Україна у темряві, або Нотатки божевільної

Хочу подякувати Мар’яна Коваленко, Sophia Dudar, Julia Bodnariuk, Христина Павлучкович і Надя Коршикова, які працювали як бджілки, поки мене носило поміж блокпостів.  Моїм двом нянькам Роман Онишкевич та Natali Ulynets, які усю дорогу хвилювалися за мене. А Роман Андрійович як справжній друг зранку після мого повернення приніс сніданок.

Дякую нашим дівчаткам, які допомогли організувати допомогу до Гостомеля, моїй подрузі Ірина Головацька та Галя Скоропад. І Oleg Volskyi, з якого, власне, почалася у Жовкві історія з Гостомелем. Роман Андрійович має простежити, щоб не забули про село Горенка біля Гостомеля. Мені тут треба назвати ще стільки прізвищ, що ви не уявляєте. Тому я просто дякую усім, хто допоміг, і готова їхати знову, якщо є такі сміливці, хто візьметься мене терпіти дорогою. Обіцяю бути чемною і дотепною, а якщо діставатиму, просто скажіть: «Заткнися!»

Якщо якість дорожнього покриття і не завантаженість траси дозволяє пересуватися досить таки швидко, то однією з перших складних перепон стає знаменитий Летичів. Від блокпоста дорога перетворюється на суцільну тягучку, але місцевий рибний ринок працює як і раніше, ніхто не скасовував і рибалки.

Вінницею із завидною регулярністю їздять охайні старенькі синенькі трамвайчики, обладнані валідаторами. А ось перші явні ознаки війни з’являються неподалік Умані – вщент зруйнована автозаправка, а трохи далі – кафе «Фазан», від якого залишилися лише пару стін і назва. Та цілком очевидно, що не ці об’єкти були ціллю окупантів: трохи далі – посічений ліс і проорана снарядами земля. До речі, це сталося у перший день війни – 24 лютого. Один із снарядів влучив у центральну частину Умані, а також у склади, один з яких поблизу села Розсішки. Саме тоді і було вщент зруйноване придорожнє кафе «Фазан».

Чим ближче до Миколаївщини, тим більше подібних «привітань» від так званих «братів». Більшає  і кількість блокпостів: часом це місцева самооборона чи тероборонців, інколи підсилені нацгвардійцями чи поліцією, трапляються і армійці – їх легко відрізнити за виправкою, формою, різними «ніштяками» та способом тримати зброю.

Усю дорогу – напоготові документи. Часом після слова «волонтери» і «зі Львова» вам просто бажають щасливої дороги, а часом просять показати вміст багажника і не стільки, щоби переконатися, що не везете щось незаконне, скільки спробувати виклянчити щось для себе.

Дорогою доводиться зважати на повідомлення, щоб обрати, куди їхати далі: більшість мостів зруйновані і звертаєш на сільські чи польові шляхи шукати переправи, які на карті зазначені як «річка». На кожному блокпості завжди ставлять одне запитання: куди прямуєте? І коли, змінивши напрямок, вирішили рухатися не на Кропивницький, а на Вознесенськ, один з перевіряльників лише після надто довгої паузи сказав: «Ну, щасливої дороги!» Сліди війни ставали дедалі помітніші – їжаки, бетонні блоки, розбиті старі автобуси, які використовували як загородження, бліндажі, суворі хлопці у тільняшках з АК-74 і розгрузками, забитими магазинами. А на цьому фоні – надгробок при дорозі. Знаєте, такі інколи ставлять там, де хтось загинув у ДТП. Вдивляюся, а обличчя дуже знайоме: це ж псевдопрезидент недружньої держави на півночі – Олександр Лукашенко. Скромний пластиковий віночок – все, як у людей.

Згідно із задумом, ми мали заїхати до хлопців з 80-ки, залишити їм те, що замовляли, і дістатися Миколаєва, де планувалося заночувати. Рухатися без навігатора вкрай складно – більшість вказівників прибрані і доводиться бути дуже уважним, особливо на автомобільних розв’язках.

