Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 січня 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася особлива зустріч — жива, тепла і наповнена глибинними сенсами. Тут представили тематичну експозицію, присвячену одному з найдавніших християнських обрядових дійств — Водохрещу. Виставка стала поєднанням музейного простору, живого слова, музики й безпосереднього дотику до історії.

В експозиції представлено близько 30 предметів із приватної колекції колекціонера Юрія Миська. Це — скляні штофи, збанки та графини початку ХІХ – початку ХХ століття, виготовлені в гутах Красноїльська, одному з провідних осередків гутного склоробства Буковини, а також керамічні збани кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме такі речі впродовж століть супроводжували людину під час водохрещенських обрядів, зберігали освячену воду, були присутні в родинних і храмових традиціях.

Особливу увагу привертали гутні штофи XVIII–XIX століть — масивні, з товстого зеленкуватого скла, з характерною асиметрією, що свідчить про ручну роботу. Деякі з них оздоблені християнською символікою — хрестами, рослинними мотивами, лініями, які асоціюються з рухом води.

Ці предмети є не лише зразками традиційного ремесла, а й матеріальними свідками віри та обрядової культури, де форма і декор несуть глибокий символічний зміст.

Зустріч модерувала Лариса Курущак, завідувачка відділу маркетингу, розвитку та комунікацій Чернівецького обласного художнього музею. Вона створила атмосферу відкритого діалогу між музеєм, колекціонером і відвідувачами, задаючи тон спокійної, уважної й зацікавленої розмови.

Колекціонер Юрій Мисько провів захопливу лекцію, під час якої розповів про історію кожного експоната, особливості гутного виробництва, символіку скла і шлях збирання колекції. Його виступ був наповнений особистими спостереженнями й любов’ю до предметів, які він не просто зберігає, а повертає в культурний простір.

Особливою окрасою заходу стало музичне слово. Пісню про Водохреща виконала Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. І її звучання додало події щирої духовної глибини. Поетичне осмислення води як Божої благодаті, сили очищення й оновлення.

Прозвучав також вірш Юрія Федьковича, присвячений Різдвяним святам. Поезія органічно переплелася з мовчазною красою скла, створюючи єдиний художній простір.

На завершення зустрічі з підсумковим словом виступила Марія Ільків, заступниця директора Чернівецького обласного художнього музею. Вона наголосила на важливості таких камерних, змістовних подій, що поєднують музей, приватні колекції та живу традицію.

Після офіційної частини присутні мали унікальну можливість детально оглянути експонати, а деякі з них навіть потримати в руках — відчути вагу скла, його холод і сліди часу. Цей момент став особливо цінним, адже перетворив глядача на безпосереднього учасника діалогу з минулим. Зустріч завершилася спільним фото на згадку — як символом єдності людей, пам’яті й традиції.

Водохрещенська експозиція в Чернівецькому обласному художньому музеї стала не просто виставкою старовинних речей, а простором живої культури, де скло, вода, слово і пісня зійшлися в одному сенсовому колі. Навіть крихке скло здатне зберігати століття — якщо в ньому є світло.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Скло пам’яті і вода обряду: водохрещенська експозиція у Чернівецькому художньому музеї… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогорічна зустріч була особливо зворушливою, адже пройшла напередодні роковин польоту Леоніда Каденюка — першого космонавта незалежної України. Ми знову згадали той історичний момент, коли і український прапор з’явився на борту американського шатла Columbia.

Політ Леоніда Каденюка — це окрема сторінка нашої національної гордості.
Він відбувся 19 листопада — 5 грудня 1997 року в межах місії STS-87. Екіпаж був міжнародним — до нього входили астронавти США, Японії та представник України. Разом творили місію командир Кевін Кілленс, пілот Кевін Крейгель, спеціалісти польоту Винстон Скотт, Калпана Чавла, Такео Доі та Леонід Каденюк.
Український космонавт виконував наукову програму з біології, досліджуючи ріст рослин у невагомості. Його присутність у екіпажі стала можливою завдяки багаторічній і дуже складній дипломатичній та науковій роботі.

Важливу роль у підготовці польоту відіграв Едуард Іванович Кузнєцов, голова Громадської ради Державного космічного агентства України. організатор космічних досліджень, який безпосередньо координував українську наукову програму та сприяв участі України у міжнародних космічних проєктах. Його фаховість, наполегливість і віра в український космічний потенціал стали вагомими чинниками того, що Каденюк посів місце у складі місії STS-87.

Політ 1997 року — це символ нашої державної гідності, наукової сили й здатності долати земні межі.

Учні та вчителі різних навчальних закладіав  Чернівців, Клішківців і Великої Буди радісно спілкувалися між собою, обмінювалися враженнями та відкриттями, ділилися своїми науковими і творчими мріями.
Вони відвідали експозицію музею — місце, де оживають авіаційні легенди, де кожен експонат нагадує: небо — ближче, ніж здається.

Виступила й Наталія Мельничук, директор музею в Клішківцях, яка вже працює над третьою книгою спогадів про Леоніда Каденюка — земляка, яким пишається не одне покоління. Її слова були теплими, щирими й дуже особистими — як розмова з людиною, чия тиша досі звучить у серцях.

Директор БМАНУ Сергій Кізіма підкреслив важливу роль, яку відіграє НЦАОМ ім. Макарова у проведенні конкурсу «Мирний космос». Саме завдяки співпраці цих наукових інституцій сотні дітей щороку отримують шанс відчути себе частиною великої космічної родини.
Він також відзначив надзвичайну активність учасників цього року — і в роботах, і в їхньому щирому бажанні пізнавати світ.

Одним із найяскравіших моментів став перегляд американського документального фільму про політ шатла, де разом з екіпажем летів і Каденюк. Стрічку представив Віталій Яценко — директор Чернівецького центру юних техніків ім. Каденюка, кандидат фізико-математичних наук.

Він поділився унікальними деталями, маловідомими фактами й особистими враженнями про підготовку тієї історичної місії, що зробило перегляд справді проникливим і незабутнім.

Прозвучала й новина про майбутню 17-ту конференцію «Всесвіт», яка традиційно відбудеться у січні 2026 року — конференцію, що дарує школярам і педагогам простір для відкриттів, досліджень і великих ідей.

На завершення всіх учнів і їхніх наставників урочисто нагородили грамотами, а потім зробили спільне фото — тепле, живе, сповнене посмішок.
Хотілося ще залишитися, поспілкуватися, поділитися думками, але обмеження світла нагадують про реальність, у якій ми живемо.

І все ж — ми тут. Ми працюємо, творимо, навчаємося й надихаємо одне одного.
Дякуємо ЗСУ за можливість жити, вчитися, мріяти й рухатися вперед навіть у темні часи.

Мирний космос починається всередині нас — і в очах наших учнів він світиться найяскравіше.
А всім, хто любить небо, хто піднімає погляд до зірок і хто вірить у силу людської думки, — бажаємо ясної висоти, натхнення, чистої мрії та дороговказного світла, яке завжди веде вперед.

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву ЧЦЮТ імені Леоніда Костянтиновича Каденюка

Запис Мирний космос починається всередині нас — і в очах наших учнів він світиться найяскравіше… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Екскурсію про архітектуру будівлі провела доцент кафедри архітектури, урбаністики і збереження об’єктів ЮНЕСКО Юліана Баланюк. А про сучасний освітній простір факультету математики та інформатики розповіла доцент кафедри алгебри та інформатики Віра Сікора, кандидат фізико-математичних наук.

У стінах корпусу №1 працювали й навчалися відомі вчені та викладачі, які закладали основи університетської освіти в Чернівцях. Саме тут почалася діяльність першого ректора Костянтина Томащука, відомого своїм внеском у розвиток університету й науки.

Архітектура корпусу відображає стиль епохи Австро-Угорської монархії: це триповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в традиціях пізнього класицизму з елементами неоренесансу. Характерними є стриманий декор, рустовані стіни першого поверху, чіткий ритм вікон, високі аудиторії та просторі коридори. В інтер’єрах збереглися окремі автентичні елементи: сходи з оригінальними металевими балясинами, стельові балки, класичні пропорції навчальних залів. Збереглася касетонна стеля з декоративним розписом, що додає залам урочистості й витонченості.

Варто зазначити, що університет мав багатомовний характер: німецька, румунська, українська й інші мови присутні в його історії — це відображало мультикультурну природу Буковини у ХІХ–XX століттях.

Юліана Баланюк звернула увагу, що будівля не мала зайвої розкоші. Проте саме її лаконічна архітектура, пропорційність і функціональність стали прикладом якісної освітньої архітектури другої половини ХІХ століття. Корпус гармонійно вписувався в архітектурне середовище тодішніх Чернівців, де поряд постійно виростали будівлі громадських закладів, шкіл, гімназій.

