25 років «Захарецького Гарчика» і справа життя Фрозини Томюк
У Підзахаричах чверть століття тому народився фестиваль. Хоч насправді йдеться про значно більше – про цілу систему збереження гуцульської пам’яті, яку роками створювала та плекала педагогиня й краєзнавиця Фрозина Томюк.
Фрозина Томюк демонструє гордість музею етнографії та краєзнавства Гуцульщини – серветку, вишиту самою Ксенією Колотило.
Коли сьогодні говоримо, що Україна тримається, найперше думаємо про тих, хто тримає зброю. Та є й інша лінія нашої стійкості – пам’ять. Вона проходить крізь маленькі села, шкільні музеї, родинні скрині, старовинні ремесла, пісню, вишивку, дерев’яний гарчик, дитячі руки, які навчаються працювати так, як колись працювали їхні діди й прадіди.
У Підзахаричах ця лінія має своє ім’я: Фрозина Томюк.
Чверть століття тому вона разом з однодумцями започаткувала тут фольклорно-етнографічний гуцульський фестиваль-ярмарок «Захарецький Гарчик». Фест пережив повені, зміни влади, економічні кризи, пандемію, п’ятий рік війни… Змінювалися його формати, виникали міжнародні форуми, науково-практичні конференції, майстер-класи, екологічні та туристичні проєкти.
На знімках: знаменитий символ села — величезний дерев’яний пам’ятник «гарчику» – гуцульському посуду для гуслянки. Нині його перенесли в інше місце, а раніше саме з нього текла джерельна вода. І все це разом розташувалося у мальовничий місцині поблизу церкви між Підзахаречівською гімназією й музеєм етнографії та краєзнавства Гуцульщини
Та незмінним залишається головне: показати, що гуцульська культура – не музейний експонат, а живий організм, який має передаватися від покоління до покоління.
Саме тому у цьому маленькому гірському селі діють 5 (!) музеїв. Та про це розповідь ще попереду.
Усім же цим скарбом опікується разом з педагогічним та учнівським колективами Фрозина Семенівна Томюк, ексдиректорка Підзахаричівської гімназії, відомої колись як Підзахаричівський навчально-виховний комплекс (НВК) «Перлина Гуцульщини». За словами Тамари Мінченко, вона, як методистка Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області, постійно проводила семінари для учителів та методистів краю з предмету “Українознавство” на базі Підзахаречівського навчального закладу і, зокрема, у музеях « Етнографії та краєзнавства Гуцульщини» та Ксенії Колотило, у світлиці педагога, письменника та просвітителя Данила Харов’юка тощо.
І це, зазвичай, спричинило те, що історію 25-річного «Гарчика» просто неможливо розповісти без історії його господині – Фрозини Томюк.
Гарчик, гарці та гуслянка
Почнімо з назви. Мешканців Підзахаричів жартома називали гарчиками. А безпосередньо гарчик – це дерев’яна бондарська посудина, в якій заквашували молоко на гуслянку. У гарцях горяни носили гуслянку до Вижниці на продаж, а дорогою, як згадувалося у старих публікаціях про фестиваль, не могли пройти повз люди без жарту чи якогось веселого «притрафунку».
У цій історії є все, властиве Підзахаричам: ремесло, їжа, дорога, торгівля, гумор і особливий характер людей.
Відтак «Гарчик» – назва для фестивалю не випадкова. Вона зросла з місцевого життя. А вже фестиваль перетворив її на своєрідний культурний знак Підзахаричів.
Село, яке тривалий час жило окремим світом
Підзахаричі – з таких місць, де гори справді ніби розмовляють із хмарами.
Колись потрапити сюди було непросто. До 1987 (!) року село сполучалося із зовнішнім світом через Німчицький перевал, дорога була складною, а взимку Підзахаричі фактично опинялися відрізаними від великого світу.
Ця віддаленість мала й свою світлу сторону. Тут довше зберігалися традиції, одяг, говірка, ремесла, звичаї. На свята люди й нині вдягають народне вбрання не як сценічний костюм, а як складову власного побуту.
Саме в цьому середовищі й постав «Захарецький Гарчик».
Не як привезена ззовні розвага, а як спроба показати світові те, що вже було в цьому селі та в навколишній Гуцульщині.
Фестиваль, який від своїх початків був значно більшим за фестиваль
«Захарецький Гарчик» народився 2001 року. Та вже за кілька років стало очевидно: його творці мислять значно ширше, ніж просто концерт, ярмарок чи звичайне фольклорне свято.
2008 року, після великої повені, коли чимало буковинських фестивалів скасували, «Гарчик» провели в екологічно-туристичному форматі.
