Весь шарм Чернівців – в одній жінці!

Її знають журналісти й письменники, музиканти й критики, тусовщики й просто книголюби. Пані, в характері якої настільки відчутний колорит Чернівців, що будь місто жінкою, це обов’язково була б саме директор магазину «Букініст» Марина Лібанова. І справді, вона, як Чернівці, завжди причепурена і ошатна, поважно жестикулює і має посмішку з ледь помітною хитринкою, а коли починає якусь розповідь, можна просто насолоджуватися тембром її голосу, гостротою почуття гумору та унікальною точкою зору…

Досьє:

(інформація взята з особистої сторінки «вконтакті»):

Діяльність: прогресивне просвітництво.

Улюблена музика: Ніно Катамадзе, «Ума Турман», «Нічні снайпери»

Улюблені книги: «Червоне і чорне» Стендаль, «Острів Крим» Аксьонов, «Дванадцять обручів» Андрухович, «Великий Гетсбі» Фітцджеральд

Про себе: «Букіністка всіх часів і народів!»

В юності пані Марина була активісткою у школі і лідером у колі друзів. Тоді її, як і зараз, оточувало багато людей: меломанів, письменників, неформалів… Марина Лібанова пригадує:

– Тоді вся інтелігентна молодь прагнула культурного просвітництва. Ми обожнювали театр, книги. Багато подорожували: Москва, Таллінн, Вільнюс, Ленінград…

Власне, у Чернівцях небагато було місць, де можна було провести час з друзями. Зустрічалися здебільшого на квартирах. Скажу відверто, тоді не було такої свободи поведінки, як зараз. До речі, не було квартир без батьків.

Тільки не подумайте, що ми безкінечно говорили про мистецтво і літературу, але такі розмови були для нас звичними. В компанії обов’язково була людина, обізнана в тій чи іншій темі більше, ніж інші, і хотілося бути не гіршою. Це був постійний рух вперед, розвиток. Зовсім не у школах, а саме там відбувалося формування особистості!

Свобода – основний принцип її життя. Марина Лібанова не визнає жодних рамок чи обмежень, не терпить фальші:

– Маю не дуже добрі спогади про школу, тому що школа постійно «ставила в рамки». Я не порушувала порядок, навіть навпаки – була лідером: капітаном спортивних команд, ведучою різноманітних вечорів тощо. Навчалася не відмінно, але й не погано, адже вчитися було ніколи – вечь час займала громадська робота. Школа мене дратувала: там було дуже багато «не можна».

Після закінчення школи Марина Лібанова перебувала у постійному пошуку себе. Вона вступала до вишу, а коли розуміла, що обрана спеціальність їй не подобається, залишала і вступала до іншого, хоча того часу було залізне правило: «Якщо вступив – треба закінчити». Тож Марина навчалася на технічному факультеті і навіть працювала на одному з чернівецьких заводів. Згодом вступила до торгово-економічного інституту, та коли зрозуміла, що і без такої освіти розуміється на підприємницькій діяльності, вступила до університету на факультет іноземних мов і закінчила його.

– Мені пощастило з батьками. Вони були дуже демократичні: максимально рахувалися з моєю думкою. Щоправда, їх лякала моя непостійність у навчанні. Вони вважали, що я здібна, але втрачаю час. Батько постійно повторював, що освіта – це дуже важливо. А мені не подобалося бути в системі. Мені завжди хотілося якоїсь, хоч мінімальної, свободи вибору і свободи вчинків. На жаль, той час не був таким цікавим у плані прояву особистих якостей.

Роки минають, а дух міста не змінюється. Це правда. Ми робимо місто, а місто робить нас.

Коли Марина зрозуміла, що вона – гуманітарій і на заводі працювати більше не може, то обрала роботу продавця… і це був «джек-пот»! Саме такий поворот змінив долю Марини Львівни. Саме від нього почався шлях не просто продавчині, а психолога, порадниці і улюблениці чернівчан.

– Магазин – це маленька сцена: ти по цю сторону прилавка, а по-іншу – покупець, себто глядач. Моє завдання – максимально себе проявити у спілкуванні. Я свідомо обираю роль і влаштовую покупцям маленький перфоманс. Для мене робота продавця ніколи не була рутинною, адже з приходом кожної нової людини змінюються декорації.

Та перш ніж стати директором «Букініста», Марина Лібанова працювала і з побутовою технікою, і з тканинами.

До «Букініста» потрапила випадково, у період фінансової скрути. Тоді директором магазину була її подруга, а Марина працювала в «Букіністі» бухгалтером. Магазин переживав важкі часи: керівництво звільнялося, продажі були мінімальними. Марині Львівні запропонували очолити «Букініст». Тоді пані Лібанова почала виписувати постмодерні журнали, цікавитися сучасною українською літературою, їздити на книжкові форуми до Львова…

– Ти не можеш багато говорити про тканину. А в книжковому магазині ти можеш сказати навіть більше, ніж від тебе чекають. Можеш висловити свою точку зору про ту чи іншу книгу. У книжковому магазині – багато психології спілкування з покупцем. З віком ти відточуєш це вміння: інтуїтивно відчуваєш смаки покупця.

Через власну волелюбність і вміння бути в центрі уваги Марина Лібанова не витримала випробування шлюбом. Вона займається виключно тим, що їй подобається… Жодних обмежень чи умовностей: ця жінка вміє брати від життя все!

