Монологи щасливої людини: газвода від дядька Петра і манна каша у Дитячому кафе, парк і «Суддю на мило!»; Чернівецький Вавилон з оповідками тітки Клави; стежками старих фото; углиб Чернівецької Атлантиди; про тих, хто жили раніше, і тих, хто живуть поруч, і як знаходити час для любові…
Мінливе і незмінне
Ми живемо у світі мінливих речей і понять. Можна змінити громадянство, поміняти квартиру чи збудувати будинок, можна зробити кар’єру, заробити гроші та миттєво їх втратити… Але є щось таке, що залишається незмінним. Те, що людина змінити не в змозі. Незмінними залишаються місце, де ти народився й виріс, і ті, хто жили до тебе й завдяки кому ти з’явився на світ.
Я вважаю себе дуже щасливою людиною. Мені випало щасливе дитинство із моїми батьками. Я народилася в Чернівцях. Тато мій – корінний, від діда-прадіда, чернівчанин. Його батько, мій дідусь, при румунах служив пожежним. Тато вчився, мав гувернантку. Він розмовляв німецькою, польською, українською, румунською, вільно спілкувався на ідиш. Так тоді було прийнято в місті.
У 1940-му вони, як і багато інших, виїхали з Чернівців, оселилися в Бухаресті. Коли СРСР дійшов до Румунії, бабуся справедливо вирішила, що й там і там червоні, то хоча б у Чернівцях є де жити. І вони повернулися до Чернівців. 1945-го татові було вже 20, і зрозуміло, що останні 5 років він уже не отримував освіти. Тож він пішов у спорт і став футболістом, один час навіть грав за одеський «Чорноморець». Далі був спортивним суддею. Це, звісно, ще до мого народження.
З маминого боку – все навпаки. Вони були із Запорізької області. Дідусь у війну воював і після важкого поранення його комісували й направили до Чернівців, де тоді утворювалися нові установи. Дідуся призначили головним обласним ревізором Держбанку. Він весь час їздив селами, зокрема Путильщини. Організовував там ощадкаси, аби магазини мали куди здавати виручку, а людям виплачували зарплату.
Коли він екстерном закінчив фінансовий технікум, отримав посвідчення радника фінансової служби СРСР №34 (після війни у міністерстві фінансів існувала приблизно така ж система рангів, як у прокуратурі й досі: молодший радник, радник, старший радник… Так проявлялося прагнення Сталіна усіх поділити на ранги й одягти в однострої, ескізи яких він особисто й затверджував – авт.).
Дідусь був людиною із надзвичайним почуттям гумору, товариською, гарно співав і був душею компанії. І ніколи не хизувався своєю посадою, хоча й був не останньою людиною в області.
Але він був… приїжджим. І моя мама, відповідно, теж. А тато був місцевий! І це на той час було неабияким мезальянсом. Місцеві не хотіли родичатися з приїжджими, і навпаки. Так склалося, тож годі шукати, хто був неправий. Така наповнюваність нашого міста: завжди хтось місцевий, хтось приїжджий.
Усі три дідусеві доньки (серед них і моя мама) працювали в банку. Мама працювала там до кінця свого життя, у кредитному відділі. А коли тато закінчив зі спортом, він пішов на «Машзавод».
Як це – не пам’ятати дитинство?
Пам’ятаю себе від 2-х рочків. І коли розповідаю про це, багато хто сумнівається, не вірить. А мене, навпаки, більше дивує, якщо людина не пам’ятає своїх ранніх років. Мій друг, фізик з Києва, розповів про експерименти відомого ученого Роберта Вуда щодо дитячої здібності запам’ятовувати. Так ось, коли тестовані ним діти виростали, усі вони легко згадували фрагменти свого життя у 2,5-3 роки.
Спочатку простір, який мене оточував, обмежувався нашим подвір’ям. Двори у колишніх Чернівцях – це цілі світи. Там ми зростали, навчалися доброму й поганому, пізнавали ціну дружбі та зраді. У нас були потаємні куточки, де можна було сховатися й ділитися секретами. Ми гралися у «хованки», «класики», «вибивачки» й «козаки-розбійники».