У програмі були не лише гуцульські страви, напої, народні колективи та майстер-класи. У Підзахаричах відбувся міжнародний форум «Партнерство без кордонів» і науково-практична конференція про інтеграцію громад та сталий розвиток регіону.
Говорили про стихійні лиха та способи їхнього попередження, рекреаційний потенціал Карпат, охорону довкілля та біорізноманіття, розвиток туризму, соціально-економічні й етнокультурні особливості гірських територій.
2010 року під час Х «Захарецького Гарчика» в Підзахаричах працював уже IV Міжнародний форум «Партнерство без кордонів».
Його філософію можна було сформулювати трьома словами: людина – економіка – довкілля.
Учасниками були представники України, Румунії, Польщі, Молдови – органів влади, громад, бізнесу, громадських організацій, науки. Робочими мовами форуму були українська, румунська та англійська.
Тобто маленьке гуцульське село намагалося говорити не лише про минуле, а й про майбутнє громади. І це дуже важливо для розуміння феномену «Гарчика». Бо його засновники хотіли не законсервувати Гуцульщину, вони прагнули, щоб вона розвивалася, не втрачаючи себе.
Фрозина Томюк: «Жити, любити, вчитися й залишати спадок»
Колись цю фразу Фрозини Томюк журналістка винесла в назву розмови з пані Фрозиною. І, здається, кращу формулу для її багаторічної роботи важко знайти.
Вона народилася в невеликому карпатському селі над Черемошем, з дитинства любила читати. До бібліотеки ходила за книжками і несла їх додому, «як гуцули носять дрова».
Навчалася у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, багато часу проводила в науковій бібліотеці.
Ця звичка – постійно вчитися – залишилася з нею на все життя.
Але, мабуть, найважливіше інше: свою любов до знань вона перетворила на спосіб роботи з дітьми.
Фрозина Томюк переконана: духовне виховання неможливе без знання історії свого народу, його звичаїв і культури. І школа в Підзахаричах поступово перестала бути лише місцем для отримання оцінок. Вона стала простором, де дитина бачить себе продовженням власного роду.
Ось букіально кілька експонатів з експозицій різних музеїв, створених руками міцевих учнів:
Зверніть увагу, це малюнок по дереву!
Музеї, в яких експонати не мовчать
Одна з найважливіших речей, які вдалося зробити в Підзахаричах – створити цілу систему музейних і мистецьких осередків.
Тут діють Музей етнографії та краєзнавства Гуцульщини, «Арт-лабораторія» і шкільна майстерня, музей художніх вишивок Ксенії Колотило, родинний музей «Скарби родини Кознюків». Де ви ще знайдете таке маленьке село, в якому б діяли 5 (!) музеїв?!
У різні роки в Підзахаричах і навколишніх селах підтримувалися та досліджувалися родинні школи мистецтв – місця, де ремесло не просто демонстрували, а передавали дітям. Тут працюють родинні осередки писанкарства, вишивки, художнього ткацтва та різьбярства, зокрема школи Дмитрюків, Власійчуків, Татаринів, Бойчуків, Фалафівок, Холеванів і це стало основою тривалості народної культури.
Саме такий підхід має принципову різницю. Адже можна поставити під скло стару сорочку. А можна навчити дитину вишивати так, щоб через двадцять років вона могла передати це вміння власній дитині.
Можна розповісти про бондаря. А можна дати хлопцеві в руки дерево й навчити його працювати з ним, як це робив визнаний бондар України Марко Томюк.
Можна показати писанку. А можна посадити дитину поруч із майстринею та дозволити їй створити свою. Саме це і є найбільшою цінністю – живою культурою.
Недарма в розмові Фрозина Томюк називала родинні школи мистецтв «вічною, як саме життя, колискою рукотворних див».
І в цьому полягає її головний принцип: рукотворна річ зберігає не лише форму, а й пам’ять про руки, які її створили.
Від Федьковича і Харов’юка – до Ксенії Колотило та родинних шкіл
Збереження культури для Фрозини Томюк – не лише збирання старожитностей. Це, найперше, повернення імен.
У Підзахаричах вивчали документи з історії краю, зокрема матеріали часів Першої світової війни. Тут популяризували творчість відомих діячів Буковини, зберігали пам’ять про місцевих майстрів.
Серед таких імен – Юрій Федькович, Данило Харов’юк, Ксенія Колотило, без яких неможливо уявити культурний простір Путильщини і Буковинської Гуцулії, до якої належать колишні Путильський і Вижницький райони.
Особливе місце в музеї посідає Ксенія Колотило – майстриня, завдяки якій світ дізнавався про красу гуцульської вишивки.
