Поки що саме так сприймає нас світ, бо московія донесла і до Європи, і до Америки вкрадену в нас історію, подавши її, як свою, а ми, українці, досі цього не спростували. Без активної участі України світ і далі сприйматиме нас крізь чужу оптику.
У цьому вкотре переконалася на виставці «Шрам крізь усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», нещодавно експонованій у Чернівецькому художньому музеї та приуроченій до 85-ї річниці підписання пакту. Від нас експозиція помандрувала до Кам’янця-Подільського, а звідти — до Львова.
Подія нібито вже й минула, та вона не з тих, які можна замовчувати, адже вписана у контекст сучасних історичних подій, усього того, що нині відбувається з нами і на нашій території.
…Не одну сотню років світ сприймав Україну через призму, встановлену московією, яка захопила та привласнила нашу історію, історію Київської Русі. Та, на жаль, Європа досі бачить українську історію виключно з огляду на свої інтереси та виходячи зі свого розуміння реалій. Це яскраво засвідчила згадана виставка. Зрештою, й буковинськими істориками вона не сприйнята однозначно.
Для тих, хто не готовий читати лонгріди (з англ. longread, буквально — «довгочит, довготекст») — жанр журналістики, якому притаманний великий обсяг контенту), викладу проблему коротко, а вже потім подам факти більш розлого — для читача, який віддає перевагу фактам, думкам, документам тощо. Отже:
Український погляд на європейську виставку
Після повномасштабного нападу рашки на Україну 2022 року колишній російсько-німецький музей у Берліні отримав нове ім’я: Музей Берлін-Карлсхорст. Саме цей музей привіз до Чернівців виставку «Шрам через усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», приурочену до 85-ї річниці підписання пакту.
Пакт Гітлера–Сталіна (відомий ще як пакт Молотова–Ріббентропа) фактично став вироком для країн Центральної та Східної Європи, поділивши їхні території між двома тоталітарними режимами. У супровідних матеріалах виставки наведені важливі факти — анексії, депортації, репресії. Проте уважний аналіз будить запитання: а де в цьому викладі місце України?
Історична однобокість через небезпечні перекручення
Ознайомившись із виставкою, виявила низку небезпечних спрощень і навіть фальсифікацій. Зокрема, стверджується, що Радянський Союз «українізував» землі, на яких історично мешкали українці. Це твердження суперечить елементарній логіці та фактам. Так само потребує заперечення те, що Північну Буковину називають частиною окупованої Румунії, забуваючи, що це споконвічно українська земля, яка входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
До всього, виставка якось дивно, щоби не сказати гірше, подає позицію України щодо пакту Гітлера–Сталіна, стверджуючи, що тільки після 2014 року українське суспільство почало відкидати радянський наратив. Як журналістка з майже піввіковим стажем роботи, можу впевнено сказати: українська громадськість набагато раніше зрозуміла справжню природу цього «пакту з дияволом».
Розмова з організаторами: дипломатія чи виправдання?
Щоб розібратися, я звернулася безпосередньо до одного з організаторів виставки — Крістофа Мейснера. У своїх відповідях він визнав: так, концепція виставки базується на кордонах 1939 року, що могло призвести до спрощень. Він також погодився, що для частини українців події 1939–1940 років сприймалися як звільнення від іноземного панування.
Однак у своїх поясненнях пан Мейснер дипломатично уникає прямого визнання помилок і апелює до «обмежень формату пересувної виставки» та «необхідності спрощення для широкого загалу».
Чому важлива українська точка зору
Європа навіть нині знає про Україну обмаль. Західна Україна для багатьох досі асоціюється з колишніми територіями Польщі, Румунії чи Угорщини, а не з історичною українською спадщиною. А між тим тут зароджувалися великі українські державні утворення, саме тут відкриті осередки Трипільської культури, розташовані частини Київської Русі та Галицько-Волинське князівство.
Відтак виставка без окремої тумби з написом «Україна» є історично неповною та однобокою.
Порадувало почуте від організаторки виставки з нашого боку Наталії Нечаєвої-Юрійчук, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю Федьковича, яка разом зі своїми студентами у Берліні працювала в архівах музею та міста, що нібито планується підготовка матеріалів і документів з українського боку. Тим паче, що Микола Кушнір, працівник кафедри міжнародних відносин факультету історії ЧНУ, дослідник історії євреїв Буковини австрійського періоду, який переклав матеріали та документи для нашої виставки українською мовою, наголосив, що ця виставка — це суто європейська точка зору на історичну подію підписання пакту Гітлера-Сталіна. Суто європейська!
