Людмила, автор на Медіа-Версії

Гарчик, що береже пам’ять…

Людмила — Mon, 05 Oct 2026 15:50:03 +0000

25 років «Захарецького Гарчика» і справа життя Фрозини Томюк

У Підзахаричах чверть століття тому народився фестиваль. Хоч насправді йдеться про значно більше – про цілу систему збереження гуцульської пам’яті, яку роками створювала та плекала педагогиня й краєзнавиця Фрозина Томюк.

Фрозина Томюк демонструє гордість музею етнографії та краєзнавства Гуцульщини – серветку, вишиту самою Ксенією Колотило.

Коли сьогодні говоримо, що Україна тримається, найперше думаємо про тих, хто тримає зброю. Та є й інша лінія нашої стійкості – пам’ять. Вона проходить крізь маленькі села, шкільні музеї, родинні скрині, старовинні ремесла, пісню, вишивку, дерев’яний гарчик, дитячі руки, які навчаються працювати так, як колись працювали їхні діди й прадіди.
У Підзахаричах ця лінія має своє ім’я: Фрозина Томюк.

Чверть століття тому вона разом з однодумцями започаткувала тут фольклорно-етнографічний гуцульський фестиваль-ярмарок «Захарецький Гарчик». Фест пережив повені, зміни влади, економічні кризи, пандемію, п’ятий рік війни… Змінювалися його формати, виникали міжнародні форуми, науково-практичні конференції, майстер-класи, екологічні та туристичні проєкти.

На знімках: знаменитий символ села — величезний дерев’яний пам’ятник «гарчику» – гуцульському посуду для гуслянки. Нині його перенесли в інше місце, а раніше саме з нього текла джерельна вода. І все це разом розташувалося у мальовничий місцині поблизу церкви між Підзахаречівською гімназією й музеєм етнографії та краєзнавства Гуцульщини

Та незмінним залишається головне: показати, що гуцульська культура – не музейний експонат, а живий організм, який має передаватися від покоління до покоління.
Саме тому у цьому маленькому гірському селі діють 5 (!) музеїв. Та про це розповідь ще попереду.
Усім же цим скарбом опікується разом з педагогічним та учнівським колективами Фрозина Семенівна Томюк, ексдиректорка Підзахаричівської гімназії, відомої колись як Підзахаричівський навчально-виховний комплекс (НВК) «Перлина Гуцульщини». За словами Тамари Мінченко, вона, як методистка Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області, постійно проводила семінари для учителів та методистів краю з предмету “Українознавство” на базі Підзахаречівського навчального закладу і, зокрема, у музеях « Етнографії та краєзнавства Гуцульщини» та Ксенії Колотило, у світлиці педагога, письменника та просвітителя Данила Харов’юка тощо.
І це, зазвичай, спричинило те, що історію 25-річного «Гарчика» просто неможливо розповісти без історії його господині – Фрозини Томюк.

Гарчик, гарці та гуслянка

Почнімо з назви. Мешканців Підзахаричів жартома називали гарчиками. А безпосередньо гарчик – це дерев’яна бондарська посудина, в якій заквашували молоко на гуслянку. У гарцях горяни носили гуслянку до Вижниці на продаж, а дорогою, як згадувалося у старих публікаціях про фестиваль, не могли пройти повз люди без жарту чи якогось веселого «притрафунку».
У цій історії є все, властиве Підзахаричам: ремесло, їжа, дорога, торгівля, гумор і особливий характер людей.
Відтак «Гарчик» – назва для фестивалю не випадкова. Вона зросла з місцевого життя. А вже фестиваль перетворив її на своєрідний культурний знак Підзахаричів.

Село, яке тривалий час жило окремим світом

Підзахаричі – з таких місць, де гори справді ніби розмовляють із хмарами.
Колись потрапити сюди було непросто. До 1987 (!) року село сполучалося із зовнішнім світом через Німчицький перевал, дорога була складною, а взимку Підзахаричі фактично опинялися відрізаними від великого світу.
Ця віддаленість мала й свою світлу сторону. Тут довше зберігалися традиції, одяг, говірка, ремесла, звичаї. На свята люди й нині вдягають народне вбрання не як сценічний костюм, а як складову власного побуту.
Саме в цьому середовищі й постав «Захарецький Гарчик».
Не як привезена ззовні розвага, а як спроба показати світові те, що вже було в цьому селі та в навколишній Гуцульщині.

Фестиваль, який від своїх початків був значно більшим за фестиваль

«Захарецький Гарчик» народився 2001 року. Та вже за кілька років стало очевидно: його творці мислять значно ширше, ніж просто концерт, ярмарок чи звичайне фольклорне свято.
2008 року, після великої повені, коли чимало буковинських фестивалів скасували, «Гарчик» провели в екологічно-туристичному форматі.
У програмі були не лише гуцульські страви, напої, народні колективи та майстер-класи. У Підзахаричах відбувся міжнародний форум «Партнерство без кордонів» і науково-практична конференція про інтеграцію громад та сталий розвиток регіону.
Говорили про стихійні лиха та способи їхнього попередження, рекреаційний потенціал Карпат, охорону довкілля та біорізноманіття, розвиток туризму, соціально-економічні й етнокультурні особливості гірських територій.
2010 року під час Х «Захарецького Гарчика» в Підзахаричах працював уже IV Міжнародний форум «Партнерство без кордонів».
Його філософію можна було сформулювати трьома словами: людина – економіка – довкілля.
Учасниками були представники України, Румунії, Польщі, Молдови – органів влади, громад, бізнесу, громадських організацій, науки. Робочими мовами форуму були українська, румунська та англійська.
Тобто маленьке гуцульське село намагалося говорити не лише про минуле, а й про майбутнє громади. І це дуже важливо для розуміння феномену «Гарчика». Бо його засновники хотіли не законсервувати Гуцульщину, вони прагнули, щоб вона розвивалася, не втрачаючи себе.

Фрозина Томюк: «Жити, любити, вчитися й залишати спадок»

Колись цю фразу Фрозини Томюк журналістка винесла в назву розмови з пані Фрозиною. І, здається, кращу формулу для її багаторічної роботи важко знайти.
Вона народилася в невеликому карпатському селі над Черемошем, з дитинства любила читати. До бібліотеки ходила за книжками і несла їх додому, «як гуцули носять дрова».
Навчалася у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, багато часу проводила в науковій бібліотеці.
Ця звичка – постійно вчитися – залишилася з нею на все життя.
Але, мабуть, найважливіше інше: свою любов до знань вона перетворила на спосіб роботи з дітьми.
Фрозина Томюк переконана: духовне виховання неможливе без знання історії свого народу, його звичаїв і культури. І школа в Підзахаричах поступово перестала бути лише місцем для отримання оцінок. Вона стала простором, де дитина бачить себе продовженням власного роду.
Ось букіально кілька експонатів з експозицій різних музеїв, створених руками міцевих учнів:

Зверніть увагу, це малюнок по дереву!

Музеї, в яких експонати не мовчать

Одна з найважливіших речей, які вдалося зробити в Підзахаричах – створити цілу систему музейних і мистецьких осередків.
Тут діють Музей етнографії та краєзнавства Гуцульщини, «Арт-лабораторія» і шкільна майстерня, музей художніх вишивок Ксенії Колотило, родинний музей «Скарби родини Кознюків». Де ви ще знайдете таке маленьке село, в якому б діяли 5 (!) музеїв?!
У різні роки в Підзахаричах і навколишніх селах підтримувалися та досліджувалися родинні школи мистецтв – місця, де ремесло не просто демонстрували, а передавали дітям. Тут працюють родинні осередки писанкарства, вишивки, художнього ткацтва та різьбярства, зокрема школи Дмитрюків, Власійчуків, Татаринів, Бойчуків, Фалафівок, Холеванів і це стало основою тривалості народної культури.
Саме такий підхід має принципову різницю. Адже можна поставити під скло стару сорочку. А можна навчити дитину вишивати так, щоб через двадцять років вона могла передати це вміння власній дитині.
Можна розповісти про бондаря. А можна дати хлопцеві в руки дерево й навчити його працювати з ним, як це робив визнаний бондар України Марко Томюк.
Можна показати писанку. А можна посадити дитину поруч із майстринею та дозволити їй створити свою. Саме це і є найбільшою цінністю – живою культурою.
Недарма в розмові Фрозина Томюк називала родинні школи мистецтв «вічною, як саме життя, колискою рукотворних див».
І в цьому полягає її головний принцип: рукотворна річ зберігає не лише форму, а й пам’ять про руки, які її створили.

Від Федьковича і Харов’юка – до Ксенії Колотило та родинних шкіл

Збереження культури для Фрозини Томюк – не лише збирання старожитностей. Це, найперше, повернення імен.
У Підзахаричах вивчали документи з історії краю, зокрема матеріали часів Першої світової війни. Тут популяризували творчість відомих діячів Буковини, зберігали пам’ять про місцевих майстрів.
Серед таких імен – Юрій Федькович, Данило Харов’юк, Ксенія Колотило, без яких неможливо уявити культурний простір Путильщини і Буковинської Гуцулії, до якої належать колишні Путильський і Вижницький райони.
Особливе місце в музеї посідає Ксенія Колотило – майстриня, завдяки якій світ дізнавався про красу гуцульської вишивки.
Та поруч із відомими іменами тут намагалися не загубити й тих, кого ніколи не внесуть до великих енциклопедій. Бо культура народу твориться не лише геніями.
Вона складається з тисячі родин, які не викинули стару сорочку, не забули бабусину пісню, не перестали різьбити дерево, писати писанки, ткати, вишивати, співати та розповідати дітям, хто вони.

Марко Томюк і пам’ять родини

У цій історії поруч із Фрозиною Томюк неодмінно має бути її чоловік – Марко Томюк, відомий майстер-бондар, людина, яка сама стала частиною історії гуцульського ремесла.
Його родинний музей зберігає роботи представників родин Кознюків, Томюків, Холєванів та учнів Марка.
Він викладав дітям трудове навчання і технології, керував творчими та дослідницькими проєктами. Його учні перемагали на обласних, всеукраїнських і міжнародних конкурсах.
Хоч родина Томюків має ще й інший, драматичніший пласт історії. У ній були люди, які боролися в ОУН-УПА, були репресовані та вислані до Сибіру.
Те, що сьогодні називаємо збереженням культури, для цієї родини не є абстрактною красивою фразою.

За родинною пам’яттю стоїть досвід поколінь, які знали, чого може коштувати право залишатися собою.

Саме тому сьогоднішня робота Фрозини Томюк із дітьми, музеями, історією та народними традиціями має значення далеко за межами одного села.

«Гарчик» як велика гуцульська хата

2009 року Фрозина Томюк назвала фестиваль «пролюдною хатою». Мені ця метафора здається напрочуд точною. Адже на «Гарчику» справді збиралися всі. Майстри та діти. Селяни й науковці. Журналісти та чиновники. Туристи й господарі зелених садиб. Люди з Буковини, інших теренів України, Києва, Румунії, Польщі, Молдови і навіть Америки.
Тут можна було побачити, як працює бондар, як створюється вишивка, як роблять писанку, плетуть бісером, різьблять дерево.
Можна було придбати вироби народних майстрів.
Можна було скуштувати гуцульські страви.
Можна було почути пісню.
І можна було просто поговорити.
А це, можливо, і є найважливіше. Бо культура починається не зі сцени. Культура починається з розмови людини з людиною.

«Їжте, пакуйте, в пустері си чуйте…»

У програмі Х «Захарецького Гарчика» 2010 року було записано:
«Їжте, пакуйте, в пустері си чуйте… стіл не голіть, ґазду в біду не загоніть».
Є в цьому прислів’ї щось дуже гуцульське: щедрість, гумор і водночас міра.
Як і в іншому фестивальному приспіві:
«Так єк ми си посходили,
То собі побудьмо.
За нас люде най говорє —
А ми собі будьмо».
Можливо, саме в цих словах і захований характер «Гарчика» – бути собою. Не доводити нікому, що ти кращий. Не соромитися свого. Не відмовлятися від власної мови, пісні, одягу, ремесла, кухні, жарту. І водночас – не замикатися у власній хаті, а запрошувати до неї інших.

Від гуцульського свята – до європейського діалогу

Сьогодні легко забути, наскільки сучасним для свого часу був цей підхід.
На початку 2-тисячних, коли в багатьох селах говорили передусім про виживання, у Підзахаричах говорили про сталий розвиток, транскордонну співпрацю, екологічну безпеку, розвиток сільського туризму, підтримку місцевих виробників і можливості громад. Цей напрямок забезпечувала педагог, громадська діячка й одна зі співзасновниць фестивалю Марина Коняк.
До Підзахаричів приїздили партнери з Румунії, Польщі, Молдови. І говорили про Європу. І водночас показували Європі своє.
Це теж важливий урок «Гарчика»: інтеграція у великий світ не означає розчинення в ньому. Навпаки, щоб тебе почули, треба мати що сказати. А Підзахаричам було що!

Пробігло чверть століття. Фрозина Томюк і Франц Федорович – підприємець з єврпейськими зв’язками, небайдужа людина, яка створила і підтримує благодійний Фонд для онкохворих дітей “Подаруй дитині життя” – протягом усіх років був головним меценатом і другом фестивалю “Захарецький гарчик”.

І все це для дітей

Мабуть, найважливіша риса роботи Фрозини Томюк – вона ніколи не обмежувалася демонстрацією минулого. Її завжди цікавило, хто продовжить його завтра. Саме тому в школі, якою вона керувала багато десятиліть, виникали майстерні, музеї, мистецькі проєкти. Саме тому діти ставали учасниками фестивалю, вчилися у майстрів, брали участь у конкурсах. Саме тому в освітньому комплексі розвивалися нові форми навчання, зокрема міждисциплінарний курс із драматургії.
Сьогодні це особливо важливо. Бо дитина, яка знає історію свого роду, розуміє й ціну культурі. Дитина, яка власними руками створила щось за давньою технологією, вже не сприйматиме народне ремесло як «щось старе».
Дитина, яка бачила родинну сорочку, почула історію прадіда, навчилася писати писанку чи працювати з деревом, отримує те, чого не дасть жоден підручник – відчуття належності.

Україна тримається саме на таких людях

Ми звикли вимірювати історію великими іменами.
Але історію народу творять не лише видатні письменники, художники, політики чи науковці.
Її тримає кожний, хто щодня робить начебто непомітну роботу. Вчить дітей. Збирає старі речі. Записує спогади. Рятує від забуття місцеву говірку. Повертає з небуття ім’я майстра. Зберігає вишивку. Відкриває музей. Організовує фестиваль. Запрошує людей із сусіднього села та з іншої країни. А головне, пояснює дитині: це твоє. Знай його. Не соромся його. Передай далі.
Мені здається, саме з таких щоденних справ і складається та внутрішня міцність України, про яку ми сьогодні так багато говоримо.
Бо народ, який знає, хто він, значно важче позбавити власної пам’яті. А без пам’яті, як відомо, немає ідентичності.