У 1875 році корпус передали новоствореному університету. Перші лекції з права, богослов’я та філософії читалися саме тут. Будівля мала бібліотеку, аудиторії, адміністративні кабінети — фактично забезпечила університету базу для початку роботи. Згодом виникли інші корпуси й факультети, але корпус №1 назавжди залишився символом «точки відліку» університетської історії.

Сьогодні корпус №1 — це простір факультету математики та інформатики. Тут навчаються студенти, які здобувають професію вчителя математики та інформатики, а також спеціалісти з сучасних інформаційних технологій. Як зазначила доцент Віра Сікора, корпус поєднує історичну спадщину з новітнім навчальним процесом: у старовинних аудиторіях працюють комп’ютерні класи, лабораторії з програмування й сучасного програмного забезпечення.

Сьогодні, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича готується відзначити своє 150-ліття (4 жовтня 2025 року), корпус №1 постає як символ спадкоємності: від вчительської семінарії — до сучасного центру математичних і комп’ютерних наук. Це не лише архітектурна пам’ятка, а й жива частина історії міста, де минуле і сучасність взаємодіють щодня.

Щира подяка пані Юліані Баланюк та пані Вірі Сікорі за змістовну й захопливу екскурсію. Факультету математики та інформатики бажаю процвітання й розвитку, адже саме точні науки є основою міцності країни.

Віват, матфак! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися.

Більше світлин з лекції за покликанням – Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – факультет математики та інформатики.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – екскурсія до Днів європейської спадщини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 серпня 2025 року біля пам’ятника Юрію Федьковичу в Чернівцях відбулися урочисті заходи з нагоди 191-ї річниці від дня народження видатного українського письменника, поета, перекладача й громадського діяча.

Біля пам’ятника лунали слова вдячності й пошани до спадщини письменника, згадувалися його заслуги як просвітника та борця за українське слово. Особливо зворушливо звучали цитати з його творів, які і сьогодні зберігають гідність і силу. Ця зустріч — не лише вшанування постаті Юрія Федьковича, а й важливе нагадування про нашу відповідальність перед мовою, літературою і культурою. І хоча минуло вже понад півтора століття, імена таких діячів, як Федькович, не втрачають свого значення, а лише набувають нової актуальності — особливо у часи, коли українська ідентичність проходить через чергові випробування.

Особливим моментом стало вручення Премії імені Юрія Федьковича новим лауреатам, які своєю працею роблять вагомий внесок у розвиток української культури, освіти, літератури та збереження історичної пам’яті. Вшанування лауреатів додало події глибокого символізму та відчуття спадкоємності поколінь.  Цьогорічними лауреатами стали: Галина Абрам’юк, Ярина Вишпінська, Володимир Вознюк, Лариса Курущак, Ілля Стринадко, Наталія Філіпчук, Андрій Холоменюк.

Після урочистих виступів присутні поклали квіти до пам’ятника Юрію Федьковичу — як символ вдячності та пам’яті про його творчу спадщину. Лунали теплі вітання на адресу цьогорічних лауреатів премії його імені, відбулися спільні фотографування, які закарбували цей день в історії громади.

Ім’я Юрія Федьковича, як і його слово, й сьогодні звучить актуально — воно нагадує про силу рідної мови, про гідність і любов до своєї землі. У добу випробувань та змін його творчість продовжує надихати, а постать — об’єднувати, стаючи моральним орієнтиром для сучасників і майбутніх поколінь.

Більше світлин з заходу за покликанням – Урочистості до 191-ї річниці від дня народження Юрія Федьковича.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Юрій Федькович: 191 рік живого слова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Формат події — вільний діалог, без наперед заданих меж. Тарас Полатайко не читав лекцію — він імпровізував, розповідав, ставив запитання. У залі панувала камерність, а в темряві народжувалися асоціації, дискусії, невидимі нитки, що з’єднували глядача з історією мистецтва та з самим собою.

Йшлося не лише про витоки перформансу від Алфреда Жаррі й Хуго Балля  до Марселя Дюшана, Йоко Оно, Аллана Капрова чи Джорджа Мачунаса…, а й про його найрадикальніші прояви.

Особливе місце у розмові зайняла робота іспанського художника Сантьяго Сьєрра «Veterans in a Corner» — ветеран війни, що стоїть обличчям до стіни, спиною до глядача, в кутку галереї. Усе — мовчки. Усе — на межі. Цей проєкт був показаний ще до початку повномасштабної війни, але тепер сприймається зовсім інакше.

Воїн, що стоїть спиною до глядача, лицем до стіни, впродовж годин. Мовчки. У кутку. Між двома площинами. Це не образ жертви і не пафосного героя. Це, як на мене, перформативна присутність травми, тіла, витісненого досвіду. Візуальний, глибоко етичний шок. Чи справді це мистецтво? Чи допустимо «використовувати» ветерана? А може — це радше можливість сказати про те, чого не скаже текст чи фото? Саме такі питання ставилися на зустрічі. І саме в таких моментах відкривалася жива природа перформансу — не як відповіді, а як питання, яке не дає спокою.

Поруч обговорювався й інший приклад — простий рядок:
«Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя.» Приклад, що спровокував дискусію від пані Світлани Вардеванян.
Це поезія? Текст? Перформанс? А може — ритм буденності, що вимагає паузи, уваги, осмислення?

На завершення — ще один, вже несценарний перформанс. На стіні BUNKER’а повільно рухався павук, і його присутність у напівтемряві несподівано стала жестом простору, що приймає, відкриває, діє. Відео цього «учасника» зустрічі збереглося — і це також перформанс, лише без імені автора.

Павук — мов жива скульптура, що прийшла нагадати: перформанс живе не лише у концепціях і галереях, а в кожному несподіваному жесті, в кожному дотику до простору, в акті входу, присутності, свідчення. Я навіть зафільмувала того павука і зрозуміла: я увійшла у простір BUNKER, у якому вже жили свої мешканці. Я стала гостею. І хоча мене запросив Тарас Полатайко, павук запросив ще раз. Це теж був перформанс.

Слухаючи Тараса Полатайка у просторі BUNKER, відчула, як з часом змінюється сприйняття: сьогодні більше схильна бачити в перформансі не відповідь, а запитання, не демонстрацію, а свідому присутність, яка лишає слід у свідомості — іноді тихий, як рух павука на стіні, іноді гучний, як погляд військового, ветерана, зачиненого у кутку.

Присутність стала ключовим словом. Перформанс — це не лише дія митця, а й стан глядача, який дозволяє події відбутися. Це мистецтво тиші, неспокою, виклику. Це пауза в рутині — така, як павук на стіні чи військовий у кутку. Ненав’язлива, але така, що лишає післясмак.

Освітній цикл «Мистецькі практики» лише розпочався. Попереду, напевно, розмови про інші форми сучасного мистецтва. Але вже зараз очевидно, що це буде не навчання в академічному сенсі, а занурення — у живу, дискусійну, часто провокативну атмосферу мистецького сьогодення.

Дякую художнику і чудовому, як на мене, лектору Тарасу Полатайку!

Більше фото з події за покликанням – Присутність як мистецтво. Перформанс у просторі BUNKER

ОГОЛОШЕННЯ

Мистецькі практики
Освітній цикл
Тараса Полатайка
Зустріч ІІ: Перформанс
Українські проєкти
Зустріч відбудеться 25 липня, 18:00 у BUNKER

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс як мистецтво виклику і присутності: перша зустріч з Тарасом Полатайком у циклі «Мистецькі практики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький проєкт «Цецин, Цецино, Цецина…» здобув перемогу в грантовій програмі благодійного фонду «Кращим БУТИ». Його ініціаторка та керівниця – Лариса Курущак, відома культурна діячка, завідувачка відділу маркетингу, розвитку і комунікацій Чернівецького обласного художнього музею.

10 липня 2025 року у приміщенні туристично-інформаційного центру Чернівців відкрилася виставка «Цецино. Палітра мрій». Тут представлено близько тридцяти творчих робіт учнів Чернівецької художньої школи ім. М. Івасюка (викладачі І. І. Каленик, В. І. Беженар), а також юних художників із гуртків «Арттерапія» і «Дивосвіт» Міського палацу дітей та юнацтва (керівники С. М. Крачило та Н. Р. Бойчук).

Майбутня художниця і співоча зірка  Єлизавета Беженар виконала  пісню “Гімн Цецино” на слова і музику Валентини Чолкан.

Метою проєкту є створення серії мистецьких листівок із репродукціями творів як професійних митців, так і юних художників, натхненних загадковим образом Цецина. Це не просто виставка — це спроба відкрити мешканцям і гостям Чернівців інший вимір нашого міського пейзажу, де природа переплітається з історією та мистецтвом.