Коли почала цікавитися, а хто ж має представити українську позицію, почула різні думки: мовляв, ініціатива має виходити від Кабінету міністрів, а, може, міністерства освіти чи Інституту національної пам’яті. Водночас наголошувалося, що для цього потрібні відповідні матеріально-грошові вливання.
А де ж наша роль? Громадян-українців? Хіба не могли б студенти-історики з нашого ЧНУ на волонтерських засадах підготувати додаткові матеріали, аби розповісти світові правду про українську Буковину та Західну Україну загалом, аби виставка мала повний доконаний та закінчений вигляд, де український погляд на означені події органічно вписався б у канву європейської виставки? Питання, думаю, риторичне. Щоправда, поклавши руку на серце, доводиться визнати, що й держава нічогісінько для цього не робила раніше, як не робить і зараз. То, може, почнімо самі рятувати ситуацію? Адже тут жити і нам, і нашим дітям та онукам…
Висновок: історія потребує чесності
Як би не прагнули окремі куратори виставки примирити всі виявлені наративи, без відображення реальної історії України виставка перетворюється на чергову версію зручного, але дещо викривленого минулого.
Історія — не обслуга політичних інтересів. Вона або є правдивою, або стає знаряддям маніпуляцій.
Без української правди в європейській пам’яті не буде справедливості для всієї Східної Європи. У цьому переконана. гадаю, не тільки я. Тож треба обов’язково додати до експозиції відсутню там українську історичну правду.
✅ Північна Буковина подана як «частина Румунії».
✅ Українські землі начебто «українізували»… українців!
✅ Боротьба українців за свою державність замовчана, а на тлі нинішньої війни це неприпустимо.
Чому так сталося? Бо ніхто, крім нас самих, не розповість світу нашу правду.
Україна має бути активною: готувати свої матеріали і знайомити з ними світ та Європу зокрема, захищати свою історію, пояснювати, що Західна Україна — це не «анексовані землі», а частина української нації.
Ми зобов’язані говорити про себе самі. Інакше за нас говоритимуть інші. Та приходитимуть на нашу землю, щоби нас «захистити»…
____________________________________________________________________
А тепер перейдемо, так би мовити, до розбору польотів. І почнемо з пресрелізу виставки, підготовленого німецьким музеєм. Ось його текст:
«23 серпня 1939 року Німецький рейх і Радянський Союз підписали пакт про ненапад, до якого було додано секретний протокол. Цей договір увійшов в історію як Пакт Гітлера-Сталіна або Пакт Молотова-Ріббентропа після його підписання двома міністрами закордонних справ. Секретний додатковий протокол до пакту розділив Центрально-Східну Європу між Балтійським і Чорним морями на німецьку і радянську сфери інтересів. Між підписанням договору 1939 року і вторгненням Німеччини в Радянський Союз 22 червня 1941 року і Радянський Союз, і Німецький рейх поступово посилювали цей поділ. Обидва суб’єкти використовували для цього військові засоби, анексуючи й окупуючи території інших держав, виганяючи, депортуючи та вбиваючи людей. Пересувна виставка «Розлом через Європу. «Наслідки пакту Гітлера-Сталіна» розглядає події у Східній та Центральній Європі в період з 1939 по 1941 рік. Зосередивши увагу на всіх регіонах між Балтійським і Чорним морями, які постраждали від наслідків секретного додаткового протоколу.
Виставка вперше пропонує огляд подій. Детально розглянуто чотири географічні регіони: 1) Естонія, Латвія та Литва, 2) Фінляндія, 3) Польща та 4) Румунія. Два тематичні стенди доповнюють розповідь. Один стенд розглядає пакт і його зміст, а також короткий період німецько-радянського співробітництва між 1939 і 1941 роками, а другий — фокусується на політичних дебатах про пам’ять у Європі та на тому, наскільки 23 серпня залишається суперечливим навіть після набуття ним статусу європейського дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів у 2009 році.