Коли підростали, світ розсувався на сусідні вулиці. Ми з друзями завжди знали, де квітне бузок, де насіння продають – у кульках з газетного паперу. Час від часу бігали на Лук’яна Кобилиці до заправки сифонів, де дядько Петро обслуговував вертку, хвостату чергу, із поважним виглядом заправляючи сифони газводою із сиропом і без. А ще – до бочки з квасом на Челюскінців і пиріжкової на розі Руської та Української. Там за касою, у вирізаній з білого паперу коронці, височіла баба Нюся. Дебела, горлата, сувора – один в один справжня бандерша. Ми боялися її страшенно. Та що там ми: навіть дорослі ніяковіли від її погляду. У пиріжковій було самообслуговування: ми ставили тарілки на таці і повільно просуваючись повз прилавок, встигали з’їсти двійко пиріжків безкоштовно. Робити це треба було дуже обережно, бо, коли баба Нюся помічала плямкаючий рот, її щоки та ніс багровіли і пиріжкова повнилася криками та погрозами. Скільки років пройшло, а я досі пам’ятаю її «добре» побажання: «Аби ви вже луснули раз і назавжди!». Та ми все одно раз за разом поверталися сюди, бо любов до пиріжків була в нас більшою за острах перед бабою Нюсею!
А ще було «Дитяче кафе» на розі Кобилянської та Шевченка, із дерев’яними круглими столиками на товстій ніжці. На стільницях під прозорим покриттям – картинки з казок: «Колобок», «Лисиця й Журавель»… Через широке віконце розпашілі роздавальниці протягали манну чи рисову кашу, пельмені, млинці та сирники, политі вишневим чи полуничним варенням. А поруч із «Кулінарією» на розі Челюскінців, у «Криниченьці», продавали надзвичайно смачні молочні коктейлі. Там же під стінкою стояли автомати з газводою. Підставляєш обмиту гранчасту склянку і, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, чекаєш, поки густою цівочкою виллється порція сиропу…
А як не згадати кінотеатр «Малятко» в Німецькому домі чи парк? Човники, легка карусель, яскравий вагончик із веселим кіно – це був особливий простір, де час збігав так швидко, як ніде й ніколи більше. Хіба що на канікулах…
Ще один «пазл» у веселій мозаїці міста: стадіон. Туди водив мене тато. Це був зовсім інший світ: нестримний, волаючий, розпалений, де кожний віддано вболівав за своїх, де підскакували у захваті одні – й у відчаї свистіли інші – і над усім цим метушливим простором під назвою «Футбол» кидався, бився у небо крик «Суддю на мило-о-о!».
– Чому «на мило»? – запитувала я. – Аби він підковзнуся та впав?
– Ні, – сміявся тато. – Це тому, що мило робили з мертвої чи хворої худоби. А невгодного суддю – на мило, до шкуродерів! Кому він іще потрібний?
Багатомовний Вавилон
Чернівці мого дитинства – будиночки з верандами у глибині дворів, бляшані коричневі дахи, вікна, навстіж відчинені назустріч вечору, садочки, клумби, майданчики, прохідні двори – глибокі, безкінечні, крізь цілі квартали…
І всюди – діти. Наші батьки часто навіть гадки не мали, де ми бігаємо, і не надто переймалися цим. Це й зрозуміло, адже тоді не було стількох ризиків і такої шаленої кількості машин. Проїжджали дві-три на день – і все. Мирне, нехитре життя, в якому, виходячи з дому, ключ залишали під килимком чи в сусідів.