Це усвідомлює також, як ніхто інший, Марія Ілюк, сільський голова Усть-Путильської територіальної громади, яка теж завітала на круглий стіл, привячений 25-им роковинам фестивалю “Захарецький гарчик”. На порозі музею…

Чверть століття «Гарчика» – і питання, яке давно назріло

25 років – це вже не просто дата. Це час, за який можна оцінити не просто фестивальний день, а результат роботи цілого покоління.
«Захарецький Гарчик» став упізнаваною подією Буковинської Гуцульщини.
Підзахаричі отримали музеї, мистецькі осередки, освітні проєкти, фестиваль, міжнародні зв’язки. Десятки й сотні дітей за ці роки торкнулися до батьківсько-дідівських ремесел.
Майстри отримали можливість показати свою працю. Журналісти отримали історії.
Гості – враження.
А край отримав ще один спосіб розповісти про себе.

Учасники круглого столу завдяки фото, відео, історичному телесюжету Галини Тирон та хвилюючим споминам присутніх, пробіглися усіма 25-ма роками неповторного фесту та зробили світлину на пам’ять

І тут виникає питання, яке «Медіа-Версії» вважають справедливим поставити відкрито.
Чи не настав час гідно поцінувати Фрозину Томюк – людину, яка десятиліттями працює на збереження культурної спадщини Буковинської Гуцульщини?
І не лише педагогічним званням. Її діяльність значно ширша за межі школи. Це могла б бути державна нагорода, почесне звання, обласна відзнака на кшталт «На славу Буковини», –
головне, щоб це не було формальним ювілейним жестом. Адже є люди, яким нагороду дають за посаду. А є люди, що їм варто дати її за справу життя.

Гарчик має майбутнє, якщо матиме кому його передати

Фестиваль може мати 25 років. Музеї – десятки років. Стара вишивка – сотню. Дерев’яний виріб – кількасот. Та все це матиме сенс лише тоді, коли знайдеться хтось, хто прийме естафету.
У Підзахаричах цю естафету передають дітям.
Саме тому історія «Захарецького Гарчика» – це не історія про минуле. Це історія про майбутнє.
Про те, щоб через 50 чи 100 років дитина в цьому селі знала, хто вона, звідки її родина, чому бабусина сорочка – не просто одяг, а пам’ять, чому дерев’яний гарчик – не просто посудина, а частина історії, і чому гуцульське ремесло – не сувенір для туриста, а одна з мов народу.
Колись Фрозина Томюк сказала про сенс людського життя просто: «Жити, любити, вчитися й залишати спадок».
Схоже, свій спадок вона вже залишила: у музеях, дитячих роботах, пам’яті людей.
А також у фестивалі, який нині відзначить чверть століття. У тих, хто після «Гарчика» та відвідин музею, повертаючись додому, раптом починає усвідомлювати: гуцульська культура — це не десь там, у минулому. Вона жива. Та жива доти, допоки є люди, які її бережуть. І поки є кому передати далі.
Пані Фрозино, є кому!
А наразі важливо, щоб і Буковина показала: вона бачить і цінує таких людей, як ФРОЗИНА ТОМЮК. Але робити це бажано зараз, допоки вони живі, допоки є кому сказати: – Дякуємо!

Людмила ЧЕРЕДАРИК, ексспівзасновниця фестивалю «Захарецький Гарчик», заслужена журналістка України, фото авторки.

Запис Гарчик, що береже пам’ять… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«КОД ЧЕРНІВЦІВ» на фасаді університету

Людмила — Thu, 01 Oct 2026 18:51:49 +0000

Святкування Дня міста відкриє аудіовізуальна артінсталяція

Напередодні Дня міста, завтра, у пʼятницю, 2 жовтня, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича постане перед чернівчанами та гостями міста у новому світловому вбранні. Історичні фасади, покрівля архітектурного комплексу й вхідна брама отримають ексклюзивну підсвітку. Родзинкою стане масштабна аудіовізуальна артінсталяція «КОД ЧЕРНІВЦІВ» на центральному фасаді комплексу. Автор освітлення й аудіовізуальної інсталяції – митець, світловий дизайнер, засновник та артдиректор компанії Expolight Микола Каблука.

«КОД ЧЕРНІВЦІВ» – це художнє осмислення й візуалізація ідентичності міста, в якому традиції, різноманіття культур, свобода думки, мистецтво, наука, освіта протягом поколінь створювали нові сенси. Драматургія візуального контенту побудована як подорож від витоків до майбутнього.

«Від природи Буковини, її культурних шарів й історичних постатей шоу поступово розкриває теми творчості, знань, інновацій й прогресу. Світло стає мовою, що з’єднує пам’ять і знання, людський талант та інновації — минуле, з якого народжується майбутнє», – підкреслює світловий дизайнер Микола Каблука.

Унікальний візуальний контент у форматі масштабного 3D-мепінгу проєктуватиметься на головний фасад Митрополичого корпусу – Палац митрополита. Тривалість світлового шоу – близько шести хвилин (показуватиметься циклічно).

Меценатами аудіовізуальної артінсталяції «КОД ЧЕРНІВЦІВ» виступили будівельна компанія «Ярковиця» та мережа продуктових магазинів та дискаунтерів «Тайстра Груп». Проєкт реалізується за підтримки Чернівецького міського голови Романа Клічука й Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Чернівчани та гості міста зможуть переглядати «КОД ЧЕРНІВЦІВ» щодня з 20:00 до 23:00 впродовж трьох днів – з 2 до 4 жовтня. Вхід до центральної алеї університету буде вільним за умови дотримання встановлених правил перебування на території.

Довідково
Микола Каблука – український митець, світловий дизайнер, засновник та артдиректор компанії Expolight, один із ключових представників сучасного медіаарту. Асоційований член IALD та IES — найпрестижніших міжнародних організацій у галузі світлового дизайну. Понад 25 років працює з архітектурним та художнім світлом, формуючи культуру світлового дизайну в Україні. Має ступінь Master of Arts in Architectural Lighting Design, отриманий у Hochschule Wismar (Німеччина). Роботи Миколи – це дослідження меж між мистецтвом, технологіями та людською емоцією. За роки роботи реалізував понад 2000 світлових проєктів у США, Європі, Азії та Північній Африці. У 2026 році світлові артінсталяції Soul й The Point of Unity стали титульними на London Design Festival.

Запис «КОД ЧЕРНІВЦІВ» на фасаді університету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Одна команда по обидва боки кордону

Людмила — Thu, 01 Oct 2026 03:38:54 +0000

Чернівці та Сучава створили мережу спільного реагування на епідемії

Що може бути важливішим за нове медичне обладнання? Мабуть, лише люди, які в критичний момент знають одне одного і знають, що робити. Саме такою, схоже, стала українсько-румунська співпраця Чернівців і Сучави у сфері запобігання поширенню інфекцій. За півтора року спільної роботи партнери не просто освоїли європейський грант, а створили систему, яка має працювати тоді, коли вірус не визнає жодних державних перешкод, жодних кордонів.

Вірусам байдуже, де закінчується Україна і починається Румунія. Вони не проходять паспортний контроль, не зупиняються на митниці й не питають, чи готові сусідні держави до зустрічі з черговою інфекційною загрозою.
Саме тому в медицині транскордонна співпраця – не дипломатичний жест і не красиве словосполучення з європейських грантових програм. Це питання практичної безпеки.
29 вересня в Чернівцях на завершальній конференції проєкту «Спільне запобігання поширенню вірусів у транскордонному регіоні» його учасники фактично підбили підсумки півторарічної роботи. Головним партнером був Чернівецький обласний медичний діагностично-реабілітаційний центр, партнером з румунського боку – Сучавська повітова рада.
І, судячи з того, що говорили учасники конференції, за цей час партнери зробили найважливіше: перестали бути просто партнерами за проєктом. Вони стали командою.

Борис Гушилик – очільник головного партнера проєкту, яким є Чернівецький обласний медичний діагностично-реабілітаційний центр

«Ми вже сприймаємо партнерів як рідних»

Цю фразу генеральної директорки Чернівецького обласного центру контролю та профілактики хвороб МОЗ України Наталії Гопко хочеться винести в серцевину цієї історії. Бо за нею – не просто дипломатичний протокол.
Інфекціоністи добре знають: у їхній професії ніколи не буває остаточної перемоги. Сьогоднішня тиша може завтра змінитися спалахом захворювання, а локальна проблема — за лічені дні стати транскордонною. Тому важливо не лише мати обладнання.
Важливо знати, з ким говорити, кому телефонувати, а також які дії узгоджені і що робитимуть сусіди по той бік кордону.
Саме на цьому наголошувала Наталія Гопко, дякуючи генеральному директору Чернівецького обласного медичного діагностично-реабілітаційного центру Борису Гушилику за залучення фахівців до проєкту.
«Ми вже сприймаємо партнерів як рідних», – сказала вона. Можливо, це і є найточніша оцінка результату транскордонного проєкту.

Зліва направо: директорка департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОВА Наталія Свестун, виконувач обов’язків голови Xthysdtwmrj] облради Микола Гуйтор, гендиректорка Чернівецького обласного центру контролю та профілактики хвороб МОЗ України Наталія Гопко.

Почали з малого – дійшли до більшого

Як сказав під час конференції виконувач обов’язків голови Чернівецької обласної ради Микола Гуйтор, співпрацю свого часу починали з невеликих коштів: «Але тепер пішли більші суми».
За цією фразою – доволі проста логіка європейської співпраці: спочатку треба навчитися працювати разом, перевірити одне одного в реальній роботі, а вже потім зростають і довіра, і масштаб проєктів.
Цього разу загальний бюджет JPVS становив 540 600,48 євро. Європейський Союз профінансував 90% – 486 540,43 євро. Українська частина проєкту мала бюджет 255 729,60 євро, з яких понад 230 тисяч євро — грантові кошти ЄС, а необхідне 10-відсоткове співфінансування забезпечив обласний бюджет.
І гроші цікаві тут не самі по собі. Значно цікавіше, а що за них залишилося після завершення проєкту.

Рентген — лише видимий результат

Для Чернівецького медичного діагностично-реабілітаційного центру придбали сучасний цифровий рентгенівський апарат на два робочі місця та відремонтували приміщення відділення променевої діагностики. Це той результат, який можна побачити й помацати.
Але є результати, яких на фото не побачиш. Зокрема розроблений «Алгоритм спільних епідеміологічних заходів», гармонізовані протоколи діагностики вірусних та інфекційних захворювань відповідно до норм ЄС, узгоджені вісім протоколів спільної роботи.
Проведені три спільні тренінги, в яких взяли участь 60 медичних працівників.
І, що особливо важливо, створено Мережу запобігання транскордонним епідеміям Чернівці–Сучава. Тобто після завершення проєкту залишається не тільки придбаний апарат, відремонтоване приміщення й звіт про використані кошти. Залишаються люди, які зустрічалися, навчалися разом, домовлялися і тепер знають, як діяти спільно.

Від обладнання — до спільних дій

У цьому, мабуть, і полягає головна відмінність транскордонного проєкту від звичайного придбання медичного обладнання.
Новий рентген допомагатиме пацієнтам щодня. Та коли виникне інфекційна загроза, вирішальними можуть стати зовсім інші речі: наскільки швидко передадуть інформацію, чи однаково оцінюватимуть ситуацію медики по обидва боки кордону, чи узгоджені протоколи і чи не доведеться в критичний момент починати знайомство від початку. Тепер, як прозвучало на конференції, такого бар’єру немає.
Чернівецькі та сучавські фахівці вже знають одне одного. Вони вже провели спільні навчання. Вони вже узгодили алгоритми. Вони вже створили мережу.
І це, погодьтеся, значно важливіше за сам факт завершення чергового європейського проєкту.

Європейська співпраця починається з людей

Директорка департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОВА Наталія Свестун зауважила, що буковинській медицині є чим пишатися, а наступним кроком має стати подальший спільний із румунськими партнерами розвиток.
Таку думку підтримували й інші учасники конференції: співпрацю варто продовжувати і вже планувати наступні роки. Про це говорили також і Діана ШТЕФАН, проєктний менеджер ОКНП «ЧОМДРЦ», і представниці румунської сторорни Моніка ТЕРТЕЛІУ-БАЙТАН – завідувачка відділення інфекційних хвороб Сучавської повітової лікарні швидкої медичної допомоги «Святий Іоан Новий» та Анна Марія САБАУ – проєктний менеджер Сучавської повітової ради.
І це логічно. Адже справжня цінність європейського проєкту вимірюється не лише розміром гранту і кількістю придбаного обладнання. Значно важливіше, чи залишається після його завершення здатність людей працювати разом.
У випадку Чернівців і Сучави – так. Бо залишається мережа запобігання транскордонним епідеміям Чернівці–Сучава. Залишаються спільні протоколи і досвід. Залишаються професійні контакти. І, якщо вірити Наталії Гопко, залишається навіть дещо більше: відчуття, що люди по різні боки кордону вже не чужі.
А це, можливо, і є найкращий результат будь-якої транскордонної співпраці.
Бо кордон, як відомо, розділяє території. Та коли йдеться про спільну загрозу для людей, він не повинен нас розділяти.

Людмила Чередарик, фото автора

Запис Одна команда по обидва боки кордону спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На чому хочуть заощадити урядовці, і що буде з соціальними виплатами?

Людмила — Tue, 15 Sep 2026 09:26:53 +0000

Режим жорсткої економії бюджетних коштів, які не йдуть на потреби оборони, анонсував премʼєр-міністр України

За словами Сергія Корецького, заощаджувати планують і під час планування бюджету на 2027 рік. Чи вплине це на соціальні виплати — дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.

Жорстка економія

Український уряд запроваджує режим жорсткої економії бюджетних коштів, аби знайти гроші на захист країни. Про це під час виступу у Верховній Раді заявив Премʼєр-міністр України. “За результатами ми вже знайшли 70 мільярдів економії, які в повному обсязі будуть спрямовані на потреби оборони”, — наголосив Сергій Корецький.
Глава уряду також розповів, що принцип максимальної економії стосуватиметься і державного бюджету на наступний рік. “Під час підготовки бюджету на 27-й рік ми також маємо виходити з принципу максимальної економії кожної бюджетної гривні. Прошу депутатів активно долучитися до процесу формування бюджету на 27-й рік”, — з такими словами до парламенту звернувся Сергій Корецький.
Раніше стало відомо про проблеми з фінансуванням Сил оборони. За оцінкою глави відомства Євгенія Хмари, дефіцит становить близько 27 мільярдів доларів.

Доля соцвиплат

За словами Корецького, політика економії не вплине на бюджетні виплати: всі соціальні зобовʼязання перед громадянами держава виконає. “Таким чином щодо пенсій, зарплат, — проблем не буде”, — додав він.
Уряд не має можливості урізати пенсії чи зарплати, пояснив в інтервʼю агентству “УНІАН” член Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин. “Коли ми з вами говоримо про соціальні видатки, треба розуміти, що вони фінансуються за рахунок макрофінансової допомоги. Якщо джерело фінансування — макроекономічна допомога наших партнерів, то скільки б ви там не урізали, все одно ті гроші використати на безпеку й оборону не можна”, — наголосив він.
Наразі бюджет нашої держави залежить від зовнішньої підтримки. Економіст Богдан Данилишин у колонці для “РБК-Україна” попереджав, що бюджетна рівновага держави значною мірою тримається на іноземних грантах, а не на власних доходах. До кінця цього року Україна може отримати 12,7 мільярда доларів міжнародної підтримки, і ці кошти прив’язані до конкретних законів, які має ухвалити парламент.

