та Чернівців. На відкриття розіслали понад 120 запрошень. Вернісаж відвідав ерцгерцог Карл Франц Йозеф, який “звернув пильну увагу на найкрасивіші роботи. Під час екскурсії ерцгерцогу представили панну Кохановську” («Czernowitzer Allgemeine Zeitung», 18 травня 1912 р.). Губернатор також висловив найвищі похвали мистецтву пані Кохановській («Czernowitzer Tagblatt», 21 червня 1912 р.).

Список дванадцяти творів мисткині наводиться в каталозі виставки («Gesellschaft der Kunstfreunde der Bukowina». Kunstausstellung. Czernowitz. 1912).

Каталог художньої виставки Товариства друзів мистецтва Буковини.
Чернівці. 1912 р.

Окрему увагу чернівецькі часописи звертали на добірку творів Августи Кохановської. Наприклад, у часописі «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» від 7 липня 1912 року повідомлялось: «Панна Кохановська, окрім водянисто-зеленої композиції («Раутенделяйн») виставила дві інші інтуїтивні картини («Ангел» і «Заратустра») та кілька акварелей. Її твори демонструють технічний підхід у гармонії з делікатністю жіночої чутливості. Панна Кохановська не прагне копіювати природу з натуралістичною точністю. Не прагне також боротися за враження, а просто малює, керуючись власним теплим почуттям, сповнена радості від акту малювання…».

***…Августу Кохановську і наступними роками шанували за силу та цінність творчості. Щирими, теплими словами писали про неї 1927 року: «Панна Кохановська мала справжню художню душу, яка проявлялася в її роботах. … І досі ми відчуваємо, що її творіння продовжують дихати» («Czernowitzer Deutsche Tagespost», 28 грудня)… ***

Відомо, що у процесі створення композицій чималу роль відігравали емоції та внутрішній стан мисткині. Важливими для неї були незалежність поглядів і тверді переконання в необхідності свободи творчості. Про значення таких засад свідчить звернення Августи Кохановської до образу феї Раутенделяйн, навіяного драмою німецького драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури (1912 р.) Ґергарта Гауптмана (1862-1946).

Книга «Затоплений дзвін» («Die versunkene Glocke») вийшла друком 1896 року. Твір набув нечуваної популярності на рубежі 20-го століття, переведений майже на тридцять мов і за десять років перевидавався понад 60 разів. Свідченнями жвавого інтересу до символічної п’єси-казки є численні повідомлення в тогочасній австрійській пресі про її театральні постановки, рецензії літературознавців і оглядачів художніх виставок…
Чернівецькі часописи так само активно повідомляли про вистави у місцевому театрі, які відбувалися особливо часто на початку 1900-х років.
Персонажі драми Гауптмана були на слуху і в молоді.

*** Жартівливим свідченням цьому є, наприклад, оголошення часопису «Czernowitzer Tagblatt» від 24 травня 1911 року такого змісту: «Дві життєрадісні, веселі молоді жінки бажають листуватися з такими ж веселими кавалерами. Листи слід надсилати на адресу: Раутенделяйн і Дездемона на поштове відділення в Чернівцях».***

Твір Ґергарта Гауптмана швидко розходився у колах зацікавлених читачів.
Іван Франко відгукнувся на цю книгу 1898 року в статті «Ґергарт Гауптман, його життя і твори». Обмінювались враженнями про драму Ольга Кобилянська та Леся Українка, для яких тема європейського модернізму мала в їхніх взаєминах особливий контекст. Підтвердження знаходимо в їхньому листуванні. Своїм захопленням німецьким драматургом і аналізом його творчості Ольга Кобилянська ділилася в листах до Лесі Українки, дискутуючи про неоромантичний стиль драматурга. Леся Українка називала себе «гауптманісткою». А 1897 року Ольга Кобилянська в листі повідомляла Осипа Маковея про п’єсу «Затоплений дзвін». З листування Ольги Кобилянської та Августи Кохановської довідуємося, що подруги постійно наводили власні думки про нововидані книги.

Безсумнівно, Августа Кохановська була знайома з твором «Затоплений дзвін» ще в студентські роки в Kunstgewerbeschulle (1893-1899). Адже з виходом драми Ґергарта Гауптмана (1896) в середовищі віденських студентів значно пожвавився інтерес до новітніх течій неоромантизму та символізму. А образ Раутенделяйн сприймався як дух часу – як естетичний ідеал, як втілення вільного мистецтва і прагнення художньої свободи.

Утверджувалась А. Кохановська в тому, що її феміністичні погляди на часі, й під враженням від таких «безневинних» міркувань деяких оглядачів мистецьких виставок як от:
«Місцева художниця Августа Кохановська зробила такий значний внесок у виставку, що важко говорити про окремі роботи. Пані Кохановська демонструє себе як пензлем, олівцем, так і пастеллю. Багато її картин справляють суворе, майже чоловіче, сильне враження». А. Мунк. Художня виставка-3 («Czernowitzer Allgemeine Zeitung», 3 червня,1906). Виділена фраза ніби ставить під сумнів можливості жінки в мистецтві.