Кожен із чотирьох географічних регіонів представлений в одному виставковому модулі. (Я назвала їх тумбами, бо вони оформлені у вигляді прямокутних об’ємних тумб – Л.Ч.) Спочатку представлено відповідні країни та їхній розвиток у міжвоєнний період, а потім обговорюються наслідки пакту для політики та суспільства.
Долі трьох людей ілюструють масштаб подій. Наслідки пакту торкнулися політиків і письменників, солдатів і простих людей. Відібрані біографії показують діапазон реакцій та ефектів, які узагальнені під термінами співпраця й опір, виживання й смерть…
Секретна карта розподілу Європи
Центральну роль у виставці відіграють найрізноманітніші спогади про наслідки пакту Гітлера-Сталіна з 1990-х років. У той час як Договір про ненапад дедалі більше забувається в Німеччині та відходить на другий план після початку війни 1 вересня 1939 року і злочинів Німеччини в Європі, передусім Голокосту, в Росії сьогодні його використовують в історико-політичних цілях. На відміну від Західної Європи, де про сталінські злочини мало що відомо через секретний додатковий протокол, пакт і його наслідки все ще є частиною колективної пам’яті в постраждалих державах Східної та Центральної Європи. Вони є центральною подією та формують ядро дебатів про їхню власну історію, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. На європейському рівні ці відмінності знайшли відображення найпізніше після розширення Європейського Союзу на схід у 2004 році. У той час, як західноєвропейські держави зосереджені на примиренні з націонал-соціалізмом, держави Центральної та Східної Європи зосереджені на сталінських злочинах. Не в останню чергу вторгнення Росії в Україну 2014 року, яке порушило міжнародне право, відкрило шрами в цих регіонах і змусило їх замислитися про необхідність більш пильної уваги до їхньої складної історії.
Момент підписання Пакту
Виставка та супутня інформація, опубліковані у вересні 2024 року, покликані відкрити простір для дискусій і спонукати до обміну різними точками зору. Тому вона була задумана як пересувна виставка. Крім німецької/англійської версії, вже доступна українська/англійська версія; презентація в Україні запланована на 2025 рік. (І відбувається нині – Л.Ч.)
У німецькомовних країнах виставку не тільки буде представлено на місці в Музеї Берлін-Карлсхорст, а й буде поширено в цифровому форматі. У співпраці з музеєм Берлін-Карлсхорст Федеральна агенція громадянської освіти розмістила весь зміст виставки на своєму вебсайті та розробила посібник для вчителів про те, як використовувати цифрову виставку в класах. (www.bpb.de/onlineausstellung-riss-durcheuropa) Виставка є спільним проектом Музею Берлін-Карлсхорст і кафедри історії Східної Європи Університету імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Його спонсорували Федеральний комісар з культури та засобів масової інформації, Рейнська регіональна рада, Цивільний університет Дюссельдорфа та Інститут культури та історії німців у Північно-Східній Європі. (Виділено для того, щоби звернути на це увагу – Л.Ч.)
Супровідна інформація
Супровідна інформація до виставки опублікована видавництвом Wallstein-Verlag у вересні 2024 року. У 12 есеях автори з усіх країн, безпосередньо зачеплених Пактом, розглядають історичні події та пам’ять про них зі свого національного погляду. Головна ідея виставки — розповісти про наслідки пакту з різних точок зору, наслідки пакту — також лягли в основу видання. Автори писали під враженням від агресивної війни Росії проти України від 2014 року, яка порушила міжнародне право та досягла нового рівня ескалації з повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року. З’являються спогади про російську та радянську імперську політику та пов’язані з нею наслідки для держав Східної та Центральної Європи. Представлені матеріали вражаюче ілюструють вплив сучасності на наше сприйняття історії.»
***
Після знайомства з виставкою моя дорога пролягла на істфак, який, до слова, вразив мене сучасним підходом до навчання. Невеличкі аудиторії з круглими столами посередині. На столах — кавоварки, печиво, цукерки, замість зошитів у студентів ноутбуки. Коли навчалася у Львівському університеті, мені подібне й наснитися не могло…
Із задоволенням спілкувалася з викладачами, які брали участь в обговоренні виставки. Вони також відчули певну недовершеність експозиції через відсутність у ній України, а точніше – через короткозору оцінку подій виключно за двома роками — 1939-1940-им — і без уваги до історії України загалом. Та, як фахівці, зазначили: німецькі музейники переконали відвідувачів у головному: в результаті Пакту постраждала вся Європа без винятку. А головним підсумком виставки є глибоке переконання, що будь-яка свавільна зміна кордонів є великим злом!