Закони на паузі

Українські парламентарі не спромоглися ухвалити низку важливих законів. Насамперед, йдеться про законопроєкти №15460 і №16051-1 про внесення змін до Податкового та Митного кодексів. Це ініціативи про запровадження європейської системи оподаткування електронної комерції та про оподаткування міжнародних посилок, дешевших за 150 євро. Обидва документи є умовою для отримання міжнародної допомоги, і те, що Верховна Рада не зібрала достатньо голосів, означає паузу в наданні цієї допомоги.
Міністр фінансів Сергій Марченко відвідав засідання комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики, де відверто заявив: через затримку міжнародної допомоги Україна почала вимушено обмежувати державні видатки. “Будуть надходити доходи — ми в першу чергу фінансуємо сектор безпеки і оборони. Далі як тільки у нас з’являються джерела фінансування, ми фінансуємо всі інші видатки. Це стосуватиметься не тільки державного бюджету, це стосуватиметься усіх бюджетів, в тому числі і місцевих. Будь-які програми капітального будівництва й інші фактично будуть призупинені”, — попередив він. За словами міністра фінансів, соціальних видатків обмеження поки що не стосуються. Він висловив сподівання, що до цього не дійде. “Ми дійшли до межі, і немає пояснень, чому ми в цей складний період не можемо проголосувати ці законопроєкти, розуміючи ціну питання”, — наголосив чиновник.

Як планують заощадити

Уряд планує не лише заощаджувати, щоб зібрати кошти для Сил оборони, а й переглянути видатки оборонного відомства. Провести аудит хочуть протягом місяця, щоб забезпечити якомога ефективніше використання бюджетних коштів. “Безумовно, ми будемо аналізувати, вивчати кожну гривню, але війна суттєво змінюється, війна суттєво дорожчає, це реальність, повинні реагувати на ці виклики”, — сказав премʼєр-міністр України.
На яких видатках може зекономити держава? Деякі версії вже озвучили експерти. Зокрема, на думку члена Економічного дискусійного клубу Олега Пендзина, найімовірніше, урізатимуть загальні програми на кшталт “Національного кешбеку” та капітальні видатки по міністерствах. “Це може зачепити ті видатки, які стосуються загальних програм, які фінансувалися з резервного фонду. Що можна на сьогоднішній момент скоротити? Напевно, український кешбек вони будуть скорочувати, тому що, як на мене, це абсолютно непотрібні видатки, пов’язані з резервним фондом. Напевно, вони можуть переглянути якісь капітальні видатки по міністерствах і відомствах, які сьогодні можуть почекати”, — прогнозує економіст.
Раніше голова податкового комітету Верховної Ради Данило Гетманцев теж пропонував переглянути державні видатки. І, за його версією, кандидаткою на скорочення також була програма “Національний кешбек”. “Ефект для зростання ВВП від кешбеку становить 0,10% — це в межах статистичної помилки. Це була популістська помилка, від якої треба відмовитися, а кошти спрямувати на кредитування “5-7-9%”, — заявив він.
Програму “Національний кешбек” свого часу запроваджували як державну підтримку громадян за купівлю українських товарів із поверненням частини витрачених коштів. Зняти нараховані гроші готівкою було не можна, однак, їх дозволялося витратити на комунальні послуги, ліки, книги, донати для ЗСУ або інші українські товари.

Запис На чому хочуть заощадити урядовці, і що буде з соціальними виплатами? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипаль із Чернівців відкрив українській музиці шлях до світового слухача

Людмила — Sun, 13 Sep 2026 19:54:46 +0000

Олексій Гамов, який нині працює у США, опублікував статтю в одному з найвідоміших у світі видань для скрипалів — лондонському журналі The Strad. Її назва інтригує і водночас боляче точно характеризує долю цілого пласту нашої культури: «Українські скрипкові сонати, яких ніхто не грає — і як їх грати». Йдеться не просто про пересічну музикознавчу публікацію, а про спробу повернути світові музику, що її з різних причин світ так і не почув.

Violinist Oleksii Hamov – таке фото опублікував журнал The Strad

Автор аналізує дві сонати для скрипки і фортепіано українських композиторів XX століття — Наума Лапинського та Миколи Сільванського. Твори, які існують. Надруковані. Доступні. Та які практично ніколи не виконуються. І не тому, що вони не варті уваги.

Стаття, опублікована у The Strad 28 серпня 2026 року, виросла з його докторського дослідження, захищеного в Університеті Невади в Лас-Вегасі. І, як не дивно, та докторський проєкт Гамова став першим виконавсько-орієнтованим дослідженням сонат Наума Лапинського та Миколи Сільванського навіть в українському музикознавстві.

Але Олексій Гамов не обмежився науковою роботою. Він поставив перед собою значно амбітніше завдання: дати цій музиці можливість прозвучати.

Бо можна відкрити невідомий твір, написати про нього дисертацію і залишити її в університетській бібліотеці. А можна пояснити музикантам усього світу, чому цю музику варто грати. І — що не менш важливо — як саме її грати.

Саме тому стаття Гамова в The Strad — не звичайна музикознавча публікація. Автор буквально проводить скрипаля і піаніста крізь ці партитури: говорить про фразування, інтонацію, аплікатуру, роботу смичком, виконавські труднощі. Пояснює, як почути у музиці Лапинського її внутрішню драматургію, а в сонаті Сільванського — українську фольклорну інтонацію, гуцульські мотиви та особливу нерівну ритміку народної пісні.

Тобто це вже не просто: «Подивіться, в Україні є такі композитори». Це фактично: «Ось ця музика. Вона варта того, щоб її почули. Ось як її зрозуміти. І ось як її грати».

І в цьому, мабуть, полягає найважливіше. Бо світ дуже часто не знає української культури не тому, що вона не має чого сказати. А тому, що її десятиліттями або не допускали до великої культурної розмови, або розчиняли в чужому просторі, або просто не вважали за потрібне представити.

The Strad у вступі до статті нагадує: якщо сьогодні попросити скрипаля назвати українську сонату, найчастіше прозвучать лише кілька прізвищ — Лятошинський, Косенко, Скорик. Тим часом історія української скрипкової сонати значно ширша. Олексій Гамов відкриває ще одну її сторінку. І робить це не в Чернівцях і навіть не в Києві. А у світовому професійному середовищі.
Наш земляк сьогодні працює викладачем струнних інструментів у Colorado State University Pueblo, є асоційованим концертмейстером Baton Rouge Symphony Orchestra, виступає із симфонічними колективами США.

Його шлях до Америки почався у Чернівцях, у сім років, коли тітка Алла Олексіївна Гамова привела хлопчика до музичної школи №2.
Далі були Чернівецький коледж мистецтв імені Сидора Воробкевича, навчання у США, магістратура, Artist Diploma, докторат.

Та здається, найцікавіше нині діється саме на перетині цих двох світів: музикант, який грає в американських оркестрах і викладає американським студентам, нібито раптом звертається до українських партитур, про які практично ніхто не згадує, і привносить їх до світового професійного простору. До того ж, не як музейну цінність. А як живу музику!
На сторінках The Strad він пише про дві сонати, які десятиліттями залишалися на узбіччі репертуару, але готові зазвучати знову. «Вони заслуговують бути почутими знову — і готові, коли будемо готові ми», — таким є головний посил його публікації. І, мабуть, це стосується не лише двох конкретних сонат. Українська культура ще й досі має чимало таких голосів, партитур, імен і творів, які чекають, щоб їх почули.
Сам Олексій Гамов каже, що редакція The Strad уже запросила його до подальшої співпраці. І хочеться вірити, що це справді лише початок.

…Україна нині поступово повертає світові свої імена, свою історію, свою культуру. І дуже часто це роблять люди, які мешкають далеко від дому, але несуть із собою те, що колись почалося в рідному місті.
У випадку Олексія Гамова – в Чернівцях.
У місті, де колись маленького хлопчика його педагог Йосип Ферцер поставив зі скрипкою на стіл і сказав: «Уяви, що ти на сцені». Схоже, уява спрацювала!
Хоч із роками сцена стала значно більшою.

Проте, мала батьківщина досі на відпускає серце музиканта: Олексій Гамов час від часу – на жаль, дуже не часто – виступає перед чернівецькою публікою у філармонії. Не проґавте, слідкуйте за афішами… Може, поталанить.

Людмила Чередарик, Медіа-Версії

P.S. Статтю Олексія Гамова читайте тут

Запис Скрипаль із Чернівців відкрив українській музиці шлях до світового слухача спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ви вчили нас любити своє так, як ніхто інший»

Людмила — Sun, 13 Sep 2026 11:16:41 +0000

Прощання з Маестро Іваном Кавацюком: музикою він повертав нам Україну

Сьогодні у церкві відспівують Івана Кавацюка. Він пройшов свій земний шлях, залишивши по собі дуже багато доброго, щирого, високого. Одним із багатьох свідчень того є реакція на кончину Івана Кавацюка журналіста і воїна Миколи Кобилюка.

«Спекотне, трохи втомлене літо на порозі великого зламу. Селяни, виснажені десятиліттями радянської сірості, зібралися біля новозбудованої каплиці в Драгасимові. Саме тоді, мабуть, у повітрі вперше по-справжньому запахло волею. Синьо-жовтий стяг уже майорів без огляду на заборони й «компетентні органи», люди жили передчуттям чогось незворотного, великого та світлого.
Для мене це літо стало особливим. Саме з того концерту, власне, і почалося моє захоплення музикою. Малий, у шароварах та вишиванці, під розлогий супровід баяна я виводив: «Гей, шуми, великий луже…».
Я співав, як умів. Переляк у мені перемішувався з гордістю, голос тремтів, але десь поруч уже підхоплювали дорослі. І в якийсь момент ставало незрозуміло, хто кого підтримує: я їх чи вони мене.
Та справжньою несподіванкою й абсолютним вибухом для всього села став виступ легендарного дуету «Писанка» з Чернівців. За своєю новаторською силою та глибоким естетичним шоком це було схоже на концерт Onuka, але зразка пізньорадянських часів. І це була та автентика, яку піднімали на рівень високого мистецтва; яка розривала шаблони шароварщини, до якої нас привчала радянська система.
Жива філігранна гра на цимбалах Івана Кавацюка та душевний спів Оксани Савчук створювали справжнє диво. Драгасимів того дня відчув: українська культура – то живий і потужний генетичний код, який фіг зламаєш.
..Та надійшла сумна звістка. Іван Михайлович покинув цей світ. Ми не були близькими друзями. Та й, якщо вже говорити правду, наше знайомство було простим і міським: нерідко бачилися на вулицях Чернівців, віталися, проходили далі у своїх справах.
Але я маю подякувати йому за той щирий ковток справжнього українства, який він на початку 90-х привіз до маленького Драгасимова і який «Писанка» усе життя дарувала українцям по всьому світу.
Ви вчили нас любити своє так, як ніхто інший.
Спочивайте з миром, Маестро…»

Микола Кобилюк, FB

Запис «Ви вчили нас любити своє так, як ніхто інший» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

АРХІТЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОГО ДАТАСЕТУ

Людмила — Sat, 12 Sep 2026 21:27:21 +0000

Євген Луньо та інституційна матриця опору

Націю можна позбавити голосу навіть тоді, коли про неї пишуть томи історичних досліджень. Імперія здатна робити таке віртуозно: вона залишає поневоленому народові роль пасивної жертви, статистичного об’єкта в архівах каральних органів або безіменного натовпу, що вічно страждає. У сучасному ж світі, де державний апарат часто підміняє реальне націєтворення грантовими презентаціями та нескінченними скаргами на нестачу зовнішньої допомоги, історія також стає інструментом імітації.

У цьому контексті постать Євгена Луня набуває абсолютно нового, жорсткого політичного виміру. Для українства він не є просто видатним фольклористом чи краєзнавцем. Він — архітектор національної суб’єктності, людина, яка препарувала та зафіксувала анатомію безкомпромісного українського опору.

Коли держава зникала або її інститути були захоплені ворогом, справжня еліта чину брала відповідальність на себе. Євген Луньо присвятив 28 років життя тому, щоб самотужки, без державних бюджетів, міністерських квот і дозволів обійти сотні сіл Яворівщини. Він записав понад 800 живих розповідей очевидців та 5000 оригінальних повстанських текстів. Якщо історик Сергій Білокінь у тиші архівів КДБ деконструював механізм імперського терору, то Євген Луньо зберіг механізм нашої системної протидії. Він зафіксував, як людина, загнана в кут тоталітарною машиною, зберігала здатність до морального вибору, взаємодопомоги та збройного чину. Це пряма ілюстрація того, що філософ Юліян Вассиян називав «духовним мілітаризмом»: станом, коли воля нації не ламається під тиском зовнішніх обставин, а кристалізується в абсолютну зброю.

Щоб зрозуміти вагу роботи Луня для нашого майбутнього, ми маємо подивитися на його спадок крізь чотири інституційні фільтри сучасності.
Матеріали, які зібрав Євген Луньо, – це не просто спогади про бої в лісах. Це детальна, покрокова інструкція з того, як будувати ефективні державні інституції в умовах тотального знищення. Підпілля УПА – це логістика, контррозвідка, підпільна пошта, шпиталі, друкарні та система фінансування, створені без жодної зовнішньої легітимізації.

Сьогоднішня бюрократія, маючи мільярдні західні бюджети, цілі міністерства, відкриті кордони та статус легальної влади, часто не здатна запустити масове виробництво вітчизняних ракет чи снарядів, постійно виправдовуючи свою інституційну імпотенцію «складними обставинами» та затримками від партнерів. Сучасна влада, яка спокійно делегує монополію на насильство, дозволяючи іноземній поліції патрулювати вулиці українських міст, мислить категоріями залежності, а не суверенітету.

Натомість українці 1940-х, яких фіксував Луньо, будували автономну Державу буквально під землею, без жодного гранту і без надії на те, що їх врятує міжнародне право. Луньо зберіг для нас еталон інституційної спроможності нації, який є абсолютним вироком для сучасних управлінців-імітаторів. Він довів: держава виникає не там, де є бюджет, а там, де є залізна воля до її створення.

Офіційна історіографія – як радянська, так і сучасна ліберальна – любить ліпити з українців ХХ століття націю жертв: розкуркулених, заморених голодом, вивезених до Сибіру. Нас вчать плакати над своїми поразками і шукати співчуття у світу.

