Уже понад три роки буковинці непримиренно ламають списи навколо повернення на Центральну площу Чернівців однієї з найвидатніших скульптурних композицій Австро-угорської доби «Хрест Пієта», яка уособлювала милосердя і толерантність у серці Буковинської столиці з 1827 по 1923 роки. А загалом бесіда про це триває понад два останніх десятиліття – від першої сміливої пропозиції історика Олександра Масана у місцевій пресі 1991-го відновити «Пієту». Згодом, 1999 року за рішенням Кабінету Міністрів України питання відтворення найдавнішої пам’ятки монументального мистецтва «Хрест Пієта» у Чернівцях було включено до Списку видатних пам’яток культурної спадщини України, які підлягають відновленню.
Дискусія зав’язалася тривала і непроста, десятиліття збігали, пам’ятник уже збиралися не відновлювати, а створювати новий, оголошували конкурс, називали переможців, позначали дерев’яним хрестом місце, де мала би бути «Пієта»… і ні на крок не наближалися до мети: повернення в центр Чернівців символу Милосердя, Любові і Толерантності. Зрештою, поки питання обговорювалося фахівцями і дещо гальмувалося чиновниками – воно було дискусією, коли ж у нього втрутилася політика і, ймовірно, бізнес – обговорення почало нагадувати базар. Тому потребує зваженого, незаангажованого і тверезого погляду збоку.
«Версії» звернулися за коментарем до науковця, кандидата мистецтвознавства, доцентки архітектурного факультету Київського Національного університету будівництва і архітектури, члена Українського національного комітету ІКОМОС Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць (у т.ч. вченого секретаря бюро цієї організації протягом 2010-2015рр.), яка з 2002 по 2008 роки очолювала виконавчий орган Чернівецької міської ради з питань охорони культурної спадщини міста, Світлани БІЛЕНКОВОЇ.
- У дискусії щодо відновлення і майбутнього розташування скульптурної композиції «Хрест Пієта», безумовно, слід пам’ятати про унікальність Чернівців – цього видатного міста ведичної архітектури, яке збудували молоді митці найпередовішої на той час архітектурної школи світу, заклавши в нього безліч глибоких, сакральних і духовних символів. Тут навіть церкви різних конфесій будувалися так, аби завершення їхніх куполів не перевищували єдність лінії сакральної горизонталі містобудівного ландшафту. Естетично-художні образи ансамблевих комплексів колишньої Резиденції буковинських митрополитів та Центральної площі у цьому сенсі є унікальними символами особливого толерантного світогляду багатонаціонального населення краю та його єдності і соборності. Саме так і варто позиціонувати цю площу, саме з цього ракурсу розглядати розташовані на ній не тільки архітектурні пам’ятки, а й об’єкти монументального мистецтва. Основною домінантою в ансамблі цієї площі, звісно, є пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченкові, виконаний за авторством талановитих вітчизняних скульпторів Миколи Лисаківського та Петра Лемського. Звичайно, це місце нині на площі можна назвати сакральним, і напевно, воно і надалі залишатиметься таким.
Варто пригадати історію формування ансамблю цієї площі і цілу низку тимчасових пам’ятників, які змінювали один одного на місці, де свого часу неподалік стояла знаменита скульптурна композиція «Пієта», встановлена на кошти Лазара Михаловича у 1827 році за проектом архітектора Н. Леґерлуца. Чернівці як прикордонне місто неодноразово перебували у складі різних політичних режимів. І площа, зокрема, завжди набувала нового символічного значення.
Так, від 1920-х років близько двох десятиліть сакральний символ площі уособлювала монументальна скульптурна композиція «Возз’єднання» (Unirii), яка з мистецької точки зору була досить цікавим твором монументального мистецтва і показовим прикладом вдалої професійної діяльності тогочасних архітекторів. Саме тоді так званий партер площі був заглиблений для облаштування місця для монументу з відповідним клумбовим озелененням, яке існує на площі досі. В роки Другої світової війни і протягом наступних років ХХ століття ансамбль площі час від часу змінював свій художньо-естетичний образ розташуванням тимчасового характеру обелісків та бюстів вождів, і, нарешті, пам’ятника Леніну (скульптори М.Вронський, О.Олійник, архітектор М.Ашкіназі), який простояв на площі майже 40 років. Тож, може, й недарма на тій клумбі зараз височіє дерев’яний хрест – як своєрідний символ очищення цього простору від символів тоталітарних агресій та інших непритаманних буковинцям почуттів і емоцій, які несли ці пам’ятники.
