Чернівці Сергія ОСАЧУКА: радянські паради й сучасні бали, дідові спогади про Австрію та Румунію, архівні відкриття, фестивальна конкуренція і Божа ласка зустрічей з історією

 

1

Дослідник історії рідного міста, закарбовувач його сучасності у світлинах, перекладач, натхненник відродження традицій та їхніх елементів у сьогоденні Чернівців, багаторічний радник (на громадських засадах) міського голови Сергій Осачук не одразу зацікавився історією столиці Буковини. Хоча любив своє місто завжди – й інакше й бути не може: тут народилися він сам, його батьки, його дід…  Саме дідові спогади зародили в хлопцеві інтерес до чернівецької минувшини, а остаточним поштовхом до міцного поєднання хоббі з глибокою фаховістю стала… втеча з лекції під час навчання на історичному факультеті Чернівецького університету.

На зламі історії 

«Прийшовши до університету, на істфак, я не мав наміру досліджувати історію України, – зізнається пан Сергій. – Перебував з головою у фарватері тем, які були тоді модними, популярними, про які писала центральна преса. На першому курсі заявив, що хотів би досліджувати тему секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа».

Та не можна заперечувати, що навчання Сергія в університеті збіглося з кардинальними змінами: розпадом Радянського Союзу, проголошенням незалежності України. Це відбувалося безповоротно й швидко, а історики в радянські часи були переважно другим (чи не першим?) ешелоном бійців ідеологічного фронту. Професор Ботушанський один із виступів на науковій конференції в Румунії навіть розпочав так: «Я, як ветеран холодної війни, стверджую…» Певною мірою, таке, на жаль, спостерігаємо й сьогодні… З одного боку, у працях наших істориків радянських часів можна було зустріти висновки на кшталт «німці Буковини відрізнялися німецьким зоологічним шовінізмом» (хоча ніхто з обкому партії не стояв «з буком» і не змушував таке писати, і жодних підстав для таких висновків не було!), з іншого боку, сучасники навпаки намагаються якнайбільше похвалити «українськість».

«Тож половина навчання промайнула в розповідях-лекціях про одне – в умовах закритості фондів і відсутності доступу до рідкісної книги – і раптом у другій половині навчання все відкривається. Пам’ятаю це неймовірне щастя, азарт, відкриття цілих пластів утрачених епох… І нам пощастило бути біля того, бути студентами, з якими говорили нарівні, яких сприймали як рівноправних наші тодішні молоді доценти – Олександр Масан, Сергій Пиволваров, Ігор Жалоба, Ганна Скорейко, Ігор Чеховський… Пам’ятаю, як уперше потрапив додому до відомого колекціонера чернівецьких старих листівок Василя Білика – це була причетність до неймовірного, допуск! Бібліотека стала другим домом, із запахом книжок, боротьбою за вільний стіл у читальному залі, а також легендарним буфетом в підвалі…

Ми швидко перетворилися на елітну групу нашого курсу, до якої хотіли долучитися однокурсники та молодші студенти. З нами хотіли товаришувати – і ми не були заучками, «гуртком зубрилок» – дві третини з нас були спортсмени – дзюдоїсти, боксери… Це було суперздорове поєднання різних напрямів».

Про Чернівці як модель європейської інтеграції – зі статті останнього нащадка монархії

«А потім сталася переломна зустріч – так воно, певно, мало бути – сталося моє переспрямування з пактів Молотова-Ріббентроппа на історію Буковини, – продовжує Сергій. – До того ж не на її робітничий чи підпільний комуністичний рух, а на те, про що ніхто не писав. Це була знакова зустріч, якій я завдячую рішенню втекти з лекції.