Луньо ж свідомо шукав і фіксував інший антропологічний тип – тип «політичного солдата». Він записував тих, хто не чекав милості, а розстрілював окупаційні адміністрації. У його 800 інтерв’ю пульсує той самий холодний «національний егоїзм», про який писав Дмитро Донцов, і та безжальність еліти, якої вимагав Роман Бжеський. Люди, чиї голоси зберіг Луньо, не були сентиментальними романтиками; це була правляча каста збройного підпілля, яка вершила правосуддя і застосовувала силу на своїй землі. Луньо довів: ми вижили як нація не тому, що нас хтось пошкодував, а тому, що в кожному селі знайшлися люди, здатні на фізичний, холоднокровний і методичний терор проти імперії.
У XXI столітті війни та смисли виграються алгоритмами, а ШІ навчається на масивах даних. Якщо ми згодовуємо йому російські імперські архіви КДБ чи вилизані компромісні тексти сучасних підручників, ми отримуємо штучний інтелект із ментальністю раба чи провінціала.

Євген Луньо, сам того не усвідомлюючи, виконав фундаментальну роботу для нашої майбутньої когнітивної безпеки. Зібрані ним 5000 оригінальних повстанських текстів, жартів, пісень і розповідей – це чистий, не заражений російським вірусом автентичний датасет української суб’єктності. Це оригінальний вихідний код, на якому мають навчатися автономні системи української держави наступного століття, щоби безпомилково розпізнавати ворога і розуміти власну безкомпромісну природу.

Сучасна влада постійно намагається монополізувати патріотизм, створюючи комісії, агенції та інститути пам’яті, які поглинають ресурси, але часто продукують лише паперові звіти. Суспільство привчають до патерналізму: чекати, поки держава виділить кошти, щоб зберегти пам’ять.

Євген Луньо є абсолютним взірцем прямої інституційної дії. Коли сучасний чиновник розводить руками і каже: «на це немає повноважень і бюджету», Луньо просто сідав на велосипед і за 28 років зробив роботу цілого науково-дослідного інституту. Він реалізував метод Володимира Старосольського на практиці: суб’єктності не просять, її створюють власною волею. Життя Луня – це жорстка інструкція для сучасної еліти. Справжній національний інтерес кується не в міністерських кабінетах і не в очікуванні грантів. Він кується паралельно до державної машини, часто – всупереч її бюрократичній інертності.

Замість епілогу
Коли третій том його повстанських розповідей вийшов уже після його смерті, завдяки надзусиллям його дітей, це стало маніфестом нашої інституційної безперервності. Незалежність народу залишається картонним фасадом, доки право знати свою історію залежить від дозволу чужого архіву або настрою власного корумпованого чиновника.
Євген Луньо повернув нам наш власний, неприборканий голос. І зробив він це для того, щоб наступні сто років ми говорили зі світом виключно з позиції сили духу, пам’ятаючи не про те, як нас намагалися знищити, а про те, як ми вміємо давати гідну відсіч.

Владислав СМІРНОВ, FB

Запис АРХІТЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОГО ДАТАСЕТУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Він мав жити…»

Людмила — Tue, 08 Sep 2026 17:53:37 +0000

Друзі загиблого 16-річного Стаса прийшли під суд, вимагаючи справедливості

Учора у Чернівцях, на розі вулиць Головної та Шевченка, під будівлею Чернівецького районного суду та вздовж вулиці Головної зібралися десятки людей. Переважно це були друзі й знайомі загиблого 16-річного Станіслава Веренька, а також небайдужа молодь міста.

Вони прийшли підтримати родину Станіслава, тримали плакати та вимагали максимально суворого і справедливого покарання для водія, якого підозрюють у скоєнні смертельної ДТП.

Саме в цей час суд розглядав клопотання ювенальних прокурорів про зміну запобіжного заходу 20-річному водієві автомобіля Mercedes-Benz, який, за даними слідства, вчинив наїзд на електроскутер Fada, яким керував неповнолітній Станіслав.
За словами очевидців, після аварії водій та пасажири автомобіля нібито намагалися залишити місце пригоди.

Таким запам’ятається Станіслав Веренько…

Заставу скасували. Водія взяли під варту

Суд повністю задовольнив клопотання прокуратури.
Раніше визначену заставу в розмірі майже 1 мільйона гривень скасували. Підозрюваному обрали запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.
Нагадаємо, аварія сталася ввечері 22 серпня, близько 22:30, на вулиці Руській, 175.
За даними правоохоронців, 20-річний водій Mercedes-Benz перебував у стані алкогольного сп’яніння та на великій швидкості здійснив наїзд на скутер.
Станіслав дістав украй тяжкі травми — критичну черепно-мозкову травму та численні переломи. Без свідомості його госпіталізували до реанімації.
Медики та рідні майже два тижні боролися за життя хлопця. Та 3 вересня Станіслав Веренько помер у лікарні, так і не прийшовши до тями.

Майже мільйон застави обурив родину та друзів

Спочатку водієві повідомили про підозру за ч. 2 ст. 286-1 Кримінального кодексу України. Суд тоді обрав йому тримання під вартою з можливістю внесення застави у розмірі майже 1 мільйона гривень.
Заставу за підозрюваного швидко внесли, що викликало сильне обурення у родини Станіслава та громадськості міста.
Одна з однокласниць загиблого хлопця, яка прийшла під суд із плакатом, розповіла, що дівчина, яка, за її словами, перебувала в автомобілі, нібито приходила до батьків Станіслава та принесла тисячу євро, пояснивши, що більшої суми не має.
Мати хлопця, який на той час ще перебував у комі в лікарні, відмовилася прийняти ці гроші.
Ця ж однокласниця повідомила, що, за її інформацією, водій Mercedes-Benz нібито не мав водійського посвідчення і що це могла бути не перша дорожньо-транспортна пригода за його участю. Офіційного підтвердження щодо цього правоохоронних органів поки що немає.

Після смерті Стаса справу перекваліфікували

Після смерті 16-річного Станіслава правоохоронці перекваліфікували кримінальне провадження на тяжчу статтю — ч. 3 ст. 286-1 Кримінального кодексу України: порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка перебуває у стані сп’яніння, що спричинило смерть потерпілого.
Після зміни підозри суд повторно розглянув питання про запобіжний захід і взяв 20-річного водія під варту без права внесення застави. У разі доведення вини йому загрожує від 5 до 10 років позбавлення волі.
Учора під стінами суду друзі Станіслава вимагали одного — щоб смерть їхнього 16-річного товариша не стала ще однією статистикою дорожніх трагедій.
Вони прийшли нагадати: за кожною кримінальною справою стоїть людське життя. У цьому випадку — життя хлопця, якому було лише 16…

Вл. інф.

Запис «Він мав жити…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Режими сушильної машини, про які ви могли не чути

Людмила — Tue, 08 Sep 2026 13:03:14 +0000

Сушильні машини представляють собою універсальні пристрої, що роблять процес прання простішим, швидшим і ефективнішим. Вони допомагають економити простір, адже більше не потрібно виділяти окрему площу для сушіння білизни. Крім цього, такі пристрої позитивно впливають на мікроклімат у кімнаті — під час сушки рівень вологості не зростає. Купуючи сушильну машину https://samsungshop.com.ua/home-appliances/washing-machines/vid-mashini_vid-mashini-sushilna-mashina/, ви відкриваєте для себе безліч її переваг. Проте сучасні моделі часто мають функції, про які користувачі навіть не підозрюють.

Функція парового очищення та розгладження

У певних ситуаціях сушарка може частково замінити пральну машину та праску. Звісно, вона не здатна виконувати повноцінні цикли прання, адже для цього не призначена. Проте деякі моделі доповнюють свою роботу можливістю обробки тканини парою, що допомагає освіжити та розгладити речі.
Хоча пара має високу температуру, процес очищення з її використанням проходить значно м’якше, ніж при звичайному пранні. Саме тому функція пари в сушильній машині підходить для делікатних тканин, які не можна прати традиційним способом. Крім того, така обробка допомагає видаляти неприємні запахи та алергени, що важливо для людей із чутливою шкірою та дітей. Пар добре справляється з легкими забрудненнями, які ще не в’їлися в тканину.

Функція прасування у сушильній машині

Сушильні машинки з режимом прасування використовують обробку одягу парою. Завдяки цьому деякі тканини виходять настільки рівними, що подальше прасування може бути зайвим. Щоб досягти такого ефекту, важливо обирати модель машини, яка підтримує дану функцію.
Мало хто знає, що роботу сушильних машин із функцією прасування можна покращити простим способом: додайте 2-3 кубики льоду в барабан наприкінці циклу. Коли лід розтане, він виділить пару, яка допоможе розгладити залишені складки на одязі. В результаті речі будуть виглядати більш акуратно і потребуватимуть менше додаткового прасування.

Сушіння за тривалістю або залишковою вологою

Більшість сушильних пристроїв дозволяють встановлювати час сушіння вручну або через програму. Це зручно, проте не завжди гарантує необхідний результат. Річ у тому, що різні тканини та вироби можуть мати різний початковий рівень вологості. Тому однаковий час сушіння для менш мокрих речей може призвести до їх пересушування, а для більш вологих — залишити їх недосушеними.
Сучасна пральня вимагає більш просунутої техніки. Більшість сучасних сушильних машин оснащені сенсорами, які контролюють вологість білизни. Вимірювання проводиться не лише на початку циклу, але й протягом усього процесу сушіння, що дозволяє пристрою автоматично коригувати програму. Коли рівень залишкової вологи досягає встановленого користувачем значення, машина автоматично зупиняється. Зазвичай такі сушильні пристрої пропонують три режими вологості: стандартний, максимальний та екстра.

Запис Режими сушильної машини, про які ви могли не чути спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від вигорання до нової професії

Людмила — Tue, 08 Sep 2026 09:36:20 +0000

Як зрозуміти, що час змінювати сферу діяльності

Кожен третій українець сьогодні відчуває симптоми професійного вигорання. Відчуття «дня бабака», відсутність мотивації та хронічна втома на робочому місці часто стають сигналами того, що людина переросла свою посаду або ж кардинально змінила внутрішні цінності. Але як відрізнити тимчасову втому від глибокої кризи, яка вимагає зміни професії?

Симптоми справжньої професійної кризи. Психологи виділяють кілька ключових маркерів, які свідчать про те, що відпустка вже не допоможе:

• Виконання звичних завдань викликає фізичний спротив.
• Ви не бачите сенсу в тому, що робите, і не відчуваєте користі від своєї роботи.
• З’являється стійке роздратування щодо колег, керівництва або клієнтів.

Іван Шикалов, практикуючий психолог, пояснює: “Вигорання часто є наслідком того, що наші внутрішні переконання більше не збігаються з тим, чим ми займаємося щодня. Дуже багато людей, стикаючись із цією кризою, починають цікавитися тим, як допомогти іншим, шукають професії формату «людина-людина». Саме тому ми бачимо такий великий запит на якісну психологічну освіту серед дорослих людей, які шукають новий сенс”.

Як перейти в нову сферу без стресу? Кардинальна зміна професії лякає нестабільністю. Проте сучасні формати навчання дозволяють робити цей перехід максимально м’яким. Наприклад, обравши дистанційні курси психології, можна здобувати нову кваліфікацію без відриву від основної роботи.

Засновник ILM Academy Іван Шикалов зазначає, що головний акцент у сучасній освіті має робитися на практику. Це дозволяє студентам здобути впевненість у своїх силах ще до початку самостійної практики та зрозуміти, як ефективно допомагати клієнтам долати їхні життєві кризи.

Що робити вже сьогодні? Якщо ви відчуваєте, що ваша нинішня робота більше не приносить радості, почніть із малого. Приділяйте хоча б годину на день вивченню нової сфери. Можливо, саме криза вигорання стане тим поштовхом, який приведе вас до професії мрії, де ви зможете реалізувати свій потенціал на повну.

Запис Від вигорання до нової професії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Панно – так! Новобуду з паркінгом – ні!

Людмила — Fri, 04 Sep 2026 09:50:18 +0000

Олена Титова – видатна діячка у сфері збереження культурної спадщини, заслужена працівниця культури України. А ще ця жінка – відома у світі музеєзнавиця, вчений секретар колись державної, а тепер громадської організації «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури» (УТОПІК), доцентка кафедри охорони культурної спадщини і музеєзнавства Київського національного університету культури і мистецтв, дійсна членкиня Українського національного комітету ICOMOS.

Регалій ця фахівчиня має аж задосить, аби до її думки варто було б прислухатися. Тож сьогодні вона прокоментувала пост мистецтвознавиці Світлани Біленкової з посиланням на її останнє інтерв’ю в «Медіа-Версії» під назвою «Про втрачене панно, критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі Чернівців і… шанс на його порятунок», оприлюднене 2 вересня.

Наразі Олена Титова таким чином зреагувала на інтерв’ю п. Біленкової: «Панно треба врятувати! А от чи можна зводити новобуд та ще й з підземним паркінгом на вул. Кобилянської? Думаю, не варто…»

Прискіпливий читач, гадаємо, вибачить «Медіа-Версії» категоричний заголовок, бо ж відомо, що дипломатичність не є притаманною для медіа чеснотою. Засоби масової інформації – у радянські часи так називали газети, радіо й телебачення – навпаки навмисне загострюють ситуацію, щоб на неї звернуло увагу якомога більше людей. Бо, як правило, вони зачіпають теми, що впливають чи навіть визначають життя мешканців громади…

Вл. інф.

Запис Панно – так! Новобуду з паркінгом – ні! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спецоперація «Форрест Гамп», тиск СБУ та «тіні» топпосадовців

Людмила — Thu, 03 Sep 2026 08:44:01 +0000

Cкриншот з YouTube-відео розмови Олени Трибушної з Олександром Клименком.

Головне з резонансного інтерв’ю голови САП Клименка журналістці Олені Трибушній у програмі «Є питання»: ключові тези та сенсаційні розкриття з цієї розмови.

Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Олександр Клименко дав велике інтерв’ю журналістці Олені Трибушній у програмі «Є питання». Це його перша публічна заява після нещодавніх гучних розслідувань НАБУ та САП, які вже коштували посад низці топчиновників, зокрема в Офісі Президента.

1. Операція «Форрест Гамп»: таємні плівки Офісу Президента
Антикорупційні органи понад 18 місяців вели масштабне приховане розслідування щодо неформального «кураторства» судової системи та ручного управління держорганами з боку посадовців ОП.
• Суть справи: Наприкінці серпня в межах цього кейсу було заарештовано ексзаступницю керівника ОП Ірину Мудру. Слідство вважає, що вона разом із забудовником Максимом Микитасем та нардепом Вадимом Столаром організувала нелегальну схему легалізації 150 млн грн готівки. Ці гроші планували використати як заставу за ексміністра Германа Галущенка (фігуранта справи «Мідас»).
• Питання прослушки: Клименко відмовився прямо відповідати, чи стояли «жучки» безпосередньо в кабінетах Банкової, пославшись на державну таємницю. Проте він наголосив, що зібраних аудіозаписів «більш ніж достатньо».

2. Чи фігурує у справах Кирило Буданов?
Останніми тижнями у ЗМІ з’явилася інформація, що на «антикорупційних плівках» підозрювані часто згадують когось на ім’я «Кирило» або «Кирило Олексійович».
• Очільник САП не підтвердив і не спростував причетність керівника Офісу Президента Кирила Буданова до розслідувань.
• Клименко зазначив, що публічний етап розслідування лише розпочався, і крапку у тому, чи достатньо доказів проти конкретних осіб, згодом поставить суд. (Раніше сам Буданов заявив, що «готовий, аби в усьому розібрався ВАКС»).