Насправді, я уявлення не мала, куди і як ми їхатимемо. Суперволонтерська пара погодилася взяти мене «причіпом». Я обіцяла розважати їх дорогою і мала своє маленьке волонтерське завдання, яке було для мене важливішим за будь-що у світі, бо відчувала якусь свою причетність до чогось по-справжньому важливого. Та після фрази «їдемо на Вознесенськ» уся моя товариськість і балакучість кудись вивітрилися, я не вимовила майже жодного слова, а стала нотувати те, що бачила. Вознесенський район став моїм особистим, можливо, найбільшим у житті випробуванням – шоковою терапією. Його кордон ми перетнули 2 квітня, приблизно о 17.30. Потроху починало сутеніти і всі ті дороги, якими ми їхали раніше, були просто невинними квіточками.

Варто, очевидно, пояснити, що не так з Вознесенським районом. Рівно за місяць до цієї подорожі, 2 березня, ймовірно, у другій половині дня (у першій ми ще розмовляли телефоном) тут від кулі снайпера загинув мій чоловік Віктор, боєць 80-ої десантно-штурмової бригади. Він пройшов АТО у 2014-2015 роках (майже без ушкоджень, якщо не зважати на контузію та птср), а 24 лютого, у перший день війни, разом зі своєю бригадою вирушив на Південь України. Про напрямок довелося здогадуватися, бо натякнув, що рухається на «Широкий лан». Як згодом стало відомо, це була неправда. Сказав, щоб сама здогадалася, куди відправили. А інформація про те, де точаться бої, лише стала пазликами, яких не вистачало.  Вікторова війна тривала рівно тиждень. У цей період бригада на Миколаївщині несла великі втрати. І не варто мене звинувачувати в розкритті «державної таємниці», досить прогулятися Личаківським цвинтарем, не кажучи вже про похоронки, які йшли в містечка і села.

Щойно ми перетнули кордон району, перед очима відразу постав текст похоронки: «сповіщаємо… зі скорботою про те, що Ваш чоловік Дудар Віктор Васильович помер 2 березня 2022 року, Вознесенський район, Миколаївська область, Україна. Причина смерті: гостра крововтрата. Травматичний гемоторакс». Саму похоронку принесли лише 6 березня, ще чотири дні жевріла надія, що просто немає зв’язку, що ось-ось зателефонує і в звичній для себе манері пожартує, щось на кшталт: «Мощуся спати під сосною чи поїв і в шапці». Традиційне: скучив, люблю, цілую, а ще: «Я тут надовго».

Напевне, саме 6 березня розпочалася моя власна війна, справжня, яка триває досі і не так, як в інших. Незважаючи на професію, не стежу більше за новинами, на телефоні у мене немає програми сповіщення про повітряну тривогу, не ходжу до бомбосховищ, натомість шукаю, де б можна прикластися руками – сортувати гуманітарну допомогу, розфасовувати по пакетиках ліки, везти майже через всю країну щось дуже для когось потрібне. Знала, що була просто навантаженням для справжніх волонтерів у дорозі, але це мене перезавантажило і я до віку буду їм вдячна.

Отже, опинившись у Вознесенському районі, я безперервно вдивлялася у всі деталі за шибкою автомобіля, намагалася уявити, як і де це сталося. Дорогою проїжджали попри ринок садових скульптур, серед яких височів динозавр. У цій картині було щось майже постапокаліптичне. Якісь огидні садові гноми, ще огидніші гіпсові фонтани і темно-зелений динозавр, можливо, тиранозавр. Я все намагалася уявити, де це можна прилаштувати. В саду? Парку? На галявині? Ще нещодавно тут їздила рашистська техніка, залишки якої раз у раз натрапляли на очі.