Ми з товаришем втекли з другої пари, яка відбувалася в центральному корпусі Резиденції. На подвір’ї було зовсім порожньо, ні душі. І тільки в воротах зіткнулися ніс в ніс з групою нетипово для Чернівців одягнених людей, які несли пакунки книжок в руках.  На книжках було німецькою написано «Bukovina. Czernovitz». Я їх зупинив і спитав, що це. Почув у відповідь: «А вас це цікавить?» Це були професор Тарас Кияк і делегація з німецького Аугсбурга, з Bukovina-Institut, у складі якої був багаторічний координатор проектів «Буковина-Швабія» Отто Галабрін, з яким ми відтоді багато років приятелюємо. Вони запросили нас на міні-конференцію, яка саме розпочиналася в центральному корпусі. А книжка «Чернівці – місто в плині часу», частину накладу якої делегація доставила в Чернівці, містила вступну статтю останнього нащадка монаршої родини Отто фон Габсбурга під заголовком «Чернівці. Або що таке толерантність». Це була найкрутіша в Чернівцях для історика книжка на той час! І я її мав, її у мене навіть просили на одну ніч почитати викладачі. А через багато років я ініціював приїзд доктора Габсбурга до Чернівців…»

Діди – свідки історії

«Любов до Чернівців зародилася разом з моїм життям. Я тут народився і виріс. Коли щось в «оперативній пам’яті» й забуваю, це дуже легко відновити, переглядаючи  світлини з сімейного альбому. Там і Центральна площа до реконструкції – із дошкою пошани, і міські демонстрації з нагоди Першотравня чи чергової річниці революції – коли навіть школярі приходили вдосвіта, щоби вистояти кілька годин на розі Канівської й Сторожинецької, потім пройти пішки до тодішньої Радянської площі, крикнути «Ура!» біля трибуни… Я тоді не замислювався про доречність чи недоречність таких речей, це було органічно і весело для тих часів. Тим більше, що батьки і діди, добре «навчені» складними історичними перипетіями, на надто наполегливі розпитування лише мудро мовчки похитували головою… Всі пам’ятали, як у вікно хати вночі стукали «наші хлопці» і просили в господарів харчів до лісу, а наступної ночі в такій же формі могли прийти енкаведисти – і наслідки для цілих родин бували гіркі. Ступінь провокацій був такий, що люди навчилися мовчати про те, що знали. І дуже сумніваюся, що в пересічних радянських родинах хтось міг мати впевненість чи навіть сподіватися на розпад імперії…

Завдяки ретельності ще австрійської влади, яка передала повноваження ведення обліку цивільного стану населення церковним установам, я можу прослідкувати за церковними книгами в архівах історію своєї родини до 1782 року. Мій дід 1910 року народження жив «з того боку Прута», «навпроти Чернівців» – на Жучці. Учився в австрійській школі, а служив у румунській армії. Повернувся з війни пораненим, згодом працював охоронцем у Чернівцях. На його очах єзуїтський костел безжалісно перебудовували на архів (викинули «рідні» перекриття і поклали невисушені дерев’яні бруси, і за рік усе всередині розкішного приміщення почало «цвісти»), а німецькі військовополонені будували перші промислові підприємства на Калічанці. На його пам’яті румунська влада Чернівців одного осіннього дня 1941-го року розпорядилася прибути до примарії всім, хто має підводу. І разом з усіма чернівчанами він згодом дізнався, для чого: щоби з нижніх Чернівців («єврейського гетто») вивезти євреїв на станцію Жучка (теперішня станція «Чернівці-Північна»), за межі міста, для депортації в Трансністрію – і таким чином засвідчити лояльність тодішнього очільника Румунії Антонеску до німецького диктатора Гітлера…

Та й досі у розмовній мові чернівчан чуємо порівняння, як було «за Австрії» чи «за Румунії».

Бал як платформа для спілкування

Сергій Осачук відомий у Чернівцях і як ініціатор балів. Щоправда, офіцерські бали він влаштовував особисто, а муніципальні проводилися лише за його ідеєю. Чи не тому вони в результаті вийшли такі різні.

