Хоча вже кілька років ЗСУ навпаки – послідовно рухалися вперед на передовій. Ця тактика отримала назву «повзучий наступ». Де були головні успіхи? Якою ціною вони давалися і заради чого українські військові займали нові квадратні метри на Донбасі? Про це докладно – в матеріалі журналістів проєкту Радіо Свобода «Донбас.Реалії» за посиланням https://www.radiosvoboda.org/a/30240369.html.
Ми ж подаємо лише уривок зі спогадів спогади колишнього військовослужбовця 39-го батальйону ЗСУ Антона НЕВКИПІЛОГО:
– Просування підрозділів ЗСУ в районі Авдіївки в Донецькій області почалося взимку 2016-го. Саме тоді українські військові вперше закріпилися у промзоні на східній околиці населеного пункту. Раніше ця територія була у так званій «сірій зоні», що дозволяло бойовикам безперешкодно наближатися до міста і відкривати вогонь по позиціях ЗСУ. Все це відбувалося вночі. На чотирьох повзли, вночі копали, вночі залишалися там. Спочатку було важко. Та потім звикаєш до всього. Це як у звичайний день далі відбувається. Ну, стріляють і стріляють. Коли «лупашив» «Град» по нас, тоді – так, трохи страшно ставало. А таке як 82-міліметрова міна – грюкає й грюкає…
Поступове просування уперед тривало понад рік. На початку 2017-го, після чергового загострення, українським військовим удалося зайняти нові позиції і впритул наблизитися до Ясинуватської розв’язки. Це унеможливило використання бойовиками дороги Горлівка-Донецьк – важливої транспортної артерії, якою бойовики могли до того перевозити особовий склад, військову техніку й вантажі…
– З танка потрапив снаряд: один отримав інвалідність – відірвало руку, інший – згорів заживо. Втрати були. Снайпер – як на «ура» – працював по нас. Були такі дні – як пекло. Якщо чесно, коли ми на «промку» зайшли, у мене таке було на 10-й день, я думав, що ми не повернемося. Взагалі ніхто не повернеться. Ми стволи міняли: вони плавилися просто. Ствол одразу стає малиновим, потім червоним, а далі взагалі перестає стріляти, бо він сплавився, він тече вже».
Від 2017-го до 2019-го ЗСУ понад десять разів повідомляли, що повернули контроль над невеликими населеними пунктами в «сірій зоні».
Чому ми мусимо віддавати відвойовані кров’ю території, незрозуміло. Цю карту отримало Радіо Свобода від власного джерела як один з варіантів розведення сил на Донбасі.
реакція читача:
Конфлікт між Зеленським і добровольцем у Золотому:
Хто правий, а хто винуватий? Відповідь я знайшов у Конституції України, – Анатолій, лікар.
Стаття 5 «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
У ній – відповідь на вельми неінтелігентне звертання Президента до представника єдиного джерела влади у державі. Негарно якось вийшло, по-жлобськи…
Стаття 17 «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».
Ця теза переконує, що доброволець мав право говорити з Президентом, бо він представляє український народ, до чиїх функцій входить захист суверенітету і територіальної цілісності України. Крім цього, дану тезу підтверджує ще одна стаття Основного Закону, в якій говориться про обов’язок громадянина захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність:
Стаття 65 «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України».
Але ж громадянином України є і наш Президент. А тому захист незалежності та територіальної цілісності України – це і його прямий обов’язок! Крім того, він же присягав українському народу!
