Кандидат у майстри спорту зі спортивної гімнастики. Стрілець, гітарист, дипломований викладач англійської мови та літератури, полковник КДБ СРСР, єдиний в Україні, хто нагороджений медаллю «35 років від дня штурму палацу Тадж-Бек».
Довідка «Версій»:
Палац Тадж-Бек (палац Аміна) розташований на околиці Кабула, столиці Афганістану. Збудований у 20-х роках минулого століття німецьким
и архітекторами як будинок для королівської сім’ї.
25 грудня 1979 року СРСР розпочав введення «обмеженого контингенту військ» до Афганістану. Увечері 27-го грудня радянські спецслужби провели операцію «Шторм-333», під час якої був убитий президент Афганістану Хафізулла Амін разом із двома його малолітніми синами.
Під час війни в Афганістані у Палаці розташовувався штаб 40-ї Армії.
Нині уряд Афганістану разом із урядом Німеччини розробили план відновліення Палацу, бо після війни тут залишилися лише голі стіни.
Як шалапут став чекістом
– Я народився у містечку Доменськ на Сахаліні у грудні 1945-го. Утім мама зробила мене «на рік молодшим»: щойно закінчилася війна з японцями, сніги вище коліна, руїни – зареєстрували мене аж у січні 1946-го. Батько мій був військовим льотчиком, тож із Сахаліну ми переїхали на Камчатку, згодом до Тули, а вже звідти до Чернівців. Був 1955 рік, на той час я був уже третьокласником.
Після школи подався вступати до Чернігівського військового училища, та не пройшов за станом здоров’я. Повернувся до Чернівців і, оскільки треба було чимсь зайнятися, подав документи на англійське відділення факультету іноземних мов нашого університету. Правду сказати, етимологія англійського слова «he» мене не цікавила абсолютно, тож науковця і викладача з мене не вийшло б. Мене більше цікавило прикладне використання мови. Десь на третьому курсі почав замислюватися, що ж робитиму після університету. І одного дня, як у кіно, просто серед вулиці мене покликав на ім’я та по батькові незнайомець. То був співробітник чернівецького КДБ. Їх цікавили спортивні шалапути (а на той час я вже був КМС зі спортивної гімнастики та відвідував стрілецьку секцію), що вивчали іноземні мови.
Чесно кажучи, я навіть не вагався, приймаючи рішення: це було романтично і ризиково. До того ж, перед очима був приклад батька-військового. Принаймні, це не те, що бути філологом…
Після закінчення університету мене направили на Вищі курси КДБ до Мінська. Там вивчали чекістські дисципліни: оперативну психологію, криміналістику, агентуру, зовнішнє спостереження, інші методи роботи спецслужб. Повернувся до Чернівців, працював у місцевому відділенні КДБ, але особливих вершин не досягнув…
Про Аміна в трусах і подолання жалю
– 1974-го року мене раптово викликали й відправили до Москви на курси вивчати ведення партизанської війни, тобто з нас готували диверсантів. Мої колеги почали їздити із Москви до Кабула влітку 1979-го, а я у свою першу, так би мовити, закордонну подорож, потрапив у жовтні того ж таки року на особистому літаку тодішнього керівника КДБ СРСР Юрія Андропова. Фактично ми збирали й передавали інформацію для введення радянських військ до Афганістану. У бій з військом не вступали, мали «пройти непоміченими». Наше завдання начальники формулювали просто: «Зберегти дружню нам країну в умовах «холодної війни». Афганська армія була, м’яко кажучи, небоєздатна, і якщо не ми, то американці цим би точно скористалися…
Чи потрібно було, аби в Афгані гинули наші люди? Зараз, через 30 з гаком років мені здається, що даремно ми туди пхалися, але ж тоді всі були ідейними. Ну і, крім того, накази не обговорюються, а виконуються, інакше буде такий безлад, як в сучасній армії.
Про штурм палацу в деталях розповідати не буду, скажу лише, що він був успішним і з відносно невеликими втратами з нашого боку. Амін навіть не встиг одягнутися і лежав на підлозі із закривавленим обличчям у самих лише ситцевих трусах і майці…
Тадж-бек справив на нас сильне враження: розкіш неймовірна! На стінах висіли прикраси із гірського кришталю, буфети тріщали від напоїв і закусок. Нам суворо забороняли щось куштувати, мовляв, усе отруєне, але ми на те не дуже зважали. Спочатку дегустували віскі і бренді, а далі й радянську горілку – «Московську» та «Столичну». Поруч із армадою пляшок лежав і порцеляновий символ Московської олімпіади – ведмежатко Мішка.
Звичайно, ми не втрималися від спокуси взяти собі щось із палацу на пам’ять. Мені потрапила під руку плакетка. На агатовій поверх
ні зображений герб афганської народно-демократичної партії, обрамлений корундами і штучними рубінами. Після війни, коли кожний виніс потрохи, у палаці залишилися тільки голі стіни.