Величезний фрагмент тих колишніх Чернівців – сусіди. Це ж був якийсь Вавилон! Українці, росіяни, молдавани, євреї, румуни – усі жили дружно у старих чернівецьких дворах. Пережита війна ( а від її закінчення на той час пройшло 20-25 років) об’єднала усіх. Люди вірили, що буде мир і всім буде добре. Ходили в гості й приймали гостей. На свята усі йшли в гості із власними наїдками-напоями, це називалося «складчина». Танцювали й співали – і ми цього вчилися від старших. І збиралися на вечірки – «хавери» – так само у складчину. Я тривалий час так і думала, що «хавера» – це складчина, хоча це означає на ідиш квартиру.
Дорослі з нашого двору не будували грандіозних планів, не думали про багатство. Вони просто жили, ростили дітей і раділи простим, звичайним речам. Вечорами збиралися у дворі, всідалися на саморобних лавицях. Жінки годували дітей, ділилися рецептами, обговорювали насущні справи й ціни на ринку. Чоловіки пили пиво, грали в доміно, розгадували кросворди з журналу «Огонёк», змагалися у винахідливості й кмітливості. І над усім цим витав запах варення з райських яблук чи сливового повидла, яке варили обов’язково у старому мідному тазі.
Літні вечори у Чернівцях – казково теплі, довгі. А неквапливі розмови – це ж просто пісня!
Зазвичай вечірні посиденьки відкривала тітка Клава із сусіднього, прохідного двору. Нам вона здавалася тоді старенькою, хоча було їй років сорок. Тітка Клава полюбляла розповідати якісь неймовірні, абсолютно фантастичні історії, обов’язково перед кожною виголошуючи: «Брехати не буду! Люблю, аби все було правдом!». Сусіди, затамувавши подих, слухали (і ми, діти – так само). Історій тих було – казати-не переказати…
– Так ось, – розпочинала чергову «билину» тітка Клава. – народилися в одній сім’ї сіамські близнюки. Тут поблизу, на Юліусафучіка (написано разом, як вимовлялося – авт.). Дружно зростали, разом за хлібом ходили, сиділи за однією партою – а як же! Адже вони були сіамські близнюки! Виросли – і що ви думаєте? Покохали одну дівчину! Ну і як ходити на побачення, хто скаже?
Сусіди приголомшено мовчали. Насправді, як?
– Не знаєте? То я вам скажу! У цих сіамських близнюків був вибір: один із два. Або розлюбити, або ходити на побачення!
– То й що ж вони вибрали? – вигукував з гаражу Ремка (який дуже пишався тим, що літери його імені РЕМ означали «Революція. Енгельс. Маркс»).
– Що вони вибрали? – інтригуючи, тягнула паузу тітка Клава. – Один вибрав собі ходити на побачення. Тож узяв та отруїв другого. І одружився з дівчиною!
– А щоб йому повилазило! – гнівно видихала двірничка Марія…
Піднятися по Шевченка – і ось вона, школа
Знову ж таки, дуже пощастило мені зі школою. 4-та школа була однією з найкращих у місті. Їх можна на пальцях порахувати: перша, друга, четверта… Вчителі – дуже інтелігентні люди, щиро полюбляли свій предмет і нас, дітей. Спогади про вчителів залишилися найкращі. Мабуть, про кожного з них можна писати окремо й багато. Ми дружили з нашими вчителями до кінця їхнього життя.
Перша вчителька, Валентина Семенівна Бояринцева, була дружиною льотчика. Якийсь час він був начальником Чернівецького аеропорту. Їхня сім’я мешкала в особнячку на вулиці Фурманова. І щоліта після закінчення навчального року ми навідувалися до неї – до кінця її життя. На столі в садочку Валентина Семенівна стелила білосніжну накрохмалену скатертину, виймала найкращий сервіз. Ми пили чай з тонких порцелянових чашок, їли свій дешевий торт тендітними чайними ложками, і нікому з сім’ї нашої вчительки не спадало на думку, що дітям можна подати більш скромний посуд….
Учителя математики Бориса Ароновича знали всі. Чудова людина. Він безкоштовно допомагав учням, займався із ними додатково. А влітку перед вступом багато хто ходив до нього готуватися до іспитів. І теж безоплатно.
