Бабуся шукає друзів
Вранішню виставу – традиційно для дітей – показував Рівненський обласний академічний театр ляльок у приміщенні Палацу «Академічний» Буковинського медуніверситету.
Сьогоднішня афіша Рівненського лялькового – українська та зарубіжна класика, вистави сучасних авторів, різних за жанрами, стилістичними особливостями, манерою акторського виконання. До Чернівців рівненці привезли «Бабусині пригоди» – казку відомого українського поета Олександра Олеся, написану ним для власного синочка Олежика. Для лялькової сцени вистава зроблена режисером-постановником Ярославом Грушецьким у співпраці з художником-постановником Кариною Чепурною.
Праця художника для вистави завжди важлива, а в театрі ляльок особливо. Яскраві привабливі ляльки разом з акторами захопили уяву чернівецьких дітлахів, які прийшли цього разу на виставу, і повели у пригоди услід за сільською бабусею, якій набридло жити самотньо і вона вирушила шукати собі друзів. Після усіх пригод дітки ненав’язливо отримали один з найважливіших уроків людського спілкування: не годиться усамітнюватися у цьому світі. Треба бути відкритою, доброю людиною, цінувати тих, хто живе поруч із тобою, намагатися зробити їх щасливими.
На острові Інішман – так само, як в Україні
Вечірня вистава другого дня «Золотих оплесків Буковини» несподівано ідейно резонувала із ляльковою. У виставі Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру «Каліка з острова Інішман» за п’єсою Мартіна МакДонаха можна знайти той же посил: треба бути відкритою, доброю людиною, цінувати тих, хто живе поруч із тобою, намагатися зробити їх щасливими.
Увечері чернівецький глядач був зворушений ще до початку вистави земним уклоном режисера-постановника, н.а. України Володимира Петріва перед головою журі, професором Київського Національного університету театру, кіно і телебачення, народною артисткою України Валентиною Зимньою. І це щира вдячність колишнього студента, який усе подальше життя визнає себе учнем Валентини Іванівни.
Сюжет ніби нескладний: на маленькому ірландському острові у доволі суворих умовах, які практично віками не змінюються, хіба що в маленьких деталях, живе невеличка купка людей, пов’язаних між собою безліччю людських зв’язків. Єдиний транспортний засіб, рибальський човен Малюка Боббі (з. а. України Віктор Янчук), який навіть не має дозволу на перевезення пасажирів.
Нам таке замкнене життя знайоме, не на острівцях, а у карпатських селах, які й зараз по кілька місяців бувають відірвані від зовнішнього світу. На острові практично нічого не відбувається – може, тому так вправно розносить дрібонькі новини єдиний місцевий ЗМІ Джонні Патінмайк (з.а. України Андрій Куделя).
Усе дійство вистави зав’язане навколо головного героя – каліки Біллі (Ігор Ніколаєв). Обділений здоров’ям, він має натомість чутливу добру душу й глибокий внутрішній світ (частково з прочитаних книжок, частково з виховання двох тітоньок – самотніх сестер Кейт (Ольга Лозовська) та Ейлін (н.а. України Ліна Ізарова), які насправді і не є йому ріднею…
10 персонажів вистави створюють його велелюдним, а кожний з них має ще якесь друге дно, яке не всяк здатен побачити й прочитати… Але все це «записалося» для огляду за перші 10 хвилин. А далі було просто життя, яке автор сьогоднішнього огляду проживала разом із театром, забувши і про МакДонаха, і про Ірландію. Слово «Україна» ніде не вимовлялося у виставі, але це було таке знайоме, наше життя, наші труднощі, наша незаможність і наше прагнення незалежності…
Каліка Біллі виявився лакмусовим папірцем на людяність не лише для своїх островитян, але й для глядача. Три години вистави – що наразі практично не зустрічається сьогодні – проминули так швидко, і дуже переймалася, не знаючи п’єси, чи порозуміються у своєму коханні Біллі та Чума, як її називає оточення, Хелен (Вікторія Клещенко-Піліпчук).