Чи шкода мені Аміна, його малих дітей та інших убитих? Із почуттям жалості треба сидіти вдома… Не думайте, що я – кровожер, але в моїй професії потрібна емоційна стійкість, упевненість у своїй правоті і тверезий розум. Нас навчали цього на курсах. Приміром, якось було в нас заняття на аеродромі. Наш інструктор оголосив: «Ви прослухали лекцію, ось вам завдання: цей аеродром треба знешкодити на якнайдовший термін». Ми висували різні версії: підірвати літаки – елементарно прислати сюди нові, пошкодити злітну смугу – ну хай за кілька тижнів, та її відремонтують… Знаєте, яка була правильна відповідь? Убити всіх льотчиків… Якщо ти не вб’єш, уб’ють тебе…
Про метаморфози спецслужб і особистого життя
– Спецслужби в СРСР і спецслужби в Україні – це різні речі. Раніше хтось намалює тризуб на паркані – і ми ходили шукати цю людину. Тепер малюй, що хочеш… Раніше були державна політика та ідеологія, що не підлягали сумніву, були професіонали, а нині… Хто керує й керував службою безпеки? Державні рішення приймають дилетанти… Про ситуацію на Донбасі навіть не питайте, я відмовляюся це коментувати…
На пенсію пішов за власним бажанням. Розумієте, нашу роботу виконувати треба, але любити, а тим більше «смакувати» нею не можна. Тому й пішов. Коли чекіст любить свою роботу – він негідник.
На пенсії спочатку був «воротилою»: ворота відкривав – працював охоронцем у банку, потім у фірмі що виготовляла вікна й двері. Згодом кинув це і живу, як усі звичайні пенсіонери. Запрошують молодь виховувати – поважають, значить. Не бідую, але особливих статків теж не заробив. Маю машину, їздимо з дружиною в санаторії. За кордоном, окрім Афгану, ніде не був: не можу собі дозволити. Хоромів теж не маю, бо залишав квартири колишнім дружинам…
Дружин у мене було три. Перша померла, друга пішла від мене, з третьою живемо вже дуже довго і дружно. Це тільки поодиноким щасливчикам вдається знайти «свою» людину з першого разу. Хто моя дружина? Майор служби державної безпеки у відставці! Та вдома все одно я головний, бо ж полковник!
Як мої рідні ставилися до моєї професії? По-різному, як бачите. Батьки мною пишалися, дружини – хто терпів, хто розумів, хто не витримував… Діти моїм шляхом не пішли. Донька живе в Москві, працює ріелтором, внук закінчив Вищу школу економіки. Син живе в Ірландії, як і безліч емігрантів, перебивається випадковими заробітками, має двох дітей.
Чи задоволений я своїм життям? Складно відповісти однозначно. На обраному шляху я зробив усе від мене залежне, і досягнув, чого хотів. Чи сталося б так, якби я став льотчиком? Не знаю. Філологом? Однозначно, ні! Єдине, що мені хотілося би ще зробити у своєму житті – побачити світ.
Про сміх і свята кадебістів
– Коли мене послухаєш, здається, що я такий собі суворий «залізний» дядько, але це зовсім не так. Я весела комунікабельна людина і в мирному житті навіть мухи не чіпав. На війні в Афгані, між іншим, мух теж убивали тільки тоді, коли на постіль сідало одразу штук 20-30. Інакше мухобійкою не намахаєшся.
Замолоду самотужки навчився грати на гітарі і «сколотив» групу «Стрейнджерс». Знайшов двох соло-гітаристів, ще кілька хлопців з ін’язу. У місті ми «котирувалися». Грали і співали англійських пісень – «Бітлів» та «Роллінг Стоунз». Дівчата плакали! Ми навіть «Смерічку» до Харкова супроводжували.
Коли потрапив до Афгану, мені страшенно сподобалися їхні базари. Було дуже незручно ходити по килимах на асфальті, та потім звик. Навчився торгуватися з місцевими, бо хто не вміє торгуватися, того там не поважають. Відтак начальство завжди посилало мене за подарунками для рідних.
Одного разу наш командир купив на одному з таких базарів у «наливняка» ашхабадської горілки («наливняки» – вертольотчики, які контрабандою перевозили алкоголь в каністрах з-під гасу). Ми скуштували тієї горілки – чистий гас! Виявилося, що везли цю погано закручену пляшку у повній каністрі! Та не виливати ж добро… А на вулиці 40 градусів спеки, пустеля… Іншим разом так дегустували чистий спирт, а запивали водою з-під крана. Усе б нічого, та вода з крана йшла гаряча, бо ж труби нагрівалися на сонці! До речі, знаєте, як чекісти перевіряють міцність спирту? Кидають у посудину шматочок газети. Що довше газета паде на дно, то дешевший розбавлений спирт.
Не треба думати, що в Афгані ми тільки пили, коли відпочивали. Влаштовували концерти, святкували дні народження, навіть Новий рік у пісках зустрічали. Пісок замість снігу – це незвично і навіть не для любителів екзотики.
Чи не було зі мною в житті чогось дивного? Не було. Було дивно-смішне. Якось у Москві ми зустрічалися з друзями, колишніми чекістами. Розходимося, я до гардеробу, мій шарф на підлозі, а пальта немає. Я прочекав цілий вечір, потім узяв куртку, що залишилася у гардеробі, логічно подумавши, що це її власник одягнувся в моє пальто, й пішов до готелю. Там поліз до кишені і знайшов права та журналістське посвідчення. Того ж вечора відшукав власника куртки і наступного дня ми домовилися зустрітися в тому ж гардеробі. Журналіст переконував мене, що він пальта мого не брав і змушений був йти додому без верхнього одягу. Натомість на вішалці в гардеробі висіло… моє пальто. Журналіст пішов, а я роздивився, що «моє» пальто – того ж кольору, розміру і фасону – «обзавелося» дорожчим хутряним коміром, іншим шарфом і кепкою. Я знову поліз до кишені і знайшов там шматок хліба і чарку із російським триколором. Тепер горілку п’ю виключно з цього келишка і пальто з кепкою та шарфом теж ношу. Хто зна, може, так воно було задумано?..
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