3. Протистояння з СБУ та «злам» суддів
Клименко виступив із жорстким звинуваченням на адресу Служби безпеки України. За його словами, спецслужба системно працює над дискредитацією та знищенням антикорупційних органів.
• Приклад тиску: Голова САП заявив про факти тиску СБУ на суддів, які розглядають справи НАБУ. Зокрема, голову Київського апеляційного суду годинами утримували на кордоні, обшукуючи його телефон та гаджети родини. Клименко застеріг, що у такий спосіб систему намагатимуться «ламати» і на рівні Верховного Суду.

4. Мільйонні застави та «чорна каса» для дискредитації
НАБУ та САП зафіксували перехоплення розмов, де високопоставлені фігуранти обговорювали створення спеціального «фонду» для медійної та політичної дискредитації антикорупціонерів. Бажаючих скинутися туди грошима, за словами Клименка, було «ліс рук».
• Також прокуратура зараз ретельно перевіряє походження застав, які масово вносяться за топчиновників (зокрема, за ексголову ОП Андрія Єрмака, який вийшов під заставу у 140 млн грн). Клименко підозрює, що в деяких випадках ці гроші мають те саме тіньове походження, що й кошти, які намагалися легалізувати через Сенс Банк для «викупу» Галущенка.

5. Коли фінал?
Очільник САП запевнив, що розслідування не є політичною грою. Максимальні терміни слідства у цих провадженнях спливають наприкінці листопада 2026 року. Тоді всі матеріали та докази будуть відкриті, а справи спрямують до суду, де суспільство побачить повну картину розкрадань.

Підготували «Медіа-Версії» з допомогою ШІ

Запис Спецоперація «Форрест Гамп», тиск СБУ та «тіні» топпосадовців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про втрачене панно, критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі Чернівців і… шанс на його порятунок

Людмила — Wed, 02 Sep 2026 15:54:42 +0000

Мистецтвознавиця Світлана БІЛЕНКОВА: «Без фахової оцінки панно не можна було знищувати»

Після знищення панно, знайденого під час демонтажу «Берізки» на вул. Ольги Кобилянської, 41, залишилося чимало запитань. Чи становив цей твір мистецьку та історичну цінність? Чи можна було його врятувати? І що робити тепер, коли від нього залишилися лише фрагменти та фотографії? Про це «Медіа-Версії» поговорили з мистецтвознавицею Світланою Біленковою.

— Пані Світлано, чи правильно було знищувати панно, не провівши попередньо незалежної мистецтвознавчої експертизи?

— Ні. З позиції міжнародних пам’яткоохоронних стандартів і місії міжнародної організації DOCOMOMO це порушує базовий принцип — презумпцію цінності.
DOCOMOMO була заснована 1988 року в Нідерландах архітекторами Хубертом-Яном Хенкетом та Весселом де Йонгом. Організація об’єднує архітекторів, істориків і памяткоохоронців у десятках країн світу і займається виявленням, документуванням та збереженням пам’яток міжвоєнного та післявоєнного модернізму.
В Україні є ГО «DOCOMOMO Україна» — єдиний представник цієї міжнародної організації. Вона координується харків’янами.
На жаль, офіційної інформації про «DOCOMOMO Україна» у Чернівцях відсутня, на відміну від Львова та деяких інших міст.

— А що означає принцип презумпції цінності загалом та у випадку з цим панно зокрема?

— Презумпція цінності DOCOMOMO — це засадничий пам’яткоохоронний принцип, згідно з яким будь-який об’єкт архітектури модернізму (Modern Movement) за замовчуванням вважається потенційно цінним, доки не буде науково доведено протилежне.
Цей підхід був сформульований згаданою міжнародною організацією DOCOMOMO International для захисту споруд XX століття від масового знищення, знесення та непрофесійних перебудов.
Конкретно у нашому випадку це означає те, що твір не можна просто вважати нецінним лише тому, що він належить до певної історичної епохи. Спочатку його потрібно зафіксувати, дослідити й оцінити незалежними фахівцями, а вже потім приймати рішення щодо подальшої долі.
І зовсім неважливо, якого періоду монументальний твір. Культурні пласти розвитку містобудівної діяльності підлягають документуванню та збереженню як частина культурного ландшафту міста.

— Уточнюю, себто визначення «радянське панно» саме по собі не є аргументом для його знищення?

— Безумовно, ні. Саме тому знищення панно просто неба без належної консервації демонструє критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі на рівні міста.
Спочатку має бути незалежна експертиза і здійснення професійної фіксації твору для ґрунтовного дослідження.

— Тож чому цього не зробили? Адже маємо при департаменті Чернівецької міської ради управління охорони культурної спадщини…
— Це може означати лише одне: у пам’яткоохоронного органу виконавчої влади міської ради не має делегованих повноважень щодо нагляду за землями історико-культурного призначення міста та пам’ятками, розміщеними на їх територіях. Так само невідомо, у чиєму підпорядкуванні нині перебуває Управління охорони культурної спадщини і чи має можливості контролювати процеси охорони спадщини. Це велика проблема, яка вже не вирішується майже 20 років. Про це я писала у «ВІДКРИТИХ РОЗДУМАХ ПРО ДОЛЮ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПАДЩИНИ В ЧЕРНІВЦЯХ У ПЕРІОД ВИПРОБУВАНЬ ВІЙНИ» («Медіа-Версії», 8 червня, ц.р. ). Отже, на жаль, досі немає розподілу делегованих повноважень між іншими структурами, такими як, зокрема, регіональна виконавча влади та охорона об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

— Усвідомлюю, що саме у тій проблемі делегованих повноважень, так би мовити, й собака зарита. Та панно вже знищене. Чи можна сьогодні хоча б якось виправити ситуацію?
— Так. На щастя, тут ще не все втрачено. Навіть після фізичного знищення панно місто має можливість зберегти його образ, пам’ять… Адже панно активно фотографували містяни протягом тих кількох днів, коли воно було більш-менш доступне для ознайомлення. Тому сьогодні можна говорити про цифровий порятунок і можливість реплікації втраченого. Ба, більше, навіть про «атрибуцію художнього твору», тобто про можливість дослідити, хто є його автором.

— Як це можна зробити?
— Технологічно це можливо шляхом так званого краудсорсингу фотографій — тобто публічного збору всіх наявних фотоматеріалів.
Причому йдеться не лише про професійні фотографії. Цінними можуть бути й звичайні фотографії зі смартфонів — зроблені з різних кутів, зблизька і здалеку, у різному освітленні.
Якщо зібрати достатню кількість таких зображень, їх можна використати для цифрової реконструкції панно, а надалі — для виготовлення його копії.

— І де могла б бути розміщена така копія?
— Один із варіантів — інтегрувати її в інтер’єр новобудови там, де панно було виявлено. Інший — розмістити в іншому публічному просторі Чернівців як відтворений об’єкт втраченої пам’ятки міста.
Тобто навіть після фізичної втрати твору місто має можливість зберегти його образ, історію та пам’ять про нього.
І така практика вже існує. Одним з найвідоміших у світі прикладом, де для відтворення втрачених об’єктів масштабно залучалися публічні фотографії (краудсорсинг) є приклад Національного музею Бразилії (Museu Nacional) у Ріо-де-Жанейро, де внаслідок масштабної катастрофи у вересні 2018 року було знищено понад 85% колекції артефактів. Тоді як чернівецьке панно було збережене на 80%. Та повернемося до столиці Бразилії. Одразу після трагедії розпочався масштабний краудсорсинг для цифрового відновлення пам’яті. Студенти Федерального університету штату Ріо-де-Женейро (UNIRIO) запустили всесвійтній заклик до відвідувачів. Вони просили надсилати особисті фотографії та селфі, зроблені на тлі експонатів. У результаті було надіслано понад 14 тисяч матеріалів (світлин, малюнків, авторських відео). Цей архів допоміг зафіксувати точний вигляд залів та втрачених речей для майбутніх дослідників.

— Отже, історія зі знищеним панно може стати для Чернівців своєрідним уроком?
— Саме так. Чернівці – місто, яке володіє об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО І тому дуже важливо, щоби надалі до подібних об’єктів застосовувався принцип: спочатку дослідити й зафіксувати — і лише потім приймати рішення.
Бо культурна спадщина — це не лише те, що вже занесли до офіційних реєстрів. Це також те, що місто повинно вміти побачити, розпізнати й зберегти до того, як воно буде втрачено.
— До слова, пані Світлано, нагадаю про унікальні автобусні зупинки мозаїчного стилю, яких колись на Буковині було чимало. Нині вони також майже втрачені…

Людмила Чередарик, «Медіа-Версії»

Запис Про втрачене панно, критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі Чернівців і… шанс на його порятунок спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Монументальне мистецтво Чернівців – колишнє і нещодавнє – практично втрачене

Людмила — Mon, 31 Aug 2026 19:24:12 +0000

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця. Думка фахівця.

Сьогоднішні події в галузі нової забудови Чернівців викликають з одного боку гордість – за масштабність, але тривогу щодо втручання до архітектури середмістя.
До цієї теми звертались і фахівці, і журналісти. Писала про це неодноразово і газета “Версії”.

Прикро визнавати, але монументальне мистецтво Чернівців не лише минулого часу, а й нещодавніх періодів — це значною мірою втрачений пласт художньої культури міста.

Йдеться про композиції, які виконані у різних техніках (малярство, мозаїка, вітраж, розпис на стінах будівель, а також монументальна скульптура та рельєфи).
Громадськість Чернівців, як і професійних архітекторів та митців, стурбував план нової забудови, зокрема зведення багатоповерхівки на місці магазину «Берізка», що на вул. Кобилянської, 41. А тут ще на руїнах гастроному «Берізка» виявили рештки напівзруйнованого рельєфного настінного панно.

Причетні до цієї теми спеціалісти формулювали різні мистецтвознавчі версії щодо його походження та авторства.

Передбачалося зокрема кілька міркувань: від розгляду часу створення панно на початку ХХ ст (часу віденського модерну) до 1960-х-70-х років радянського модернізму.
Відомо саме в цей період на Буковині (як і в Україні в цілому) створювались подібні монументальні рельєфи для прикрашання громадських просторів, кафе, гастрономів та внутрішніх двориків.
У такому випадку вцілілі фрагменти рельєфного панно виглядають як композиція етнічного характеру — буковинського. Промовисто про це свідчать постаті: чоловіка у традиційній вишитій сорочці та жінки, що тримають кошики або тарелі, наповнені плодами (яблуками чи виноградом). А також – зображені стилізовані карпатські квіти, соняшники, геометричні візерунки та елементи, що нагадують колоски та калачі. Так розвивається тема врожаю, достатку, гостинності Буковини в композиції.

У подібній пластичній манері працювали чернівецькі митці, які займалися створенням монументальних композицій. (Зауважимо: прямокутні дещо геометризовані торси й голови,чіткі зображення деталей сорочок з характерною орнаментацією тощо…). Ці художники працювали у Художньому фонді Чернівців та виконували замовлення, які надходили з установ міста. Працювали вони в пластичній манері, яку спостерігаємо у фрагментах настінного рельєфу. Саме такий характер мали твори чернівецьких художників-монументалістів 1970-х років.

Досліджуючи цю тему, насамперед згадаймо ім’я художника Євгена Максимовича та низку імен наступних років — місцевих майстрів Чернівецьких художньо-виробничих майстерень Художнього фонду України. Протягом 1960-х років працював Володимир Куров, про учнів якого належить згадати, оскільки серед їхніх творів були роботи, створені в манері сучасного етно-модерну. Серед них пам’ятаємо Михайла Катеринюка.
Оглядаючи світлини з фрагментами фігуративної композиції рельєфного панно, зауважуємо, що елементами його декору є численні геометричні мотиви. А саме: пелюстки, кола тощо. Михайло Катеринюк особливо полюбляв оздоблення у вигляді кульок у своїй творчій пластиці: композиціях, різьблених в дереві або карбованих у металі. Це наводить на думку, що Михайла Катеринюка можна розглядати як автора монументального рельєфу, який він виконував на замовлення Художнього фонду.

Представником цього виду монументального мистецтва є також Артем Присяжнюк. Належить назвати Петра Грицика — автора низки настінних панно в нашому місті, Івана Балана та Івана Віхренка, у монументальних композиціях якого вирізняється фольклорна тема.
Згадаймо також Ореста Криворучка, творчість якого мала значний вплив на декоративне мистецтво митців Чернівців та Художнього фонду зокрема.

Монументальні мозаїки, рельєфи цих чернівецьких авторів, які прикрашають стіни будівель у Чернівцях та автобусні зупинки на дорогах області є цьому красномовним прикладом.
Низка подібних мистецьких витворів збереглася до наших днів. Але з часом їхня кількість катастрофічно зменшується.

Відтак, справою патріотичного ставлення і любові до прекрасного міста Чернівці та професійної честі митців, архітекторів, істориків і представників влади міста є захист і збереження чудової і тепер уже рідкісної мистецької пам’ятки — фрагменту рельєфного декору…

Запис Монументальне мистецтво Чернівців – колишнє і нещодавнє – практично втрачене спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Один фрагмент панно – голову гуцулки – художник Житарюк передав до Краєзнавчого музею

Людмила — Sat, 29 Aug 2026 19:54:47 +0000

Учора в Чернівцях намагалися демонтувати панно, знайдене під час знесення «Берізки» на розі вулиць Ольги Кобилянської та Вірменської. На жаль, врятувати вдалося лише окремі його фрагменти…

Анатолій Житарюк, художник, скульптор і альтруїст

За словами художника і скульптора, члена Національної спілки художників України Анатолія Житарюка, який з доброї волі й безоплатно взявся за порятунок пам’ятки, панно виявилося надзвичайно крихким. Його структура була не цільною, а пошаровою: приблизно, як торт «Наполеон».
До того ж витвір був виконаний із гіпсу й накладений на металеву сітку, прибиту цвяхами. А під усім цим ще й проходила електропроводка.
Через таку конструкцію декоративний рельєф фактично не тримався купи: він розсипався просто в руках за усіх намагань обережно його зняти. Тож зняти панно цілком і неушкодженим було практично неможливо. Для цього знадобилося б спеціальне обладнання, а відтак – і чималі кошти.

«Радянщина» чи високохудожній твір?

Натомість позавчорашній, себто у четвер, вихід представників управління охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради та Чернівецького відділення Національної спілки художників України на місце, де ще було панно і де ламали списи, з одного боку, власники майбутнього будівництва, яких підтримувала влада, а з іншого – громадськість, яка виступала проти знесення стіни з рельєфним панно, схоже, так і не дав конкретної відповіді на головне запитання: чи становить цей твір мистецьку та культурну цінність?
Думки, як з’ясувалося, розділилися.
Чиновниця управління Вікторія Діденко стверджувала на камеру, що панно — «чиста радянщина».
Натомість відомий скульптор Святослав Вірста висловив цілком протилежну думку:
«Панно радянських часів без ідеологічного наповнення та з елементами модерну?! Це однозначно високохудожній твір, який треба зберегти».
І саме він запропонував зняти з панно гіпсову форму, щоби зберегти його для подальшого дослідження та відтворення.
Коли ж авторка цих рядків поцікавилася думкою голови Спілки художників Юрія Гушкевича, то почула у відповідь:
«А ви як думаєте?»

