Днями виявилося, що, на думку окремих колег, я маю патологічну ненависть до чиновників, надто з мерії. Тому їм найчастіше дістається на сторінках газети. Насправді ж мені просто шкода «слуг народу», причому, чим нижчий чин, тим більше жалю.
Вироблений століттями державний механізм «засмоктує» з головою і перетворює цілком адекватних людей, які чинять по-людському, на роботів, які працюють за планами, схемами та інструкціями. Йдеться не лише про написані на папері, але й про негласні правила, які зводяться до головного: служи своєму начальнику. І чим дрібніший службовець з мізерною зарплатою, тим ретельніше він дотримується неписаної істини. Адже від цього залежить їхній ранг, заробіток і можливість піти на пенсію з «гордим» статусом «держслужбовець» і пристойною пенсією.
Зрештою, коли я протестую чи критикую, об’єктом є саме система, а не конкретні люди, які в ній працюють. Однак, замість того, щоб її ламати (варіант «чиновники неправі» навіть не розглядається), найчастіше починається захист власної годівниці, бо ж своя сорочка ближча до тіла, ніж проблеми пересічного громадянина. Інший варіант – зізнатися пошепки, що їм самим дошкуляють тарифи, якість послуг, черги тощо, публічно розвівши руками і переклавши проблему зі своєї «хворої» голови на «здорові» голови колег з іншого департаменту.
Один з моїх газетних героїв сказав: найдорожче, що є у людини – свобода відстоювати те, у що ти віриш і що любиш. Сумніваюсь, що найдорожче для чиновника – його начальник, репутацію якого вони «вигризають» зубами навіть там, де шефу цього абсолютно не потрібно. Тож підлеглих з дешевими, ба, навіть більше, ширвжитковими цінностями, мені просто шкода. Бо так і до секонд-хенду докотитися – що раз плюнути…
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