Надто важливо зауважити, що незалежні феміністичні погляди Августи Кохановської формувалися замолоду і в подальшому вона втілювала їх у мистецьких творах.

Одним з них є написаний темперою твір «Раутенделяйн», в якому Августа Кохановська створила образ одуховленої та романтичної лісової феї, навіяний казковою п’єсою Гауптмана, а також передала власні емоції та концептуальні ідеї. Сюжет драми привернув її увагу трагічним конфліктом між світом життєвих людських обов’язків і прагненням абсолютної творчої свободи. Цей образ зокрема яскраво втілював феміністичні переконання самої мисткині.

Статична композиція Кохановської вражає майстерно утвореним звучанням кольорів і взаємодією відтінків, підпорядкованим задуму художниці.
Старий колодязь на узліссі. На його колись високому краї сидить Раутенделяйн.
Струнка постать чарівниці прикрита довгими зеленими стеблинами очерету, що невловимо зливає її з оточенням, в якому вона почувається безпечно. Складні напівпрозорі та м’які відтінки створюють відчуття прохолоди, чистоти та спокою.
Водночас цей спокій контрастує з моторошними лісовими хащами майже монохромної палітри, які поринули у тумані і недоступні звичайній людині.
Настроєвий характер композиції утворений на протиставленні темно-понурого лісу і тендітної красуні із золотим волоссям, яке сяє загадковим світлом. «Я люблю своє волосся, ця моя корона не є важкою» – зізнавалася героїня п’єси Гауптмана. У п’єсі вона розповідає про себе, що «її дім у лісі на болоті та в горах». Адже її знайшла лісовичка Віттіхен, а «олениця вигодувала її своїм молоком».
Ефект світіння та мерехтіння, яке випромінює лісова німфа, яскраво увиразнює її надприродність лісового духа, а також її роль як ідеалу, що манить і водночас є недосяжним.
Саме таким ідеалом постала фея Раутенделяйн у казковій драмі Гауптмана про затонулий дзвін.
У творі йдеться про майстерного виробника дзвонів Генріха. Сталося так, що він втрачає дзвін, який був його найціннішим творінням, у гірському озері. У відчаї блукаючи лісом, пригнічений ливарник зустрічає Раутенделяйн, яка зцілює його, адже «в її в очах він побачив оновлений світ» (тут і далі текст твору Ґ. Гауптмана “Затоплений дзвін” цитується за виданням Gerhart Hauptmann. Die versunkene Glocke. Berlin. 1911. Майстер кидає свою родину, щоб залишитись жити з лісовою красунею та насолоджуватися вільною художньою творчістю. Зрештою це призводить до трагедії для них обох: Генріх помирає, так і не створивши прекрасного дзвона з ідеальним звучанням. А його кохана Раутенделяйн у стані сильного душевного болю потрапляє в інший світ.

Неприборканий потяг творити

Отже, картина «Раутенделяйн» є не лише казковим сюжетом про світ земний і фантастичний, а символом вільного духу художника, що прагне обрати світ уяви та краси понад звичні норми повсякденного життя та побуту.
Августу Кохановську хвилювала глибока психологічна драма Ґергарта Гауптмана феміністичним духом Раутенделяйн. Адже вона трактується як муза, що надихає на втілення творчої свободи та вибір власного шляху. Вона залишає свій ельфійський світ, щоб слідувати за нещасним ливарником дзвонів Генріхом і заохочує його до створення «ідеального дзвону». Драматизм цього персонажу в тому, що Генріх мав великі здібності, «був сильним, але недостатньо сильним». І загибель Генріха змусила його безсмертну музу Раутенделяйн у відчаї кинутись у колодязь до водяника Нікельмана. Відтак волелюбна лісова німфа перетворилася на духа колодязя, полонянку злого духа, про що вона сама вигукує: «Я бідна, зачарована діва колодязя (Brunnenmaid)».

Алегоричний автопортрет

Емоційний і настроєвий твір Августи Кохановської не є звичайним портретом у пейзажі. Його можна віднести до алегоричного автопортрета. Адже у зовнішності Раутенделяйн, чиє «волосся утворене з чистих сонячних променів», чітко простежуються портретні риси художниці.
Августа Кохановська свідомо зобразила себе в образі міфічної феї, щоб утвердити свою належність до світу творчої свободи. Доречно навести слова самої феї з драми Гауптмана: «Я не знаю, хто я: чи то лісовий птах, чи то фея; я не знаю, куди я йду, звідки я прийшла… Я прекрасна, золотоволоса лісова діва».

