або Сумна оповідь про те, чого ніколи не було та ось нарешті знову сталося
ілюстрація з Інтернету
Кожне місто, як і кожний період його життя, має знакових особистостей. Ймовірно, не всі містяни їх знали чи пам’ятають, однак вони завжди були відомі міській владі. Чернівчанин Олег Шевченко належить саме до таких людей. Його часто можна було бачити у центрі середмістя. Хоч нині навряд чи хтось його пам’ятає, тим паче із міської ради. А років двадцять тому все було інакше. Бо Олег – глибокий інвалід з дитинства, чиї вади, пробачте, одразу кидалися в очі: покручене тіло, важке проблемне пересування, складність у вимові, а на додачу ще й поганий зір, тож величезні окуляри – був помітним на вулицях міста. Прикметно, що він навідувався й до владних кабінетів, де його і приймали, і слухали. Адже головним у цьому чоловікові були не вади і не бажання поліпшити власне життя, а небайдужість і зацікавленість в усьому, що відбувалося довкола. Після знайомства з ним і колом його інтересів, зовнішні ознаки каліцтва відходили на задній план. Освічений, цікавий співрозмовник, громадський діяч і борець за права таких самих знедолених і ображених долею, він знайшов себе в цьому житті. Не впав у відчай, не склав руки. Натомість навчався, працював, а ще – створив сім’ю з жінкою, яка вже мала дитину, займався вихованням хлопчика та опікувався проблемами чернівчан-інвалідів… Одне слово, Олег Шевченко жив насичено й багатогранно, хоча для нього було складно навіть просто ЖИТИ. Допомагала ж йому в усьому дружина Олена. Все було гаразд, аж поки не прийшла війна, яка внесла в життя українців суцільний жах і стрес.
Оскільки Олег Шевченко та Олена Рогова перебували в цивільному шлюбі, то все зваживши, вирішили закріпити свої стосунки офіційно: літа ж бо вертають «уже з ярмарку» й попереду осінь. Та у РАГСі від Олега зажадали довідку з… військкомату. А там, у військкоматі, йому – Олегу Олександровичу Шевченку, інваліду з дитинства, який ні говорити(!) добре не може, ні ходити (!) – сказали, що спочатку він мусить пройти військово-лікарську комісію (ВЛК)!!! Подружжя, яке прожило разом два десятки літ, махнуло на все це рукою – кому потрібні зайві клопоти. Та ще й беручи до уваги складність пересування для Олега.
Цю фантасмагоричну подію можна було б і не згадувати, бо вона, зрештою, нічого суттєвого не має до нашої історії. Хоча до теми військкомату/ТЦК ще повернемося.
А тим часом захворіла Олена, дружина Олега. Почалося все з банальної бешихи. Лікар порадив змащувати хворе місце синькою. На нозі стався хімічний опік, розпочався некроз тканин. Три ампутації не зупинили гангрену…
Смерть 52-річної дружини підкосила 54-річного чоловіка. Цього удару він не витримав. Його погане і без того здоров’я буквально посипалося. Значно поглибилися старі проблеми, з’явилися нові. Без сторонньої допомоги Олег уже не може обходитися навіть удома. Нічний біль не дає спати. Відвідати ж будь-якого лікаря для нього є проблемою, котру дуже важко розв’язати. Тому його син Святослав Рогов, який після смерті матері став опікуном Олега Олександровича, намагається ходити без батька бодай туди, де є така можливість.
…Доля жорстока: нині Олег зможе протриматися без сторонньої допомоги хіба що кілька днів. Тому Святослав для нього – це не просто порятунок, а саме життя. Натомість молодій людині не позаздриш. І тільки той, хто скуштував «сей гіркий хліб», може уявити собі, наскільки це складно: щодня, щогодини перебувати із хворим. А це означає не що інше, як покласти на вівтар іншої людини своє власне життя. Подумалося: невже Святославу недостатньо цих страждань? Але мусить ще нервуватися, вирушаючи банально до магазину…
«А нещодавно мене забрали з вулиці, коли я йшов за грошовою компенсацією, яку отримую як офіційний опікун інваліда І групи», – скаржився мені Святослав після того, як по допомогу до редакції звернувся його батько Олег Шевченко. – Нас завезли не на вулицю Головну, 119, а в якийсь будинок, де тримали певний час, а потім вручили повістки. Зрозуміло, що я прийшов на призначений день, – розповідав далі Рогов. – І показав там квитанцію Укрпошти від 25 жовтня з описом усіх документів, які я відправив до ТЦК щодо свого опікунства. На це мені відповіли, що вони нічого не отримували…»
Загубився рекомендований лист із документами, який відправили з Чернівців аж до… Чернівців?!! Таке риторичне запитання навіть соромно озвучувати. Втім, нині війна й усе може статися, навіть таке, чого ніколи не було та ось нарешті знову сталося…
Зрештою, не будемо мудрувати лукаво, а почекаємо відповіді від ТЦК, який має розібратися в цій справі та пояснити свої дії.
Людмила Чередарик, «Версії»