На вернісаж завітали автори робіт, історики, краєзнавці, чернівчани, для яких Цецино — не лише географічна точка, а частинка рідної душі міста.

На завершення виставки гості довго спілкувалися, ділилися враженнями і всі без винятку хотіли сфотографуватися з розкішним вінком, сплетеним із польових квітів. Я впевнена, що ці квіти зібрані саме на Цецино — вони пахли лісом, сонцем і вітром з вершини гори. Це був неймовірно гарний і запашний оберемок, який став ще одним символом краси й натхнення, що дарує нам Цецино.

На жаль, через тимчасові технічні проблеми мій власний блог на WordPress наразі заблоковано, тож кількість світлин, які можу додати до цієї розповіді, обмежена. Та сподіваюся, що це лише тимчасова прикрість, і згодом я зможу поділитися повною фотоісторією про цей чудовий етап проєкту.

Цецино продовжує жити у мистецтві, спогадах і мріях. І це лише початок його нової історії.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Цецино: гора історій, мрій і мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історична наука якось цнотливо обминає сімейно-сексуальні аспекти житія людської популяції Буковини минулого. Внутрішньо-сімейні стосунки якось не прийнято виносити на загальний розголос чи осуд. Не ваша, мовляв, свиняча справа! Та круть чи верть, усе життя оточене цим замкненим колом. І коли масштаби колізій сімейного фронту виринають на поверхню, то вони логічно й кінцево стають справами архівного ремесла.

Відкриваємо справу №119 з Фонду 3, опис 1 Чернівецького обласного державного архіву за 1853–1854 роки «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції на прохання чернівецького жителя Сороки Йоганна (Івана) про відправлення дружини, яка віддалася п’янству і била дітей, до табору примусових робіт».
Як це треба було допекти людину, щоб у неї урвався чоловічий терпець і він розпустив гіркі нюні аж у самому поліцейському відділку!
1855 року у справі №637 йдеться про розшук Берти Клузіц – дружини ганноверського судді з Пруссії, яка втекла до Австрійської Буковини з учителем Генріхом Боде. На голову не налазить, як це можна – проміняти чоловіка престижної й грошової посади на якогось рядового вчителя – реально козла на барана. Ось любов що виробляє!
А 1862 року у справі №2092 ми бачимо слізне благання якоїсь Антоніни Кноль, яка втекла від чоловіка з Кракова до Чернівців, про скасування рішення щодо примусового повернення до чоловіка. Видко, чоловік вирішив даремно не витрачати власні кошти на круїз до Чернівців, а зробити це виключно державним коштом. Жінку можна зрозуміти: жити з таким скнарою – ліпше застрелитися.
В іншої персони – такого собі Іполита Дугіловича –1864–1865 року постала проблема з розшуком дружини, яка викрала його майно й зникла в невідомому напрямку, залишивши чоловіка в самій спідній білизні. І таке трапляється у цьому світі!
Чернівці та Буковина не були осереддям пуританства. Хоч влада стояла на варті пристойності. У серпні 1871-го чернівецький бургомістр отримав «згори» цінну вказівку про закриття будинків розпусти (справа №3484). Вказівка дійсно була цінною, та стабільний попит, як відомо, породжує пропозиції: за 30 років лише у крайовій столиці офіційно функціонувало кілька десятків борделів різного кшталту. Дам «зі зниженою соціальною відповідальністю» вистачало і для внутрішнього вжитку, і на експорт. Так, у справі №5730 від вересня 1891 – листопада 1892 років наведена переписка с дипломатичними представництвами Австрії про розшук неповнолітньої мешканки м.Чернівці Йозефіни Янушевської, вивезеної до будинку терпимості у Калькутті. Ось куди занесло бідолашну дівчину у прагненні індійського пригодницько-сексуального туризму.

Тоді влада пішла іншим шляхом: у справі №6256 від червня – вересня 1904 року наводиться листування з повітовими управліннями та православною консисторією Буковини про заборону позашлюбного співжиття. Як ця заборона діяла – знає лише Господь, бо в чуже ліжко не залізеш і свічку не потримаєш.
Привертає увагу листування з Чернівецьким міським магістратом та повітовим управлінням за статтею в чернівецькій газеті «Буковінер рундшау» про непристойну поведінку відвідувачів міського пляжу Чернівців (справа 8812 від 1.07-3.08.1903 р.). Про що саме йшлося в цих документах, нині важко второпати, адже критична планка дозволеного зазнавала історичної динаміки. Може, п’яні голі чоловіки ломилися до жіночих купалень, густо розташованих на правобережжі Прута? Або пані дозволяли собі занадто вільні вчинки? А, може, то журналісти шукали захопливу «полуничку» для своїх опусів?
Письменник Петер Демант у книзі «Моє перше життя» пізніше згадував, що якось через відвідини пляжу з коханою дівчиною він ледь не запізнився на екзамен. «О десятій ранку ми з Алісою зустрілися біля автобуса. Їй було спекотно їхати, не дивлячись на легку квітчасту сукню і сандалії босоніж. На пляжі я швидко роздягнувся і став біля жіночої роздягальні. Як вона виглядає в купальнику?.. Я підвів очі, й серце моє підскочило: на ній було вузьке бікіні, набагато сміливіше, ніж те, що колись на нашому пляжі зважилися б одягнути…». Запам’яталася юному Петеру і «Вальпургієва ніч», коли дівчата стрибали з гімназистами у воду з урвища «в чому мати народила». То й що тут справді екстравагантного?
Украй колоритно виглядає «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції про розслідування доносів капельмейстера Соломона Грінберга на власника театру-вар’єте Якоба Фурмана щодо утримання повій» (справа №19345 від 3-15.04.1908 р.). Що саме спричинило образу Шломи на свого одновірця Яшу, якщо справа вихлюпнулася на загальний розсуд сторонніх до цього гоїв? Дівок не поділили? Чи Яша користувався послугами задарма, а заздрісному капельмейстеру Шломі доводилося платити з власної кишені?
Бували справи й серйозніші. 1896 року ректор Чернівецького університету повідомив про підлягання суду швейцара ботанічного інституту Теодора Сандуловича за зґвалтування (справа 16927). Так йому і треба: в робочий час слід неухильно пазити, а не перевищувати службові обов’язки! Зовсім ганебно виглядає справа №10529 від 2-23 листопада 1909 року «Листування із Заставнівським повітовим управлінням за скаргою Георгія Красняка на службовця повітового управління Самуїла Грубера про зґвалтування його дружини». Дурко ти, Дьордію! Був би справжнім мужиком, то добряче, але мовчки, натовк би пику отому сексопату Сьомі чи відірвав у нього все, що вартує до ситуації, а не скиглив би на весь повіт! Ото вже рогоносець-невдаха!
А в середині ХІХ століття Буковиною пройшлася якась сексуальна пошесть. Так, упродовж аж 15 років, від 1841-го до 1856-го, тривало листування з повітовим судом про позбавлення дворянського звання мешканця Чернівців Франца Корчишевського за зґвалтування неповнолітньої вкупі із шахрайством та іншими злочинами (справа №1516). Високородний злодій ще легко відбувся, бо сидіти би цьому лиходїві й сидіти!
Потягнуло на «свіжину» і такого собі стражденного Сербинського, про що свідчить справа №328 від 1854 року: «Донесення камерального мандатора громади Кучурмаре (себто Великого Кучурова) про розслідування факту зґвалтування учениць початкової школи громади Молодія вчителем Сербінським». Свої педагогічні таланти згаданий учитель саме в такий спосіб спрямував на підготовку молоді до реального дорослого життя. Мабуть, він був не один такий, бо у справі №4020 за 1862 рік – «Повідомлення державного міністерства про зняття з посади вчителів за розтління малолітніх» – визнаються факти поширення цих індивідуальних «просвітницьких» методів. Міністерство культів і освіти Австро-Угорщини ще раз повчально помахало пальчиком 1867-го в спеціальному циркулярі про звільнення з роботи та притягнення до кримінальної відповідальності вчителів за розбещення неповнолітніх учениць. Це вам не по-путінському цілувати в пупок! Утім, залишається питаннячко: тож повнолітніх учениць гвалтувати, виходить, можна?
Легкою безневинною розвагою слід вважати спеціальне повідомлення аж цілого державного міністерства 1865 року про зняття з роботи вчителя громади Ланцендорф (тобто Ленківців) Яна Франца за проведення абортів (справа №57126). Ну, трохи підробляв хлопець у вільний від основної роботи час на клопотах необережних… Кому що до того?!