Окремо хочеться згадати сценографа-постановника Сергія Ридванецького, який так точно – і так своєрідно – відобразив авторські ремарки щодо декорацій. Художники по костюмах Володимир Петрів та Анна Пілюгіна вдягли персонажів в усі відтінки брунатного різної напруги, починаючи від майже світло-сірого і до чорного, подеколи пробиваючись яскравим помаранчевим чи жовтим – ще одна система єдності для цієї маленької людської спільноти. Коди і знаки в цій виставі можна читати до безкінечності, погоджуючись чи сперечаючись, але байдужих не лишилося…
Форум на Канапі
Обговорення вистави традиційно почалося з висловлювань глядачів.
Марина Лібанова, директор книжкового магазину «Букініст»: – Сьогоднішня вистава не потребує багатьох слів. Від першого до останнього моменту вона не відпускала мене. Вистава складна, а я щаслива, що була разом із цим театром і з цим залом.
Марта Левченко, волонтерка, опікується дітьми з особливими потребами: – Проблема, піднята у цій виставі – важлива й актуальна. Звертаючись до доль людей з особливими проблемами, театр змінює світ, робить нас усіх більш чуйними…
Ігор Андроник, актор Чернівецького облмуздраму: – Ми з дружиною давно чекали Рівненський театр на нашому фестивалі, це наш перший театр. І це найкраща вистава, яку я подивився за моє життя. Дякую.
Інна Козачук, викладач з кафедри української літератури філфаку ЧНУ: – Рівненський театр пам’ятаю з фестивалю 2007 року, я не театрознавець, але мушу зазначити, що театр з тієї пори значно виріс у майстерності…
Марія Порчук, минулорічна переможниця в номінації «Найактивніший глядач»: – Ми всі розуміємо, що дуже важко три години поспіль «тримати» глядача. Мені здається, помилкою буде зводити виставу лише до проблем особливих людей. Треба говорити про людей талановитих і сміливих, які не бояться життя. Як з особливими потребами. Так і про всіх нас…
А ще я побачила особливий посил у цій виставі, немов би в дусі Анти-Тарантіно. Як у Тарантіно: ніби все прекрасно. А потім такі чорти з усього виповзають. А в цій виставі – навпаки: від важкого, темного – до прекрасного.
Ірина Вишневська, голова альтернативного журі, журналіст, театрознавець: – Враження – неймовірні. Після «Супниці» 2007 року це практично нове знайомство з рівненським театром.
Тетяна Кратко, член альтернативного журі, журналіст: – Хочу подякувати театру за цю виставу. Коли перечитувала п’єсу, текст здався мені трохи… вульгарним. А у виставі, українською, усі ті вирази звучали майже цнотливо. І автор, і режисер показують нам, що каліцтво є не лише фізичним, але й духовним – ще одне протиставлення. Дякую.
Мирослав Гринишин, член професійного журі фестивалю, головний режисер Чернівецького облмуздрамтеатру, заслужений діяч мистецтв України: – Маємо тут класичний взірець комедії, за античним принципом «сміх крізь сльози». Постановник і актори зберегли тканину комедії, історію глибокої дружби та любові. Нинішні події в Україні наносять потужний психологічний удар на все суспільство, руйнуючи стосунки й почуття. Вистава навертає назад, на добро – за рахунок дуже простої історії. У п’єсі немає нічого надзвичайного. Але це п’єса… правильна. Акторська робота Ігоря Ніколаєва (каліка Біллі), дуже чутлива. Таку ауру легко збити на сторону. Але він її тримає.
Особливо хочеться сказати про художника: прекрасна робота.
У цій виставі простежується структура живого правдивого театру – попри всі експерименти й потуги на «сучасне», які ми бачимо в театрі нинішньому.
Алла Підлужна, член журі фестивалю, театральний критик: – Сьогодні Рівненський день на фестивалі. Долучаюсь до всіх подяк акторам і режисеру. Нині не так часто побачиш виставу, яка такий час тривала б у напрузі глядача. На кожну акторську роботу можна писати розгорнуту рецензію. Я поставлю трохи незвичне запитання: от якби головний герой не був калікою, чи тримав би він на собі увагу? Чи був би такий ефект?