Панно вже немає

На жаль, цього панно вже не існує. Стіну із ним знесено трактором.

У підсумку фрагменти панно вирізали квадратами.
Фрагмент з головою гуцулки Анатолій Житарюк заніс до Краєзнавчого музею і передав директорці. А фрагмент з головою гуцула — до одного з департаментів Чернівецької міської ради.
Квітку ж узяла на пам’ять про витрачений час і з’їдені нерви Мирослава Поповецька, голова ГО «Українське товариство охорони пам’яток і культури».
Одне слово, проблема вирішилася дивним чином: без необхідних у таких випадках архівних пошуків, мистецтвознавчих досліджень та фахової оцінки твору.
Щоправда, «Медіа-Версії» вже мають оцінки колишньої директорки Чернівецького художнього музею, дипломованої мистецтвознавиці Тетяни Дугаєвої, а також мистецтвознавиці Світлани Біленкової. Найближчим часом ознайомимо з ними наших читачів.

Минуле нікому не потрібне?

Сумно. Бо ця історія оголила проблему, з якою Чернівці стикаються дедалі частіше: своє минуле у нас, схоже, нІкому – саме з наголосом на «і» – вивчати й захищати.
Хоч принаймні поки що воно ще стоїть у нас «під боком».
А от те, що за кордоном – зовсім інакша справа.
Показово, що саме 28 серпня, у день, коли трактор розвалив стіну із залишками знайденого панно, Міністерство культури офіційно розпочало процес створення першого повного та достовірного переліку українських культурних цінностей, які перебувають за кордоном.
Головна мета цього проєкту – знайти, зафіксувати й систематизувати українські артефакти, які в різні історичні періоди опинилися за межами країни, щоб у майбутньому мати юридичну основу для їхнього повернення в Україну.
І тут мимоволі постає запитання:
А навіщо вони Україні, якщо культурну спадщину, яка залишилася тут, у себе вдома, ми часом не здатні просто зберегти?
Адже панно можна було хоча б спробувати дослідити, зафіксувати, професійно оцінити. Зрештою – зберегти.
Тепер маємо кілька фрагментів.
І фотографії.
А головне — ще одну історію про те, як легко в Чернівцях разом зі старою стіною може зникнути шматочок нашого минулого.

Людмила Чередарик, Медіа-Версії

Запис Один фрагмент панно – голову гуцулки – художник Житарюк передав до Краєзнавчого музею спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівці, сенсація на Кобилянської, 41

Людмила — Tue, 25 Aug 2026 22:00:06 +0000

або Про що розповів щойнознайдений шедевр віденського модерну

Саме так, у цьому зруйнованому дворику колишнього гастроному “Берізка” виявлено шедевр віденського модерну – ніжно зеленого кольору на віддаленій стіні…

Під час будівельних робіт у дворовому просторі на розі вулиць Ольги Кобилянської, 41 та Вірменської, 14 (двір «Берізки») виявлений фрагмент унікального рельєфного панно доби віденської сецесії. На ньому, за попередньою мистецтвознавчою оцінкою, можна побачити не лише символіку модерну, а й чоловічі постаті у традиційному гуцульському вбранні. Чи є це свідченням особливого «буковинського етномодерну»? І чи може загадковий чернівецький пігмент мати віденський аналог? Про це — у розмові «Медіа-Версій» із відомою мистецтвознавицею Світланою Біленковою

Окремі фрагменти не зовсім уцілілого панно

Та спочатку повідомимо, що фотофіксацію знахідки оперативно здійснили мешканці та передали редакції «Медіа-Версій» через чат громадськості, організований головою Чернівецького відділення ГО «Українське товариство охорони пам’яток і культури» Мирославою Поповецькою та активісткою Оленою Калмиковою. Редакція ж одразу звернулася за фаховою оцінкою до відомої української мистецтвознавиці та архітектурознавиці, кандидатки мистецтвознавства, доцентки Світлани Біленкової, яка багато років досліджує архітектуру Чернівців австро-угорського періоду та є авторкою монографії «Модерн у Чернівцях. Топографія краси», що вийшла у Відні 2002 року.

Світлана Біленкова: «Перед нами — об’єкт архітектурної археології»

– Пані Світлано, ваш науковий доробок безпосередньо пов’язаний з дослідженням чернівецької сецесії та її європейського контексту. Що саме ви побачили у щойновиявленому панно і чому значення цієї знахідки може далеко виходити за межі одного чернівецького подвір’я? Зрештою, наскільки унікальною є ця знахідка?

– Чернівці – місто, яке вміє дивувати навіть тих, хто присвятив дослідженню його архітектури все життя.
Наше історичне середмістя, сформоване на рубежі XIX–XX століть під впливом провідних європейських архітектурних шкіл, досі зберігає у своїх внутрішніх просторах таємниці, які чекають на свого першовідкривача.
Черговою і, без перебільшення, монументальною архітектурною сенсацією стало розкриття унікального рельєфного панно у дворовому просторі на розі вулиць Ольги Кобилянської, 41 та Вірменської, 14.
Завдяки фотофіксації, яку оперативно здійснили мешканці й передали редакції «Версій», ми отримали можливість буквально зазирнути за понад столітню завісу часу. Бо те, що ховалося під шарами утилітарних конструкцій радянського періоду, виявилося високохудожнім витвором монументально-декоративного мистецтва епохи модерну – віденської сецесії.

«Тут може бути значно більше, ніж просто декоративна стіна»

– Що дає для розуміння знахідки історія самої ділянки?

– Дуже багато. Ця стіна безпосередньо межує з пам’яткою архітектури місцевого значення початку ХХ століття епохи модерну на вул. Кобилянської, 43. На першому поверсі цієї пам’ятки розміщена аптека-музей. Саме на її стіні знайдене панно. Тому саме вже виявлення тут такого художнього фрагмента потребує особливо уважного дослідження його походження, часу створення та первісного призначення.
Для мене ця знахідка не виглядає випадковою. Ще 2002 року у Відні побачила світ моя монографія «Модерн у Чернівцях. Топографія краси» (S. Bilenkova. Jugendstil in Czernowitz. Topographie der Schönheit. Wien, 2002). У ній я детально аналізувала специфіку формування камерних, закритих ансамблів чернівецького середмістя.
А влітку 2015 року у внутрішньому дворику, що належав до колишнього магазину «Берізка», зафіксований унікальний артефакт – залишки масивних кам’яних підпор, які могли слугувати основою для парадного узвозу до глибокого підвального приміщення. Тоді, на жаль, цьому факту не надали належного значення.
Сьогодні ж, коли поруч відкрився величний настінний фриз, ця історія знову спливає на поверхню. І кам’яний портал до колись існуючого підвального приміщення, і нововиявлене панно можуть бути частинами значно більшої містобудівної мозаїки.

– Тобто йдеться не лише про панно… А що можна сказати про художній стиль і зміст самого панно? Чому воно має такий ніжно зелений колір? Адже на знімках особливу увагу привертає cаме його колір…

– Так. Горизонтальний рельєф виконаний у вишуканому ніжно-зеленому пастельному відтінку, історично відомому як селадон або бліда резеда.
Якщо припущення щодо матеріалу підтвердиться лабораторним дослідженням, мінеральний пігмент міг бути введений безпосередньо в об’єм пластичної маси – на кшталт штучного каменю чи роман-цементу. Саме тому він міг зберегти первісний колорит.
Особливо цікавим є контраст ніжних селадонових ліній із грубою фактурою оголеної червоної цегли. Це могло бути свідомим художнім рішенням тогочасного архітектора.

А чи може тут бути «віденський слід»?

– Пані Світлано, у нашій попередній розмові ви звернули увагу на історію будинку та палітурника Йозефа Кухарського. Чи може його діяльність бути пов’язана з цим панно?

– Це дуже цікава наукова гіпотеза, але саме як гіпотезу наразі й потрібно її розглядати.
За архівними даними, на початку ХХ століття в цій частині міста мешкали представники міської інтелектуальної і технічної еліти, а власником однієї з будівель був палітурник Йозеф Кухарський (Josef Kucharski), чий цех розміщувався на першому поверсі.
Професія висококваліфікованого палітурника в тогочасній Габсбурзькій монархії вимагала серйозних технологічних знань. Адже в роботі використовувалися спеціальні пігменти, лаки, клеї та інші матеріали. Відтак цілком логічно поставити питання: чи могли матеріали, які використовувалися в ремісничій майстерні, бути пов’язані з художнім оздобленням цієї ж садиби?
Але відповідь може дати лише лабораторне дослідження.

Від Чернівців — до Відня

– А чи можна десь порівняти склад історичних матеріалів?

– Так. І саме тут локальна знахідка набуває міжнародного виміру.
Навесні 2019 року у межах міжнародної співпраці я виступала з гостьовою лекцією «Eisbrecher im ukrainischen Denkmalschutz» («Криголамність як життєва позиція в українській пам’яткоохоронній справі») в Інституті реставрації при Віденському університеті прикладних мистецтв.
Під час цього візиту я мала можливість ознайомитися з унікальною колекцією історичних фарбників, лаків і пігментів, яка використовується для дослідження матеріалів архітектури та ужиткового мистецтва Центрально-Східної Європи габсбурзького періоду.
Тож сьогодні виникає дуже цікава перспектива:
чи можна буде порівняти хімічний склад матеріалу чернівецького панно з історичними аналогами, які зберігаються у віденських реставраційних фондах?
І це – питання для серйозного міжнародного наукового дослідження.

Найбільша небезпека – не сама знахідка, а те, що з нею може статися

– Що сьогодні загрожує панно?
– На жаль, ситуація дуже серйозна.
Після демонтажу суміжних споруд панно залишилося без карнизного захисту, фактично просто неба.
До того ж над його правою частиною нависає важкий залізобетонний ригель. Будь-які динамічні вібрації, земляні роботи чи інші будівельні впливи можуть створити додаткове навантаження і призвести до втрати цього артефакту.
Тому першим кроком має бути його невідкладна консервація і фахове обстеження.

– Пані Світлано, ми бачимо, як «Берізка» з простого питання новобудови перетворюється на щось інше. Адже ділянка, про яку ми говоримо, є частиною історичного середовища Чернівців. Яке значення це має для знахідки?
— Надзвичайне. Ділянка розташована в межах центрального історичного ареалу Чернівців і в буферній зоні об’єкта світової спадщини ЮНЕСКО «Резиденція митрополитів Буковини і Далмації».
Це означає, що будь-які містобудівні трансформації тут повинні здійснюватися з особливою увагою до збереження історичного середовища та його видатної універсальної цінності.
І тепер у нас з’явився ще один аргумент. Ми маємо не просто стару ділянку, на якій планується нове будівництво.
Ми маємо нововиявлений історико-художній артефакт, який потребує дослідження, документування і збереження.

Не знищувати, а інтегрувати

– Чи означає це, що будь-яке сучасне будівництво тут стає неможливим?
– Я не ставила би питання настільки категорично. Сьогодні Чернівці стоять перед викликом: як поєднати сучасний розвиток міста зі збереженням його історичної ідентичності.
Ситуація на розі Кобилянської, 41/Вірменської, 14 могла б перетворитися з протистояння між громадою і забудовником на приклад цивілізованого європейського діалогу.
Передусім необхідно тимчасово призупинити роботи в зоні ризику, провести детальне архітектурно-археологічне та мистецтвознавче дослідження і забезпечити невідкладну консервацію панно.
А далі я бачу можливість для компромісу.
Хочу також наголосити, що цей артефакт не треба ховати чи зносити. Його можна зробити перевагою майбутнього об’єкта.
Наприклад, після фахової реставрації панно могло б стати центральною візуальною домінантою внутрішнього атріуму, світлового дворика або заскленого холу.
Так історична автентика – старовинні кам’яні конструкції, віднайдений декоративний фриз, можливо, інші археологічні та архітектурні знахідки – могла б органічно поєднатися із сучасною архітектурою.
І тоді ми отримали б не чергову безлику новобудову, а об’єкт із власною історією та унікальною культурною цінністю.

– То що ж насправді приховувало чернівецьке подвір’я?

– Нині ми знаємо лише частину історії.
Перед нами – фрагмент рельєфного панно, створеного, ймовірно, понад століття тому. Перед нами – загадкові кам’яні конструкції, зафіксовані ще 2015 року. І перед нами – історія будівель, ремісничих майстерень, можливих підземних приміщень і саду.
І, можливо, архіви ще зберігають креслення, фотографії чи документи, які дозволять скласти цю мозаїку до кінця.
Але вже сьогодні зрозуміло одне:
перш ніж остаточно змінювати цю територію, потрібно її дослідити.
Бо інколи за непоказною стіною старого чернівецького подвір’я може виявитися не просто шматок минулого. а частина історії самого міста.
І тепер головне питання: чи встигнуть Чернівці її зберегти?

– Зрештою, пані Світлано, недарма існує вираз, відомий з далекої давнини: поспішай повільно!
…І, насамкінець, щира вам вдячність за те, що миттєво відгукнулися на суспільний запит чернівчан – їхнє нестримне бажання зберегти неповторну спадщину міста для наступних поколінь.

Людмила Чередарик, Медіа-Версії
Фото нововиявленого панно – мешканців та редакції Медіа-Версії.

Запис Чернівці, сенсація на Кобилянської, 41 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Диспашер, каротажник та пудрівник

Людмила — Tue, 25 Aug 2026 06:03:35 +0000

або Про незвичні професії в Державній службі зайнятості

Служба зайнятості продовжує знайомити з широким різноманіттям українських професій. У списку напрямів діяльності чимало таких, про які багато хто і не чув. Загалом у сучасній українській мові близько 200 тисяч слів, 40 тисяч із яких у постійному лексиконі наших людей. А число професій в нашій країні – понад 9 тисяч. Отож давайте разом додамо їх до частіше вживаного переліку.

1. Алундувальник. Професія відноситься до робітничих спеціальностей. Працівники, які мають у своїй трудовій книзі такий запис, наносять ізоляційний матеріал на металеві деталі для електроізоляції. Назва спеціальності формується через найменування речовини, з якою працюють такі працівники, – алунду. Це штучно отриманий надзвичайно твердий мінерал, який одночасно є вогнетривким та хімічно стійким. Ця професія надзвичайно потрібна в електротехнічній промисловості, зокрема в оборонному секторі. Щоб влаштуватися на таку вакансію, найчастіше потрібна професійно-технічна освіта. Рідше, можлива підготовка на виробництві чи навчання в центрах професійної освіти.

