«Наші герої – люди скромні. Вони менш за все думають про славу й визнання. Але ця слава і це визнання потрібні суспільству і країні, кожному з нас. Щорічно церемонію фонду «Гордість країни» дивляться 4,5 мільйона глядачів, тобто кожний десятий житель країни. Для суспільства премія «Гордість країни» – точка відліку: що можна вважати подвигом, героїзмом, Вчинком з великої літери», – каже засновник доброчинного фонду Віктор Пінчук.
Їх було троє, нагороджених у номінації «Почуття обов’язку» – Аурел Руснак, (Чернівці), Олександр Дружина (Київ), Антоніна Надич (Луганськ). Щоправда, замість медичної сестри п. Надич в академічному театрі ім. Франка пам’ятну статуетку вручили її сестрі. Антоніна померла від каліфорнійського грипу, заразившись ним під кінець епідемії, коли вийшла навіть не на своє чергування – не вистачало медпрацівників.
Випадковостей у житті Аурела Дмитровича Руснака чимало. Але їх швидше можна розглядати як закономірності.
… Дитиною до 7-ми років важко говорив. Його навіть водили на вишіптування до місцевої знахарки. Та коли почав говорити, намагався вдосконалюватися, постійно вправлявся, тож оточення вважало хлопця балакучим, хоча за природою був мовчуном. На підготовчих курсах одразу ж звернув увагу на мовчазну красуню Одарку. Якось у дощ наздогнавши дівчину, попросив пошкодувати легіня, який може простудитися, підхопити нежить і померти, а тому вона мусить узяти його під свою парасольку.
Відтоді вони завжди були разом. І саме Одарка переконала Аурела, що йому варто вступати до медінституту, куди й вона подаватиме документи. Старий Дмитро потім просто обожнював невістку за таку вдалу підказку синові. Бо санітаром пройшов війну і мріяв побачити сина лікарем…
І Аурел вступив до вузу, а його кохана підкорила цю висоту лише за четвертою спробою. Лише тоді вони й одружилися. Це було 1966 року, коли в Чернівцях зняли трамвайну колію та пустили тролейбуси.
Після закінчення медінституту 1969 року молодий лікар поїхав за направленням на Полтавщину, на батьківщину Сковороди. Там, працюючи терапевтом і паталогоанатомом, відчув своє покликання. Бо неодноразово потрапляв у ситуації, коли життя людини вирішували секунди.
– Приїхав якось на виклик до села Чорнухи: у молодої жінки нібито серцевий напад. А виявилося – позаматкова вагітність із кровотечею, – пригадує Аурел Дмитрович. А тут дорогою ламається машина швидкої, в якій їхала акушер-гінеколог. Згодом її підібрали й привезли нафтовики. Вона оглянула пацієнтку, хоча й без того було зрозуміло, що потрібна операція. А в нас не було крові. До райцентру ж 30 км. Однак доставити треба – іншого виходу немає: так і везли хвору, тримаючи її ноги до гори. А вже в операці йній медсестра повідомляє – у жінки широкі зіниці. Дефіблятора, зрозуміло, не було – роблю штучне дихання рот у рот. Слава Богу, оживили жінку. І тоді я відчув, що робота реаніматолога – це моє покликання. Бо за характером я людина дуже неспокійна. І люблю результат отримувати одразу ж. Тоді ж, побачивши підручник з реаніматології у кабінеті головного лікаря, прихопив його з собою, навіть забувши запитати дозволу.
Коли ж чоловік повернувся до Чернівців і нудився у методвідділі, саме Одарочка попросила відомого на ввесь край реаніматолога Халатурника узяти її Аурела на роботу. Ще навчаючись у медінституті, підпрацьовувала санітаркою, потім медсестрою.
– Якщо твій чоловік працює так, як ти, то візьму, – сказава Іван Васильович.
– Він працює краще, – відповіла, знала захоплення Аурела.
…Завідувачем реанімаційного відділення обласної клінічної лікарні Аурел Дмитрович теж став випадково. Чи то пак – закономірно. Бо в списку кандидатів на цю посаду його прізвища не було. А Халатурник чогось все затягував із призначенням. Тоді керівництво його просто приперло до стіни:
– Кого ставити замість тебе?
– Аурела Дмитровича, – несподівано для всіх назвав Руснака.
Але той тільки йойкнув: « Що я вам поганого зробив, Іване Васильовичу?!»
– Нічого, саме тому тебе й призначаю, – посміхнувся той.
Від того пам’ятного 1987 року минуло вже майже чверть століття. Аурелу Дмитровичу вже 67. Та він і досі бадьорий, заповзятий. І, головне, – не перестає вчитися, оволодіває новими методами і технологіями. Не дивуйтеся, але політичні та інші новини світу Руснак переглядає в Інтернеті на своєму ноутбуці, коли має вільну хвилинку – на телевізійні новини не встигає. Його мобільник теж підключений до світової мережі.
– Це дуже зручно, – каже. – Треба, скажімо, перевірити, які реакції організму можуть викликати ті чи інші ліки, – часу дарма не гаєш: зайшов на пошуковий сайт, перевірив і спиш спокійно.