Ми усі під впливом вистави. Тема України не педалюється, а вона присутня на рівні підсвідомості. Глибокий психологізм у кожній акторській роботі, адже в кожній людині так багато всього.
Лариса Недин, член журі, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національного радіо України, з.а. України: – Ми на радіо зараз ведемо проект «Немає провінції у культурі». У нинішній виставі я побачила дуже потужний колектив. Якщо звернути увагу на те, що прем’єра вистави була 2011 року, це випадок надзвичайний, вистава не «загралася», йде немов на прем’єрному показі». До цього моменту я бачила вже чотири інтерпретації п’єси МакДонаха, і зараз відчуваю гордість: ваше трактування мені найбільш близьке. Ви не впадаєте в епатаж, делікатне ставлення до матеріалу – суто українська цнотливість у прочитанні. Як театральний педагог, можу зробити комплімент: не випадає ніхто з ансамблю.
Галина Канарська, член журі, театральник критик, перекладач: –Я не прихильниця МакДонаха. Але ця вистава мене захопила. Сценографія ідеальна. І присутня наша знищена Україна, яка намагається відродитися. Акторська робота Ігоря Ніколаєва – дуже важка. Це історія Духу. Окремо про світло: художник по світлу спрацював дуже точно. Крізь темряву продираються до світла. Оце виконує на задньому плані – метафора подій вистави. Хелен-Чума – дівчисько, в якому сидить Джульєтта. Щастя автора, що йому трапився такий режисер.
Світлана Гудзь-Войтенко, член журі, завідувач редакції радіотеатру творчого об’єднання «Культура» Українського радіо: –Важко говорити. Подяка режисеру і колективу за творчу відвагу. Духовно та професійно зроблене. До суперечки про те, чи це комедія… Комедія – справа дуже серйозна, як казали великі. На мою думку, зовнішність головного героя гіперболізована. Це історія не зовнішнього каліцтва. Особлива увага на тітоньках. Це історія великої роботи духу, витривалості, єднання в болю. Їхнє життя і без каліцтва так само зболене.
Художник Сергій Ридванецький спрацював стильно, цікаво. Окремо відзначимо столярні роботи, недарма ж Василя Вєтрова винесено в програмку.
Дякую всім за величезну роботу, за сублімацію болю. Човен символізує, що людство зболене, але має гребти.
Вадим Сікорський, засл. діяч мистецтв України, режисер-постановник Львівського Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької: – Моє життя в режисурі починалося в Рівному. Театр – це втеча від самотності – кожного по-різному. Якщо є, із ким втікати. До акторів і режисера: ви всі – розумники. Забрали із собою глядача на три години, три години можна було бути не самотніми. Відчуваю гордість за вас. Я так втомився від брехливого театру. Ви не брехали. Я плачу з вами.
Валентина Зимня, голова журі, н. а. України, професор Національного університету театру, кіно і телебачення: – Протягом 45 років я передаю свій досвід як театральний педагог. Я знаю, як важко створити колектив. Можу сказати, що художня правда на сцені відрізняється від правди життя, але ви були щирі в художній правді. Я знаю, про що говорю, бо щороку приходять поступати з якимись початками талантів, але вже зіпсуті телебаченням… Вистава вийшла, бо є колектив однодумців. Актор-егоїст руйнує всю виставу. Дай Боже вам вберегтися від цієї зарази… Дай Боже всім нам Терпіння і Сили…
Володимир Петрів, режисер-постановник вистави, н. а. України, лауреат Шевченківської премії: – Театр не робить одна людина. Ми довірилися автору, його ремаркам щодо оформлення, він пише, як має виглядати декорація. Не знав, як підступитися до цієї п’єси. Персонажі – амбівалентні люди: у них співживуть Добро і Зло…
Юрій Марчак, директор Чернівецького театру: – Щиро всім дякую – і за виставу, і за обговорення.
Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач газети «Версії»
