Першого вересня, у традиційний для України День знань, один з луганських колег-журналістів на своїй сторінці у Фейсбуці написав: «А ви не помітили, що багато з тих, хто повів сьогодні дітей не в луганські школи, плачуть? Ні, їх гарно зустрічають. Вони живі. Але вони не можуть приховати своїх сліз. Ось такий він, сьогоднішній День знань».
Емоцій не приховували не лише вимушені переселенці з Луганщини чи Донеччини. Колишні кримчани теж витирали сльози, і сльози радості змішувалися зі сльозами втрат.
Сім’я Енвера Кадирова у червні змушена була покинути рідний Сімферополь. Родина з п’ятьма дітьми. Лишили все, взяли тільки найнеобхідніше. Приїхали на Буковину. 33-річна Надіє каже, що спочатку діти по-справжньому мерзли, особливо малюки, ходили в колготках. Зараз винаймають дім у Хотині, шукають можливості недорого придбати пральну машинку, холодильник, зимові речі. Надіє із чоловіком почали працювати, а діти першого вересня, як і належить, пішли до школи.
ШКОЛЯРКА З МЕДРЕСЕ
Найстаршій донечці Енвера і Надіє – 15. Вона єдина з Кадирових-школярів у школі ще не була, хоча й записалася. У цієї дівчинки особливі умови: вона з 5-го класу навчалася в мусульманській релігійній школі медресе. У таких школах дівчатка навчаються окремо від хлопчиків. Тож Земінє звикла до такого стану речей, до мусульманського одягу… І до рідного Сімферополя. Тож наразі, коли світ навколо неї змушено змінився, сама вона поки не готова психологічно це прийняти. Хвилюється, що зовні відрізняється від нових однокласників, боїться, що її не сприйматимуть. «Та ще й особливий підлітковий вік дається взнаки», – зітхає мама Надіє. Медресе з дистанційною формою навчання в Україні не надто багато: точніше – єдина школа в Одесі, і набір до неї завершений. Тож наразі вирішується питання про можливість навчання Земінє екстерном. І вирішується позитивно: дирекція і вчителі гімназії №2 готові йти назустріч родині, Земінє здобуватиме знання у комфортний для неї спосіб. А батьки сподіваються, що згодом доня познайомиться з ровесницями і все стане на свої місця.
ДВІЙНЯТА
11-річні сестрички Мєдінє й Емінє уже пішли до звичайної школи. Враження чудові, діти задоволені! У їхньому класі 30 дітей – у Сімферополі було менше. Трошки остерігаються за успішність, адже раніше українською мали лише два предмети – власне українська мова та література. Тепер українською вивчатимуть усе, але вчителі заспокоюють, що проблем не буде, тільки треба докласти трошки більше зусиль.
Дівчатка зібрані до школи так, як належить. Волонтери з Чернівців передали їм у подарунок портфелі з канцтоварами (ті ж волонтери, що всі ці місяці опікувалися цією і багатьма іншими родинами вимушених переселенців, забезпечували усім – від одягу й харчів до тимчасового житла). Власниця одного з хотинських магазинів зробила велику знижку на шкільний одяг, а деякі предмети шкільної форми просто подарувала.
Школа дівчаткам подобається, нових уроків не бояться, відчули затишок. Мама Надіє навіть від факультативної християнської етики не має застережень: «Це ж за бажанням, як я розумію? Якщо захочуть – можуть піти, посидіти, послухати. Молимося ми по-своєму, 5 разів на добу: до сходу сонця, перед обідом, після обіду, перед заходом сонця і вночі».
ТАТО- «ШКОЛЯР»
Енверу пощастило народитися 43 роки тому саме першого вересня. І цього разу в нього було потрійне свято: власний день народження, День знань у дітей-школярів, а також він цього дня і сам… пішов «до школи». Енвер здобував другу освіту – юридичну, адже упродовж трьох років працював у правозахисній організації. Закінчивши на «відмінно» в Сімферополі перший курс, вирішив не покидати навчання і перевівся в ЧНУ. Причому досклав – також на «відмінно» – ще три предмети і став одразу третьокурсником. Родина неймовірно щаслива.
…Коли зателефонувала до Енвера 2-го вересня, він відповів радісний і захеканий: виявляється, був у дітей в школі, забрав їхні підручники й ніс їх додому. І справ у нього ще чимало. Першого ж вересня дві родини – Кадирових і ще одних кримчан – відкрили в Хотині на вул. Кліща, 80 кафе-халял, де пригощатимуть татарською їжею: пловом, шаурмою, самсою, пахлавою… Буковина прийняла вимушених переселенців гостинно. Хоча туга за рідним краєм їх так і не відпустила…
«Я В ЗАХВАТІ ВІД БУКОВИНЦІВ»
Надіє Кадирова все повторює слова вдячності. Чернівецьким волонтерам. Учителям, дирекції школи, де навчатимуться її діти, керівництву садочка, куди ходять молодші сини – 3-річний Іса і 4-річний Муса. Сусідам, які допомагають чим можуть. Власникам будинку, який родина винаймає. «Живемо в домі на землі. У Сімферополі мали квартиру. Тут у нас є піч, криниця. Немає зручностей у будинку – та де ж нині знайдеш зручності? Наша знайома кримчанка, з трьома дітьми, винайняла житло лише на короткий період, за три місяці має його звільнити. А у нас все більш стабільно. У Сімферополі ми жили поблизу російського гарнізону і початок війни – солдатів, військову техніку – бачили на власні очі. Були тим шоковані…»
Єдине, про що просить Надіє буковинців – ставитися з розумінням і пояснювати своїм дітям, що люди бувають різні, можуть належати до інших релігій, носити інакший одяг. І що треба шукати порозуміння з тими, хто не схожий на тебе.
Буковина має репутацію такої, що про це знає. Хіба ж не так?
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