Дослідити портретні риси художниці в її творі «Раутенделяйн» дозволяють фотографії Августи Кохановської студентської пори та автопортрети, а також низка портретів, виконаних професором Школи прикладного мистецтва (нині Віденський університет прикладного мистецтва) художником Францем Мачем (Franz Matsch) (1861-1942). Йдеться про алегоричні образи в підготовчих портретах, створених ним при розробці ескізів до його великих монументальних робіт, зокрема для настінних розписів у палаці Думби у Відні для «Кімнати муз». Митець прикрасив стіни зображеннями прекрасних жіночих фігур, які були втіленнями мистецтва та муз. Оскільки робота над оформленням інтер’єрів тривала кілька років, Августа Кохановська та інші студентки неодноразово позували як моделі. Отже Франц Мач створив узагальнені, декоративні та алегоричні жіночі постаті, які уособлювали різні види мистецтва та класичних муз. Одним з його творів, для яких позувала Августа, є, скажімо, «Поезія» («Муза»). Вона була також моделлю для грандіозного плафону у Великій актовій залі Віденського університету. У цій величній багатофігурній композиції «Тріумф світла над темрявою» художник зобразив у небі усміхнене обличчя дівчини-сонця, що сяє променистим світлом. Принагідно пригадується Раутенделяйн зі знаменитої п’єси: «її волосся зроблене з чистих сонячних променів».
Франц Мач передавав риси обличчя Августи з надзвичайною портретною точністю. Він зберіг характерні риси зовнішності своєї учениці — специфічний овал обличчя, чітку лінію підборіддя, виразний погляд, гордий поворот голови, золотий відблиск волосся, її шляхетну вроду та інтелектуальний вираз обличчя, який так часто повторюється у власних автопортретах Кохановської. (Медіа-Версії, 10 березня 2018).

Августа Кохановська (1868-1927).
Раутенделяйн. Картон, темпера. Виставка 1912 р. Фрагмент. Августа Кохановська, фото, Чернівці, 1883 р. Фрагмент

Франц Мач. (1861-1942).
Підготовчі портрети Августи Кохановської для створення монументальних композицій:
«Поезія» («Муза»). Картон, пастель.1897 р.. “Сонячна голова”. Картон, олія. 1898 р.

На щастя, ці та деякі інші твори збереглися.
Непоправна трагедія в тому, що значна кількість мистецьких творів Франца Мача, як і багатьох митців того часу, тепер не існує. 1945 року його будинок і студія з колекцією творів мистецтва були знищені під час бомбардування.

Про твір А. Кохановської «Біля криниці»

Необхідно згадати ще й інший музейний експонат – «Біля криниці». Композиція збігається із зображенням твору, в якому фея Раутенделяйн сидить на оголовку криниці. У цій роботі, яка безтурботно звучить жовто-зеленими барвами, художниця, вочевидь, теж звертається до казки-драми Ґергарта Гауптмана.

Августа Кохановська.
Біля криниці. Картон, темпера . 1912 р.(?)
(За мотивами п’єси Гауптмана «Раутенделяйн»)

На першому плані відтворена знайома нам напіврозвалена огорожа старого колодязя, до якого низько схилилась жінка. Вона одною рукою підтримує дерев’яне цеберко, а іншу спустила до води. З тексту твору Гауптмана дізнаємося про лісову бабусю – віщунку Віттіхен. Вона жила в лісі, де «підібрала з моху та лишайників» дівчинку Раутенделяйн, яку взяла до себе та виховала.
З німецького фольклору про містичну лісову віщунку Віттіхен відомо як про міфічну істоту та лісовий дух. Вона мала вигляд згорбленої жінки зі зморшкуватим обличчям, яка тримає в руках сукувату палицю. За легендою, бабуся-чагарник, як її називали, поєднувала як добрі, так і злі наміри, з’являючись перед людьми лише раз на сто років у найглухіших лісових хащах. А духи казали, що вона старша від лісу і грозили їй спаленням.

Музейна назва твору «Раутенделяйн»

Твори Августи Кохановської в експозиції Чернівецького обласного художнього музею. Фрагмент. 2012 р.

Як уже зазначено, оригінальною назвою музейного експонату – композиції Августи Кохановської із зображенням чарівної феї, є «Раутенделяйн». Уперше вона була представлена чернівецькій публіці на виставці 1912 року.
Після 1940-го року найменування твору двічі змінювалося на описову назву: «Мавка», коли твір надійшов до музейних фондів Краєзнавчого музею, та 1989 року «Мавка біля криниці» – вже як експонату Художнього музею.