Віталій КОРЖИК, краєзнавець

Запис Стара Буковина крізь сімейно-сексуальну призму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У 1860-х роках у Відні спалахнув справжній бум на фото у форматі «візитівки» — портрети, які ставали візуальними автографами доби. У ті самі роки в Чернівцях з’являються перші фотографічні ательє, і світлини поступово перетворюються на невід’ємний елемент культури міського середовища. Фотографія стала не лише відображенням реальності, а способом створення «особистої міфології» — збереження образу, стилю, родинної гордості.

Лекторка також звернула увагу на смисловий шар кабінетних фото та на еволюцію міського простору у фотографіях межі століть.

На лекцію зібралися справжні поціновувачі старої фотографії. Атмосфера була живою, натхненною. Наприкінці заходу учасники жартома відтворили пози, характерні для фото початку ХХ століття, і навіть провели невелику ретрофотосесію.

Фотоательє у Чернівцях відігравали помітну роль у житті мешканців міста — тут фіксували родинні історії, важливі події, модні тенденції та формували уявлення про себе і про епоху. Завдяки світлинам, зробленим у цих салонах, ми сьогодні можемо краще зрозуміти, як виглядали чернівчани, як одягалися, що цінували і чим пишалися.

Щиро дякуємо пані Катерині Валявській за цікаву, глибоку і натхненну розповідь, що відкрила нові горизонти у сприйнятті фотографії як джерела історичної пам’яті.

Більше фото з заходу за покликанням – Про фотографію у повсякденному житті чернівчан (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) у лекції Катерини Валявської.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція Катерини Валявської про фотографію у повсякденному житті чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ніч у музеї» припала на п’ятницю 13-го. І справді, було в цьому вечорі щось особливе: суміш інтелектуального, іронії, світлотіні і поєднання історії, мистецтва і технології. Атмосфера створювалась не лише людьми, але й самою архітектурою, світлом, полум’ям ліхтариків, звуком і тишею. Старовинна брама, що вела до внутрішнього подвір’я, здавалася наче порталом у інший вимір – у простір, де мистецтво перестає бути об’єктом і стає дійством.

Цей візуальний і просторовий настрій гармонійно поєднувався з тим, що і як говорив Тарас Полатайко. Тексти Тараса Полатайка (є відео презентації на сторінці музею у фб) – водночас лаконічні й виразні – звучали як продовження простору, як ще один вимір інсталяції

Меморіальна дошка в пам’ять про Емський указ. Проєкт «Київська класична» (2008) описує розслідування художником зникнення меморіальної дошки, що позначає місце в Бад-Емсі (Німеччина), де російський цар Олександр II підписав таємний указ про заборону використання української мови в 1876 році.

Полатайко звернув увагу на відсутність дошки, покривши її місце невидимою неоновою фарбою, яка яскраво світилася вночі – і завдяки його втручанню дошку зрештою було відновлено. І у Бад Емсі з підвалу після 18:00 лунав спів київського канарика.

Проєкт перетворився на розслідування акту вандалізму, який стався в ніч встановлення пам’ятника Олександру ІІ російським монархічним товариством неподалік від меморіальної дошки.

Слова не пояснювали, а вели – до роздумів, до внутрішнього естетичного досвіду. Здавалося, що час у цьому дворику уповільнився, щоб дати змогу відчути кожен образ – і візуальний, і словесний. Занурення в інсталяції, у світ метафор і рухомих форм. Тут оживали алюзії на Едісона, Марселя Дюшана, на обертові барабани й зоотропи, на ранні спроби людства вловити й зафіксувати рух, образ, час.

Проєкт Тараса Полатайка «Спляча красуня» (2012), що відбувся у Національному художньому музеї України, став однією з найгучніших мистецьких подій цього періоду. Його ідея базувалася на знайомому з дитинства сюжеті, вперше записаному Шарлем Перро: принцеса, проклята заснути на сто років, може прокинутися лише від щирого поцілунку того, хто справді її любить.

Але Полатайко переосмислює казку через призму сучасного мистецтва.У його проєкті реальна жінка лежала у стані «сну» у виставковому просторі – не макет, не відео, а жива людина, що ставала частиною експозиції. Глядачі могли увійти в залу, побачити «сплячу красуню» і… поцілувати її – якщо мали на це сміливість. Але лише якщо дівчина у відповідь відкривала очі, це означало, що поцілунок вона прийняла. Якщо ж ні – вона продовжувала спати. Красуні та відвідувачі підписували юридичні контракти про те, що зобов’язуються одружитися, якщо красуня розплющить очі під час поцілунку.

Проєкт «Спляча красуня» – це був живий діалог між художником, об’єктом мистецтва і публікою – провокативний і чесний. Проєкт викликав гучний резонанс у пресі: про нього писали впливові видання, виходили телесюжети та дискусії в культурному середовищі.

Говирили і про заснування Центру сучасного мистецтва «Bunker». Пригадали проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера, де Тарас Полатайко – куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation. 2021… Міжнародна мистецька резиденція «Frontera Frustrata».  Акція «Паспортизація Австро-Греції» . «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців. Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції»…

Друга частина презентації Тараса Полатайка у дворику Чернівецького краєзнавчого музею залишила по собі не тільки образи й слова, а враження, що зберігається ще довго після події. Думаю, у кожного, хто був на презентації, залишилися свої акценти і враження. Напевно і в цьому теж сила живої зустрічі з мистецтвом і митцем.

Щиро дякую автору проєкту, Тарасу Полатайку, за цю зустріч, за розмову, за довіру… Хай буде натхнення, свобода для творчості і такий необхідний — мир.

Більше фото з заходу за покликанням – Повернення до діалогу: друга частина презентації Тараса Полатайка

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Тарас Полатайко: повернення до розмови про ідентичність і мистецтво… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Афіша запрошення у краєзнавчий музей досить красномовна. Маю на увазі світлину на афіші.

«Працюючи в різних формах, включаючи живопис, фотографію, інсталяції, відео та перформанс, концептуальні роботи Полатайка поєднують політичні та культурні теми та часто спираються на його досвід як українського канадця. В одній з найяскравіших робіт Полатайка, «Колиска» 1995 року, художник піддавався впливу радіоактивності в забрудненому регіоні поблизу Чорнобиля, повернувся до Канади та протягом 14 місяців брав у себе кров, а потім створив інсталяцію в Художній галереї Менделя (Саскатун), яка включала нікельовану ванну з кров’ю» /інформація з Саскачеванської мережі колекціонування творів мистецтва/.

У дворику Чернівецького краєзнавчого музею зібралися представники мистецької спільноти, журналісти, студенти, мешканці міста — щоб слухати, бачити, згадувати, сперечатися і просто бути поруч. Це була частина перша зустрічі з Тарасом Полатайком — митцем, що несе в собі досвід глобального, але не зрікається локального. Він наголосив: завжди відчував себе чернівчанином, хоч і працював у різних країнах. Та все ж усе зафіксовано: запис події вже оприлюднений Краєзнавчим музеєм, і його можна переглянути.

Хто такий Тарас Полатайко?

Українсько-канадський художник. Тарас Полатайко народився 1966 року в місті Чернівці. «Потім вирішив стати художником і вступив спочатку у Косівське художнє училище, а потім — у московський Строгановський художній інститут». 1989 – емігрував з України до Канади. Навчався у Канаді. Магістр образотворчих мистецтв (живопис, перформанс, критична теорія), Університет Саскачевану, Саскатун, Саскачеван. У середині 1990-х здобув визнання як концептуальний художник у Північній Америці. У Канаді став відомим перформансами, інсталяціями та відеоартом. У 2014 році через події Революції Гідності повернувся в Україну, де активно включився в культурні процеси країни.

Полатайко є яскравим представником сучасного мистецтва, але його роботи завжди мають живу нервову енергію — болю, спротиву, надії.

Серед публічних виставок Полатайко в Канаді – Музей сучасного канадського мистецтва в Торонто, Музей сучасного мистецтва Монреаля, Художня галерея Вінніпега, Музей Лондона, Художня галерея Великої Вікторії, Художня галерея Маккензі, Художня галерея Данлопа та Художня галерея Менделя.

На міжнародному рівні роботи художника виставлялися в таких місцях, як Національний художній музей України (Київ), Український інститут Америки (Нью-Йорк), Künstlerhaus Schloß Balmoral (Франкфурт), Фонд Антоні Тапіеса (Барселона), Замок Уяздовський (Варшава), Artspace (Сідней), Національний музей сучасного мистецтва (Белград) та 25-та Бієнале в Сан-Паулу.

Тарас Полатайко: мистецькі акції та проєкти в Чернівцях /подій і акцій було набагато більше, але це те, що я знайшла в інтернеті і на деяких була сама/.