Та все ж не давали спокою окремі твердження, висловлені в експозиції, і Наталія Нечаєва-Юрійчук, за що я дуже їй вдячна, сконтактувала мене з організатором пересувної виставки Крістофом Мейснером, який одразу ж відгукнувся на пропозицію поспілкуватися. Не затягуючи, п. Крістоф дав відповідь на всі запитання, що мене цікавили. Цим листуванням, опускаючи певні обов’язкові формулювання ввічливості, ділюся з читачем:
«Людмила Чередарик: – На головній тумбі виставки, де йдеться про наслідки Пакту Гітлера-Сталіна читаємо: «Невдовзі після цього Радянський Союз напав на Фінляндію, а влітку 1940 року окупував Естонію, Латвію, а також частину Румунії.»
Як я розумію, коли йдеться про частину Румунії, то розуміється Північна Буковина (Чернівецька область) , яка історично, якщо заглянути вглиб історії, є споконвіку слов’янською землею, себто українською, де було розташоване Галицько-Волинське князівство. А королівська Румунія ввела свої війська на Буковину тільки 1918 року, таким чином захопивши Північну Буковину та приєднавши її до себе. Отож, у 1940-му році сталося звільнення, бо, приміром, у Львові галичани проголосували за возз’єднання з соціалістичною Україною під час віча – загальних зборів громади. А буковинці це зробили ще у 1918 році, перед тим, як їхній край був анексований Румунією. Таким чином, важко погодитися з висновками, наведеними у матеріалах виставки. Ви якось можете це пояснити?
Крістоф Мейснер: — Виставка мала на меті подати історичні події 1939–1941 років із багатоперспективного підходу. Як концептуальну основу для орієнтації відвідувачів було обрано кордони 1939 року. Звісно, це підхід, який можна обговорювати. Але багатовікова історія України та зокрема Буковини не може бути повноцінно представлена у такому форматі, незважаючи на обрану концепцію. Кордони 1939 року слугують лише орієнтиром, адже вони, як і поняття націй, є умовними конструкціями, які слід критично осмислювати. Натомість суспільства завжди були різноманітними й мультиетнічними. Із цього виникають різні сприйняття подій. Тому я не можу не погодитися з Вами, коли Ви зазначаєте, що частина української спільноти сприймала польське та румунське панування як іноземне, а події 1939–1940 років – як визволення. Біографія Романа Зубика, представлена на виставці, яскраво це ілюструє.
Крім того, виставки є формою презентації історичних подій, яка через необхідне спрощення намагається донести складні історичні процеси. Це може не завжди задовольнити професійного історика, але важливо передати відвідувачам виставки найважливіші напрями розвитку подій у доступній формі. У форматі мандрівної виставки обсяг інформації був ще більше обмежений.
Л.Ч.: — А далі, вибачте, взагалі жахливі фейкові, як на мене, речі та історичне перекручування. Цитую:
«Після анексії радянські чиновники перебрали на себе адміністрацію і розпочали білорусизацію та українізацію територій.» Адже йдеться про території, на яких мешкали споконвіку білоруси та українці!!! Тож яка українізація та білорусизація??? Це не логічно, тому я цього не розумію: поясніть, будь ласка.
К.М.: — Відповідь на це запитання тісно пов’язана з попереднім. У міжвоєнний період суспільства в різних регіонах Центрально-Східної Європи були мультиетнічними й плюралістичними. Деякі уряди не хотіли цього визнавати, тому польський і румунський уряди в міжвоєнний період проводили політику полонізації та румунізації відповідно, що супроводжувалося утисками меншин, зокрема й українців. Після окупації цих територій Червоною армією у 1939 та 1940 роках СРСР намагався внести розкол у суспільство, розпочавши процес українізації та білорусизації, що шкодило іншим меншинам. Згодом це змінилося радянізацією, яка охопила всі верстви суспільства.
Л.Ч.: — Цитую: «В Україні впродовж тривалого часу Пакт офіційно асоціювався з возз’єднанням українських територій. Але з моменту російської агресії 2014 року громадська думка повністю відкинула відповідний радянський наратив. Як символ радянської окупації та злочинного тоталітарного режиму Пакт сприймають особливо жителі Західної України». Натомість, як журналіст із майже півстолітнім стажем роботи можу засвідчити, що це не так.
