Покинуті й не потрібні: Соня та Пес
Софія Миколаївна Гуцул народилася у селі Медвежому, між молдовськими Липканами та Ларгою, 1 квітня 1957 року. Доля підкинула їй злий жарт – не до сміху. У 28 років вона приїхала до Чернівців, де офіційно працювала 26 років. Нині ж мешкає… на вулиці: біля зупинки «Пивзавод» є бетонна тумба. Там вона сидить уже 2-3 роки. Саме стільки знає її молода чернівчанка Ольга, яка приносить жінці харчі й одяг. А загалом без житла і роботи Софія вже 6 років. Останнє місце праці – меблевий комбінат, була там двірничкою протягом 11 років.
У Софії є паспорт і трудова книжка, які бачила Ольга. Але, коли ми зустрілися, жінка не змогла їх показати. Каже, що дала Володі – чоловікові, в будинку якого жила взимку. Як я зрозуміла, він нібито з’ясовує, як можна оформити їй пенсію.
…На Софію я чекала в редакції, куди вона повинна була прийти з Ольгою. Та людське здоров’я не безмежне. Саме напередодні нашої зустрічі Соня, як називає себе Софія, впала, тож нині практично не може ходити. «Тільки встану на ноги – падаю, навіть палиця не допомагає», – каже вона. У безхатченки цукровий діабет, її тіло все набрякле, а одне око зовсім не бачить: розсмокталася сітківка. Жінка розповідає, що вночі хтось посвітив їй ліхтариком просто в око – і відтоді вона перестала на нього бачити. Софіїне волосся кишить вошами й гнидами. За 2 метри від неї такий страшний запах, що ближче підійти неможливо. Руки й ноги – у синцях.
– Інколи мене пускає до себе жінка, що мешкає тут неподалік. Раніше я в неї знімала квартиру. Тепер я віддаю їй гроші, які дають мені люди. Коли грошей нема, вона мене б’є… Але ж мені ніде подітися. Влітку – добре, можу заночувати на вулиці. А взимку? Страшно згадати, – розповідала про своє життя-буття пенсіонерка, в якої немає навіть соціальної допомоги у 900 гривень з копійками. Живе вона, як отой бездомний пес, що завжди сидить поруч із нею. Вірний і добрий собака. У людей такого співчуття немає. Але ж Софія Гуцул – людина і вона десятиріччя пропрацювала на цю державу. Тому звертаюся до соціальних служб Чернівців, до міського голови із проханням допомогти бездомній жінці. Її мрія – потрапити до лікарні. До слова, вона не пиячка.
– Скільки я з нею не зустрічалася, від неї ніколи не тхнуло алкоголем. Темна шкіра обличчя й тіла через те, що вона практично весь час проводить на вулиці, – пояснює Ольга. – А ще бруд, адже їй ніде помитися.
…Пам’ятаєте Шевченкове: «Ми ж таки люди, не собаки…»? Ми ж таки люди! Чи ні? Навіть у вовчій зграї до своїх ставляться тепліше.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