2015
Повернення з Канади після Майдану. У Чернівцях засновує Центр сучасного мистецтва «Bunker», платформу для сучасної культури Чернівців, де відбуваються виставки, концерти, лекції, кінопокази та дискусії що стосуються сучасної культури, а також соціально важливих акцій.
2016
15 серпня — закликає мешканців та ЗМІ допомогти відродити забутий парк GÖBELSHÖHE у Чернівцях.
Початок проєкту «Австро-Грецький стиль» на локації залізничного вокзалу.
8 вересня. Перформанс «Перестаньте вивозити ліс!» на вокзалі Чернівців із критикою вирубки Карпат.
2017
Українсько-польска виставка «Гібридна Виставка» у Bunker, Національному художньому музеї України та галереї Лабіринт.
11 серпня — у єзуїтському костелі презентує проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера як куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation.
2019
Організатор першого у Чернівцях Джазового фестивалю «MuzaHyst».
2020
29 серпня — мистецький перформанс «1923–2020» на Центральній площі, присвячений поверненню та пам’яті пам’ятника «П’єта». Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
Інтерактивна звукова інсталяція «Пам’яті полеглих» на руїнах пам’ятника «Чорний орел» . Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
2021
Організатор міжнародної мистецької резиденції «Frontera Frustrata». 
Акція «Паспортизація Австро-Греції» на Центральній площі.
7 травня — в Bunker (за запитом) відбувається акція «Паспортизація Австро-Греції».
18 січня — «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців.
Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції».
2022
Із початком повномасштабного вторгнення запускає онлайн-платформу Someone Prays for You — спершу фотопроєкт, потім платформа для міжнародних митців. Кошти від мистецтва спрямовуються на підтримку трьох підрозділів ЗСУ.

2023

«Народний арт-об’єкт» – інтерактивна інсталяція на Соборній площі перед пам’ятником радянській армії.

2024
19 грудня — офіційне відкриття виставки «Someone Prays for You» у Bunker. Представлені твори 20 українських і західних митців, кошти від продажу яких спрямовується на термінові потреби фронту. 

…Вперше побачила і почула Тараса Полатайка у листопаді 2014-го, коли у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка «Війна. 11 портретів»… Його слова про роботу над проєктом звучали про те, як мистецтво, що не прикрашає реальність, а говорить про неї прямо. Тепер, через майже 11 років, я знову слухаю Тараса Полатайка — але вже в іншому просторі, в іншому часі, коли війна дужче нависла над нашою державою.

Тарас Полатайко справедливо й проникливо пояснює, що дитинство в Чернівцях (місті з декількох культурних шарів, насиченому архітектурою сецесії) формувало його внутрішній культурний код — природно західний, а «рускій мір» був чужим і окупаційним… Дві точки — листопад 2014 і червень 2025 — обрамлюють величезний пласт мистецької і людської роботи. Пройдено довгий шлях, у якому художник залишався вірним собі: не мовчати. Він висловлює свою правду — можливо, незручну, провокативну, таку, з якою не всі погодяться. Але саме це і є сутність справжнього мистецтва: бути простором для діалогу, сумнівів, заперечень. Адже правда — не те, що подобається всім, а те, що змушує думати. Його перформанси, живопис і тексти — це завжди сміливе висловлення позиції, небажання бути «декорацією» режимів чи політики.

Одним із ранніх і показових прикладів політичного перформансу Тараса Полатайка стала його робота 1992 року «Художник як політик: у тіні пам’ятника». Про це автор розповідав у дворику музею, але роздивитися слайди презентації на екрані у ще світлу годину доби було майже нереально. Але знайти інформацію про цей перформанс у просторах інтернету є можливим. У цій роботі митець поставив під сумнів рішення увічнити постать генерал-губернатора Рея Гнатишина як символу всіх українців Канади до 100-річчя української імміграції. Стоячи нерухомо біля пам’ятника, повністю вкритий бронзовою фарбою, Полатайко сам став «живим пам’ятником» тим, хто залишився невидимим для історії.

У 1995 році  Полатайко представив серію Glare, створену за мотивами репродукцій картин Казимира Малевича. Він навмисно включав у живопис «засвітки» — відблиски, що символізували інформаційні спотворення. Серія Glare – це діалог між ілюзіонізмом та абстракціонізмом, фотографією та живописом як жанрами мистецтва.

Продовженням цієї теми стала виставка «Скотома» (1998), де художник через автопортрети досліджував явище «сліпої плями» — метафору чогось, що є настільки очевидним, що стає непомітним, невидимим, зникає з поля зору.

Отож. 6 червня у дворику Чернівецького краєзнавчого музею відбулася перша частина презентації творчості художника та перформансиста Тараса Полатайка.

Це була подія, в якій поєдналися спогади, діалог, мистецтво і присутність. Чернівці слухали — хтось уперше, хтось давно знайомий із його виставками, перформансами, кураторською роботою. Митець говорив щиро й просто. Про війну, про відповідальність, про шлях у мистецтві — від навчання в художній школі до сьогоднішніх нових форм висловлення. Про Чернівці, які завжди були частиною його внутрішнього дому, і про те, чому важливо бути тут зараз.

Попереду — друга частина, вже цієї п’ятниці. Це ще одна можливість побачити, почути, осмислити. І, можливо, не лише мистецтво, а й себе.

Окрема вдячність Тарасу Полатайку — не лише за його творчість, а й за волонтерську діяльність. Упродовж цих років війни він активно підтримує українських військових, організовуючи допомогу і з-за кордону, шукаючи обладнання, амуніцію… 

Наступна презентація і зустріч із Тарасом Полатайком відбудеться 13.06.2025 о 20:00 у контексті міжнародного дня «Ніч в Музеї». Вхід вільний.

Більше інформації про зустріч 6 червня за покликанням – Розповідь Тараса Полатайка про творчість у дворику Чернівецького краєзнавчого музею… 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Моя культура там, де сецесія…», – Тарас Полатайко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фестиваль став платформою для демонстрації оригінальних творчих проєктів, створених учнями з використанням сучасних комп’ютерних технологій. Програмне забезпечення, інтерактивні презентації, цифрові анімації та мультимедійні композиції були присвячені тематиці краси українського неба, духовності пісні та культурної спадщини.

Автори: Олександра Фратовчан і Марія Пертен, 8 клас. Пісня «Черемшина»

Від 5 до 12 травня 2025-го на базі комунального закладу «Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді» проведено відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молоді  у форматі «онлайн». 95 учасників виборювали призові місця у 6 номінаціях Фестивалю. Номінації:  комп’ютерна графіка 2D, Інфографіка (Canva); комп’ютерна анімація в Power Point; 3 D графіка; комп’ютерний мультфільм; анімація в Scratch.

Модерувала зустріч Любов Анатоліївна Рабалка, завідувач методичним відділом ОЦНТТУМ. Технічний супровід: Денис Васильович Кондрюк, канд. фіз.-мат. наук, завідувач організаційно-масовим відділом Чернівецького ОЦНТТУМ.

Автор: Володимир Солодюк, 6 клас

Дмитро Михайлович Гнатюк (1925–2016) — справжній титан української культури, баритон світового рівня, чия творча спадщина й донині надихає молодь. Його ім’я нерозривно пов’язане з розквітом української опери та народної пісні. Як соліст Національної опери України, він виконував головні партії в класичних творах, передаючи через музику глибину національного духу.

Фестиваль, присвячений постаті Дмитра Гнатюка, — це спроба сучасного покоління переосмислити спадок митця через призму цифрових технологій та внести свій вклад у продовження його великої культурної місії.

Публікуємо прізвища учасників, які стали абсолютними переможцями і посіли 1 місце.

Комп’ютерна графіка 2D

Старша група: Надія Ліщук, 8 клас; Валерія Мизак, 10 клас;

Середня група: Уляна Попович, 5 клас;

Молодша  група: Єва Баблюк, 4 клас;

Інфографіка (Canva)

Старша група: Дар’я Попович, 10 клас; Анна Паращіна, 10 клас;

Середня група: Алевтина Матвійчук, 6 клас; Анна Котик, 7 клас;

Молодша група: Максим Швець, 1 клас;

Комп’ютерна анімація в Power Point

Старша група: Анастасія Кілешка, 11 клас; Еліна Пінтілей, 10 клас;

Середня група: Даніела Козачук, 6 клас; Софія Кучурка, 7 клас;

3 D графіка

Старша група: Ярослав Журавель, 8 клас; Катерина Дерев’янчук, 8 клас;

Середня група: Володимир Солодюк, 6 клас;

Комп’ютерний мультфільм

Старша група: Анастасія Кілешка, 11 клас;

Середня група: Дар’я Пономарьова, 7 клас;

Молодша група: Олександра Сластенко, 2 клас;

Анімація в Scratch і Python

Старша група: Сергій Пулинець, 8 клас;  Сергій Соломон, 9 клас;

Середня група: Сюзанна Ковблик, 6 клас;

Репортаж про закриття і підсумки Фестивалю:

Дмитро Гнатюк — голос нації, що звучить крізь час

Дякуємо ЗСУ за можливість творити і працювати. Велика шана й підтримка всім юним учасникам, які презентували свої творчі проєкти! Ви довели, що сучасна молодь має глибоке почуття патріотизму, здатна мислити креативно, працювати з новітніми технологіями та водночас зберігати повагу до культурної спадщини. Ваші роботи — це не лише програмні продукти, а справжні мистецькі висловлювання, що з’єднують минуле з майбутнім. Організатори висловлюють подяку всім учасникам фестивалю за креативні й змістовні роботи, керівникам гуртків, вчителям за натхненну педагогічну підтримку, а також усім, хто долучився до організації події.