Та поруч із відомими іменами тут намагалися не загубити й тих, кого ніколи не внесуть до великих енциклопедій. Бо культура народу твориться не лише геніями.
Вона складається з тисячі родин, які не викинули стару сорочку, не забули бабусину пісню, не перестали різьбити дерево, писати писанки, ткати, вишивати, співати та розповідати дітям, хто вони.
Марко Томюк і пам’ять родини
У цій історії поруч із Фрозиною Томюк неодмінно має бути її чоловік – Марко Томюк, відомий майстер-бондар, людина, яка сама стала частиною історії гуцульського ремесла.
Його родинний музей зберігає роботи представників родин Кознюків, Томюків, Холєванів та учнів Марка.
Він викладав дітям трудове навчання і технології, керував творчими та дослідницькими проєктами. Його учні перемагали на обласних, всеукраїнських і міжнародних конкурсах.
Хоч родина Томюків має ще й інший, драматичніший пласт історії. У ній були люди, які боролися в ОУН-УПА, були репресовані та вислані до Сибіру.
Те, що сьогодні називаємо збереженням культури, для цієї родини не є абстрактною красивою фразою.
За родинною пам’яттю стоїть досвід поколінь, які знали, чого може коштувати право залишатися собою.
Саме тому сьогоднішня робота Фрозини Томюк із дітьми, музеями, історією та народними традиціями має значення далеко за межами одного села.
«Гарчик» як велика гуцульська хата
2009 року Фрозина Томюк назвала фестиваль «пролюдною хатою». Мені ця метафора здається напрочуд точною. Адже на «Гарчику» справді збиралися всі. Майстри та діти. Селяни й науковці. Журналісти та чиновники. Туристи й господарі зелених садиб. Люди з Буковини, інших теренів України, Києва, Румунії, Польщі, Молдови і навіть Америки.
Тут можна було побачити, як працює бондар, як створюється вишивка, як роблять писанку, плетуть бісером, різьблять дерево.
Можна було придбати вироби народних майстрів.
Можна було скуштувати гуцульські страви.
Можна було почути пісню.
І можна було просто поговорити.
А це, можливо, і є найважливіше. Бо культура починається не зі сцени. Культура починається з розмови людини з людиною.
«Їжте, пакуйте, в пустері си чуйте…»
У програмі Х «Захарецького Гарчика» 2010 року було записано:
«Їжте, пакуйте, в пустері си чуйте… стіл не голіть, ґазду в біду не загоніть».
Є в цьому прислів’ї щось дуже гуцульське: щедрість, гумор і водночас міра.
Як і в іншому фестивальному приспіві:
«Так єк ми си посходили,
То собі побудьмо.
За нас люде най говорє —
А ми собі будьмо».
Можливо, саме в цих словах і захований характер «Гарчика» – бути собою. Не доводити нікому, що ти кращий. Не соромитися свого. Не відмовлятися від власної мови, пісні, одягу, ремесла, кухні, жарту. І водночас – не замикатися у власній хаті, а запрошувати до неї інших.
Від гуцульського свята – до європейського діалогу
Сьогодні легко забути, наскільки сучасним для свого часу був цей підхід.
На початку 2-тисячних, коли в багатьох селах говорили передусім про виживання, у Підзахаричах говорили про сталий розвиток, транскордонну співпрацю, екологічну безпеку, розвиток сільського туризму, підтримку місцевих виробників і можливості громад. Цей напрямок забезпечувала педагог, громадська діячка й одна зі співзасновниць фестивалю Марина Коняк.
До Підзахаричів приїздили партнери з Румунії, Польщі, Молдови. І говорили про Європу. І водночас показували Європі своє.
Це теж важливий урок «Гарчика»: інтеграція у великий світ не означає розчинення в ньому. Навпаки, щоб тебе почули, треба мати що сказати. А Підзахаричам було що!
Пробігло чверть століття. Фрозина Томюк і Франц Федорович – підприємець з єврпейськими зв’язками, небайдужа людина, яка створила і підтримує благодійний Фонд для онкохворих дітей “Подаруй дитині життя” – протягом усіх років був головним меценатом і другом фестивалю “Захарецький гарчик”.
І все це для дітей
Мабуть, найважливіша риса роботи Фрозини Томюк – вона ніколи не обмежувалася демонстрацією минулого. Її завжди цікавило, хто продовжить його завтра. Саме тому в школі, якою вона керувала багато десятиліть, виникали майстерні, музеї, мистецькі проєкти. Саме тому діти ставали учасниками фестивалю, вчилися у майстрів, брали участь у конкурсах. Саме тому в освітньому комплексі розвивалися нові форми навчання, зокрема міждисциплінарний курс із драматургії.
