НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК – СПІВОЧА ДУША УКРАЇНИ

30 червня минає три десятиліття відходу у вічність улюбленця світового українства Назарія Яремчука

«З його лиця, його пісень світ пізнавав нас» – Ніна Матвієнко
У багатьох з нас є власна історія любові, пов’язана з Назарієм. З них склалася велика історія любові України до співака, який належить до тих співвітчизників, на яких недаремно світило сонце. Пролетів, як комета. І дотепер вона летить, обдаровуючи нас своєю могутністю. «Цей хлопець був носієм якогось дивовижного образу. З його лиця, його пісень світ пізнавав нас, нашу рідну Україну. Як він одягався і як те сценічне вбрання було йому припасоване! – визнавала Ніна Матвієнко. – Його ріст личив тим національним костюмам, без яких ні Назарія, ні “Смерічки”, ні пісень того часу уявити не можна. Дивилася його зі сцени і не раз думала: “Господи, який красивий у нас Назарій Яремчук”. І завжди пишалася, що ту його чоловічу вроду буде бачити і чути весь світ.
У нього не було випадкових пісень, чорно-білих, у Назарія вони всі – кольорові. Такі пісні, які йому дуже личили… Там голос вібрував, там діапазон Назарія показував його геніальність.
Була 2 липня 1995 року в Чернівцях, ніяк не могла змиритися з тим, що красень, якого так любили і яким так пишалися українці, лежить у труні…Такого велета і такого свого улюбленця Україна хоронила вперше за роки своєї незалежності. Боляче і нестерпно було кожному з нас…”

«Завжди знала, що Назарчик насамперед співає для мене» – Дарина Яремчук
– 30 листопада 1990 року перебралася до нього. Йому сповнилося 39, я – на шість літ молодша. Своїм ключем відчинив двері й сказав: ”З нинішнього дня цей дім твій, ти тут господиня”, – розповідає Дарина Яремчук. – Назарій дуже любив, коли була на його концертах у залі, любив бачити мої очі. Хоча співав для всіх, завжди знала, що насамперед співає для мене. “Подаруй, кохана, цвіт” (вірш Василя Гостюка, музика Остапа Гавриша) – присвята мені і нашій донечці Марічці, яка народилася 2 березня 1993 року:

Подаруй мені, кохана, цвіт,
Пучок червоної калини,
Відкрий для мене цілий світ
Очима нашої дитини.

Назарій був у душі мандрівником, відданим і закоханим у свою професію – завжди у роз’їздах, цікавих зустрічах. Звідусіль щось привозив, ніколи не повертався з порожніми руками, навіть якщо це був кавальчик торта. Приїжджав, заходив до кімнати, закидав концертний кофр (валізу), я швидко одягалася і виходили ми надвір. Любив розпалювати вогонь на подвір’ї. Ось так при палаючій ватрі ми сиділи і спілкувалися.

«Я не вірю, що росія нас так легко відпустить…» – Зі спогадів Остап Гавриш
– 1993 року ми з Василем Глібчуком написали пісню “Червона калино, скинь чорну хустину” на болючу Чорнобильську тему. Назарію сподобалася, він домовився про запис на студії, там попросив змінити єдине слово. У Василя в приспіві було: “Червона калино, скинь чорну хустину, Хай вороном стане вона! І хай відлітає в свою московщину, Туди, де її сторона!..”, тож Назарчик сказав мені: “Я не вірю, що росія нас так легко відпустить. Щойно тільки звільнилися від того гріховного ярма, не дратуймо їх зайвий раз”. І він замінив “московщину”, на “батьківщину”. Хотів миру, спокою, добра… – згадує Остап Гавриш. – Перед моїм бенефісом Назарчик мав серію концертів на Буковині. У нього вже прогресувала виразка шлунку, яка переростала в невиліковне онкологічне захворювання. 23 і 24 грудня 1994 року в палаці “Україна” співав “Віхолу”, “Стрілецький романс”, “Забудеш”. Два дні вхід був вільний. Після фуршету зізнався, що має проблеми зі здоров’ям… Тоді вперше серйозно задумався: що робити і як жити далі. І допоки? Йому ж тільки минуло 43 роки…

