У Чернівцях на вул. Чорноморській, 4-А, 9 вересня відкрився Центр денного догляду за молоддю з інвалідністю «Любов, яка лікує». Імпреза одразу ж перетворилася на перше клубне заняття, під час якого всі її учасники виготовляли різні вироби: хтось розмальовував машинки, хтось складав прикраси з бісеру…
Свято – воно і є свято
…Дивна річ, я давно не бачила такого щасливого і позитивного колективу, в якому панували порозуміння і любов. Обличчя просто світилися. І хоча тут зібралися діти та молодь із особливими потребами, яких привели сюди батьки, атмосфера була драйвова, на підйомі і, зрештою, зовсім не гнітюча. Я, мабуть, визнаю-таки: здорові люди не вміють так радіти й веселитися…
Через насиченість програми свята-відкриття час промайнув дуже швидко. Хіба що зауважила ще одну прикметну особливість дійства: кожний, хто того дня прийшов до Центру, перетворювався на його головний персонаж. Як це вдалося організаторам, чесно кажучи, просто не знаю, але кожна дитина, кожний юнак і кожна дівчина були свій певний час у центрі уваги всієї спільноти. Цікава, весела й доволі несподівана фотосесія із двома Джентльменами перезнайомила усіх разом і кожного окремо.
У мене теж з’явилися нові знайомі. Олена Зарубайко, член громадської організації «Сонечко», яка почала діяти від березня нинішнього року й об’єднала батьків дітей із синдромом Дауна. Як відомо, таких діток називають сонячними.
Олена розповіла, що її Тарасик ходить до звичайного садочка. А нинішнього навчального року, радіє жінка, в Україні з’явилася інклюзивна освіта. Тобто, від 2017-го діти з особливими потребами навчаються у звичайних школах. Так, крига скресла. Водночас Олена усвідомлює, що це лише початок, тож в Україні батькам дітей з особливими потребами доведеться ще певний час привчати суспільство до того, що не всі діти і не всі люди однакові. Це нібито й нескладно зрозуміти, та чомусь не одразу вдається.
– Суспільство має бачити наших дітей, – наголошує Олена.
Вона згадала, як її друзі їздили до Німеччини й повернулися звідти з переконанням, що німецька нація вироджується. Коли поцікавилася, чому, почула, що на вулицях, у транспорті, у магазинах та інших громадських місцях дуже багато інвалідів та людей на візках. У нас, за статистикою, таких людей не менше, зауважила п. Олена. Просто вони, на превеликий жаль, обмежені в русі й рідко залишають свої помешкання.
– А щодо інклюзивних класів, то це значний крок уперед, – вважає мама особливої дитини. – Коли дітей відправляють у спецшколи, де нехай із ними навіть займаються фахівці, їм бракує там мотивації для розвитку і вдосконалення: усі однакові, нема до кого тягнутися. А у звичайній школі особлива дитина буде напружуватися для спілкування з ровесниками і саме це сприятиме її розвиткові.
До слова, варто наголосити на законодавчій нормі батьківського права: керівник загальноосвітнього навчального закладу зобов’язаний організовувати інклюзивні класи на підставі заяви батьків!
Від денного догляду до Центру добрих справ
Знайомство ж із Валерією Мартинюк стало величезною і дуже приємною несподіванкою, бо з’ясувалося, що наші шляхи вже перетиналися. Дівчина нагадала, як років зо півтора тому ми їхали з нею в одній маршрутці. Сиділи поруч, тож я мимоволі чула її розмову з колегою про те, що закривається арт-заклад для молодих інвалідів через нестачу грошей, про необхідність подібних занять і зустрічей для людей з особливими потребами, яких суспільство практично позбавило найбільшої розкоші – людського спілкування.
– І ви запропонували тоді свою допомогу, залишивши візитку. Пам’ятаєте? – звернулася Валерія до мене.
Безперечно, я згадала худеньке юне дівчисько, яке вразило мене глибоким розумінням предмету, про який вела мову, величезним бажанням допомогти молодим інвалідам і надзвичайно дорослою відповідальністю.
Сьогодні Валерії вже 25, у неї за спиною не тільки факультет педагогіки та психології Чернівецького університету та Ірпіньська біблійна семінарія, а й майже десятирічна практична робота. Дитячі садки, ясла, Магальський дитячий будинок-інтернат, відомий серед дітей-інвалідів «Паросток» тощо. Валерія зізнається, що із головою пірнає в роботу зовсім не через особисті невдачі, як може комусь здатися. І не тому, що дах поїхав, як дехто вважає.
– Щоправда, навіть мама спершу казала мені, аби шукала «нормальну» роботу, а не займалася бозна чим. А тепер вона допомагає мені, – радісно каже Лєра. – Два роки я йшла до створення Центру денного догляду за молоддю з інвалідністю. Тепер розумію, що втратила дорогоцінний час: думала, що зможу зробити все сама. Але переконалася, що тільки разом, спільно можна досягти мети. Нині ж нам знадобилося 2 тижні, щоби привести до ладу це приміщення.
Лєра, сміючись, каже, що готувалися вони і хвилювалися перед відкриттям Центру, як перед весіллям. Але після нього, мовляв, не прийде буденне сіре «подружнє життя» – на них усіх чекає тут прекрасне веселе життя, сповнене любові. І в цьому ніхто не сумнівається, бо коли більшість людей боїться взяти відповідальність не тільки за когось, а й за себе, їхня невеличка група волонтерів насмілилась організувати цілий центр денного догляду за молоддю з інвалідністю із прикметною назвою «Любов, яка лікує».
– Але ми розглядаємо наш Центр як маленький крок, що може наблизити нас до мрії, – ділиться планами на майбутнє його керівниця Валерія Мартинюк. – А мріємо про створення масштабного центру добрих справ і допомоги сім’ям, які цього потребують.
Аби поставити усі крапки над «і», скажу лише, що Валерія знає інвалідське життя ізсередини, бо виросла у такій сім’ї. Тож і розуміє, що без допомоги суспільства і просто добрих людей таким родинам буває до нестями важко. Найпростіша допомога, навіть добре слово можуть повернути все на лад.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото автора
