У мене складне ставлення до нинішньої реформи української охорони здоров’я. З одного боку, її кроки правильні й такі, що давно назріли, але зовсім не підкріплені юридично, економічно та інформаційно. Усі чудово розуміють, що нинішня команда МОЗ – тимчасова, як і фігура в. о. міністра. Усі знають, що будуть парламентські вибори, відповідно, новий Кабмін. А ті, хто надійдуть, вони хто будуть?
У політиці усі проти нинішньої очільниці МОЗ. За неї – чинний прем’єр-міністр, але на наступних виборах ця команда до влади може не дійти. Дуже багато нинішніх розумних починань Мінздоров’я не будуть реалізовані через нестачу коштів, а кількість недоброзичливців, які хочуть, щоби ця команда щось украла або в чомусь помилилася, зростає.
Я дуже хотів би мати запевнення влади на наступні вибори, що реформи медицини не мають зворотної сили. А раптом прийде досвідчений чиновник, який відновить совкову медицину й розповідатиме нам, яка вона унікальна – я дуже боюся.
Отже – так, ми рухаємося у правильному напрямку, але слизькою дорогою. Йдемо голі й босі, а шансів досягти мети в нас небагато. До того ж, ті, що вціліли й вирушили в дорогу, періодично сумніваються, чи треба їм цим шляхом йти?
Міграція професійних медичних кадрів за кордон величезна.
Від квітня підписуємо декларації із сімейними лікарями. Та впоратися з цим до парламентських виборів – нереально. Я намагався зробити це у своєму Харкові. Знаю лікаря, якого поважаю й бачу своїм лікарем. Але в нинішніх списках немає ані його поліклініки, ані його прізвища. Тобто, цього я зробити не можу. Чому? Не знаю. Та коли так працює система у Харкові, то в маленьких містах – ще гірше. Проблеми не лише в цьому. Не можуть МОЗ і вся система охорони здоров’я існувати окремо від країни, вони живуть за її законами.
До прикладу, ви – пацієнт, який приходить до мене з пневмонією. Я кажу: це запалення легенів, його треба лікувати ось цими ліками. Але в мене немає грошей на ці ліки, а коли й є, то ці ліки в аптеці – підроблені.
От і реформуйте на здоров’я. Всі кажуть правильні речі, але у країні немає грошей на ліки й хороших лікарів, немає закону, який працював би й суворо карав би за фальсифікацію медпрепаратів.
Люди в Україні часто говорять: хочемо європейської медицини. Та спочатку їм треба пояснити, що таке – європейська медицина, аби розвіяти ілюзії. У європейській медицині нечувано, щоби за високої температури в дитини лікар прийшов до вас додому за викликом. Цілий лікар, та ще й з медсестрою. А ви йому 100 грн дали й дивуєтеся, що він невдоволений. В кожної жінки є сережки чи каблучка, але ж ніхто не гадає, що десь там у Бельгії персональний ювелір робить їх особисто для неї. Механік не прийде до вас додому ремонтувати вашу автівку, він запросить вас на станцію техобслуговування. Але ми звикли, що лікар приїздить до нас додому.
Унікальність професії лікаря в нас втрачена, тож ми навряд чи зрадіємо справжній європейській медицині.
Є речі в європейській медицині, на які я молюся: це гарантія якості ліків у аптеці та відсутність горезвісного «терпи». Ніхто не робитиме людині боляче, якщо можна цього уникнути. І ти знаєш: коли доля від тебе відвернеться і ти вмиратимеш, медицина гарантує якість смерті: ти не вмиратимеш у муках і на мокрих простирадлах. І пацієнт, і лікар – люди, яких європейське суспільство поважає.
Особливості української національної медицини. Маємо українську медицину із «фуфломіцинами» та оксоліновою маззю, яка чомусь різниться від глобальної світової, ґрунтованої на доказах і дослідженнях. Українські лікарі рідко лікують за міжнародними протоколами, говорять про потребу в локальних. Та локальні протоколи здебільшого не потрібні. Скажімо, є протокол надання амбулаторної допомоги в педіатрії. Прийшли батьки зі скаргами. З характеру скарг випливає конкретний протокол обстеження й конкретні дії за його результатами. Ці протоколи універсальні та єдині для всього світу. Усі на світі педіатри на високу температуру в дитини чи атопічний дерматит реагують однаково.