2. Диспашер. Мова йде про кваліфікованого експерта з морського права. Такий спеціаліст розраховує збитки у випадках аварій на морі. В його обов’язки входить розподіл виплат між судновласником і господарем вантажу. Документ, в якому зазначаються ці дані, носить назву диспаша. В Україні диспашер може бути експертом торгово-промислової палати, а закордоном найчастіше призначається судновласником. Ще однією назвою цієї професії є аджастер, це слово є омонімом до найменування кольорового пігмента для косметичних засобів. Щоб працювати диспашером, потрібно мати повну вищу освіту за спеціальностями міжнародне чи морське право, фінанси та кредит, або ж страхування.

3. Жарівник. Це професія із харчової промисловості. Такий робітник керує процесом вологотеплової обробки сировини у спеціальних жаровнях. Найчастіше жарівники обслуговують устаткування з перероблення фруктів, овочів, олієнасіння та горіхів. Вони відповідальні за технологічний процес смаження. Нерідко працюють на кондитерських фабриках та підприємствах з виробництва снеків. Часто така робота не вимагає досвіду, але передбачає відповідальність та фізичну витривалість. Навчання за такою професією проходить переважно на виробництві, з можливим підвищенням кваліфікації. Відповідно, ніякої додаткової освіти, крім базової середньої – не вимагається.

4. Каротажник. Це фахівець, який проводить геофізичні дослідження свердловин. Геофізика, у свою чергу, це комплекс наук, що вивчають фізичні властивості Землі. Такий працівник виконує монтаж, демонтаж та обслуговування каротажних станцій (спеціальної установки, яку опускають глибоко під землю), проводить електричні, магнітні, радіоактивні та акустичні вимірювання для вивчення порід. Слово каротажник походить від назви дослідження свердловин – каротаж. Освіта такого працівника залежить від рівня посади – робоча спеціальність або інженер-геофізик. У першому випадку слід мати професійно-технічну освіту, в другому – вищу, найчастіше за спеціальністю геологія чи геофізика.

5. Пудрівник. Це робітник, який займається ручною працею, а саме переміщує сировину. Його назва походить від специфічності процесів, до яких він задіяний. Адже такий працівник має справу з пудрами та порошками. Така робота часто відноситься до виробництв, де не потрібна спеціальна освіта. Професія здобувається безпосередньо на робочому місці після інструктажів та підготовки нового працівника колегами, які мають досвід.

Державний центр зайнятості
n20@es.dcz.gov.ua

Запис Диспашер, каротажник та пудрівник спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Суші та роли для перегляду фільмів у Дніпрі від “Суші Майстер”

Людмила — Fri, 21 Aug 2026 17:59:03 +0000

Домашній перегляд фільмів — це про комфорт, затишок і смачні доповнення, які не відволікають від сюжету. Саме тому суші та роли вже давно стали ідеальним вибором для кіновечора: вони зручні, різноманітні за смаками та не потребують жодної підготовки. Достатньо лише увімкнути улюблений фільм і насолоджуватися моментом.
Замовляючи суші для перегляду фільмів, важливо обрати ресторан, який гарантує стабільну якість, швидку доставку та великий вибір. У Дніпрі багато поціновувачів японської кухні обирають «Суші Майстер», адже на сайті https://dnipro.sushi-master.ua легко підібрати роли як для тихого сімейного вечора, так і для компанії друзів.

Топ-6 пропозицій від «Суші Майстер» для кіновечора

Плануючи перегляд фільму вдома, важливо заздалегідь продумати меню. Нижче — добірка з шести варіантів, які ідеально доповнять атмосферу домашнього кіносеансу.

1. Філадельфія з лососем. Ніжний вершковий сир у поєднанні з лососем створює м’який, ненав’язливий смак. Такий рол подобається як дорослим, так і дітям.

2. Запечений рол з крабовим міксом. Крабова начинка має насичений, м’який смак, а легка рум’яна скоринка робить вечерю теплою та більш ситною.

3. Каліфорнія з лососем в ікрі. Ікра надає легкий солонуватий акцент, а лосось робить смак гармонійним. Чудовий вибір, якщо хочеться чогось класичного, але з родзинкою.

4. Футомакі з креветкою в темпурі. Для тих, хто любить поєднання хрумкого та ніжного. Креветка в темпурі додає приємного контрасту, а збалансований склад робить рол ситним.

5. Макі з лососем та авокадо. Лаконічний варіант для легкого перекусу. Поєднання лосося й авокадо збалансоване та не перевантажене соусами.

6. Суші нігірі з тунцем. Ідеальний вибір для поціновувачів чистого смаку риби. Ніжний тунець з насиченим смаком ідеально поєднується з теплим рисом, розкриваючи класику японської кухні. Це той самий варіант, який хочеться смакувати повільно, отримуючи задоволення від кожного шматочка.

Чому клієнти обирають «Суші Майстер»

Щоб зрозуміти, чому саме цей ресторан так часто обирають для замовлення суші та ролів у Дніпрі, варто звернути увагу на кілька ключових моментів:

• багатий асортимент — меню ресторану включає широкий вибір ролів, суші та сетів, що дозволяє легко підібрати страви для компанії, пари або сімейного перегляду фільмів;
• доступні ціни — «Суші Майстер» пропонує привабливі ціни, завдяки яким можна регулярно замовляти улюблені роли без значного навантаження на гаманець;
• гарний сервіс — швидке приготування, акуратна упаковка та уважне обслуговування забезпечують комфортний досвід кожного замовлення;
• програма лояльності та акції — кешбек від 5% до 10% дозволяє повертати частину витрат, а акція «1+1=3» робить замовлення для кіновечорів у компанії ще вигіднішим;
• зручний формат замовлення — телефоном, на сайті або через мобільний додаток, як вам комфортніше.

Суші та роли — це простий спосіб зробити перегляд фільмів ще приємнішим. Зробіть замовлення в ресторані «Суші Майстер» у Дніпрі і насолоджуйтесь кіносеансом зі смачною їжею та якісним сервісом!

Запис Суші та роли для перегляду фільмів у Дніпрі від “Суші Майстер” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вулиця Кобилянської: захаращена, занедбана, перетворена на будівельний майданчик… І мені це болить!

Людмила — Thu, 20 Aug 2026 20:42:47 +0000

Громадська активістка Мирослава Поповецька не лише обурюється станом історичного центру Чернівців, а й намагається власноруч зупиняти те, що, на її думку, відбувається всупереч правилам.

«Вулиця Кобилянської — захаращена, занедбана, перетворена на будівельний майданчик… І мені це болить!» — каже Мирослава Поповецька, громадська активістка, бізнесменка і, за її власним визначенням, просто закохана у Чернівці містянка.

Та ця жінка, на відміну від багатьох, не лише говорить, а й діє.

Сьогодні, приміром, вона власноруч зупинила вантажівку, яка намагалася заїхати на пішохідну вулицю Ольги Кобилянської.

Водій, очевидно, не захотів зустрічатися з поліцією, яку збиралася викликати пані Мирослава, — і зрештою від’їхав.

Фотофакт: вантажівка, яку зупинила Мирослава Поповецька, цілком могла заїхати на пішохідну вулицю — болард перед нею був опущений.

— Я розумію, що він заїде з іншого боку, — бідкається чернівчанка. — Я ж не можу стояти тут увесь день і всіх пантрувати. У мене своя робота. А це — робота відповідних міських служб.

А навіщо тоді потрібні боларди?

А тепер подивімося уважно на фотографію, зроблену активісткою.

Чому автоматичні висувні дорожні боларди — сучасні протитаранні пристрої у вигляді міцних металевих циліндричних стовпів, які монтуються в дорожнє полотно та автоматично піднімаються й опускаються, — біля «Берізки» на вул. Ольги Кобилянської, 41, опущені?

І чому опущений болард перед вантажівкою, яку сьогодні зупинила пані Поповецька?
Запитання, погодьтеся, не зайве.

— Мабуть, закони писані, та не для всіх… — намагається знайти відповідь Мирослава Поповецька.
Та, попри гіркий досвід, ця жінка не хоче і не збирається звикати до порушень. І тим більше — миритися з ними.

Від боларда — до ЮНЕСКО

Адже це саме та Мирослава Поповецька, яка звернулася до Міністерства культури з адвокатським запитом щодо погодження проєктної документації будинку з торгово-офісними приміщеннями та підземним паркінгом за адресою вул. Ольги Кобилянської, 41.

У запиті було поставлено й інше принципове питання: чи існує погодження Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО на це будівництво.
Отримані відповіді, за словами активістки, породили ще більше запитань.

Зокрема, Міністерство культури повідомило, що в його системі не виявлено інформації про направлення до Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідного повідомлення щодо цього проєкту.
Тож виникає закономірне питання: якщо про масштабне будівництво в історичному ареалі та буферній зоні не було повідомлено Комітет всесвітньої спадщини, то на підставі чого воно реалізується?

Саме тому Мирослава Поповецька разом із колежанкою Оленою Калмиковою, заручившись підтримкою чернівчан, звернулися до центральних органів державної влади із вимогою захистити історичне середовище міста.

І тут уже йдеться далеко не про один будинок.
Йдеться про те, якими будуть Чернівці через десять, двадцять, п’ятдесят років.

Резиденція — не просто красивий фасад

Комплекс Резиденції митрополитів Буковини і Далмації — нині центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича — є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
У 2023 році об’єкт отримав статус культурної цінності під посиленим захистом відповідно до Другого протоколу до Гаазької конвенції 1954 року.
Це означає особливий рівень міжнародного захисту культурної спадщини та особливу відповідальність держави за її збереження.
На необхідності максимально обережного ставлення до історичного середовища Чернівців неодноразово наголошувала й мистецтвознавиця Світлана Біленкова.
І тут уже недостатньо говорити про «гарну архітектуру».
Бо історичне середовище — це не декорація для туристичних фотографій. Це частина культурної пам’яті міста, яка має бути збережена і для тих, хто житиме тут після нас.

А тепер — погляньмо на саму Кобилянську

Достатньо пройтися однією з найвідоміших пішохідних вулиць Чернівців.

Навіть на фотографії видно, скільки пилу та бруду накопичилося у заглибленнях між тротуаром і пішохідною частиною вулиці.

Тієї самої вулиці, яку ми любимо показувати гостям міста як одну з його візитівок.
Тієї самої, яку туристи фотографують.
Тієї самої, про яку ми із гордістю розповідаємо як про частину неповторних Чернівців.
А де, до слова, туалет?
Його немає. На місці колишнього громадського клозету тепер — дорогий ресторан.
— То чи вдасться нам переконати туристів, що цю вулицю колись підмітали трояндами? — іронічно запитує Мирослава Поповецька.
Іронія тут, на жаль, гірка.

Один у полі — теж воїн

Можна довго обурюватися у соціальних мережах.
Можна писати гнівні дописи.
Можна чекати, поки хтось інший наведе лад.
А можна просто вийти на вулицю і сказати водієві вантажівки: сюди не можна.
Так, одна людина не здатна сама вирішити всі проблеми міста.
Але саме з таких людей — небайдужих, настирливих, часом незручних для чиновників — і починаються зміни.
Бо один у полі — таки воїн. Особливо тоді, коли інші вирішили, що краще пройти повз.
І, можливо, найважливіше сьогодні — не дати чернівчанам звикнути.
Не звикнути до будівельних вантажівок на пішохідних вулицях.
Не звикнути до бруду в історичному центрі й до поламаних плиток на тротуарі.
Не звикнути до того, що пам’ятки можна захищати лише на папері.
Не звикнути до думки, що від кожного з нас нічого не залежить.

Бо Чернівці — не чиєсь приватне будівельне поле. Це наше спільне місто. І якщо ми хочемо передати його наступним поколінням таким, яким любимо, за нього доведеться боротися.

Людмила Чередарик, Медіа-Версії
Фото — Мирослави Поповецької.

Запис Вулиця Кобилянської: захаращена, занедбана, перетворена на будівельний майданчик… І мені це болить! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ВИРОДЖЕННЯ ВЛАДИ

Людмила — Thu, 20 Aug 2026 13:25:56 +0000

Як Зеленський досяг своєї стелі, а система держуправління – дна

Учора, за словами ексміністра оборони Михайла Федорова, для нього пролунав фінальний сигнал «діяти інакше». Бо парламент ухвалив своє (читай – президентське) рішення щодо міністра оборони. Напередодні ж у Дзеркалі тижня вийшла аналітична стаття Інни Ведернікової «ВИРОДЖЕННЯ ВЛАДИ. ЯК ЗЕЛЕНСЬКИЙ ДОСЯГ СВОЄЇ СТЕЛІ, А СИСТЕМА ДЕРЖУПРАВЛІННЯ — ДНА».
На думку редакції, з нею варто ознайомитися якомога більшій кількості громадян.

«…уся драма не в тому, як діятиме Федоров, нарешті обравши один із двох стільців, на яких сидіти одночасно йому стає дедалі менш комфортно. Чи піде в жорстку опозицію до президента — навіть під час війни. Чи делікатно дистанціюється, намагаючись зберегти своїх людей у Міноборони та ілюзію стосунків із Зеленським.
І навіть не в тому, як на це відреагують протестувальники з картонками, які від персонального «За Федорова!» повільно, але наполегливо просуваються до усвідомлення: ніякий Федоров самотужки системи не змінить. Тим більше Федоров — плоть від плоті цієї системи, — який лише зараз дійшов до власної межі компромісу з нею.
І вже точно річ не в тім, кого ще Зеленський переставить в уряді, кого поверне, ким пожертвує і яке чергове прізвище запропонує суспільству як відповідь на кризу: Корецького — з прем’єрів знову в «Нафтогаз», Свириденко — з «Нафтогазу» знову в прем’єри або, гарненько перемішавши фігури, знову витягне… Шмигаля. А чому ні? У Зеленського закінчилися люди, яким він довіряє і щенячої відданості яких катастрофічно не цінує.

Та й питання давно не в прізвищах, які вкладають на переставлені ліжка.
Річ у тім, що нас довго — понад сім років каденції чинного президента — водили лабіринтом. І нарешті привели. У глухий кут. У вирішальний момент війни. Протест, який теж уперся в стіну, надто опукло це висвітлив. І тепер уже не обійти, не відвернутися. Зеленський може скільки завгодно замовчувати очевидне, збирати послів, їхати в Сербію, красти інформаційні приводи в головкома ЗСУ та міністрів, щоби хоч на чомусь вибудовувати свої щоденні звернення до народу, міняти пішаків місцями та пояснювати кожен новий провал окремим прізвищем. Реальність від цього не зміниться: Україна — монархія. Причому неосвічена.

Україна — монархія. Причому неосвічена

Зосередивши всю владу у своїх руках, президент досяг своєї стелі. Межі компетенції. За цей час він не зробив головного, що могло б допомогти Україні уникнути управлінської катастрофи: не скинув баласту зі «своїх» на користь компетентних і не дав прямого сигналу системі: «Не красти».
Складно сказати, що небезпечніше для держави — злочинні дії корупціонерів чи злочинна бездіяльність «своїх» дилетантів. Але коли обидві ці отрути опиняються в одному флаконі, ризик уже не політичний. Ризик — програти війну.

Чому це сталося?