Водночас варто нагадати про Пієту не як про релігійний символ, а як про видатну і унікальну пам’ятку, яка фактично і є найдавнішим незаполітизированим об’єктом монументальної історичної пам’яті краю. Саме з цією монументальною композицією чернівчани пережили багато радісних і трагічних сторінок історії свого міста. Тому «Пієта» є насамперед художньо-естетичним втіленням символічної пам’яті буковинської толерантності. Саме тому у 1990-х роках на державному рівні і було прийнято рішення щодо повернення Чернівцям «Пієти» – як духовного символу особливої національної самоідентичності краю.
У ці роки багато молодих держав світу починали своє формування саме з відродження культурних і духовних символів національної самоідентичності. Так, у Києві відтворювалися знищені у ХХ столітті Михайлівський Золотоверхий собор разом зі скульптурною композицією княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозванному та просвітителям Кирилові і Мефодію (У 1996 році пам’ятник відновили скульптори Віталій Сівко, Микола Білик та Віталій Шишов) на Софійській площі Києва, Успенський собор у Києво-Печерській лаврі. Пам’ятки монументального мистецтва не завжди поверталися на те місце, де вони розташовувалися раніше. Тому що мова йшла не про відтворення автентичного характеру місця розташування об’єкту монументу, а справедливого толерантного ставлення до історичної пам’яті, закарбованого у найвидатніших об’єктах духовної культурної спадщини. Тому, на мою думку, чернівецька «Пієта» не може бути для чернівчан назавжди втраченою. Якщо відштовхуватися від того, що основне призначення будь-якої площі полягає у її слугуванні для задоволення громадських інтересів людей, то такий цікавий монумент, як один із найдавніших скульптурних символів краю, тільки би прикрасив оновлену площу після реконструкції. Скажімо, облаштувавши рекреаційну зону з боку пішохідної вулиці О.Кобилянської, городяни чи гості міста могли би потішитися збереженістю саме своєї ідентичної історії краю, а не черговим протистоянням. Історія завжди цікава такою, якою вона є. Коли ставлення до історичної пам’яті відбувається виважено і з повагою, то все сучасне вписується в оточуюче навколишнє середовище досить гармонійно. Яскравим прикладом такого толерантного ставлення міста до своєї культурної історичної пам’яті можуть слугувати відтворені орли-беркути над порталом до сучасного Художнього музею міста, або максимальне наближення автентичного характеру художньо-декоративного оздоблення фасаду колишньої Ощадної каси на Центральній площі знаменитого віденського архітектора Губерга Гесснера, який створював образ цієї споруди разом з іншими архітекторами, скульпторами та майстрами декору. Таких прикладів у Чернівцях є чимало – саме і в цьому і є така особлива і затишна привабливість нашого міста для туристів.
Зрештою, слід зважати, що зовнішній конфлікт навколо «Пієти» може мати зовсім іншу, несподівану сторону – яка не полягає ні в релігійній, ні в мистецькій площині, а має політично-олігархічне забарвлення. Яким би не було рішення – головне пам’ятати, що представникам місцевої влади, які мають його приймати, геть непросто у цій ситуації: вони давали присягу служити громаді, тож зобов’язані на своєму місці проводити Державну політику і діяти тільки в межах правового поля. І це також підтвердження нашої європейськості і толерантності. Я сама була в подібній ситуації, коли 2006-го наполегливо просувалася ідея забудови простору за нинішним пам’ятником Кобзареві. Тоді чи не вперше разом з відомими архітекторами краю та членами громадської консультативної ради з питань збереження культурної спадщини міста було прийнято рішення щодо розгляду внесення будь-яких змін в ансамбль площі тільки в контексті її реконструкції у цілому шляхом оголошення відкритого міжнародного конкурсу. Першої премії у конкурсі не здобув ніхто, але й помилкове рішення по відношенню до історії міста також не було прийняте. Хоча то був зовсім інший час! Зараз ми живемо й у часі розвинутого простору віртуальної реальності, який формує суспільну думку. Але загалом, щоби зберегти та захистити особливу своєрідність духовного коду свого краю, варто було би в першу чергу привести у відповідне правове поле функціонування місцевого органу охорони спадщини міста з наданням йому відповідно делегованих повноважень так, як це робиться у всьому світі. Адже за кожну справу хтось мусить відповідати. Якщо немає відповідального – то і справи не буде.
Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