Утім, вислів про спокійний сон – чисто фігуральний: у реанімаційному відділенні спокою просто не буває. Недарма ж у невеличкому кабінеті завідувача є таке ж невеличке ліжко. І передбачити тут теж неможливо. Скажімо, хворий нібито вийшов з кризи і все гаразд. А наранок він чомусь помирає. І навпаки: той, на кого махнули рукою, бо, мовляв, отримав травми, не сумісні з життям, починає раптом одужувати попри здоровий глузд і закони медицини. Так було з чернівецьким льотчиком, який воював на Кавказі. Його збили. А знайшли тільки через добу обмороженого. Згодом привезли додому, до батьків. А тут відмовили нирки.
– Потрапив до нас у відділення. Був безнадійний на 99,9%! Але вижив! Щось таки нами керує, – зізнається. лікар.
– А як щодо тонелю, яким летять душі в інший, на Той світ? Ви у нього вірите? – цікавлюся.
– Я сам у ньому побував, коли мені давали наркоз під час операції. І родичів померлих бачив. Але науковці нам пояснюють цей феномен тим, що під час наркозу відбувається гіпоксія мозку. І стан людини при цьому – щось середнє між життям і смертю. Але в тому, що над нами хтось-таки є, я переконаний/
У реанімації Аурел Дмитрович працює уже 38 років. Але каже, що й досі не все знає. Та думаю, профі трохи лукавить. Йому ж бо достатньо подивитися на хворого – і за станом шкіри, зіниць, пульсу одразу ж визначає, в якому той стані. Цьому дуже дивувалися американські хірурги та анастезіологи, які приїжджали до наших спеціалістів і брали участь в операції.
Аурел Дмитрович про це згадує з гумором:
– Оперували ми тоді жінку років 70-ти. Вона, зрозуміло, хвилювалася, я ж із нею жартував, заспокоював. Наркоз давали апаратом, якому вже 30 років. Зрозуміло, він без монітора, і не видає ні даних ЕКГ, ні характеристики пульсу чи будь-яких інших параметрів діяльності організму. А у відсмоктувача (слово «крові» – зняти) корпус так дрижить під час роботи, що гуде на всю операційну. Американці з жахом споглядали нас та наше обладнання. А потім реаніматолог не втримався і запитав:
– А коли пацієнтка прокинеться? Ви ж цього не знаєте?!
Я й кажу:
– Через 22 хвилини.
– А звідки ви це знаєте? – прискіпується інший.
– А що ж, по-вашому, я тут 40 років робив! – вигукнув із серцем.
І що ви думаєте, хвора прокинулася через 20 хвилин! Ото вже американці дивувалися!
Між іншим, іноземці завжди дивуються, коли потрапляють до наших медичних закладів. Один англієць, приміром, весь час допитувався: як це так, що йому рятували життя в найкращому медичному закладі – обласній клінічній лікарні, не бачачи страхового полісу?
А через останні, до речі, в реаніматологів буває чималий клопіт. Як відомо, реанімація – це одна з найдорожчих медичних галузей. Ось нещодавно рятували одного студента-мусульманина. Це коштувало 59 тис. гривень.
– Слава Богу, що мали підпис київського консультанта, який і переконав представника страхової компанії. А то б не виплуталися б із цієї історії, – зітхає Той, хто звик усі ресурси кидати на порятунок людського життя. – Страховики не хотіли оплачувати лікування хлопця, кзали, що, мовляв, завелика сума грошей. Нині ж бо середній термін перебування хворого в реанімації – 4 доби. І що накажете робити, коли хворий на каліфорнійський грип скрипаль із чернівецької філармонії Юрій Бат пролежав у нас 42 дні?!
Аурел Дмитрович належить до тих рідкісних як на наш час людей, які не бояться приймати самостійні рішення та відповідати за них.
– Доки він завідує реанімацією, я спокійний за цю службу, – каже головний лікар обласної клінічної лікарні Володимир Ушаков. – Зрештою, і колектив за ним, як за кам’яною стіною. Недарма ж його усі називають Батьком або Татом.
Але й Аурел Дмитрович любить своїх лікарів, медсестер та санітарок як рідних дітей. «Один у полі не воїн, – каже. – Тим паче, в реанімації. Тому й з відповідною кафедрою медуніверситету дружимо».Зрештою, саме на роботі він проводить більшу частину часу. Хоча надзвичайну радість йому дарують онуки. Їх у нього троє, й усі хлопчики.
– Вони роблять моє життя дуже щасливим, – зізнається. – Загалом, сім’я, родина – це те, без чого людина не може існувати повноцінно. – Раптом хитро посміхається і додає: – Як і без улюбленої роботи.
У реанімації є неписаний закон трьох п’ятірок:
Людина не може прожити
- без повітря бульше 5 хвилин. (бо запас кисню 500 мл)
- без води – більше 5 діб
- без їжі – більше 5 тижнів.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «ВЗ»
фото Ігоря БЕСАРАБИ, лікаря обласної клінічної лікарні