Довідково:
*Німфа Раутенделяйн та мавка – це міфологічні істоти, які походять відповідно з німецької та української міфології. Раутенделяйн – золотокоса дівчина, сонячна лісова ельфа. Українська мавка традиційно має зелене (або дуже темне) волосся й тісно пов’язана з деревами та корінням.
Важливою деталлю є те, що лісову німфу (ельфу) Раутенделяйн зображували саме біля криниці на відміну від персонажів слов’янських сказань – чорнявих мавок та русалок, які селилися поблизу річок або озер.
*Раутенделяйн часто називали «мавкою» в українських перекладах «Затопленого дзвону», а також у театральних постановках за твором німецького драматурга, щоб адаптувати німецький фольклор до звичних українських образів.
Слід зауважити, що з точки зору німецької міфології та літературознавчого контексту іменування Раутенделяйн мавкою сприймається неоднозначно і потребує уточнення. Адже вона не є мавкою в буквальному сенсі. Проте у переносному значенні чи як порівняння, наприклад, з образом Мавки у драмі «Лісова пісня» Лесі Українки, може бути прийнятним.

Як бачимо, музейна назва твору «Мавка біля криниці», яка є описовою, не збігається з авторською назвою композиції «Раутенделяйн», зафіксованою в каталозі виставки 1912 року.
Відтак, задля відображення історичного часу створення картини, а також збереження літературної аналогії та захисту авторського задуму за цим музейним експонатом закріплюються його оригінальна назва та рік його першого експонування.

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України

Запис Фея Раутенделяйн, або Мавка біля криниці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Концерно-розважальна програма

Ратуша, сходи
12:00 Урочисте відкриття «Петрівського ярмарку»
16:00 Виступи народних колективів
18:00 Концерт ВІА «Plum Jam»

Площа Центральна
13:30-15:00 На рекорд України: Найбільший батьківський весільний калач від пекарні NIKONOVA
та відтворення автентичного буковинського весільного обряду

Філармонія, сходи
14:00 Виступ симфонічного оркестру
15:30 Виступи дитячих колективів
17:10 Виступи Олесі ФРАНКІВ, Олени УРСУЛЯК та Світлани ДЕЙБУК
18:10 Виступ Павла ДВОРСЬКОГО

17:00. Вул. О. Кобилянської, біля Палацу урочистих подій Виступ Вікторії НІРО

Площа Філармонії
21:30-22:00 Вогняне шоу від аматорського об’єднання «Арт проєкт «Shadows»

Початок вулиці О. Кобилянської (біля кованого ліхтаря)
21:45 Театралізована атракція запалювання ліхтаря «Світло на Панській»

5 липня

11:45 Безкоштовна оглядова екскурсія містом, збір біля сходів Ратуші

Ратуша, сходи
12:00Виступи дитячих колективів

Філармонія, сходи
14:00 Виступи дитячих колективів
15:40 Виступ Олесі ФРАНКІВ
16:10 Виступ Олени УРСУЛЯК. Дует Олени УРСУЛЯК та Світлани ДЕЙБУК
16:40 Виступ Павла ДВОРСЬКОГО
17:15 Виступ Богдани ЗАЙЦЕВОЇ
17:45 Виступ Володимира ФІСЮКА
20:00 Концерт академічного камерного хору «Чернівці» з програмою The ShowMust Go On

Ольги Кобилянської, 35, біля кованого двірника
18:00 Вул.Театралізована атракція «Трояндова легенда»

Виставково-ярмаркові заходи

Площа Центральна: Мiстечко ветеранського бізнесу
Вулиці Поштова та Музичного товариства Містечко виробників продовольчих товарів, хлібопекарів та кондитерів
Вул. Марії Заньковецької Містечко майстрів та крафтярів
Площа Філармонії Медичне містечко Ресторація просто неба

Запис Петрівський ярмарок у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли Україна запровадить правила для електросамокатів?

Діти в Україні продовжують травмуватися в аваріях із електросамокатами. Половина постраждалих в таких ДТП — неповнолітні. Наразі українські міста намагаються самотужки регулювати використання самокатів. Тим часом закон, який міг би запобігти трагедіям, досі в парламенті. Центр громадського моніторингу та контролю розповідає детальніше.

Майже 400 ДТП

390 людей зазнали травм в аваріях за участі легкого електричного транспорту від початку року. Серед травмованих — 168 дітей, двоє неповнолітніх загинули. А загальна кількість смертей сягнула п’яти. Такі дані Патрульна поліція надала “УП. Життя”.
Від січня до травня 2026 року в Україні відбулося 353 ДТП із постраждалими за участі електросамокатів, моноколіс та гіроскутерів. У справах про ДТП, де згадують “самокат”, цьогоріч було 151 рішення. При цьому лише 11 кримінальних проваджень завершилися судовими вироками. Здебільшого винуватців карали позбавленням волі з іспитовим строком, дещо рідше — штрафом у 51 тисячу гривень.