«На жаль, стосовно балів у нашому суспільстві зміщені акценти, – зауважує Сергій Осачук. – Люди переважно наголошують на тому, що вони йдуть заради доброчинності, а власне бал – це для них якась незручність. Це неправильно! На бали йдуть насамперед спілкуватися! І якщо учасник такого заходу може дозволити собі купити смокінг, а для своєї супутниці – вечірню сукню, то не треба цього соромитися. Традиція балу, яка укорінилася в Чернівцях ХІХ століття й спочатку прийшла в університетське середовище, властива не тільки для вищих соціальних прошарків, а й для різних соціальних та професійних груп. Бал, як і танець, це різновид комунікаційної платформи та розваг. Враження про те, як проводять класичні бали, здобув під час навчання у Відні та Мюнхені, відчув ту легку і невимушену, радше природню, атмосферу, в якій досі живе і плекається давня традиція. Адже вміння поводитися на танцювальному паркеті є сьогодні таким же звичним, як володіння іноземними мовами.

Але бали проводилися винятково в період МІЖ Різдвом і Великим постом, у січні-лютому, перед, так би мовити, москальською маслєніцею. Не проводять бали під час посту. Організатори сучасних муніципальних балів цього не дотримувалися. Тож я особисто жодного разу на муніципальному балу не був.

Офіцерський бал у Чернівцях мав інше завдання. Вже тоді йшлося про те, про що зараз говорять на кожному кроці: армія знищена, соціальний статус офіцерів був на найнижчому рівні. І імпульс був саме в тому: підняти його. Неправильно, щоби в камуфляжі ходив кожен двірник: офіцерська форма має свідчити про інший рівень культури, естетику, інший соціальний статус. Форма шилася зі спеціальної тканини, носилася з повагою, офіцер не дозволяв собі нести фуражку в руках чи бути в формі і з пакетом на кшталт сучасних пластикових з написом «BOSS»… З іншого боку, офіцерський бал – це жест поваги у бік дружин військових, які так рідко мають нагоду бути з чоловіком «на людях». А ще – це можливість спілкування, адже не секрет, що через службову ієрархію лейтенант не може нарівні спілкуватися з полковником. Тож офіцерські бали у Чернівцях вдалися. Фотозвіт з першого балу на сайті Букінфо набрав найбільший рейтинг – до цього жоден матеріал сайту не мав 8 тисяч коментарів J»

Атрибути міського життя і «культурна комунікація по-чернівецьки»

«Дуже важливо зберегти міську культуру, – упевнений Осачук. – Місто живе і виживає виключно за рахунок перманентного збагачення населення з провінції, з навколишніх сіл. Воно перетягує, затягує, зваблює більшими заробітками, іншим рівнем культури… Але правила протиставлення міської та сільської культур завжди такі, що в місті є панівний клас, панівна субкультура – як треба вдягатися, поводитися тощо. Тож люди, які ставали новими мешканцями міста, на чотири п’ятих це переймали і забезпечували розвиток урбаністичного середовища. Місто без села – це те саме, що літературна мова без діалекту. Їх не можна протиставляти, вони мають взаємно збагачуватися.

У цьому збагаченні можна безкінечно творити. Єдина заувага: все, що ти твориш, не повинно знищувати ту архітектурну спадщину, яку ми отримали. У решті – повна свобода: твори і дій.

Саме в таких рамках була влаштована з моєї ініціативи «культурна провокація» під час проведення в Україні чемпіонату з футболу «Євро-2012». Мені дорікають цим «равликом».  Це не був равлик, це була квітка. Ми зробили мистецьку інсталяцію на кілька місяців (помилково вважати, що мистецтво – це лише те, що на віки), нічого не змінивши. Чернівці не приймали Євро-2012, але в такий спосіб долучилися. Кількість зроблених знімків на тлі «футбольної квітки», створеної з 1200 справжніх футбольних м’ячів, могла змагатися з кількістю знімків, зроблених за той же період на тлі Резиденції. Ми створили мистецьку інсталяцію з того, з чого це ніколи не робилося. За період її існування було вкрадено 300 м’ячів. Я постійно ходив на базар, купував нові м’ячі, чим неймовірно тішив продавців, і повертав до квітки… І це також  культурна комунікація – коли люди йдуть до мистецтва і крадуть. Такий собі «культурний діалог».