«Коли співаю, мені легше»… Із спогадів Вадима Крищенка
– Після повернення з Канади побачив його вперше на вечорі Юрія Рибчинського у палаці “Україна”. Схудлий, а очі – як догораюче багаття. Ми попрямували у фойє, сіли. Назарій принишкло думав про своє. “Треба триматися, Назарчику… Я сам побував під ножем, бачиш – вийшов із цього стану”. “Ви вийшли, а я не вийду…” Я почав його втішати, казати, що талант сильніший від хвороби, що він утримає життя… “Дякую вам, дорогий мій авторе і друже. Я люблю вас…” Запанувала довга болюча пауза, – з невимовним болем повертається в ті часи Вадим Крищенко. – Через кілька днів зустрів Назарія на Співочому полі. Зайшов за лаштунки сцени. Він готувався до виходу… Сили залишали митця. “Вибачте, я трохи приляжу на стільцях”, – сказав й, поставивши в ряд два стільці, ліг на них. Та хіба відпочинеш на цих побитих, стареньких стільцях? Швидко піднявся й, через силу всміхаючись, промовив: “Нічого, коли співаю, мені легше”. Я попрямував до глядачів подивитися на його виступ. Назарій співав на диво легко, невимушено. Здавалося, що навіть спалахнули його очі, хода стала якоюсь молодою, впевненою. Але ось помах руки до людей – якийсь кволий, боязкий, наче він прощався з ними назавжди.

«Він уже стоячи не міг вимовляти слова, тож присів…» – Із спогадів Юрія Рибчинського
– Перед моїми очима досі стоїть виступ Назарія на моєму ювілейному бенефісі у палаці “Україна” в травні 1995 року. Усі ми розуміли, що він уже смертельно хворий. Він уже стоячи не міг вимовляти слова, тож присів. На щастя, на сцені серед декорацій були східці… На них співав “Пам’яті Володимира Івасюка”. Цей виступ був для нього передостаннім у житті… – свідчить Юрій Рибчинський.

– Початок червня 1995 року. Після трьох останніх концертів у столиці (бенефісу Юри Рибчинського в палаці “Україна”, на Співочому полі та в Оперному театрі до ювілею Південно-Західної залізниці) знесиленого, безнадійного і смертельно хворого Назарія поклали в районну лікарню колишнього Мінського району. Лікував його мій давній друг Валерій Бучнєв, – додає Ігор Поклад. – Набрав свого приятеля, запитав, що можна принести. “Бери, що хочеш. Йому вже все можна…” – почув сумний і жалісний тихий голос лікаря. Зрозумів, що ситуація критична, нічим зарадити не можна.
Назар розповідав: “Зробімо разом твій авторський концерт, хочу співати твої пісні, на сцені нас лише двоє – ти і я… Ти мені допишеш кілька пісень, і виходимо на сцену палацу “Україна”. Об’їдемо всі великі міста, хочу з тобою побувати у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, повсюдно, де живуть і працюють українці. Ти не уявляєш, яке свято зробимо людям! Обіцяю, що все буде наживо, буде оркестр, балет, усім займуся сам, усе зроблю…” Був увесь у планах. Співати, співати і співати… Яка смерть?! Яке “все”… Про таке думати не хотів”.

Шевченківська премія: усе як завжди
– Важко далося присвоєння Шевченківських премій 1994 року, коли лауреатами стали Володимир Івасюк (посмертно) і Василь Зінкевич, а про нього чомусь забули…. Як так сталося, що документи десь загубилися, про це важко говорити, робити якісь здогадки чи припущення (вони десь щезли просто з секретаріату). Він був настільки чесним, що ніколи не нарікав на свою долю, а ні на тих, хто коли-небудь йому зробив щось зле. Так вийшло, що оцінили творчість Назарія вже, на жаль, посмертно. Як і Володі Івасюка…

«Ми не відмовлялися від будь-якої допомоги. Хапалися за останню соломинку»
Біда прийшла в кінці листопада 1994 року Він приїхав після гастролей з Харкова. Назарій відчув дискомфорт, почалися пекучі болі у шлунку. Про смерть мені ніколи не говорив: завжди старався мене підтримати, заспокоїти. Навіть у найстрашніші хвилини, в останню ніч, у чернівецькій лікарні говорив, що криза вже минає, скоро ми заживемо нормальним життям. «Заспокоював до останнього подиху, – розповідає Дарина. – Мав стільки енергії, хотів встигнути якнайбільше. За останні три-чотири місяці записав близько 30 пісень, яких вже не зміг донести до людей на концертах.
На 1995-й було багато запрошень на гастролі, також і закордонні. Мріяв створити танцювально-розважальну програму. Уже майже склалася програма романсів: українською, італійською мовами. Надихнула його пісня “Усміхнися мені”. Але…
Думали, що це виразка шлунку. Встановили неточний діагноз, півтора місяця згаяли. Коли зрозуміли суть, було запізно…
Міг прооперуватися в інституті Олександра Шалімова, поїхали до старшого брата Дмитра в Канаду. Зв’язувалися зі спеціалістами Франції, Німеччини, Ізраїлю. Усюди необхідні були приблизно ті ж самі кошти. Вартість операції – п’ять тисяч доларів, перебування в стаціонарі 7-10 днів (залежно від стану здоров’я) — 10-17 тисяч. Дмитро пішов нам назустріч і все фінансування взяв на себе.
Оперував канадський хірург на прізвище Хейрт, від гонорару відмовився, не взяв жодного цента. Знав, що його пацієнт є популярним і улюбленим співаком своєї держави. Заплатили вісім тисяч за перебування у стаціонарі.
Наступного дня лікар повідомив – лише два місяці життя. Дмитрові сказав англійською, але я все зрозуміла. Вирішили ніякої хіміотерапії не призначати, а просто чекати.
Була впевнена, що гуцули чи “нетрадиційники” знайдуть якісь методи лікування, щоб врятувати Назарія. Але він швидко згорав і зарадити цьому ніхто не міг.

«Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана москва!» – Назарій Яремчук
Від 1977 року Яремчук вів щоденник. Там стільки такого особистого і зболеного, що довіряв лише Господу, виводячи своїм каліграфічним почерком роздуми на чистому аркуші паперу. В найважчий час щоденник був поруч, видавалося, що у ньому вбачав щось більше, аніж занотоване власною рукою прожите і пережите щодня.
10-15 червня (за 15-20 днів до смерті!) Назарій пише те, від чого тоді мурахи бігали і досі бігають по тілу, від того, що не побоявся сказати відверту правду, її всі знали, але мовчали. Треба ж було дочекатися найстрашнішого – війни з росією, щоб слова набули життєствердних значень. Назарій навіть заголовок написав до своїх зболених висновків: “Доки?!” Був ще й національним пророком!
«Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі; народ також не робить висновків. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати.
Що вже казати про музику. Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів. …Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери з московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний «хохол», як вони кажуть на Україну, “страна нєпуганих ідіотов”. Справді. Правда гірка.
Де ми живемо? Хто ми? Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, москва, що ми з собою самі робимо? На фоні екологічних негараздів наша талановита молодь пішла на вулицю. Вулиця – і стихія, і дім. А вулицею володіє москва, бо там ще гірше і найгірші звички найлегше засвоюються. У нашу країну запущено сотні-тисячі агентів москви для дестабілізації стану у державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат – парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України, наших громадян. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою москви і нас самих обдурюють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.
Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все – від сала і чорнозему, від трудящих рук – до геніального інтелекту. Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки москви наплодили чи не сотні газет в Україні і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України.
Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде.
Погляньмо навколо: скрізь війни, і скрізь замішана москва!
Невже нас зловісна історія не навчила? Будьмо уважні”.
Замість заповіту синам – списаний зошит на 18 аркушах.

***
– Покращити стан здоров’я Назарчика було неможливо… У Києві запропонували повернутися додому, в Чернівці. У нього був смертельний напад 23 червня, з якого вдалося вийти. Містом поповзли чутки, – визнає Дарина Яремчук. – Сам попросив висповідатися. Ходити не міг, отець Іван (наш сусід) сповідав у нашому помешканні. Назарчик дуже хотів, щоб я була присутньою. Делікатно відмовилася, це таїнство і нікого зайвого не повинно бути. Йшла довга процедура: сповідь і співане соборування. Отець вийшов і сказав: “Зайдіть..” Назарчик змарнілий, з великими очима попросив підійти: “Це дуже важливо, хочу щоб ти знала. Відколи ми повінчалися з тобою в церкві, я не доторкнувся до жодної жінки. Для мене наш шлюб був святинею”.
Приходили травники, знахарі, віруючі люди, щоб лікувати молитвами. Не відмовлялися від будь-якої допомоги. Хапалися за останню соломинку.
З останньої ночі пам’ятаю його люблячі руки, які замикалися навколо моєї шиї. Йому здавалося, якщо він зірветься з ліжка, то втече від того стану…
30 червня в 6 годині ранку приїхав кур’єр зі Львова, привіз передачу з Канади від Дмитра. Брат знав, що у нас скрутне становище. Були там соки і каші, він вже не міг нічого іншого їсти. Підпис на документах міг бути мій або Назара. Він відправив мене додому і сказав зустріти й провести кур’єра, дати зворотну телеграму брату і попросити вислати ліки. О 8 ранку приїхала додому, а о 10.20 зателефонували з лікарні і сказали що Назарчика більше немає…
Ніякого заповіту дітям не робив. У зошиті в клітинку на 18 аркушах залишилася настанова живого здорового батька, який розповідає про життєвий і творчий шлях протягом часу, який прожив. Це послання вистраждане багатьма роками різними життєвими перипетіями.
Дмитрусь пообіцяв, що вони з Назаром нас з Марічкою ніколи не покинуть…

ДЖЕРЕЛО: Більше прочитати можна ТУТ
https://tinyurl.com/yt88u89r