Інша річ – медицина стаціонарна: інфаркт, онкологія, коли ми змушені через бідність нашу вигадувати місцеві правила допомоги, бо держава не може виділити кошти на такий протокол. У 5% випадків важливі локальні протоколи, що враховують економічні можливості держави, наявність ліків від місцевих виробників тощо. В усіх інших випадках дії лікарі в Україні не повинні різнитися від дій та приписів лікарів на іншому кінці світу.
Відмовитися від швидкої допомоги у нинішньому її вигляді – злочин. Має утвердитися сімейний лікар, який знає: якщо його пацієнт із температурою чи високим тиском звернеться не до нього, а до швидкої, він не заробить своєї частки грошей. Треба виростити нормальних парамедиків, спроможних зробити все можливе, щоби рятувати життя в екстрених випадках. Тільки тоді можна забирати швидку в нинішньому її вигляді. Це важлива тема, але ж дивіться, яка «нудна». У нормальній країні за темою медичної реформи раз на тиждень має бути глобальне політичне ток-шоу, яке пояснює людям, чому важливі медичні протоколи, якою має бути швидка допомога. Та нашим цікавіше всоте обговорити, якою мовою говорити і кому ще пам’ятник знести.
Спалах кору українців насправді налякав. Та я вже казав, що люди починають змінюватися тільки тоді, коли побачать реальні смерті. Без домовинок у дворах ми у вакцинацію не віримо. Та я не хочу, аби людьми керував страх. Я хочу, аби ними керувало знання. Ми звикли лякатися, а мені огидно спілкуватися з людьми на такому рівні. Я незадоволений ситуацією із вакцинацією в країні, проблеми не зникли. За окремими позиціями до 40% населення не привиті. Ми багато говоримо про дітей, але який відсоток дорослих привитий від дифтерії? У кращому випадку 1%. Нам досі щастить, що в Україні циркулюють дифтерійні палички із слабким токсином. Та варто сюди прилетіти людині з Ємену, Бангладеш чи Венесуели, де існує реальна епідемія дифтерії й поширюється високотоксична дифтерійна паличка, все може змінитися миттєво. Втішає лише одне: коли така епідемія рвоне в Україні, усі сусідні цивілізовані країни поставлятимуть нам сироватку, аби убезпечити себе.
Відсутність коллективного імунітету – проблема національної безпеки. Але в нашій країні немає органу, який займається національною безпекою Той, що є, зайнятий чим зовсім іншим.
І не лише щеплення. У країні не працює комплекс профілактики та раннього моніторингу захворювань. Сімейний лікар має розповідати пацієнтам, які обстеження та процедури слід пройти в 30, 35, 40 років, аби не хворіти. Більше того, йому має бути вигідно послати вас на ранню діагностику. Він зобов’язаний розуміти: якщо ви будете гіпертоніком, то почнете ходити до нього десять разів на місяць за ті ж гроші. Та вони не вміють так працювати. Наші медвиші навчилися випускати лікарів для цієї національної медицини, де медпрацівник живе не за рахунок уміння добре лікувати, а за рахунок свого пацієнта. Конфлікт в.о.міністра з київським медичним ВНЗ багато що показав. І що? Хтось міністра підтримав? Стара система негайно відреагувала на спробу в неї втрутитися.
Уляна Супрун незрозуміла для мене. За всіх її добрих починань у неї величезна проблема з комунікаціями. Вона якимсь чином примудрилася налаштувати проти себе 90% населення. Навіщо публічно висловлюватися про своє ставлення до свята 8 березня? В Україні воно здебільшого інше. Якщо ти міністр, публічна фігура, працюй із суспільством акуратно. Не розуміючи тебе, не довіряючи тобі, воно не довірятиме й тому розумному й правильному, що ти робиш.
Хочу бути оптимістом, та мене ніщо не тішить. З однго боку, бачу все більше публикацій від адекватних лікарів у Фейсбук проти «фуфломіцинів», з іншого – черги за ними в аптеках не скорочуються. Кількість фальсифікатів у аптеках так само не скорочується. Повне нехтування законом залишається. Залишається дефіцит і приниження лікарів.
Мене багато що тримає в Україні, і я звідси не поїду. Хоча, хто знає, може, завтра прийдуть швондери й скажуть: ми до вас, лікарю… Я нині допомагаю людям, які все ж таки залишаються. Навчаю їх пережити час до реформи нинішньої медицини. Мрію, що ці нововведення колись настануть, і тоді я навчатиму не мамусь, а сімейних лікарів. Тож борімося.
Переклад «Версій»