Сам Вознесенськ – малопривабливе місце. Приземкуваті хатки, ніби їх хтось намагається втиснути у землю, часто огидно-синього кольору, такі ж паркани, подекуди зруйновані снарядами. За містом картина ще більш моторошна. Праворуч і ліворуч повалені дерева, доводиться їхати змійкою, сама дорога вщент знищена важкою військовою технікою. Обабіч шляху раз у раз написи «міни». Тільки скажені фазани із завидною регулярністю перебігають дорогу. Про важкі бої свідчить розбитий неподалік каналу блокпост – не такий, як на в’їздах до міст, а суцільні бетонні блоки. Трохи далі – гумовий тапок, чиясь білизна і ще якісь речі, які вже важко розгледіти. Можливо, саме тут була якась тимчасова база військових. Сам шлях чорний від війни, а сонце сідає дедалі нижче і рухатися стає дедалі важче. Дорожні знаки з обмеженням «50» ніби насміхаються з нас, бо максимум, що можна витиснути на суцільному бездоріжжі – «40».

Стає очевидним, що здолати ще сотню кілометрів до Миколаєва – завдання з неможливих. Єдине рішення – ночувати у колишньому райцентрі, куди відвели на відпочинок наших хлопців. Цілком пристойний готель перетворився на військову базу. Всі номери будівлі забиті десантниками, більшість вже спить. Кому не дісталося ліжко, розлягаються на карематах на теплій підлозі. У холі – цілком пристойна кавоварка. Господарі гостинно пригощають нас кавою, а ось з диво-технікою, тобто кавоваркою, дає собі раду тільки львів’янин, який охоче жартує з цього. Кофеїн, який аж бурлить у венах, і так не дасть заснути, але шалена втома змушує бодай перейти в горизонталь.

Здоровенні десантники як діти тішаться, дістаючи шоколадки чи приміряючи нові тактичні кросівки. А прапор з написом, куди йти «русскаму ваєнному караблю», стає ледь не найкращим подарунком. Один з хлопців відразу підбігає до мене з маркером і з наївною посмішкою просить щось написати на прапорі. З бідою виводжу «Зі Львова з любов’ю». Ви ж пам’ятаєте знаменитий фільм «З Парижа з любов’ю»? А комусь прислали справжню люльку. Час від часу хтось пропонує цукерки. На фоні усього цього «зсушного» різноманіття дисонує місцевий чоловік, років 50. Так і не спитала, як його звати. Доброї півтора години він розважав нас історіями про місцеву самооборону, як вони давали бій окупантам, як за лічені хвилини розкручували ворожу техніку. Довелося виставляти військові блокпости, бо після набігів місцевих рашистські танчики чи БТРи можна було здавали лише на брухт, а не використовувати проти тих же ворогів, які на них приїхали. Розповідав про тих, хто ледь не з короваями зустрічав «братів-визволителів», а потім вив від «братської любові». Цей місцевий з радістю повідомив, що завдяки доблесній 80-ці дізнався слово «дупа» і що це навіть не матюк. Як дипломований філолог підтвердила цю інформацію і розповіла про неофіційний науковий напрямок «дупознавство».

Саме тут, на Миколаївщині, зрозуміла, що таке справжній морок – ні зовнішнього освітлення, ні жодне віконце не світилося, окрім вже згаданого готелю. Потроху усіх почав красти Морфей. Я заплющила очі на карематі, а хлопцеві, який сидів поруч на кріслі, сказала: «Я не сплю, але нізащо не поворухнусь». За якийсь час почула, як він тормосить мене за плече: «Ходіть швидко, щось покажу!» Як солдат швидко застрибнула в кросівки, зав’язала шнурівки, схопила куртку і незчулася, як бігла вверх сходами на другий поверх готелю. «Гляньте, що тут є!» – розплився у посмішці дуже симпатичний десантник, показуючи мені на розкладений диван у холі. Не пам’ятаю чи бодай щось сказала, просто впала на край і накрилася курткою. Ще якийсь час прислухалася до храпу в сусідньому номері і як інший десантник крізь сон міцно матюкався, двері були обвішані підштаниками і тактичними сорочками. Та все було чисте, випране, не стояв традиційний для таких місць запах.