Продовжуйте мріяти, творити та вірити у свої сили! Нехай цей фестиваль стане лише першим кроком у вашій блискучій інноваційній дорозі.

©Тетяна Спориніна, Любов Рибалка, члени оргкомітету Фестивалю

Запис Відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молоді – 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поки що саме так сприймає нас світ, бо московія донесла і до Європи, і до Америки вкрадену в нас історію, подавши її, як свою, а ми, українці, досі цього не спростували. Без активної участі України світ і далі сприйматиме нас крізь чужу оптику.

У цьому вкотре переконалася на виставці «Шрам крізь усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», нещодавно експонованій у Чернівецькому художньому музеї та приуроченій до 85-ї річниці підписання пакту. Від нас експозиція помандрувала до Кам’янця-Подільського, а звідти — до Львова.
Подія нібито вже й минула, та вона не з тих, які можна замовчувати, адже вписана у контекст сучасних історичних подій, усього того, що нині відбувається з нами і на нашій території.
…Не одну сотню років світ сприймав Україну через призму, встановлену московією, яка захопила та привласнила нашу історію, історію Київської Русі. Та, на жаль, Європа досі бачить українську історію виключно з огляду на свої інтереси та виходячи зі свого розуміння реалій. Це яскраво засвідчила згадана виставка. Зрештою, й буковинськими істориками вона не сприйнята однозначно.
Для тих, хто не готовий читати лонгріди (з англ. longread, буквально — «довгочит, довготекст») — жанр журналістики, якому притаманний великий обсяг контенту), викладу проблему коротко, а вже потім подам факти більш розлого — для читача, який віддає перевагу фактам, думкам, документам тощо. Отже:

Український погляд на європейську виставку

Після повномасштабного нападу рашки на Україну 2022 року колишній російсько-німецький музей у Берліні отримав нове ім’я: Музей Берлін-Карлсхорст. Саме цей музей привіз до Чернівців виставку «Шрам через усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», приурочену до 85-ї річниці підписання пакту.
Пакт Гітлера–Сталіна (відомий ще як пакт Молотова–Ріббентропа) фактично став вироком для країн Центральної та Східної Європи, поділивши їхні території між двома тоталітарними режимами. У супровідних матеріалах виставки наведені важливі факти — анексії, депортації, репресії. Проте уважний аналіз будить запитання: а де в цьому викладі місце України?

Історична однобокість через небезпечні перекручення

Ознайомившись із виставкою, виявила низку небезпечних спрощень і навіть фальсифікацій. Зокрема, стверджується, що Радянський Союз «українізував» землі, на яких історично мешкали українці. Це твердження суперечить елементарній логіці та фактам. Так само потребує заперечення те, що Північну Буковину називають частиною окупованої Румунії, забуваючи, що це споконвічно українська земля, яка входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
До всього, виставка якось дивно, щоби не сказати гірше, подає позицію України щодо пакту Гітлера–Сталіна, стверджуючи, що тільки після 2014 року українське суспільство почало відкидати радянський наратив. Як журналістка з майже піввіковим стажем роботи, можу впевнено сказати: українська громадськість набагато раніше зрозуміла справжню природу цього «пакту з дияволом».

Розмова з організаторами: дипломатія чи виправдання?

Щоб розібратися, я звернулася безпосередньо до одного з організаторів виставки — Крістофа Мейснера. У своїх відповідях він визнав: так, концепція виставки базується на кордонах 1939 року, що могло призвести до спрощень. Він також погодився, що для частини українців події 1939–1940 років сприймалися як звільнення від іноземного панування.
Однак у своїх поясненнях пан Мейснер дипломатично уникає прямого визнання помилок і апелює до «обмежень формату пересувної виставки» та «необхідності спрощення для широкого загалу».

Чому важлива українська точка зору

Європа навіть нині знає про Україну обмаль. Західна Україна для багатьох досі асоціюється з колишніми територіями Польщі, Румунії чи Угорщини, а не з історичною українською спадщиною. А між тим тут зароджувалися великі українські державні утворення, саме тут відкриті осередки Трипільської культури, розташовані частини Київської Русі та Галицько-Волинське князівство.
Відтак виставка без окремої тумби з написом «Україна» є історично неповною та однобокою.
Порадувало почуте від організаторки виставки з нашого боку Наталії Нечаєвої-Юрійчук, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю Федьковича, яка разом зі своїми студентами у Берліні працювала в архівах музею та міста, що нібито планується підготовка матеріалів і документів з українського боку. Тим паче, що Микола Кушнір, працівник кафедри міжнародних відносин факультету історії ЧНУ, дослідник історії євреїв Буковини австрійського періоду, який переклав матеріали та документи для нашої виставки українською мовою, наголосив, що ця виставка — це суто європейська точка зору на історичну подію підписання пакту Гітлера-Сталіна. Суто європейська!
Коли почала цікавитися, а хто ж має представити українську позицію, почула різні думки: мовляв, ініціатива має виходити від Кабінету міністрів, а, може, міністерства освіти чи Інституту національної пам’яті. Водночас наголошувалося, що для цього потрібні відповідні матеріально-грошові вливання.
А де ж наша роль? Громадян-українців? Хіба не могли б студенти-історики з нашого ЧНУ на волонтерських засадах підготувати додаткові матеріали, аби розповісти світові правду про українську Буковину та Західну Україну загалом, аби виставка мала повний доконаний та закінчений вигляд, де український погляд на означені події органічно вписався б у канву європейської виставки? Питання, думаю, риторичне. Щоправда, поклавши руку на серце, доводиться визнати, що й держава нічогісінько для цього не робила раніше, як не робить і зараз. То, може, почнімо самі рятувати ситуацію? Адже тут жити і нам, і нашим дітям та онукам…

Висновок: історія потребує чесності

Як би не прагнули окремі куратори виставки примирити всі виявлені наративи, без відображення реальної історії України виставка перетворюється на чергову версію зручного, але дещо викривленого минулого.
Історія — не обслуга політичних інтересів. Вона або є правдивою, або стає знаряддям маніпуляцій.
Без української правди в європейській пам’яті не буде справедливості для всієї Східної Європи. У цьому переконана. гадаю, не тільки я. Тож треба обов’язково додати до експозиції відсутню там українську історичну правду.

Північна Буковина подана як «частина Румунії».
Українські землі начебто «українізували»… українців!
Боротьба українців за свою державність замовчана, а на тлі нинішньої війни це неприпустимо.

Чому так сталося? Бо ніхто, крім нас самих, не розповість світу нашу правду.
Україна має бути активною: готувати свої матеріали і знайомити з ними світ та Європу зокрема, захищати свою історію, пояснювати, що Західна Україна — це не «анексовані землі», а частина української нації.
Ми зобов’язані говорити про себе самі. Інакше за нас говоритимуть інші. Та приходитимуть на нашу землю, щоби нас «захистити»…

____________________________________________________________________

А тепер перейдемо, так би мовити, до розбору польотів. І почнемо з пресрелізу виставки, підготовленого німецьким музеєм. Ось його текст:
«23 серпня 1939 року Німецький рейх і Радянський Союз підписали пакт про ненапад, до якого було додано секретний протокол. Цей договір увійшов в історію як Пакт Гітлера-Сталіна або Пакт Молотова-Ріббентропа після його підписання двома міністрами закордонних справ. Секретний додатковий протокол до пакту розділив Центрально-Східну Європу між Балтійським і Чорним морями на німецьку і радянську сфери інтересів. Між підписанням договору 1939 року і вторгненням Німеччини в Радянський Союз 22 червня 1941 року і Радянський Союз, і Німецький рейх поступово посилювали цей поділ. Обидва суб’єкти використовували для цього військові засоби, анексуючи й окупуючи території інших держав, виганяючи, депортуючи та вбиваючи людей. Пересувна виставка «Розлом через Європу. «Наслідки пакту Гітлера-Сталіна» розглядає події у Східній та Центральній Європі в період з 1939 по 1941 рік. Зосередивши увагу на всіх регіонах між Балтійським і Чорним морями, які постраждали від наслідків секретного додаткового протоколу.
Виставка вперше пропонує огляд подій. Детально розглянуто чотири географічні регіони: 1) Естонія, Латвія та Литва, 2) Фінляндія, 3) Польща та 4) Румунія. Два тематичні стенди доповнюють розповідь. Один стенд розглядає пакт і його зміст, а також короткий період німецько-радянського співробітництва між 1939 і 1941 роками, а другий — фокусується на політичних дебатах про пам’ять у Європі та на тому, наскільки 23 серпня залишається суперечливим навіть після набуття ним статусу європейського дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів у 2009 році.
Кожен із чотирьох географічних регіонів представлений в одному виставковому модулі. (Я назвала їх тумбами, бо вони оформлені у вигляді прямокутних об’ємних тумб – Л.Ч.) Спочатку представлено відповідні країни та їхній розвиток у міжвоєнний період, а потім обговорюються наслідки пакту для політики та суспільства.