А далі ви друкуєте те, що спричинить конфлікт між поляками та українцями, а саме: «У національній пам’яті поляків Пакт прирівнюється до Четвертого поділу Польщі й ставиться в ряд з тими, які відбулися наприкінці XVIII століття».
До слова, Румунія протягом тривалого часу теж вважала територію Буковини своєю, тоді як у Сучавському повіті Румунії чи не переважна кількість сіл спілкувалася колись українською, а не румунською. Та хочу підкреслити свою велику повагу і вдячність сусідам-румунам, які у 2022 році щиро та з відкритими обіймами приймали наших біженців на своєму кордоні. Була цьому свідком.
Підсумовуючи, наголошу, що історія – примхлива пані й інколи викидає несподівані колінця. Тож за іронією долі два диктатори – Гітлер і Сталін спричинилися до возз’єднання західних українських земель із Великою Україною.
Одне слово, без висвітлення правдивої історії України ця виставка, як на мене, не є точною за своїм фактажем.
К.М.: — У сфері пам’яті особливо складно давати однозначні оцінки, адже пам’ять є динамічною і змінюється з часом.
Незаперечним є той факт, що для Польщі події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна, є національною травмою, і значна частина населення сприймає їх як поділ країни. Але якщо з цього випливають ревізіоністські територіальні претензії, то це слід засудити й вважати неприйнятним, оскільки недоторканність територіальних кордонів закріплена у низці міжнародно-правових угод. Тому надзвичайно важливо забезпечити транскордонний і транснаціональний обмін, який охоплює й суспільство загалом. Українсько-польські та українсько-румунські історичні комісії та публікації, які виникли внаслідок їхньої роботи, заклали чудову основу для цього».
…І ще одне: додати голос України можемо тільки ми, українці
Так, виставка намагається подати історичні події в різних перспективах. Але поки серед цих перспектив бракує української, виставка залишатиметься неповною. Адже правда — не у формальних рамках і «орієнтовних кордонах» 1939 року, а й у глибокому та чесному розумінні того, як ці події вплинули на народ, який століттями виборював свою ідентичність, на українців. Буковина — не «спірна територія», і не тільки невід’ємна частина української цивілізації, де українське слово звучало задовго до імперських карт. Сьогодні Україна — це серце людської цивілізації добра. Останній її оплот. І саме ми, українці, маємо це сказати Європі та світові.
Можливо, я надто категорична, та, як на мене, ця виставка без української складової має бути призупинена і допрацьована, адже в такому вигляді її треба, поки що, зняти. Поясню, чому. По-перше, в ній присутній швидше політичний аналіз, аніж мова документів. Хоч це, мабуть, і не головне. У виставці простежується, як через Пакт Гітлера-Сталіна втратили свої території поляки, румуни, угорці. І слова немає про те, що Румунія у 1918 році, після Буковинського віча, на якому люди проголосували за приєднання до Великої України, ввела свої війська й анексувала Північну Буковину.
Виникає питання: А хто здобув? Відповідь однозначна — Радянська Україна. На польському стенді так і написано, що Східна Польща — а це нинішні і дуже стародавні західноукраїнські землі, була радянізована. Хіба таке не псує сусідські стосунки? І чи не від раші цей наратив із твердженням, що Ленін і Сталін створили Україну? Ось у чому проблема!
Ба більше, у німецькому пресрелізі до виставки йдеться про те, що матеріали виставки видані окремою книгою та запущені в освітній простір. А це означає, що на них виховуватимуть учнівську молодь і ними користуватимуться політики…
Отже, повертаюсь до того, з чого почала: наші чернівецькі студенти разом із професійними істориками з ЧНУ вже мають досвід роботи в європейських архівах, озброєні фактами, мовами та правдою. То чому б їм не долучитися до доопрацювання цієї виставки — не формально, а по-справжньому?
Бо якщо ми не додамо український голос — на заміну його прийде чужий зі своїми інтерпретаціями. А з ними прийдуть і спотворення, і забуття. І повторення того, що нині коїться на українській землі.
Ми маємо право на правду. І ми маємо обов’язок — донести її світові.
Людмила Чередарик, «Версії»
#Україна #ІсторіяУкраїни #ПравдаПроУкраїну #БоротьбаЗаПравду