Маленький відступ
Річ у тім, що вже майже сорок років відчуваю провину перед однією людиною. Була в нас учителька географії Валентина Іллівна Циганюк. Білоруска, вона вийшла заміж за місцевого, жила на Роші. У неї залишався білоруський акцент, і нам це здавалося дуже смішним. Але, починаючи від п’ятого класу, вона водила нас у багатоденні походи Буковиною. Ми піднімалися із нею на Говерлу, ходили на Німчич, Протяте Каміння. Усе це пішки. Ми побачили Жаб’ячий камінь і Кам’яну Багачку… Завдяки їй я пізнала свій рідний край. Ми ж, міські діти, поняття про нього не мали! По сім днів жили у наметах. А їй же за це ніхто нічого не платив! І в неї була сім’я, чоловік і діти, були домашні обов’язки, а вона водила нас у походи, прищеплюючи нам любов до рідного краю, в якому сама й не народилася. А головне – вона навчила нас дружити.
А потім… ми не запросили її на випускний вечір. Усіх запросили – класну керівничку, першу вчительку, усіх учителів, що приймали випускні іспити. А Валентину Іллівну не запросили. Ми навіть бачили її того дня у школі, може, вона чекала від нас на запрошення…
І мені соромно за це. Хоча й не одразу дійшло… А коли дійшло, я пішла до школи дізнатися адресу Валентини Іллівни. Та з’ясувала, що її вже немає серед живих. Коли цьогоріч Іванна Стефюк (буковинська письменниця й науковиця-філолог – авт.) попросила мене написати щось про наших учителів для її публікації, я спершу відмовилася. А потім погодилася…
Може, ця публікація від Іванки – хоч якась спроба вибачитися перед пам’яттю вчительки (http://chv.tv/a-pam-yatayesh-yak-my-sontse-zustrichaly.html).
Формула з небесного підручника
Для мене Чернівці – це два образи, дві іпостасі: Чернівці мого дитинства і Чернівці сьогодення. Формула «Я плюс місто» була записана у якомусь небесному підручнику, і за нею я живу все життя.
Я належу до покоління, головна маса якого у 70-ті-80-ті-90-ті виїхала з країни. Мої однокласники – здебільшого емігранти. Але мі підтримуємо стосунки. Вони приїжджають і ми обов’язково зустрічаємося. А тепер усе спростив Інтернет: зв’язуємося у скайпі. І це велике щастя. От є у Вікторії Токаревої чудова повість «Я є – ти є» – точна формула. От у ті роки, коли такого спілкування не було, поки напишеш листа, поки він дійде, поки відповідь отримаєш – час пройшов, інформація неактуальна, і ти вже інша.
Мабуть, треба знати, де народитися. Я народилася у вдалому місці у вдалий час. Це тепер ми дізналися про політичні справи тих років. А тоді в нас було просто дитинство.
Після школи закінчила економічний факультет університету, працювала на базі одягу. Спершу економістом, а потім, до моменту, коли базу закрили, – заступником директора. Отримала додатково юридичну освіту, так було потрібно для роботи. А згодом…
Настав у житті момент, коли все, що знала про Чернівці, стало проситися на папір. Ніколи не думала про себе, як про письменницю. Ну, писала в школі вірші, кажуть непогані… Але ж це не привід вважати себе письменницею. Та, мабуть, усе в житті буває вчасно – якщо вірити небесним підручникам. Наша подруга Марина, із якою ми утрьох – ще з моїм майбутнім чоловіком – вчилися в одному класі й разом робили уроки, поїхала у десятому класі на Далекий Схід, згодом опинилася у Новосибірську. Починаючи від 1998-го, вона приїздила до нас щороку. Вона лікар-кардіолог. Працювала у клініці Академії наук. Жила в Академмістечку. І вона настільки заряджена любов’ю до Чернівців, що в неї немає жодних негативних спогадів. Вона завжди каже нам: «Працювати треба там, де я працюю. А жити треба тут, у Чернівцях». Ми насолоджуємося щастям дружби, що триває, бігаємо містом, розглядаємо всілякі дрібнички, щоразу відкриваючи для себе щось нове, і згадуємо різні історії. Якось узяли й просто записали ці історії. А потім Марина каже : «Давай зробимо книгу». Я сміялася: «Яку книгу? Хто її читатиме?!».