Десь о сьомій мене розбудив водій. Швидкі водні процедури, і ми рушили на Миколаїв. Вдень все виглядало не так страшно. Вже і містечко не здавалося таким потворним, і навіть з’явилася більш-менш пристойна дорога. Мій настрій був геть інший. Шокова терапія дала свій результат. На прощання обнялася з кількома хлопцями, а потім думала, чому у жодного не спитала, як його звати. Тільки наступного дня усвідомила, що просто не хочу цього знати, а раптом хтось з них загине. У мене вже і так чималий список тих, про кого щодня думаю, хто сьогодні на фронті, дехто – вже у госпіталі. Нехай залишаються просто класними хлопцями, з якими ми випадково зустрілися дорогою. Молоді, красиві, справжні термінатори, з ними не страшно, за ними – хоч у вогонь чи  воду.

Наступним місцем призначення став Миколаїв. Ще коли тільки рушала у дорогу знайомі запитували: «А ти Кіма побачиш?» Я віджартовувалася: «Постараюся. Раптом щось – зроблю селфі!».

Погода того дня була так собі. Ранішніми вулицями, на яких здебільшого гуляли господарі зі своїми собаками, йшла дивна трійця. Ми зрозуміли, як чудернацько виглядаємо, коли звернули увагу на власне взуття: чоботи, кросівки і шльопанці на босу ногу. Бажання вийти на набережну виявилося нездійсненним – загорожі, блокпости, колючий дріт, їжаки, до зубів озброєна охорона в районі місцевої адміністрації. В інший бік вулиця нагадувало щось схоже на нормальне життя – кафе, нічний клуб, можливо, навіть зі стриптизом, щоправда, подекуди неприбране скло з розбитих вітрин і завалені по вінця паперовими стаканчиками смітники. Кіма ніде не було.

Виконали поставлене завдання, один з військових виявися дрогобичанином, тому дуже тішився, коли почув львівський діалект. Останньою точкою призначення був Очаків. Дорогою небо стало чорним, а вдалині виднілися вітряки, які, як в нічому не бувало, продовжували обертати свої лопаті. Велетенські краплі дощу гучно почали стукотіти об лобову шибу, та за мить з’явилося сонце, а дощ ще якийсь час продовжувався, перейшовши у  сліпий.

Сам Очаків теж,звісно, не вирізняється вишуканою архітектурою, але море і кораблі згладжують перші враження. «Автоматичні» ворота бази відкриваються за допомогою охоронця і прив’язаного до них шнурка. Всюди сновигають собаки. Одна місцева пані навіть дозволила зробити із собою селфі, а потім швидко підбігла до вже чималого цуцика і облизала його. Він мирно грівся на сонечку, ігноруючи мамин напад ніжності.

Це було 3 квітня, в неділю. Незадовго перед нашим приїздом по Очакову Росія завдала ракетного удару – у місті були вбиті та поранені, на вулицях залишалися вибухонебезпечні предмети.

Невдовзі наш автомобіль розвернувся і ми вирушили у зворотному напрямку – цього разу через Одесу. З незрозумілих причин я не змогла виконати свою волонтерську місію, яка мала відбутися саме в Очакові, тож засмучена їхала зі своїм пакунком до Львова. Було відчуття власної нікчемності. Але щойно ми виїхали на об’їзну Одеси, з’ясувалося, що те, над чим всю дорогу трусилася як над безцінним діамантом, таки у мене заберуть.

Південна Пальміра була вкрита густим чорно-сірим димом – горіла нафтобаза, по якій також цього дня було завдано удару, і наші очі дивилися не в бік Чорного моря, а в бік пожежі. Чекаючи на кур’єра (пробачте мене, бо так і не знаю, з ким довелося мати честь спілкуватися), на заправці купила пляшку сухого червоного італійського вина. Те, на щоб раніше не звернула уваги, мене в мить зробило щасливою, а після того, як віддала ще й пакунок – моєму щастю не було меж. Відчуття виконаної місії і пляшечка вина, яку я вже уявляла розлитою у справжні скляні винні келихи, зробили мене гордою за виконану місію і вільною. 3 квітня в моєму особистому календарі стало першим днем від 6 березня, коли я жодного разу не заплакала і відчула щось цілком нове – потрібність, можливість робити щось важливе. Скільки себе пам’ятаю, ніколи не займалася нічим, окрім журналістики, а останнім часом мені вона стала геть нецікавою і непотрібною – ні, не для людей, для мене. Виявляється, можу обходитися без постійного читання новин і крику: став вже на сайт.