Конкуренція і фестивалі

«Я реаліст і достатньо пожив, щоби розуміти рамки можливостей окремих осіб впливати на життя й історію міста, – наш співрозмовник сприймає життя тверезо. – Зрушення тектонічного характеру можливі тільки тоді, коли кількість небайдужих і однодумців буде ставати критично продуктивною, а не вимірюватися одиницями. Жоден чиновник, жоден супергеніальний мер і політик не здатен через свої адміністративні функції вплинути на бажання людей робити те, що їм подобається. Хтось краде, хтось творить, хтось емігрує… І для змін має бути критична маса саме тих, що творять.

Чернівці завжди були містом, де народжувалися, виростали і хотіли його покинути, щоби досягти висот. Великі чернівчани ставали великими за межами рідного міста. Зараз ці процеси, як і наше життя в усіх його вимірах, просто прискорилися. Висока швидкість нівелює глибину емоцій, сприйняття. Сьогодні вже неможливо, як колись, відчути неймовірну радість від придбаної у фарцовщика платівки – це вже доступне лише в спогадах. Чи радість від вирваної пари рідкісних джинсів на базарі. Сьогодні емоційний контекст, те, чим люди живуть – зовсім інший. Тож емоції слід шукати тільки у творенні майбутнього. А чернівецькі емоції пов’язані з реалізацією свого світовідчуття.

Занепад Чернівців 90-х, процеси  пошуку і творення нових змістів, ідей, напрямів розвитку, які ми переживаємо сьогодні, – це не лише пострадянські залишки тотального  обману, а й відсутність здорової, справжньої конкуренції. Місто, яке розучилося конкурувати, занадто розслабилося за останні 20 років. Абсолютна більшість населення є українцями, ми наче маємо державу, культуру – все, за що вмирали, віддавали життя у сибірах і окопах. Тож не відчуваємо потреби конкурувати, боротися за людський, фінансовий, інтелектуальний, мистецький ресурс.

Чернівці в повоєнне десятиліття були знищені як вільне урбаністичне середовище із високою концентрацією релігійних і національних спільнот. А розквіт міста на початку 20 століття пояснюється саме наявністю конкуренції.

Ми маємо згадки про історію (чи, подекуди, псевдоісторію), наші легенди і міфи – і уявлення, що на цьому можна спокійно жити і розвиватися. Але це не так. Тому рано чи пізно ми будемо змушені конкурувати з шаленим успіхом Львова, культурними зрушеннями, які йдуть з Івано-Франківська, Кам’янця-Подільського. Сьогодні ще тверді, як черствий хліб, кордони з Румунією – але рано чи пізно матимемо «ефект розм’яклого у воді хліба» на цих кордонах: вони згодом розтануть, і ми отримаємо ще одного суперпотужного в інфраструктурному плані конкурента з ім’ям Сучава – місто за 90 км від Чернівців, яке вже 15 років розвивається на європейські гроші.

Універсальний алгоритм успіху – як особистого, так і цілого міста: роби те, що тобі подобається, і роби його краще, і вигравай конкуренцію. Застосовуй для цього фахову освіту, закордонний досвід (в тому числі й власний досвід навчання та життя за кордоном), налагоджуй постійні комунікації, думай на середню й тривалу перспективу. Тож наше завдання №2 сьогодні – виграти конкуренцію, а завдання №1 – зберегти те, що є. В тому числі й людський ресурс».

«Австрійські» чернівецькі відкриття

Особливо трепетно історик Сергій Осачук ставиться до особистості  Раймунда Фрідріха Кайндля – ректора Чернівецького університету 1912-13 рр., чернівецького німця, який написав «Історію Буковини», знав українську мову і був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, тобто українським академіком. Осачук мріяв знайти його архіви, навмисно їздив до м. Граца в Австрії, де Кайндль прожив другу половину життя і де похований. Навіть застав ще живою його дочку Розвітту, але жодних документів чи нової інформації не знайшов. А на початку цього літа дізнався, що в Граці знайшовся особистий архів Кайндля! Його онуки принесли особистий спадок діда у валізах до архіву.

