«У мене згасли всі бажання. Залишилося одне-єдине – зігрітися», – говорить Людмила Яківна Гордієнко, яка за півроку відсвяткує 80-річчя. Напрочуд світла людина, із якою мені пощастило контактувати упродовж десятиліть роботи в «Молодому буковинці». До неї завжди можна було зателефонувати й отримати відповідь на всі запитання, що цікавлять журналіста. А працювала вона більшу частину життя заступником головного лікаря обласної санітарно-епідемічної станції, як тоді казали – СЕС. Нині цю службу практично ліквідували, нібито за непотрібністю та через хабарництво, яке, зазвичай, мало місце. Та цей ґандж нашої спільнотивідтоді не тільки не зник, а ще й розцвів, лише під іншою назвою – корупція. Інині ніхто не перевіряє вжеякість харчування дітей у дошкільних закладах, школах тощо. Втім, йдетьсязаразпро людину, яка майже півстоліття чесно працювала, тож, зрозуміло, статків не нажила. І коли опинилася сам на сам зі старістю, розгубила весь свій оптимізм, яким завжди різнилася.
Її чоловік, теж лікар-санепідеміолог, помер одразу ж після роботи в Чорнобилі. Та, оскільки Людмила Яківна була чесним, принциповим керівником, колишні колеги не залишили її на самоті. Відвідують, допомагають, одне слово, опікуються. І, зрештою, їм удалося витягнути її з депресії. Маючи 38 кілограмів, вона навіть почала набирати вагу. І раптом – нове випробування, а точніше – знущання.
…Людмила Яківна Гордієнко мешкає у невеличкій квартирці в будинку №7 на вул. Івана Франка. У квітні в Чернівцях відключили централізоване опалення, люди рятувалися світлом і газом. Та 7 квітня під’їзд Гордієнко раптомвідключили від газу. Сусіди пояснили жінці, що, мовляв, хтось не підписав щось із «Чернівцігаззбутом». І ця ситуація стала вироком для п.Людмили. Адже приготувати їсти неможливо. І, рятуючись від холоду, вона тиждень лежала вдягнена на ліжку під усіма наявними ковдрами. І саме тоді колега, яка зазвичай відвідувала її, приносила продукти і допомагала готувати, поїхала до дітей до Києва. Естафету передала Наталії Долгій, теж пенсіонерці й колишній колезі. Щоби п. Людмила не замерзла, їй принесли, як вона називає, «вітродуйку». Коли ж у будинку відключили на кілька днів ще й електрику, колишній головний лікар міської СЕС Сергій Торський пішов у ЖРЕП №6 з’ясувати, що ж коїться з будинком на Франка, де в одній із квартир поволі замерзає пенсіонерка. Але навіть йому, людині обізнаній з механізмами міського господарства, нічого не вдалося дізнатися. «Якесь замкнене коло безвиході», – констатував він.
А газу в мешканців цього під’їзду досі немає. «Казали, що,може, підключать після свят, – зауважила без особливого ентузіазму Людмила Яківна. – Та не факт, бо декого з мешканців немає у Чернівцях. У нашому під’їзді живуть практично самі пенсіонери. Кому ми потрібні? От сусідній під’їзд уже має газ…».
У мене щодо цього виникає єдине запитання: «Це нормально?» Тож звертаюсь до міського голови п. Каспрука та директора департаменту житлово-комунального господарства п. Бешлея: Чому чернівчани повинні займатися тим, що належало би робити владі? Мало того, що на них перекинули утримання зношеного житлового фонду, а подекуди й старих аварійних будинків, так ще й перекладають, як на мене, власні організаційні функції на плечі мешканців.
На жаль, із владних кабінетів, принаймні у Чернівцях, доля конкретної людини не проглядається. У цьому чернівчани переконалися давно. Тому чи не пора нам змінити таку владу? Адже, скажімо, у Львові – держава ж то одна – все інакше! Там будь-хто і з будь-якої ситуації цілодобово може зателефонувати на гарячу лінію міськради і його дзвінок одразу ж береться на контроль. Буквально через добу містянину-скаржнику телефонують із запитанням, чи вирішена проблема та чи знімати її з контролю. Невже наша Чернівецька міська рада так далеко від Львівської, що їй важко запозичити позитивну практику сусідів? Йдеться ж не про Бог зна що, а про звичайнісіньке людське ставлення до громадян, які своїми податками оплачують благополуччя чиновників.
Людмила ЧЕРЕДАРИК