Отак і народився «Город А». А згодом «Черновицкие рассказы». І вже торік – «Перекресток Черновцы».
Чернівецька Атлантида вглиб і вшир
Чернівці сьогодення для мене – це перш за все вулиці й закапелки старого міста. Дуже вдячна Наталії Шевченко: саме її «Чернівецька Атлантида» навчила мене по-новому бачити й розуміти місто. Хоча, звісно ж, я й раніше бачила й розуміла його. І не раз, блукаючи старими кварталами та провулками, перебувала під куполом його чарівності, його духу. Це дарувало мені й любов до Чернівців, і якийсь щемливий сум. Але «Атлантида» Наталії Дмитрівни відкрила мені стільки нового у просторі «Чернівці» – не передати. Фасади, заплетені старим плющем, арки та під’їзди зі стертими сходинками, ажурні балкони, маленькі вежі, флюгери, маскарони, зруйновані часом німецькі та румунські написи – уся ця натура, що відходить, живе, дихає та пахне нерозгаданою таємницею. Тут можна блукати безкінечно, шукати й знаходити нові цікаві місця, розглядати, вбираючи в себе дух минулих Чернівців.
Іноді натикаєшся поглядом на щось, що пам’ятаєш з дитинства, і гостро відчуваєш сплеск смутку й ностальгії. Як каже мій друг Олексій, в душі заниють фантомні болі ампутованої частини серця…
І отак ходимо містом, відшукуємо такі дрібнички й радіємо. І засмучуємося, бачачи жахи руйнування.
Сьогодні місто нездужає. Розбиті тротуари та дороги, обшарпана штукатурка, різнобарвні рами склопакетів, кітчева, що лізе у вічі, «вагонка» на фасадах колись пречудових будинків. Сумно…
А радує перш за все те, що наше місто напрочуд багате на талановитих людей: художників, скульпторів, письменників, поетів, фотографів. Хоча що тут дивного? Така тут, вочевидь, аура – надихає на творчість…
Для мене сьогоднішньої найважливішим (зрозуміло, опісля миру та сім’ї) є моє місто, друзі, книги та мандрівки. Чудово написала Агата Крісті: «Мандрівки – це мрія в чистому вигляді». Але, виїжджаючи надовго, сумую за Чернівцями…
«Теперішньому, аби обернутися на майбутнє, потрібне учора» – Бродський
Якось я знайшла у батьківськім альбомі старе фото. На ньому – три солдати часів Першої світової війни. Хто це? Хто з них – мій родич? Отоді я й вирішила відновлювати імена. Пірнути в минуле, зазирнути в коріння: адже, людини без коріння, тобто без роду-без племені, не буває. У нас закладено родову інформацію, яка, хочемо ми того чи ні, все одно впливає на нас, рано чи пізно нагадуючи про себе чи то покаранням за гріхи предків, чи то несподіваним дарунком долі за душевну чистоту давно забутих родичів. Ніхто з людей не може жити ізольовано від предків, ніхто. Кожний з нас несе печатку свого роду.
Відновлення імен (не кажучи вже про інформацію про долі) – це величезна праця, творча, пошукова. Займаюся цим уже три роки. Архіви, листування, реставрація старих фото, експерти з відновлення написів на їхньому звороті, та багато ще чого.
Щоразу, перебираючи світлини, ловлю себе на думці, що фотографії людей і пам’ять про них – єдине свідоцтво того, що люди жили. Дуже вдячна фотографу-реставратору Світлані Михайліченко, чудовому фахівцеві, милій та привітній жінці, яка терпляче допомагає мені вже три роки.