– Я не готова назвати себе сильною. Я не трудоголік, швидще, людина настрою. Чесно кажучи, зовсім не вмію себе організувати. Ніколи не відмовляю собі у здоровому сні, зранку стрімголов не мчу на роботу. Маю за звичку не виходити з дому в поганому вигляді. А ще вмію пробачати себе… Це неправильно. В мене не так багато ділових якостей, як не дивно.

Щодо позитивних рис – я дуже контактна, це як раз уроджена здатність. Але спілкуюсь не з усіма. Дуже серйозно ставлюся до вибору людей для спілкування! До мене тягнеться сучасна креативна молодь. Багато з них знає більше, ніж я, і це цікаво. Кожен з цих молодих людей для мене – маленьке відкриття. В їхні роки вони стільки знають! Це не просто люди з натовпу, а ті, які представляють, як мінімум, інтелектуальний інтерес.

Ця жінка може розповісти все про андерграундну молодь 70 років…

– Тралка жила тоді так само, як зараз: там збиралась неформальна молодь, андерграундні тусовки. Ще того часу була дуже модною вулиця Кобилянської. Це був центр молодіжного життя. Власне маршрут від Кобилянської до Театральної забирав понад годину, адже постійно всі віталися і зупинялися поговорити. Це була життєдайна артерія молодіжного життя. Нині вулиця Кобилянської відроджується і стає такою ж привабливою для молоді, а Театральна площа і не втрачала своєї популярності.

Як на мене, тоді було більше людей, які викликали в суспільстві невеликий шок.

Нині страшенно полюбляють пиво. Ми тоді не пили пиво, це не було модно. Молодь купувала «шипучку» (дешеве газоване вино) і шампанське. Звичайно ж, курили: це було ледь не обов’язковим атрибутом!

А ще захоплювалися фотографією. Але то було набагато глибше захоплення, ніж те, що існує нині…

Слухали тільки англомовну музику або так званий російський рок. Любили Висоцького. Сьогодні можна скачати музику в інтернеті або купити диск у магазині. В часи моєї молодості таких можливостей абсолютно не було. Та звідкись бралися пластинки «Beatles», «Led Zeppelin», «Deep purple»…

У компанії обов’язково треба було знати назви альбомів певного гурту, коли вони видані і на якій студії записані. Серед моїх друзів були справжін меломани, які за плакат «Beatles» готові були віддати зарплату і жити місяць упроголодь.

Але й були компанії, які нехтували цим культом: їх дратував будь-який фетиш. То були чернівецькі хіппі. Ми нічого не знали про закордонних хіппі. Радіо «Свобода» глушили: слухати це радіо було все важче і важче. Хтось один слухав і розповідав решті. У декого взагалі вдома не було доступу до цієї хвилі, бо батьки боялися. Ось тоді і пішли розмови про хіппі: рваний одяг, босі ноги, легкі наркотики…

Зараз практично нема заборон, а тоді в цих заборонах пробуджувався великий інтерес і було цікаво в них жити. Поруч з нами були люди, які жили жорстко в системі. Ми з ними про це не говорили.

А якось у нас в Чернівцях була акція: на Театральній площі студенти взяли американський прапор і святкували день народження Джона Леннона. За це вони були ледь не арештовані за порушення громадського спокою і якісь там політичні підозри. Про це говорило все місто, писала преса!

Лідер цієї, так званої, «акції» – мій товариш. Він зізнавався мені: «Повір, ми не хотіли жодних акцій. Ми просто розслабились, трішки випили, викурили по цигарці і почали «дуркувати», а нам приписали якусь політичну акцію…» Такий період був. Нам було заборонено дивитися на Захід, а ми хотіли. На щастя, нині все інакше…

Є така народна прикмета: якщо ти товаришуєш з Лібановою, то ти не просто журналіст, критик чи письменник, а мега-талановита людина…

Ось що говорять про Марину Львівну її знайомі і товариші:

Ігор Кравців (музичний критик): – Коли ми познайомилися, я здивувався, що директорка магазину, нехай книжкового, може бути настільки висококультурною особистістю. Більшість з книжок, які вона продає, читає сама. Марина Львівна – щира людина, приємна у спілкуванні. Знає дуже багато цікавих речей. Спілкування з нею – це колосальний обмін інформацією. За такими жінками – майбутнє України!

Тая Гросу (тележурналістка, ТРК «Чернівці»): – Лібанова – це жінка, яка дає раду не тільки собі, але й усім, хто її оточує. Вона вразила мене своєю енергією та любов’ю до життя. З нею дуже просто спілкуватися, зовсім не відчувається віковий бар’єр. А взагалі, щоби без зайвих слів, – я просто її люблю!

Нікіта Добринін (радіоведучий, «Русское Радио»): – З Мариною Львівною за все життя спілкувався хвилин 15, але її неможливо забути! Якби пані Лібановій віддавали всіляких неуків на виховання, я був би першим у черзі. Слухав би її гострі репліки в стінах «Букініста» і розумнішав би на очах…

Жінок про вік не питають. Та, аби не плутатися в здогадках, я поцікавилася, скільки ж років Марині Львівні. Ось що почула у відповідь:

– Я, звичайно не люблю це запитання. Рахуй сама: моїй донці – 26, але чоловіки мені подобаються до 40. А якщо я схудну на 10 кілограмів, то вийду заміж за арабського шейха!

Емма АНТОНЮК, «Версії»