Долі трьох людей ілюструють масштаб подій. Наслідки пакту торкнулися політиків і письменників, солдатів і простих людей. Відібрані біографії показують діапазон реакцій та ефектів, які узагальнені під термінами співпраця й опір, виживання й смерть…

Секретна карта розподілу Європи

Центральну роль у виставці відіграють найрізноманітніші спогади про наслідки пакту Гітлера-Сталіна з 1990-х років. У той час як Договір про ненапад дедалі більше забувається в Німеччині та відходить на другий план після початку війни 1 вересня 1939 року і злочинів Німеччини в Європі, передусім Голокосту, в Росії сьогодні його використовують в історико-політичних цілях. На відміну від Західної Європи, де про сталінські злочини мало що відомо через секретний додатковий протокол, пакт і його наслідки все ще є частиною колективної пам’яті в постраждалих державах Східної та Центральної Європи. Вони є центральною подією та формують ядро дебатів про їхню власну історію, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. На європейському рівні ці відмінності знайшли відображення найпізніше після розширення Європейського Союзу на схід у 2004 році. У той час, як західноєвропейські держави зосереджені на примиренні з націонал-соціалізмом, держави Центральної та Східної Європи зосереджені на сталінських злочинах. Не в останню чергу вторгнення Росії в Україну 2014 року, яке порушило міжнародне право, відкрило шрами в цих регіонах і змусило їх замислитися про необхідність більш пильної уваги до їхньої складної історії.

Момент підписання Пакту

Виставка та супутня інформація, опубліковані у вересні 2024 року, покликані відкрити простір для дискусій і спонукати до обміну різними точками зору. Тому вона була задумана як пересувна виставка. Крім німецької/англійської версії, вже доступна українська/англійська версія; презентація в Україні запланована на 2025 рік. (І відбувається нині – Л.Ч.)
У німецькомовних країнах виставку не тільки буде представлено на місці в Музеї Берлін-Карлсхорст, а й буде поширено в цифровому форматі. У співпраці з музеєм Берлін-Карлсхорст Федеральна агенція громадянської освіти розмістила весь зміст виставки на своєму вебсайті та розробила посібник для вчителів про те, як використовувати цифрову виставку в класах. (www.bpb.de/onlineausstellung-riss-durcheuropa) Виставка є спільним проектом Музею Берлін-Карлсхорст і кафедри історії Східної Європи Університету імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Його спонсорували Федеральний комісар з культури та засобів масової інформації, Рейнська регіональна рада, Цивільний університет Дюссельдорфа та Інститут культури та історії німців у Північно-Східній Європі. (Виділено для того, щоби звернути на це увагу – Л.Ч.)
Супровідна інформація
Супровідна інформація до виставки опублікована видавництвом Wallstein-Verlag у вересні 2024 року. У 12 есеях автори з усіх країн, безпосередньо зачеплених Пактом, розглядають історичні події та пам’ять про них зі свого національного погляду. Головна ідея виставки — розповісти про наслідки пакту з різних точок зору, наслідки пакту — також лягли в основу видання. Автори писали під враженням від агресивної війни Росії проти України від 2014 року, яка порушила міжнародне право та досягла нового рівня ескалації з повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року. З’являються спогади про російську та радянську імперську політику та пов’язані з нею наслідки для держав Східної та Центральної Європи. Представлені матеріали вражаюче ілюструють вплив сучасності на наше сприйняття історії.»
***
Після знайомства з виставкою моя дорога пролягла на істфак, який, до слова, вразив мене сучасним підходом до навчання. Невеличкі аудиторії з круглими столами посередині. На столах — кавоварки, печиво, цукерки, замість зошитів у студентів ноутбуки. Коли навчалася у Львівському університеті, мені подібне й наснитися не могло…
Із задоволенням спілкувалася з викладачами, які брали участь в обговоренні виставки. Вони також відчули певну недовершеність експозиції через відсутність у ній України, а точніше – через короткозору оцінку подій виключно за двома роками — 1939-1940-им — і без уваги до історії України загалом. Та, як фахівці, зазначили: німецькі музейники переконали відвідувачів у головному: в результаті Пакту постраждала вся Європа без винятку. А головним підсумком виставки є глибоке переконання, що будь-яка свавільна зміна кордонів є великим злом!
Та все ж не давали спокою окремі твердження, висловлені в експозиції, і Наталія Нечаєва-Юрійчук, за що я дуже їй вдячна, сконтактувала мене з організатором пересувної виставки Крістофом Мейснером, який одразу ж відгукнувся на пропозицію поспілкуватися. Не затягуючи, п. Крістоф дав відповідь на всі запитання, що мене цікавили. Цим листуванням, опускаючи певні обов’язкові формулювання ввічливості, ділюся з читачем:

«Людмила Чередарик: – На головній тумбі виставки, де йдеться про наслідки Пакту Гітлера-Сталіна читаємо: «Невдовзі після цього Радянський Союз напав на Фінляндію, а влітку 1940 року окупував Естонію, Латвію, а також частину Румунії.»
Як я розумію, коли йдеться про частину Румунії, то розуміється Північна Буковина (Чернівецька область) , яка історично, якщо заглянути вглиб історії, є споконвіку слов’янською землею, себто українською, де було розташоване Галицько-Волинське князівство. А королівська Румунія ввела свої війська на Буковину тільки 1918 року, таким чином захопивши Північну Буковину та приєднавши її до себе. Отож, у 1940-му році сталося звільнення, бо, приміром, у Львові галичани проголосували за возз’єднання з соціалістичною Україною під час віча – загальних зборів громади. А буковинці це зробили ще у 1918 році, перед тим, як їхній край був анексований Румунією. Таким чином, важко погодитися з висновками, наведеними у матеріалах виставки. Ви якось можете це пояснити?

Крістоф Мейснер: — Виставка мала на меті подати історичні події 1939–1941 років із багатоперспективного підходу. Як концептуальну основу для орієнтації відвідувачів було обрано кордони 1939 року. Звісно, це підхід, який можна обговорювати. Але багатовікова історія України та зокрема Буковини не може бути повноцінно представлена у такому форматі, незважаючи на обрану концепцію. Кордони 1939 року слугують лише орієнтиром, адже вони, як і поняття націй, є умовними конструкціями, які слід критично осмислювати. Натомість суспільства завжди були різноманітними й мультиетнічними. Із цього виникають різні сприйняття подій. Тому я не можу не погодитися з Вами, коли Ви зазначаєте, що частина української спільноти сприймала польське та румунське панування як іноземне, а події 1939–1940 років – як визволення. Біографія Романа Зубика, представлена на виставці, яскраво це ілюструє.
Крім того, виставки є формою презентації історичних подій, яка через необхідне спрощення намагається донести складні історичні процеси. Це може не завжди задовольнити професійного історика, але важливо передати відвідувачам виставки найважливіші напрями розвитку подій у доступній формі. У форматі мандрівної виставки обсяг інформації був ще більше обмежений.

Л.Ч.: — А далі, вибачте, взагалі жахливі фейкові, як на мене, речі та історичне перекручування. Цитую:
«Після анексії радянські чиновники перебрали на себе адміністрацію і розпочали білорусизацію та українізацію територій.» Адже йдеться про території, на яких мешкали споконвіку білоруси та українці!!! Тож яка українізація та білорусизація??? Це не логічно, тому я цього не розумію: поясніть, будь ласка.

К.М.: — Відповідь на це запитання тісно пов’язана з попереднім. У міжвоєнний період суспільства в різних регіонах Центрально-Східної Європи були мультиетнічними й плюралістичними. Деякі уряди не хотіли цього визнавати, тому польський і румунський уряди в міжвоєнний період проводили політику полонізації та румунізації відповідно, що супроводжувалося утисками меншин, зокрема й українців. Після окупації цих територій Червоною армією у 1939 та 1940 роках СРСР намагався внести розкол у суспільство, розпочавши процес українізації та білорусизації, що шкодило іншим меншинам. Згодом це змінилося радянізацією, яка охопила всі верстви суспільства.