Зустріч з особистими речами культового для Чернівців історика була хвилюючою. «В архіві місцевого університету мені винесли 12 картонних коробок і залишили наодинці з документами, – розповідає Осачук. – Цього дня я мав від’їжджати до України, тож намагався охопити, погортати, почитати якнайбільше. Спочатку брав тремтячими руками кожен листочок, а потім, десь на шостій коробці, вибирав і читав навмання… Може, ще колись туди поїду. Бачив його родинні фотографії, коли він був молодий, коли був ректором університету, коли він удома, коли на якихось екскурсіях… і світлини старшого, поважного Кайндля – з незмінними гострими вусами. Найбільше вразили унікальні фото, одне з яких – відкриття пам’ятника Шіллеру перед нашим театром. Це було 11 листопада 1907 року, в день народження Шіллера. Рукою Кайндля там нанесені позначки і збоку підписані кілька осіб на світлині. Це фото пам’ятника, який після приходу румунів нова влада наказала забрати в німецький дім, а після приходу совітів мармурову фігуру поета розстріляли. Тепер у одному з двориків на вуличці Челюскінців у Чернівцях самотньо стоїть лише цоколь від цього пам’ятника.

Особливо зрадів маленькому відкриттю, що в Чернівцях Кайндль жив не лише в будинку №94 по вул. Шевченка, на якому нині маємо меморіальну дошку. Виявляється, тут він лише народився і виріс. А в дорослому житті з сім’єю жив у будинку поруч, який збудували 1901 року і назвали на честь дружини Р.Кайндля «VillaMilla». Отже вірю, що і на будинку №92 невдовзі ми зможемо вшанувати історика меморіальною дошкою.

Серед паперів Кайндля побачи ще його ділове листування з фірмою Вільгельма Москалюка, яка займалася виготовленням надгробків. Кайндль замовив у цієї фірми надгробний пам’ятник на могилу своєї матері. У листі від фірми, окрім повідомлення про оплату та інших деталей, була «рекламка», якщо казати по-сучасному. Це був «перелік об’єктів», створених цією фірмою. Серед них – приміщення нашого чудового театру! Досі ми говорили про театр тільки те, що  він створений за проектом відомих віденських архітекторів Фельнера і Гельмера. Тепер можемо пишатися тим, що ця розкішна будівля зведена буквально за 14 місяців руками наших, чернівецьких і буковинських людей!»

Проект «Місто» – сума проектів його мешканців

Крім боротьби за інвесторів, створення робочих місць, сучасні міста конкурують за допомоги культурного продукту, культурної політики. Фестивальний рух у цій конкуренції зараз – це головний інструмент, це тренд. Місто яке себе поважає, повинно мати мінімальний набір оригінальних і якісних фестивалів.

Чернівці мають унікальні «MERIDIAN CZERNOWITZ», «Обнова-фест», «Маланка-фест». Але їх потрібно значно більше, мінімум 10, високого гатунку, різнопланових.

Найуспішніший культурний і культурологічний продукт зараз – «MERIDIAN CZERNOWITZ». Цей фестиваль робить Чернівці відомими в Україні і Європі. Жоден інший фестиваль такого рівня ще не досяг.

Нас багато, ми різні, і не повинно бути в цьому жодного примусу, жодної «заганяйлівки». Якщо тобі нецікаво – будь там, де тобі добре. Важливо, щоби ти творив те, що ти твориш – і ми прийдемо до тебе в гості. В розмаїтті був «цимес» Чернівців 100 років тому назад.

Проект «Чернівці» – це сума проектів «Бума – Фельдман», «Буліч – симфонічний оркестр», «Вернісаж – Світ-Арт», «Літвінов – Тимофійчук», «Бардаус – Гуцул Каліпсо»… Це не окремі митці чи арт-менеджери, це їхнє поєднання, конгломерат. І поєднання із промисловістю також! Адже мало хто знає, що саме сьогодні в Чернівцях діє потужне IT-підприємство у стінах колишнього заводу «Кварц», а поряд – суперсучасне підприємство, яке виробляє «начинку» до «Фольксвагена-Джетта», де люди в білих халатах працюють в три зміни, і мають не лише робочі місця, а й користуються повагою у колективі і в світі».