Боротьба у містах

Вже з 1 липня у Львові запровадили певні зміни щодо електросамокатів:
• оператори прокату повинні забезпечити верифікацію віку користувачів. Оренда цього транспорту має бути доступною лише з 16 років;
• на аварійно небезпечних ділянках швидкість електросамокатів не повинна перевищувати 15 км/год;
• використання захисних шоломів стає обов’язковим;
• прокатні самокати буде заборонено залишати поза спеціально визначеними місцями для паркування.
Про таке в середині червня заявив мер Львова Андрій Садовий. За його словами, минулого року у місті троє дітей стали посмертними донорами після важких травм, пов’язаних з електросамокатами. А за останні три місяці у Львові госпіталізували понад 100 дітей, які постраждали через цей транспорт.
“Багато хто питає, чому місто просто не заборонить електросамокати. Бо місто сьогодні не має таких повноважень. Можна оголосити заборону хоч завтра. Але якщо самокати після цього продовжать їздити містом, це буде не рішення, а його імітація. Тому ми робимо те, що реально можемо зробити вже зараз: посилюємо правила, обмежуємо швидкість у небезпечних місцях та наполягаємо на змінах до державного законодавства”, — заявив Садовий.
Свого часу самокати намагалися обмежувати й в інших обласних центрах. Так, у Києві ще у 2021 році влада підписала Меморандум із операторами прокату, яким знизила максимальну швидкість до 20 км/год, а у визначених пішохідних зонах — до 14 км/год. В Одесі рух електротранспорту повністю заборонили на Трасі Здоров’я. В Івано-Франківську діє заборона на пересування центром міста на електросамокатах, електровелосипедах, сігвеях та інших видах персонального електротранспорту. Схожі обмеження запровадили і в Тернополі. Окремі правила для самокатів також ініціювали у Рівному. У березні 2026 року там заборонили електротранспорт у пішохідних зонах. Однак, за спостереженнями кореспондентів ВВС, ці норми не виконуються.

Законопроєкт “завис” на 6 років…

Ситуацію мала б поліпшити Верховна Рада. Ще у 2020 році парламент ухвалив у першому читанні законопроєкт, що встановлював більше правил для самокатів. Але документ “завис” у профільному комітеті на майже шість років. Лише 11 червня комітет з питань транспорту та інфраструктури нарешті розглянув законопроєкт № 3023 і рекомендував депутатам його ухвалити.
Автори документа пропонують встановити максимальну швидкість 25 км/год на дорогах і 10 км/год — у пішохідних зонах. Крім того, планують заборонити їздити на самокаті удвох. Шолом та сигнальні вогні стануть обов’язковими. Щоправда, ініціатива не передбачає запровадження окремої категорії водійських посвідчень для самокатів.

Запис 168 травмованих дітей від початку року спершу з'явиться на Медіа-Версії.

30 червня минає три десятиліття відходу у вічність улюбленця світового українства Назарія Яремчука

«З його лиця, його пісень світ пізнавав нас» – Ніна Матвієнко
У багатьох з нас є власна історія любові, пов’язана з Назарієм. З них склалася велика історія любові України до співака, який належить до тих співвітчизників, на яких недаремно світило сонце. Пролетів, як комета. І дотепер вона летить, обдаровуючи нас своєю могутністю. «Цей хлопець був носієм якогось дивовижного образу. З його лиця, його пісень світ пізнавав нас, нашу рідну Україну. Як він одягався і як те сценічне вбрання було йому припасоване! – визнавала Ніна Матвієнко. – Його ріст личив тим національним костюмам, без яких ні Назарія, ні “Смерічки”, ні пісень того часу уявити не можна. Дивилася його зі сцени і не раз думала: “Господи, який красивий у нас Назарій Яремчук”. І завжди пишалася, що ту його чоловічу вроду буде бачити і чути весь світ.
У нього не було випадкових пісень, чорно-білих, у Назарія вони всі – кольорові. Такі пісні, які йому дуже личили… Там голос вібрував, там діапазон Назарія показував його геніальність.
Була 2 липня 1995 року в Чернівцях, ніяк не могла змиритися з тим, що красень, якого так любили і яким так пишалися українці, лежить у труні…Такого велета і такого свого улюбленця Україна хоронила вперше за роки своєї незалежності. Боляче і нестерпно було кожному з нас…”

«Завжди знала, що Назарчик насамперед співає для мене» – Дарина Яремчук
– 30 листопада 1990 року перебралася до нього. Йому сповнилося 39, я – на шість літ молодша. Своїм ключем відчинив двері й сказав: ”З нинішнього дня цей дім твій, ти тут господиня”, – розповідає Дарина Яремчук. – Назарій дуже любив, коли була на його концертах у залі, любив бачити мої очі. Хоча співав для всіх, завжди знала, що насамперед співає для мене. “Подаруй, кохана, цвіт” (вірш Василя Гостюка, музика Остапа Гавриша) – присвята мені і нашій донечці Марічці, яка народилася 2 березня 1993 року:

Подаруй мені, кохана, цвіт,
Пучок червоної калини,
Відкрий для мене цілий світ
Очима нашої дитини.

