або Про чернівецькі будинки, дітей, місцеву владу і «незручні» речі, про які ніхто не говорить. Не надто хотіла і я, але хтось же мусить сказати, що король таки голий…
Слова про голого короля і наступна проблемна історія належать авторству талановитої чернівецької журналістки Лєри Ясницької. Забігаючи наперед, скажу, що коли ми – її знайомі, колеги та друзі – дізналися, що вона з чоловіком усиновила двох дітей – брата і сестричку, то попервах, без перебільшення, нам відібрало мову. Та водночас її вчинок збудив неймовірну повагу, бо висвітлив нашу Лєрку якимсь іншим, їй-Богу, божественним світлом.
Окрема тема для розмови – оформлення паперів, тобто безпосередній процес усиновлення. Інакше, ніж ходінням колами пекла, його, себто цей процес, не назвеш. Зрозуміло, що кола пекла – це не що інше, як кабінети чиновників, на що пішли не місяць і не два. Натомість за цей час мама Лєра упритул познайомилася з жахливими реаліями дитячих притулків. І це теж тема окремої й важкої для суспільства розмови. Та, виходячи з того, що минулої осені в Чернівцях відбулася грандіозна всеукраїнська імпреза, присвячена проблемам так званих «державних» дітей, принаймні тішить, що з цієї теми знято табу мовчання. Натомість дуже засмучує, що відтоді майже нічого не змінилося…
Але тема сьогоднішньої публікації, піднята п. Ясницькою на її сторінці у Фейсбуці, дещо інша. Умовна назва цього посту, яка випливає з його теми –
Гасло і реалії заклику «Подаруй дитині родину»
Отже, слово Лєрі Ясницькій:
«Сьогоднішня моя історія буде трохи довгою і доволі банальною, однак про банальне найчастіше ніхто не задумується, шукаючи причин десь дуже глибоко, коли вони лежать на поверхні.
Ми з чоловіком (як кажуть деякі знайомі, ненормальні взагалі люди) торік усиновили двох прекрасних дітей. Так, нам було страшно, так, ми пройшли усі кола пекла з документами і розширенням житлової площі, курсами і судами, та ми це зробили.
Наш досвід виявився абсолютно позитивним, а діти чудовими, і ми вирішили ризикнути ще раз і створити ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу). Тим більше, що майже 20 років мого сидіння за клавіатурою призвели до проблем зі спиною і думок про зміну роботи. Усі троє наших дітей також підтримали цю ідею. Як сказав старший син, “ жити так, як в притулку, – це поховати себе ще з дитинства, то чим менше дітей там буде, то краще”.
Отже, вирішивши, так би мовити, відгукнутися на палкі заклики влади, яка “турбується про дітей, які виховуються в інтернатних закладах”, спочатку вирішила поцікавитися, які з сімейних форм виховання існують у нашому місті. Якщо вірити даним за 2024 рік (за 2025 не знайшла інформації), то у Чернівцях майже 200 дітей позбавлені батьківського піклування. Водночас наявні два будинки сімейного типу та п’ять прийомних сімей. Патронатних сімей немає взагалі. Принаймні так розповідав пан Юрій Лесюк (https://suspilne.media/…/660956-vcimo-lubiti-ta…/). Новіших відомостей не знайшла, бо сайти й соцмережі служби у справах дітей оновлюються не надто часто. Та зараз не про комунікування служби з містянами, хоча це теж цікава тема.
Так ось, величезна черга охочих взяти “державних дітей” (так їх зазвичай називають у профільних структурах) в нашому місті не стоїть. І плакати, розклеєні по всьому місту, із закликами “подаруй дитині родину” (до речі, недешеві, мабуть, плакати, на які гроші є) не допомагають.
До чого ж тут будинки, запитаєте ви? Та все банально просто. Не знаю, чи здогадуються місцеві чиновники про те, що ані більшої кількості ДБСТ, ані патронатних сімей у місті не буде ще дуже довго, бо якщо всі папери ще можна зібрати по третьому чи то вже четвертому колу (бо як мені пояснили, “вашу справу про всиновлення здали в архів, тому вам треба йти і ЗНОВУ приносити всі ті самі довідки, бо це ж зовсім інша форма виховання дітей”, а це добрий місяць ходінь по кабінетах), то житло, в якому можна проживати восьми-десяти людям, більшість з яких діти, у чернівчан відсутнє. Немає такого будинку і в нас.
Ті, хто хоч трохи знається на законах у цій сфері, скажуть, що місцева влада мала би надати охочим таке житло. Однак законодавство наше хитре, воно пише “за можливостей місцевої влади”. А можливості такої, як мені пояснили в службових кабінетах, немає. Ще раз: у Чернівцях вільних будинків НЕМАЄ. Жодного, хоч, як ви пам’ятаєте, величезної черги з охочих немає і то не треба шукати цілий квартал або вулицю… Лише кілька осель для тих, хто готовий це зробити. Але, процитую чиновників: “знайти будинок – це величезна проблема, а потім його ще ремонтувати, бо стан їхній неприглядний. А на це треба цільову субвенцію з держбюджету, а грошей там немає, бо ж війна…І от торік аж один (!) такий будинок знайшли й відремонтували. А до кінця війни чекати загалом нічого. А коли той кінець війни? – питання риторичне. Та, якщо хочете, – хіба що на ВЛАСНИХ або ОРЕНДОВАНИХ площах”… Тобто, якщо ви цю проблему самі якось вирішите, то приходьте.