Л.Ч.: — Цитую: «В Україні впродовж тривалого часу Пакт офіційно асоціювався з возз’єднанням українських територій. Але з моменту російської агресії 2014 року громадська думка повністю відкинула відповідний радянський наратив. Як символ радянської окупації та злочинного тоталітарного режиму Пакт сприймають особливо жителі Західної України». Натомість, як журналіст із майже півстолітнім стажем роботи можу засвідчити, що це не так.
А далі ви друкуєте те, що спричинить конфлікт між поляками та українцями, а саме: «У національній пам’яті поляків Пакт прирівнюється до Четвертого поділу Польщі й ставиться в ряд з тими, які відбулися наприкінці XVIII століття».
До слова, Румунія протягом тривалого часу теж вважала територію Буковини своєю, тоді як у Сучавському повіті Румунії чи не переважна кількість сіл спілкувалася колись українською, а не румунською. Та хочу підкреслити свою велику повагу і вдячність сусідам-румунам, які у 2022 році щиро та з відкритими обіймами приймали наших біженців на своєму кордоні. Була цьому свідком.
Підсумовуючи, наголошу, що історія – примхлива пані й інколи викидає несподівані колінця. Тож за іронією долі два диктатори – Гітлер і Сталін спричинилися до возз’єднання західних українських земель із Великою Україною.
Одне слово, без висвітлення правдивої історії України ця виставка, як на мене, не є точною за своїм фактажем.

К.М.: — У сфері пам’яті особливо складно давати однозначні оцінки, адже пам’ять є динамічною і змінюється з часом.
Незаперечним є той факт, що для Польщі події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна, є національною травмою, і значна частина населення сприймає їх як поділ країни. Але якщо з цього випливають ревізіоністські територіальні претензії, то це слід засудити й вважати неприйнятним, оскільки недоторканність територіальних кордонів закріплена у низці міжнародно-правових угод. Тому надзвичайно важливо забезпечити транскордонний і транснаціональний обмін, який охоплює й суспільство загалом. Українсько-польські та українсько-румунські історичні комісії та публікації, які виникли внаслідок їхньої роботи, заклали чудову основу для цього».

…І ще одне: додати голос України можемо тільки ми, українці

Так, виставка намагається подати історичні події в різних перспективах. Але поки серед цих перспектив бракує української, виставка залишатиметься неповною. Адже правда — не у формальних рамках і «орієнтовних кордонах» 1939 року, а й у глибокому та чесному розумінні того, як ці події вплинули на народ, який століттями виборював свою ідентичність, на українців. Буковина — не «спірна територія», і не тільки невід’ємна частина української цивілізації, де українське слово звучало задовго до імперських карт. Сьогодні Україна — це серце людської цивілізації добра. Останній її оплот. І саме ми, українці, маємо це сказати Європі та світові.
Можливо, я надто категорична, та, як на мене, ця виставка без української складової має бути призупинена і допрацьована, адже в такому вигляді її треба, поки що, зняти. Поясню, чому. По-перше, в ній присутній швидше політичний аналіз, аніж мова документів. Хоч це, мабуть, і не головне. У виставці простежується, як через Пакт Гітлера-Сталіна втратили свої території поляки, румуни, угорці. І слова немає про те, що Румунія у 1918 році, після Буковинського віча, на якому люди проголосували за приєднання до Великої України, ввела свої війська й анексувала Північну Буковину.
Виникає питання: А хто здобув? Відповідь однозначна — Радянська Україна. На польському стенді так і написано, що Східна Польща — а це нинішні і дуже стародавні західноукраїнські землі, була радянізована. Хіба таке не псує сусідські стосунки? І чи не від раші цей наратив із твердженням, що Ленін і Сталін створили Україну? Ось у чому проблема!
Ба більше, у німецькому пресрелізі до виставки йдеться про те, що матеріали виставки видані окремою книгою та запущені в освітній простір. А це означає, що на них виховуватимуть учнівську молодь і ними користуватимуться політики…
Отже, повертаюсь до того, з чого почала: наші чернівецькі студенти разом із професійними істориками з ЧНУ вже мають досвід роботи в європейських архівах, озброєні фактами, мовами та правдою. То чому б їм не долучитися до доопрацювання цієї виставки — не формально, а по-справжньому?
Бо якщо ми не додамо український голос — на заміну його прийде чужий зі своїми інтерпретаціями. А з ними прийдуть і спотворення, і забуття. І повторення того, що нині коїться на українській землі.
Ми маємо право на правду. І ми маємо обов’язок — донести її світові.

Людмила Чередарик, «Версії»

#Україна #ІсторіяУкраїни #ПравдаПроУкраїну #БоротьбаЗаПравду

Запис Україна крізь чужу оптику спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Експедиція пролягла мальовничим маршрутом уздовж хребта, який завершився сходженням на сам хребет. Тут, серед лісу і каміння, оживають легенди, а вітер приносить з собою подих історії.

Про Цецинську фортецю збереглося чимало відомостей, часто оповитих легендами. Ще в XVIII столітті австрійський офіцер Фон Міг, укладаючи карти Буковини, позначив на мапі Цецинську гору й зазначив – там стоять руїни давнього замку. А коли вже Чернівці розбудовувались у часи Австрійської імперії, каміння з цих руїн ставало матеріалом для нових будівель міста… У документах  фортифікаційна споруда згадується у різному звучанні: Цецин, Цьцина, Чечюнь, Нечюнь, Цецунь, Чечунь…

Уявіть собі світанок над Чернівцями, коли перші промені сонця ледь торкаються схилів Цецинської гори… Саме тоді почалася ваша експедиція — захоплива подорож у серце природи, де кожен камінь дихає легендами, а вітер носить голоси предків.

Юні художники тримали олівці та блокноти, створюючи ескізи. Хтось захоплено змальовував кору старого бука, інший — вигадував контури таємничих обрисів у тумані над озером. Ці замальовки були не просто малюнками – вони були вікнами у глибину душі Цецинської гори і її околиць. І тоді лунали пісні пані Валентини Чолкан. Голос її – чистий, дзвінкий, сповнений сили й ніжності. Вона співала те, що зростало разом із землею, деревами, тінями. Вона ніби розповідала історії, які шепоче сама гора…

Керівницею проєкту виступає Лариса Курущак — завідувачка відділу науково-освітньої роботи Чернівецького обласного художнього музею. Подорож перетворилася на справжній пленер для юних художників гуртка «Арт-терапія» МПДЮ під керівництвом Світлани Крачило, а також учнів Чернівецької художньої школи . Вони замальовували краєвиди, вловлюючи подих вітру, гру світла на кронах дерев, шепіт історії… До них долучилися знані митці — художниця з Києва Катерина Рудакова та художник Василь Беженар, методист Центру культури Буковини.  Атмосферу урочистості пронизав гімн Цецину — нова пісня, слова й музику до якої створила пані Валентина Чолкан, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ЧНУ ім. Юрія Федьковича.

Пані Світлана Крачило розповіла і локальну легенду про Духа Цецинської гори, яку пов’язують з іменем Агій. Згідно з деякими версіями фольклору, на вершині або в глибині Цецинської гори мешкає дух-охоронець, який зветься Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель.

Привали біля озера ставали моментами тиші та єднання. Дзеркальна вода відбивала небо, а над гладдю іноді пролітали птахи, наче хранителі спокою. Тут дихалося по-іншому — повніше, глибше. І десь на вершинах хребтів, під шелест вітру, наче з самої землі здіймалася музика.

Спить ставок, де колишуться віти,
Вітерець в верболозах заснув,
Десь заграла плакуча гітара,
Там дівчина стрічала весну…

Все це – чарівне єднання природи, творчості, музики і легенд…

Пам’ятаємо, що Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель. Сподіваємося, що збережемо ці буки, ліси, природу…

Пані Катерина створила чотири живописні роботи, які вже стали частиною фонду майбутньої виставки проєкту. І юні художники також додали до фонду свої живописні роботи.

Наша експедиція на Цецино була не просто мандрівкою — це була ініціація у глибший світ, де людина відчуває зв’язок з предками, землею та власним серцем...

 Далі буде…Зустрінемося в наступній історії!

Про старт експедиції більше за покликанням – Цецино: повернення легенди…  

Про озерце на Цецино за покликанням – 48°17’54.0″N 25°47’05.0″E – озерце на Цецино

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Старт проєкту про Цецино, Чечюн, Цецин, Цецина… спершу з'явиться на Медіа-Версії.