У Йосифа Бродського є такі слова: «Теперішньому, аби обернутися на майбутнє, потрібне учора». І коли не брати до уваги минуле, то й ті часи, й люди, в них заплетені, просто зникнуть. Підуть, як тіні. Я беззаперечно впевнена: коли існують десь рай та пекло, то рай – це пам’ять. А пекло – забуття.
Перебуваючи в пошуку, багато цікавого дізналася про долі родичів. Легше виходило це по батьковій лінії, він же корінний чернівчанин. Тож його родовід відновила вглиб аж до 1779 року (нагадаю, Буковина потрапила під австрійське панування 1774-го. Це так, для осягнення часових рамок праці моєї героїні – авт.).
Залишилися й «білі плями»: не вийшло відшукати фотографію діда Олександра Пелепюка, того, що служив пожежним: він помер до мого народження. Знаю лише, що він чергував у Ратуші і, проводжаючи його на службу, бабуся начищала до блиску його каску та пряжку…
Є колективний знімок чернівецьких пожежних, але хто з них – мій дід, дізнатися не вдалося.
Важче піднімати родовід за маминою лінією: вона та її батьки – із Запорізької області, а там під час Другої світової згоріли всі архіви.
Мені вдалося визначити та описати 290 імен уверх, вглиб і вшир генеалогічного дерева. Повірте, це багато. Величезна праця, дуже захоплива і корисна для душі.
«Дебют» – іще один початок
Ольга Серебріян, провідний бібліотекар відділу краєзнавства обласноі науковоі бібліотеки ім. М. Івасюка, виступила модератором клубу «Дебют читання» і зібрала довкола себе чернівецьких письменників, поетів, бардів – тих, хто щиро любить і місто, і наш чудовий край. Та коли Оля запросила мене на клубну зустріч, я зовсім не була певна, що мені це потрібне. У мене настільки наповнене коло спілкування, настільки зайнятий час, що пальця у щілину не встромити. Ну не готова я була прийняти навіть не одну людину, а ціле коло спілкування. Я казала собі: «Не маю часу здружуватися із новими людьми, мені б старих утримати». Оля наполягала, тож я пішла – далеко не на першу зустріч у «Дебюті». Але від перших відвідин «Дебют» увійшов у мене…
Зовсім інше, ні на що не схоже спілкування. Ми усі такі різні. За життєвим досвідом. За освітою. За професією та сім’ями. Мабуть, найбільше – за творчістю, за баченням світу. Але спільна духовна наповненість, спрямованість… Вийшло так, що ми усі ніби потрапили під спільний купол любові й творчості, яка нас усіх оберігає.
Я вдруге в житті відчула таке. Загальна привітність, доброзичливість, навіть майже родинне ставлення… Мене вражає, що молоді авторки проводять свій вільний час із нами, дорослими тітками, і це їм явно подобається. Мене вражають навіть наші слухачі-глядачі: приходять на зустрічі раз за разом – просто послухати.
Прекрасне коло спілкування з талановитими, позитивно налаштованими людьми – справжнє свято душі для всіх нас. Велика подяка Ользі Серебріян за ідею і за організацію.
І насамкінець…
Люблю наше місто, не уявляю життя без нього. Знаєте, й місто відповідає мені любов’ю. Про це красиво сказав мій друг Віля: «Коли ти сильно відчуваєш щось до людей чи до міста, то це якось тебе береже». Не знаю, як ця формула працює, але вона працює, це точно.
Ольга Серебріян, надаючи мені слово на одній з зустрічей клубу «Дебют», зауважила, що в мене з містом – взаємний безперервний роман. І була цілком права! Якщо трохи переінакшити чудового поета Григорія Поженяна, то так: у мене роман із моїм містом, «и кажутся таинственнее двери, смешнее и нелепее потери, когда его дыханье за спиной…».
Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото Раїси Рязанової, Степана Карачка та з архіву Галини Мрихіної.