Назарій був у душі мандрівником, відданим і закоханим у свою професію – завжди у роз’їздах, цікавих зустрічах. Звідусіль щось привозив, ніколи не повертався з порожніми руками, навіть якщо це був кавальчик торта. Приїжджав, заходив до кімнати, закидав концертний кофр (валізу), я швидко одягалася і виходили ми надвір. Любив розпалювати вогонь на подвір’ї. Ось так при палаючій ватрі ми сиділи і спілкувалися.

«Я не вірю, що росія нас так легко відпустить…» – Зі спогадів Остап Гавриш
– 1993 року ми з Василем Глібчуком написали пісню “Червона калино, скинь чорну хустину” на болючу Чорнобильську тему. Назарію сподобалася, він домовився про запис на студії, там попросив змінити єдине слово. У Василя в приспіві було: “Червона калино, скинь чорну хустину, Хай вороном стане вона! І хай відлітає в свою московщину, Туди, де її сторона!..”, тож Назарчик сказав мені: “Я не вірю, що росія нас так легко відпустить. Щойно тільки звільнилися від того гріховного ярма, не дратуймо їх зайвий раз”. І він замінив “московщину”, на “батьківщину”. Хотів миру, спокою, добра… – згадує Остап Гавриш. – Перед моїм бенефісом Назарчик мав серію концертів на Буковині. У нього вже прогресувала виразка шлунку, яка переростала в невиліковне онкологічне захворювання. 23 і 24 грудня 1994 року в палаці “Україна” співав “Віхолу”, “Стрілецький романс”, “Забудеш”. Два дні вхід був вільний. Після фуршету зізнався, що має проблеми зі здоров’ям… Тоді вперше серйозно задумався: що робити і як жити далі. І допоки? Йому ж тільки минуло 43 роки…

«Коли співаю, мені легше»… Із спогадів Вадима Крищенка
– Після повернення з Канади побачив його вперше на вечорі Юрія Рибчинського у палаці “Україна”. Схудлий, а очі – як догораюче багаття. Ми попрямували у фойє, сіли. Назарій принишкло думав про своє. “Треба триматися, Назарчику… Я сам побував під ножем, бачиш – вийшов із цього стану”. “Ви вийшли, а я не вийду…” Я почав його втішати, казати, що талант сильніший від хвороби, що він утримає життя… “Дякую вам, дорогий мій авторе і друже. Я люблю вас…” Запанувала довга болюча пауза, – з невимовним болем повертається в ті часи Вадим Крищенко. – Через кілька днів зустрів Назарія на Співочому полі. Зайшов за лаштунки сцени. Він готувався до виходу… Сили залишали митця. “Вибачте, я трохи приляжу на стільцях”, – сказав й, поставивши в ряд два стільці, ліг на них. Та хіба відпочинеш на цих побитих, стареньких стільцях? Швидко піднявся й, через силу всміхаючись, промовив: “Нічого, коли співаю, мені легше”. Я попрямував до глядачів подивитися на його виступ. Назарій співав на диво легко, невимушено. Здавалося, що навіть спалахнули його очі, хода стала якоюсь молодою, впевненою. Але ось помах руки до людей – якийсь кволий, боязкий, наче він прощався з ними назавжди.

«Він уже стоячи не міг вимовляти слова, тож присів…» – Із спогадів Юрія Рибчинського
– Перед моїми очима досі стоїть виступ Назарія на моєму ювілейному бенефісі у палаці “Україна” в травні 1995 року. Усі ми розуміли, що він уже смертельно хворий. Він уже стоячи не міг вимовляти слова, тож присів. На щастя, на сцені серед декорацій були східці… На них співав “Пам’яті Володимира Івасюка”. Цей виступ був для нього передостаннім у житті… – свідчить Юрій Рибчинський.

– Початок червня 1995 року. Після трьох останніх концертів у столиці (бенефісу Юри Рибчинського в палаці “Україна”, на Співочому полі та в Оперному театрі до ювілею Південно-Західної залізниці) знесиленого, безнадійного і смертельно хворого Назарія поклали в районну лікарню колишнього Мінського району. Лікував його мій давній друг Валерій Бучнєв, – додає Ігор Поклад. – Набрав свого приятеля, запитав, що можна принести. “Бери, що хочеш. Йому вже все можна…” – почув сумний і жалісний тихий голос лікаря. Зрозумів, що ситуація критична, нічим зарадити не можна.
Назар розповідав: “Зробімо разом твій авторський концерт, хочу співати твої пісні, на сцені нас лише двоє – ти і я… Ти мені допишеш кілька пісень, і виходимо на сцену палацу “Україна”. Об’їдемо всі великі міста, хочу з тобою побувати у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, повсюдно, де живуть і працюють українці. Ти не уявляєш, яке свято зробимо людям! Обіцяю, що все буде наживо, буде оркестр, балет, усім займуся сам, усе зроблю…” Був увесь у планах. Співати, співати і співати… Яка смерть?! Яке “все”… Про таке думати не хотів”.