Це моя особиста війна. Раніше вважала, що маю вести бої на інформаційному фронті, а тепер мені видається важливішим розфасувати таблетки по пакетиках чи відділити шампуні від гелів для душу для наших воїнів. Знаю, війна може бути іншою – у твій дім прилетить снаряд чи на твоїх очах гине власна дитина, чи так, як у Бучі мусиш виносити трупи закатованих нелюдами цивільних, бачити зґвалтованих десятирічних дітей, а якийсь розумник у фейсбуку писатиме, що це викликає ненависть, а ненависть – це погано. Під час війни, особливо коли ти знаходишся з того боку, на який напали, важко зберігати толерантність, зваженість і нейтралітет.  Я бачила чимало людей, особливо у Західній Україні, для яких війна – це ще надто далеко, їм нецікаво, про що ти розповідаєш, вони обговорюють якусь там дієту чи що купити на Великдень. Інколи вони винувато опускають очі, коли дивляться на тебе або запитують: «Як ти? Тримаєшся?» А в тебе немає відповіді на ці запитання, бо у вас різне уявлення про війну, втрати. Ти знаєш, що там, десь біля Києва, в Маріуполі, Чернігові, Харкові чи біля зрівняної із землею Попасної є ті, хто не має чого їсти, не може зігрітися, замість електрики – свічка та сірники. Привезені їм консерви, теплий плед чи черевики роблять їхнє життя майже щасливим. Вони ніколи не стануть такими, якими були, але сьогодні вони щасливі, бо їхнє місто звільнили від окупантів, нехай воно і вщент зруйноване. Завтра ми всі засукаємо рукави і будемо відбудовувати. Роботяги та інтелігенти разом мішатимуть бетон і стоятимуть біля станків. А ти щасливий від того, що допомагав пакувати автомобіль з допомогою і знаєш, що десь там є людина, якій дістанеться вівсяне печиво, яке саме ти поставив до машини.

Тим часом ми залишили Одесу і рушили в бік Львова. Дорога мало чим відрізнялася від того, якою була у зворотному напрямку. Хіба більше часу їхали у темряві, було менше транспорту, Вінницю замітало снігом, у Летичеві не довелося тягнутися у довгій черзі між блокпостами, полями розходжували лелеки, які нещодавно повернулися, між Хмельницьким та Тернополем небо було казково зоряним і здавалося, що війна – це не в Україні, це якась паралельна реальність.

Щойно прибули до Тернополя, виявилося, що ніяк не можемо поповнити бензобак, бо саме було завдано удару по місту. Ніч ставала густішою, а Львів дедалі ближчим. Не знаю чому, але самооборонівці чи тероборонці (холєра їх знає) ставали дедалі суворіші на блокпостах і прискіпливіше випитувалися куди, звідки, що везете. В одному зі сіл блокпост був оточений дерев’яними їжаками. Але дуже серйозні охоронці з бездоганним виконанням покладеного на них обов’язку перевірили наші документи.

Ледь не знайшли проблем на свою дупу вже у самому Львові, де поліцейський прочитав нам лекцію, що ми не маємо права пересувати о цій порі (було десь близько другої ночі). Щоправда, його заспокоїв протягнутий водієм папірець. Дістатися дому у мене не було жодного шансу, тож ще одну ніч довелося провести в офісі, але з відчуттям виконаної дуже важливої місії. Знову довго розмірковувала чи те, що довелося побачити, і є справжньою війною, а чи може, вона все-таки у кожного своя і в кожного своя місія. Думала про тих хлопців із ЗСУ, особливого того, який «здивував» мене диваном і шкодувала, що не спитала, як звати. Він був би у моєму довжелезному списку ще одним з тих, про кого щодня думаю і молюся…