Зеленський не керує хаотично. Він цілком послідовно вирішує завдання збереження власної системи влади. Після офіційної епохи Єрмака. З підозрюваним Єрмаком. І з поки що офіційно не підозрюваним Арахамією, який, як ми вже писали, зайняв вухо президента у робочий час. І багато чого нашептав про необхідність змінити уряд.
Проблема в тому, що завдання архітектора цієї системи управління не збігаються із завданнями держави. І те, що ми сприймаємо як глухий кут, для Зеленського, можливо, — дорога. Якою вже ходили в майбутнє деякі президенти. Щоправда, не можна сказати, що успішно.

Бо імітація рано чи пізно розкриває або порожнечу, або абсурд. На порожнечі в голові чинної влади ми вказували всі ці роки, а от абсурд способу Зеленського керувати державою зараз розгорнувся перед нами в усій красі. Мабуть, ще ніколи в кадровій партії, яку періодично розігрує Банкова, не було такої кричущої невідповідності людей їхнім новим посадам. Причому сам спосіб призначень і переміщень так само небезпечний для держави, як і вибір прізвищ. Бо ґрунтується на відданості й заточений на виконання потрібних Зеленському, а не державі завдань.

ZN.UA

Вийшло так, що в найважчий час на ключових для виживання країни напрямах — обороні, енергетиці та економіці — опинилися дуже слабкі люди. Ексголова НАК «Нафтогаз України» Сергій Корецький у цьому сенсі — не найслабша кандидатура на посаду прем’єр-міністра серед найслабших.
Корецький був у захопленому шоці від жалуваного йому з монаршого плеча чину прем’єра. Однак уміння цього «лжеяценюка» гучним голосом ставити на місце своїх підлеглих у НАК йому точно не знадобиться у Кабміні. Своїх людей у нового прем’єра практично немає, компетенцій і особистої експертизи в широкому форматі Кабміну — теж. «Нафтогаз» — не Кабмін.

Утім, Корецького це не зупинило. Під лайки Facebook і демократичні фото нарад він цілеспрямовано повів уперед чужу команду. До речі, цікаво, куди саме: єдиному рекомендованому Корецьким у міністри економіки «візіонеру» Олександру Кравченку вже є що запропонувати прем’єру — розроблену за ключової участі McKinsey Стратегію економічного розвитку України до 2042 року. У ній, як з’ясувала моя колега Юлія Самаєва, майбутнє підозріло схоже на сьогодення.Та сама логіка — і в чернетці урядової програми, яка просочилася в медіа: гарна обгортка майже без змісту.

Умєров? Цією фігурою, в лоб переставленою на клітинку СЗР, Зеленський, власне, і відповів і суспільству, і Федорову. Бо Умєров — це Туреччина. Це Штати та його родина, яка фактично перебуває в заручниках у американців: там бізнес, нерухомість, необхідність подовжувати право на перебування в країні. Ще Умєров — це Катар. Емірати. Десь Китай. Причому в окремі країни він неодноразово приїжджав, узагалі не доводячи до відома українські посольства. Наші посли дізнавалися постфактум. Якщо дізнавалися.
Так, ми розуміємо, що Служба зовнішньої розвідки розтерзана, розтоптана і давно утримується за залишковим принципом. Але там усе ще жевріє надія, що її нарешті перестануть топтати чобітьми, гальмувати ініціативи та почнуть використовувати за призначенням. Хто? Умєров? Його цьому в Туреччині навчали?
Умєров давно вже посол із дуже особливих доручень президента України. Зокрема фінансових. Багато хто, до речі, забув, як він заходив у велику політику. А не варто. І тут не стільки про якість політичного «Голосу» (Умєров був у списку партії Святослава Вакарчука), скільки про вміння входити в усі двері без додаткових пристосувань. В історії конфлікту Зеленського з Ахметовим (а також Шустером, Гордоном та Аваковим) Умєров став посередником. Тьорочником. Не дипломатом, не переговірником — людиною, здатною терти. Якщо саме це Зеленський розуміє під modus operandi зовнішньої розвідки, то ок.

Ігор Клименко. Напевно, не найгірший із екс-міністрів внутрішніх справ (якщо оцінювати його як менеджера, який під час війни зумів утримати структуру та організувати її військове крило, а не як політика, готового змінювати правоохоронну систему, що так і залишилася нереформованою), але точно не найкращий новий секретар РНБО. Бо, як свідчать члени Радбезу, у цьому органі вже дуже давно ніхто не дозволяє собі навіть утриматися. Розраховувати на РНБО як на якийсь інтелектуальний допінг для президента взагалі не доводиться. А треба було б. Але, на жаль, Володимир Зеленський абсолютно впевнений у тому, що він усе знає краще за всіх. І хто, як не поліцейський кадровик, зможе забезпечити цілковитий одобрямс на засіданнях і дисципліну їхнього проведення. Чи потрібно це країні?

В.о. голови СБУ Євгеній Хмара став в.о. міністра оборони через дві години після того, як ексголова МВС Ігор Клименко відмовився від цієї посади. Сам Клименко при цьому суто випадково залишився без портфеля міністра, і ним просто «заткнули» дірку в РНБО, що утворилася після переходу до СЗР «інформатора» Міндіча ексміністра оборони Рустема Умєрова. Таким чином, творець Центру спеціальних операцій «А» Євгеній Хмара сів до адміністративного крісла голови МО, опинившись у абсолютно незнайомій для нього системі управління. Та сам Хмара, схоже, повірив, що військовий досвід автоматично конвертується у здатність керувати Міністерством оборони. А тепер уявіть Резнікова, Умєрова чи навіть Федорова, що чіпляють міну до російського військового корабля. Приблизно так само слід оцінювати й зворотну рокіровку.
Про жодну програму реформ у сфері оборони та план зміни системи закупівель за такої гри Банкової, звісно ж, не йдеться. Зате там можуть більше не турбуватися про те, як розподілятимуться 90 млрд євро партнерської допомоги. Некомпетентний міністр оборони — це несуб’єктний міністр. Хоч би яким крутим спецпризначенцем він був. У цьому разі є лише особиста необхідність президента людиною з репутацією прикрити соромне місце, що відкрилося суспільству після відставки Федорова, який збунтувався.

Покладом? Цей листок прикладають при інших хворобах. І Зеленський чудово знає, при яких. Якщо в цій кабмінівській рокіровці й були інші цілі, крім нейтралізації Федорова, то це точно Олександр Поклад. Неофіційний сторож системи влади Зеленського от-от отримає жалувану грамоту. Нагадаємо, що саме Поклад за особистим дорученням президента їздив до ОАЕ забирати нардепа-держзрадника Федора Христенка, і саме Поклад, за нашою інформацією, у визначений Банковою момент «валитиме» голову САП Олександра Клименка «свідченнями» нардепа. Тож продовження незаконного стеження за детективами НАБУ, про що заявив на нещодавньому брифінгу директор НАБУ Семен Кривонос, — квіточки. По ягідки Зеленський ще не ходив, але він точно знає, що Поклад їх для нього збере. Бо глава держави доклав чимало зусиль, розчищаючи для нього шлях до верхівки такого інструменту, як Служба безпеки України. Лише впевненість у тому, що Поклад може впоратися з усіма ворогами — НАБУ, активістами, журналістами, опозицією, — надихала Зеленського знімати Малюка та ставити непідготовленого Хмару в Міністерство оборони.
Ще раз повторимо сказане колись, не бажаючи нікого образити. А просто пояснити складну ситуацію на простому прикладі. Розвідки — це мисливські собаки. Вони шпигують на користь своєї країни. Вони вільні у виборі методів. Вони рвуть здобич і приносять її. А СБУ — це службові собаки, які захищають усередині країни і тому не можуть собі дозволити тих методів, якими працюють мисливські.
Проте в нас на чолі СБУ зараз мисливський пес. Це те, що нам потрібно, якщо ми говоримо про збереження демократії та свободи всередині країни? Тим паче що захищати всередині країни сьогодні є що й від кого. НАБУ, активісти та незалежні ЗМІ — основні об’єкти докладання зусиль Служби на території країни.

Instagram toronto_tv

Коли вибори провести не можна, наповнити Кабмін чимось якісним виявилося неможливо, а некомпетентність намертво переплелася з корупцією, одним із небагатьох інституційних обмежувачів системи залишається антикорупційний блок. А за межами інституцій — вулиця. Мирна вулиця в цих умовах що могла, те поки що зробила. Тоді як антикорупційні органи своєї роботи не припиняли.

Що готує НАБУ на осінь?

Зараз НАБУ і САП на літніх публічних канікулах, і ми змушені задовольнятися сухими звітами їхніх керівників. Та, якщо вірити директору НАБУ Семену Кривоносу, «м’ясо» все ж таки готується. А як інакше сприймати його слова на тому ж брифінгу, що попереду «чудові реалізації»? Причому, як стверджують наші джерела у правоохоронних органах, «ви сильно здивуєтеся, коли дізнаєтеся про результати роботи детективів і кого вони стосуються».

З цікавого, звичайно ж, ексголова ОП Андрій Єрмак і його друга підозра. За інформацією наших джерел, розслідування в активній фазі. Чи стосується воно кооперативу «Династія»? Не факт. Судячи з крихт публічної інформації та тверджень джерел, НАБУ працює по Єрмаку не тільки у справі «Династії». Нібито цього разу йдеться не про відмивання коштів, а про незаконне збагачення. За нашою інформацією, основний акцент розслідування зараз зроблено на експертизах предметів, вилучених під час обшуку в одній із квартир Міндіча. Досліджуються залишені на них біологічні сліди, зокрема ДНК. Наразі одні запитання без відповідей.
Схожі експертизи проводять і у справі про підкуп депутатів, основний фігурант якої поки що — голова одного з осередків нардеп Кісєль. Те, що голові фракції «Слуга народу» Давиду Арахамії досі не повідомили про підозру, породжує в суспільстві різні версії. Його відмолив президент, бо Арахамія потрібен і на переговорах у США, і як тримач парламенту. Хтось побачив у цьому, що Арахамія взагалі мало не агент НАБУ, який замість своєї голови розплачується меншими головами — Тимошенко та іншими. Хтось вважає, що відмовився підписувати підозру генпрокурор. За нашою інформацією, розслідування йде дуже активно.
Зараз проводять експертизи предметів, вилучених під час обшуку в помічника Давида Арахамії Тараса Мельничука, зокрема досліджують біологічні сліди. Що це за предмети? Чию ДНК там шукають і з чим порівнюють? Джерела, як і у випадку з Єрмаком, не уточнюють. Коли ми поміркували, навіщо слідству знадобилася така експертиза, нічого цікавішого за конверти, яких могла торкатися рука голови фракції, нам на думку наразі не спало. Але це вже наша версія, а не факт.
Це перше. І друге: за нашою інформацією, НАБУ і САП не зверталися до генпрокурора Кравченка з питання початку розслідування щодо народного депутата Давида Арахамії.
Тому чекаємо.

У черзі — незмінний голова Держфінмоніторингу Філіп Пронін, якого очікувано не змила й ця потужна кадрова хвиля. А ми пам’ятаємо, що за фінмоном — ключова роль в отриманні й передачі слідству інформації про фінансові операції фігурантів за кордоном, яку Пронін, за нашими даними, успішно блокує в розслідуваннях НАБУ і САП. Він цікавий НАБУ у справі про відмивання грошей через конвертаційні центри та виведення їх в офшори, на яку детективи вийшли, розбираючись із розкраданнями під час будівництва фортифікацій Полтавською ОВА, де теж фігурує Пронін. Але, як стверджують наші джерела, якщо голові фінмону й варто хвилюватися, то виключно за справу про конвертцентри: після обшуків у першого заступника голови Держфінмоніторингу Богдана Корольчука виявили готівку, печатки та документи компаній. (До речі, зняття і призначення голови Держфінмоніторингу — це повна номенклатура прем’єра. І це, власне, все, що вам потрібно було знати про Корецького.)

На що реально спирається влада? І що далі?

Банковій потрібна стратегія протидії антикорупційним органам. А отже, повноважний голова СБУ, який надійно замкне силовий блок на президенті. Тут ні Кравченко, який косить у бік Арахамії, ні Татаров, який знає, як правильно скорочувати дистанцію з журналістами під час криз, а тепер і має у міністрах внутрішніх справ свого однокашника Івана Виговського, на цю роль претендувати не можуть.
На сьогодні є інформація, що голосів під нового голову СБУ з прізвищем Поклад у парламенті поки немає. Утім, як немає в нас і можливості згадати хоча б один випадок, коли Рада не проголосувала за кандидатуру голови СБУ, внесену президентом. Попри те, що, за нашою інформацією, уламки ОПЗЖ усерйоз заявляють голові ОП Кирилу Буданову, що за Поклада не голосуватимуть (чому це важливо для Буданова, ми теж уже писали), ті ж таки «уламки» запевняють Поклада у зворотному. Але в призначений час усі підпірки монобільшості зроблять так, як скаже Зеленський.
Тим часом у СБУ вже на повну зачищають кадри Малюка. Хмара їх не чіпав. За іронією долі, свою роль у цій історії — і не на користь опального Малюка — відіграли антикорупційні органи.

Йдеться про справу затриманого нещодавно НАБУ Андрія Осіпова. Бюро і САП підозрюють його у вимаганні мільйона доларів у громадянина РФ за «вирішення питання» з кримінальним переслідуванням та екстрадицією до Росії. У матеріалах справи спливло прізвище самого Малюка: один із фігурантів стверджував, що 200 тис. дол. із цієї суми нібито призначалися особисто тоді ще першому заступнику голови СБУ. Доказів передачі грошей Малюку у слідства на сьогодні немає.
Однак справа Осіпова значно цікавіша за окреме згадування прізвища Малюка. Як стверджують наші джерела у правоохоронних органах, сам Осіпов був людиною з його орбіти, а потім перейшов під крило генералів Сергія Дуки та Антона Кравчука. Після зняття Малюка самі Дука й Кравчук досить швидко підлаштувалися під Поклада. Ті самі Дука й Кравчук, які, за нашою інформацією, курували силову частину операцій проти детективів НАБУ та журналістів у липні минулого року.
Ба більше, в Осіпова під час обшуків виявили автомобільні номери прикриття, посвідчення та інші документи Служби безпеки. Осіпов справді просто торгував своїми зв’язками та гучними прізвищами — чи роками існував під цілком реальним прикриттям людей усередині СБУ?
Іронія тут майже завершена: тепер уже НАБУ розкручує цю нитку у зворотний бік.
Та насправді історія, схоже, вже не тільки про СБУ. Справа Осіпова може виявитися одним із входів у значно серйознішу історію, що виходить далеко за межі окремих прізвищ і відомств. За роки деградації державного управління склалося середовище, де державні повноваження, силовий ресурс, гроші, приватні та політичні інтереси дедалі складніше відокремити одне від одного. Є велика ймовірність, що всередині держави сформувалася кримінально-кланова система, значна частина правоохоронного блоку якої обслуговує вже не інституції, а збереження сформованої конструкції влади.

Система захищає владу. Влада забезпечує стійкість, дохід і безкарність стовпів системи.”

Інна ВЕДЕРНІКОВА, редактор відділу внутрішньої політики ZN.UA

Запис ВИРОДЖЕННЯ ВЛАДИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.