Шевченківська премія: усе як завжди
– Важко далося присвоєння Шевченківських премій 1994 року, коли лауреатами стали Володимир Івасюк (посмертно) і Василь Зінкевич, а про нього чомусь забули…. Як так сталося, що документи десь загубилися, про це важко говорити, робити якісь здогадки чи припущення (вони десь щезли просто з секретаріату). Він був настільки чесним, що ніколи не нарікав на свою долю, а ні на тих, хто коли-небудь йому зробив щось зле. Так вийшло, що оцінили творчість Назарія вже, на жаль, посмертно. Як і Володі Івасюка…

«Ми не відмовлялися від будь-якої допомоги. Хапалися за останню соломинку»
Біда прийшла в кінці листопада 1994 року Він приїхав після гастролей з Харкова. Назарій відчув дискомфорт, почалися пекучі болі у шлунку. Про смерть мені ніколи не говорив: завжди старався мене підтримати, заспокоїти. Навіть у найстрашніші хвилини, в останню ніч, у чернівецькій лікарні говорив, що криза вже минає, скоро ми заживемо нормальним життям. «Заспокоював до останнього подиху, – розповідає Дарина. – Мав стільки енергії, хотів встигнути якнайбільше. За останні три-чотири місяці записав близько 30 пісень, яких вже не зміг донести до людей на концертах.
На 1995-й було багато запрошень на гастролі, також і закордонні. Мріяв створити танцювально-розважальну програму. Уже майже склалася програма романсів: українською, італійською мовами. Надихнула його пісня “Усміхнися мені”. Але…
Думали, що це виразка шлунку. Встановили неточний діагноз, півтора місяця згаяли. Коли зрозуміли суть, було запізно…
Міг прооперуватися в інституті Олександра Шалімова, поїхали до старшого брата Дмитра в Канаду. Зв’язувалися зі спеціалістами Франції, Німеччини, Ізраїлю. Усюди необхідні були приблизно ті ж самі кошти. Вартість операції – п’ять тисяч доларів, перебування в стаціонарі 7-10 днів (залежно від стану здоров’я) — 10-17 тисяч. Дмитро пішов нам назустріч і все фінансування взяв на себе.
Оперував канадський хірург на прізвище Хейрт, від гонорару відмовився, не взяв жодного цента. Знав, що його пацієнт є популярним і улюбленим співаком своєї держави. Заплатили вісім тисяч за перебування у стаціонарі.
Наступного дня лікар повідомив – лише два місяці життя. Дмитрові сказав англійською, але я все зрозуміла. Вирішили ніякої хіміотерапії не призначати, а просто чекати.
Була впевнена, що гуцули чи “нетрадиційники” знайдуть якісь методи лікування, щоб врятувати Назарія. Але він швидко згорав і зарадити цьому ніхто не міг.

«Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана москва!» – Назарій Яремчук
Від 1977 року Яремчук вів щоденник. Там стільки такого особистого і зболеного, що довіряв лише Господу, виводячи своїм каліграфічним почерком роздуми на чистому аркуші паперу. В найважчий час щоденник був поруч, видавалося, що у ньому вбачав щось більше, аніж занотоване власною рукою прожите і пережите щодня.
10-15 червня (за 15-20 днів до смерті!) Назарій пише те, від чого тоді мурахи бігали і досі бігають по тілу, від того, що не побоявся сказати відверту правду, її всі знали, але мовчали. Треба ж було дочекатися найстрашнішого – війни з росією, щоб слова набули життєствердних значень. Назарій навіть заголовок написав до своїх зболених висновків: “Доки?!” Був ще й національним пророком!
«Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі; народ також не робить висновків. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати.
Що вже казати про музику. Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів. …Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери з московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний «хохол», як вони кажуть на Україну, “страна нєпуганих ідіотов”. Справді. Правда гірка.
Де ми живемо? Хто ми? Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, москва, що ми з собою самі робимо? На фоні екологічних негараздів наша талановита молодь пішла на вулицю. Вулиця – і стихія, і дім. А вулицею володіє москва, бо там ще гірше і найгірші звички найлегше засвоюються. У нашу країну запущено сотні-тисячі агентів москви для дестабілізації стану у державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат – парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України, наших громадян. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою москви і нас самих обдурюють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.
Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все – від сала і чорнозему, від трудящих рук – до геніального інтелекту. Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки москви наплодили чи не сотні газет в Україні і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України.
Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде.
Погляньмо навколо: скрізь війни, і скрізь замішана москва!
Невже нас зловісна історія не навчила? Будьмо уважні”.
Замість заповіту синам – списаний зошит на 18 аркушах.