Перейменування вулиць і естетика

«Бачу, що нині людям бракує естетики у сприйнятті міського середовища, – шкодує пан Сергій. – Ми маємо не тільки перетворювати вулиці, а творити, наприклад, ландшафт пам’ятників. Коли працював у Центрі буковинознавства, ми видали там книжку «Історія Чернівців через призму пам’ятників». Зібрали матеріали, які свідчили про те, що люди завжди підлаштовували під себе топонімію. Справді важливо, ходимо ми вулицею Фрунзе чи Аксенина, Чапаєва чи Щербанюка: це важливо зараз, і небайдуже до цього було людям раніше. Хоча вважаю несправедливим перейменування вулиці Стасюка.

Це був наш земляк, буковинець, який мав соціалістичні світоглядні принципи, організовував підпільний комуністичний рух і вважав, що визволитися з-під Румунії можна за допомоги комуністів. Так він вважав, але ці переконання були щирими, зрештою – спрямованими проти румунської окупації. І, що цікаво, нетривалими.

Свого часу я мав щастя дізнаватися про історію Буковини не тільки з книжок, а й спілкуватися з величезною кількістю старих чернівчан і буковинців різних національностей у Німеччині, Австрії, Ізраїлі, Польщі та у нас у Чернівцях. Я їх ще застав. Серед них був Михайло Козак 1912 р.н. з Садгори, який жив навпроти військової частини і у 30-х роках працював у Чернівцях. Засилля «лівацьких» організацій, членами яких були українці та євреї, тоді було модою, тенденцією міжвоєнних Чернівців. Михайло Козак, який товаришував з Іваном Стасюком, розповідав про одну зустріч з ним – 30 червня 1940 року, через два дні після встановлення на Буковині Радянської влади. Вони зустрілися на вул. Кобилянської, обнялися, і Стасюк скрушно сказав: «Михайле, не ту дівку ми сватали»… Уявляєте, через два дні він вже зрозумів усе про цю «дівку»-владу.

Тож окрім перейменування вулиць, не завжди доречних і потрібних, я хотів би, аби в місті на рівні рішення міської ради  діяла заборона на покладання пластикових вінків до пам’ятників міста. Адже так Чернівці перетворюють на цвинтар і смітник з вицвілих вінків…»

Чернівці – від 500 до 600-ліття

«Свого часу в архівах у відділі рідкісної книги в календарі 1911 року я знайшов світлини ланцюга міського голови – офіційного символу громади міста Чернівці, – розповідає наш співрозмовник. – Ланцюг був створений до 500-ліття Чернівців. За копією втраченого оригіналу Орест Криворучко до 600-ліття Чернівців відновив цей символ, тільки замінив на ньому герби на сучасні. А медальйон залишив таким, як був, на ньому написано: «Основою вільної держави є вільна громада». Таким було гасло «за Австрії», за монархії! Це підтверджує моє сучасне переконання: влада щонайменше має не заважати, і – по можливості – допомагати.

Саме цього я хотів би від міської влади. Саме до цього спонукав, коли торік ініціював запровадження міської програми видання книг про Чернівці. Пройшов через усі бюрократичні вимоги, переконав у необхідності такого кроку фінансистів, чиновників. Ініціатива отримала схвалення усіх задіяних у цьому питанні депутатських комісій. У результаті сесія міськради не прийняла цього рішення! Одні небідні депутати у виступах зазначали, що 250 тис. на таку справу забагато – досить і 50 тисяч, інші принципово не голосували лише через те, що ініціатива належала людині, яка не входить до їхньої політичної сили. Так чинити по відношенню до міста – неправильно… Псевдопартійність наших депутатів у міській раді лише призводить до чвар, а не конструктивної роботи на благо міста.

Деякі люди вважають, що в них попереду вічність і вони завжди встигнуть ще щось зробити. У мене зовсім інше сприйняття світу і життя. Після того, як в один рік помер мій батько, а згодом історик і великий дослідник Чернівців Ігор Чеховський – це величезні для мене втрати – я знаю: робити, що можеш, треба вже і сьогодні. Бо ніхто не знає, що буде завтра і чи буде можливість втілити задумане».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.