Сьогодні це особливо важливо. Бо дитина, яка знає історію свого роду, розуміє й ціну культурі. Дитина, яка власними руками створила щось за давньою технологією, вже не сприйматиме народне ремесло як «щось старе».
Дитина, яка бачила родинну сорочку, почула історію прадіда, навчилася писати писанку чи працювати з деревом, отримує те, чого не дасть жоден підручник – відчуття належності.
Україна тримається саме на таких людях
Ми звикли вимірювати історію великими іменами.
Але історію народу творять не лише видатні письменники, художники, політики чи науковці.
Її тримає кожний, хто щодня робить начебто непомітну роботу. Вчить дітей. Збирає старі речі. Записує спогади. Рятує від забуття місцеву говірку. Повертає з небуття ім’я майстра. Зберігає вишивку. Відкриває музей. Організовує фестиваль. Запрошує людей із сусіднього села та з іншої країни. А головне, пояснює дитині: це твоє. Знай його. Не соромся його. Передай далі.
Мені здається, саме з таких щоденних справ і складається та внутрішня міцність України, про яку ми сьогодні так багато говоримо.
Бо народ, який знає, хто він, значно важче позбавити власної пам’яті. А без пам’яті, як відомо, немає ідентичності.
Це усвідомлює також, як ніхто інший, Марія Ілюк, сільський голова Усть-Путильської територіальної громади, яка теж завітала на круглий стіл, привячений 25-им роковинам фестивалю “Захарецький гарчик”. На порозі музею…
Чверть століття «Гарчика» – і питання, яке давно назріло
25 років – це вже не просто дата. Це час, за який можна оцінити не просто фестивальний день, а результат роботи цілого покоління.
«Захарецький Гарчик» став упізнаваною подією Буковинської Гуцульщини.
Підзахаричі отримали музеї, мистецькі осередки, освітні проєкти, фестиваль, міжнародні зв’язки. Десятки й сотні дітей за ці роки торкнулися до батьківсько-дідівських ремесел.
Майстри отримали можливість показати свою працю. Журналісти отримали історії.
Гості – враження.
А край отримав ще один спосіб розповісти про себе.
Учасники круглого столу завдяки фото, відео, історичному телесюжету Галини Тирон та хвилюючим споминам присутніх, пробіглися усіма 25-ма роками неповторного фесту та зробили світлину на пам’ять
І тут виникає питання, яке «Медіа-Версії» вважають справедливим поставити відкрито.
Чи не настав час гідно поцінувати Фрозину Томюк – людину, яка десятиліттями працює на збереження культурної спадщини Буковинської Гуцульщини?
І не лише педагогічним званням. Її діяльність значно ширша за межі школи. Це могла б бути державна нагорода, почесне звання, обласна відзнака на кшталт «На славу Буковини», –
головне, щоб це не було формальним ювілейним жестом. Адже є люди, яким нагороду дають за посаду. А є люди, що їм варто дати її за справу життя.
Гарчик має майбутнє, якщо матиме кому його передати
Фестиваль може мати 25 років. Музеї – десятки років. Стара вишивка – сотню. Дерев’яний виріб – кількасот. Та все це матиме сенс лише тоді, коли знайдеться хтось, хто прийме естафету.
У Підзахаричах цю естафету передають дітям.
Саме тому історія «Захарецького Гарчика» – це не історія про минуле. Це історія про майбутнє.
Про те, щоб через 50 чи 100 років дитина в цьому селі знала, хто вона, звідки її родина, чому бабусина сорочка – не просто одяг, а пам’ять, чому дерев’яний гарчик – не просто посудина, а частина історії, і чому гуцульське ремесло – не сувенір для туриста, а одна з мов народу.
Колись Фрозина Томюк сказала про сенс людського життя просто: «Жити, любити, вчитися й залишати спадок».
Схоже, свій спадок вона вже залишила: у музеях, дитячих роботах, пам’яті людей.
А також у фестивалі, який нині відзначить чверть століття. У тих, хто після «Гарчика» та відвідин музею, повертаючись додому, раптом починає усвідомлювати: гуцульська культура — це не десь там, у минулому. Вона жива. Та жива доти, допоки є люди, які її бережуть. І поки є кому передати далі.
Пані Фрозино, є кому!
А наразі важливо, щоб і Буковина показала: вона бачить і цінує таких людей, як ФРОЗИНА ТОМЮК. Але робити це бажано зараз, допоки вони живі, допоки є кому сказати: – Дякуємо!
Людмила ЧЕРЕДАРИК, ексспівзасновниця фестивалю «Захарецький Гарчик», заслужена журналістка України, фото авторки.