***
– Покращити стан здоров’я Назарчика було неможливо… У Києві запропонували повернутися додому, в Чернівці. У нього був смертельний напад 23 червня, з якого вдалося вийти. Містом поповзли чутки, – визнає Дарина Яремчук. – Сам попросив висповідатися. Ходити не міг, отець Іван (наш сусід) сповідав у нашому помешканні. Назарчик дуже хотів, щоб я була присутньою. Делікатно відмовилася, це таїнство і нікого зайвого не повинно бути. Йшла довга процедура: сповідь і співане соборування. Отець вийшов і сказав: “Зайдіть..” Назарчик змарнілий, з великими очима попросив підійти: “Це дуже важливо, хочу щоб ти знала. Відколи ми повінчалися з тобою в церкві, я не доторкнувся до жодної жінки. Для мене наш шлюб був святинею”.
Приходили травники, знахарі, віруючі люди, щоб лікувати молитвами. Не відмовлялися від будь-якої допомоги. Хапалися за останню соломинку.
З останньої ночі пам’ятаю його люблячі руки, які замикалися навколо моєї шиї. Йому здавалося, якщо він зірветься з ліжка, то втече від того стану…
30 червня в 6 годині ранку приїхав кур’єр зі Львова, привіз передачу з Канади від Дмитра. Брат знав, що у нас скрутне становище. Були там соки і каші, він вже не міг нічого іншого їсти. Підпис на документах міг бути мій або Назара. Він відправив мене додому і сказав зустріти й провести кур’єра, дати зворотну телеграму брату і попросити вислати ліки. О 8 ранку приїхала додому, а о 10.20 зателефонували з лікарні і сказали що Назарчика більше немає…
Ніякого заповіту дітям не робив. У зошиті в клітинку на 18 аркушах залишилася настанова живого здорового батька, який розповідає про життєвий і творчий шлях протягом часу, який прожив. Це послання вистраждане багатьма роками різними життєвими перипетіями.
Дмитрусь пообіцяв, що вони з Назаром нас з Марічкою ніколи не покинуть…

ДЖЕРЕЛО: Більше прочитати можна ТУТ
https://tinyurl.com/yt88u89r

Запис НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК – СПІВОЧА ДУША УКРАЇНИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кого сьогодні шукають роботодавці Буковини

Ринок праці Чернівецької області продовжує демонструвати високий попит на кваліфікованих працівників. Наразі в базі даних Чернівецької обласної служби зайнятості налічується понад 1520 актуальних вакансій, з яких більше 100 пропозицій із заробітною платою від 30 до 60 тисяч гривень.

«Найвищі зарплати роботодавці пропонують фахівцям виробничої сфери, інженерам, керівникам, працівникам будівельної галузі, транспорту та медицини. Це свідчить про те, що підприємства готові інвестувати у кваліфіковані кадри та конкурувати за професіоналів» – зазначає директорка Чернівецького обласного центру зайнятості Любов Кожолянко.
ТОП вакансій за рівнем заробітної плати:

60 000 грн – біотехнолог, головний механік.
50 000 грн – монтажник технологічного устаткування та пов’язаних конструкцій, слюсар з ремонту колісних транспортних засобів, слюсар-електрик з ремонту електроустаткування.
46 300 грн – завідувач аптеки.
45 000 грн – швачка.
40 000 грн – головний інженер, директор малого будівельного підприємства, заступник директора департаменту – начальник відділу, інженер з автоматизованих систем керування виробництвом, менеджер (управитель), оператор верстатів з програмним керуванням, шеф-кухар.

Високий попит мають також вакансії із зарплатою 35–40 тис. грн. Серед них: арматурники, бетонярі, монтажники будівельних конструкцій, техніки-будівельники, апаратники виробничих процесів, завідувачі складів, менеджери із постачання, пекарі, фрезерувальники.

Від 30 тисяч гривень роботодавці пропонують: водіям автотранспортних засобів, водіям тролейбусів, бухгалтерам та головним бухгалтерам, електромонтерам, лікарям загальної практики, зварникам, трактористам, операторам виробничих ліній, комірникам, слюсарям-ремонтникам, інспекторам, укладальникам-пакувальникам, виробникам морозива та іншим фахівцям.

Водночас аналіз вакансій показує, що найбільш затребуваними залишаються саме робітничі професії. Будівництво, промисловість, транспорт, виробництво та харчова галузь сьогодні потребують кваліфікованих працівників і готові пропонувати конкурентну оплату праці.

Якщо шукач роботи не має необхідної професії чи потребує підвищення кваліфікації, служба зайнятості допоможе пройти професійне навчання, отримати нові компетентності або опанувати затребувану професію. Це значно підвищує шанси знайти роботу з гідною заробітною платою.

Ознайомитися з актуальними вакансіями можна у підрозділах Чернівецької обласної служби зайнятості, через Єдиний портал вакансій або звернувшись до кар’єрних радників, які допоможуть підібрати роботу відповідно до освіти, досвіду та побажань кандидата.

Запис Від 30 до 60 тисяч гривень спершу з'явиться на Медіа-Версії.