А тепер уявіть, де ми маємо в момент узяти гроші на будинок з мінімум 6-7 кімнатами, неважливо чи то на придбання, чи то в оренду (оренда чогось такого кшталту коштує від тисячі доларів на місяць, тобто 42 тисячі лише за оренду, а ще плюс умеблювання, побутова техніка, комунальні послуги і ніхто особливо не хоче здавати приміщення для ДБСТ, бо ж “ці малі уголовнікі там усе мені розіб’ють, почнуть там ширятися і колотися”). Я вже мовчу про те, що щойно візьмеш дітей, треба витратити купу грошей на все (!), починаючи від банальних трусів і шкарпеток і закінчуючи школою й стоматологом. І що наші троє дітей теж у цей час хочуть їсти. Так, ми обоє працюємо, ми нормально заробляємо, але ж не на будинок, який коштує мільйони.
Шукати спонсорів, які куплять, або оголошувати збір – не варіант, бо не вірю, що такі знайдуться. Адже в нашому місті все, що не приносить прибутків, – не перспектива для вкладання грошей.
Переїхати до іншої територіальної громади чи до іншої області (такі пропозиції були, там будинки є, вочевидь, і гроші якось знаходяться) для мене – теж не варіант, з особистих причин, та й безпекової ситуації в країні теж.
Збирати папери, здати їх і чекати, поки влада щось знайде, як порадили мені адвокати, – немає сенсу, бо за час пошуків довідки втратять свою актуальність і їх доведеться виправляти заново.
Власне, тут можна ставити крапку в цій історії, бо в Чернівцях сподіватися на те, що в бюджеті раптом “заведуться” кошти – марно. Бо ж це не сквер, не наливайка, не торговий центр, не бруківку перекладати.
А діти надалі житимуть в інтернатах, куди «добрі тьоті і дяді» з теплих кабінетів традиційно привозитимуть цукерки на Миколая та Новий рік (місія виконана!), демонструючи перед камерами свою турботу про майбутніх українців.
Єдине прохання: не ганьбіться і не закликайте людей дати дітям сім’ї, нічим тим людям не допомагаючи!»
Ось така зовсім не банальна, але дуже сумна історія. Принагідно згадалося, що у кінці 80-их – на початку 90-х років минулого століття щось подібне вже мало місце. І, якщо пам’ять не зраджує, тоді в області було відкрито, здається, чотири дитячих будинки сімейного типу. Про них багато писала як місцева, так і центральна преса. Та потім стартували бурхливі 90-ті і вже було не до дітей. Держава перебудовувалася і перезавантажувалася…
Улітку 2017-го в Україні розпочалася реформа зі складною назвою “деінституціалізація” (ДІ), більш відома як реформа інтернатів для дітей. І, прикриваючись цією реформою, в деяких областях почали закривати школи-інтернати, або перейменовувати їх тощо.
Головною метою ДІ було поетапне скорочення/закритття інтернатів і створення умов, за яких діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, зростали б не в державній системі, а в родині. Реформа дитячих інтернатів – ДІ реформа – була розрахована на 10 років і передбачала після її завершення зменшити кількість дітей, які мешкають в інтернатах, на 90 відсотків.
Протягом останніх років повномасштабного вторгнення ситуація в державі кардинально змінилася. Нині щодня від російських ракет та снарядів гинуть чиїсь батьки, залишаючи осиротілих дітей. Є чимало випадків, коли діти через обстріли почали заїкатися або взагалі перестали розмовляти. Тож така реформа сьогодні стала важливішою, ніж будь коли.
Щоправда усиновити сьогодні дитину можна тільки на територіях, де не ведуться бойові дії. «Наразі уряд працює над спрощенням та цифровізацією процедури», – про це повідомлялося ще… в грудні 2022 року.
Офіціоз у рожевих окулярах?
2025 року Міністерство соціальної політики України планує спрямувати 833 млн грн з державного бюджету на придбання житла для понад 120 дитячих будинків сімейного типу, які виховують від 5 до 10 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідну постанову ухвалив Уряд України.
«Насамперед житлом будуть забезпечені родини, для яких не встигли придбати будинки наприкінці минулого року, коли після атаки на державні реєстри угоди купівлі-продажу тимчасово зупинилися, – йдеться у повідомленні. – Ухвалене рішення також сприятиме збільшенню кількості дитячих будинків сімейного типу в Україні. Кошти спрямують на купівлю домівок для прийомних сімей, які планують створити 2025 року».
Та все ж, як бачимо, держава виділяє кошти на придбання помешкань для дитячих будинків сімейного типу. А що місцева влада? Їй треба якщо не проявити мінімальну активність, бодай, хоча б увімкнути… зацікавленість…
Людмила Чередарик, «Версії»
